 |
План семінарського заняття. Теми рефератів. Питання для самостійного опрацювання і самоконтролю. Література. Тема 7. Проблема пізнання у філософії
|
|
|
|
План семінарського заняття
1. Духовна діяльність, її особливості. Поняття духовності. Душа і дух. Проблема подолання бездуховності.
2. Походження і сутність свідомості як філософська проблема. Структура і функції свідомості. Несвідоме.
3. Самосвідомість, її рівні і форми. Сутність національної самосвідомості.
Теми рефератів
1. Суттєві ознаки людської свідомості та її принципова відмінність від психіки тварин.
2. Свідомість і самосвідомість.
3. Свідомість і несвідоме.
4. Свідомість і мова.
5. Духовний світ людини, основні його прояви і ознаки.
Питання для самостійного опрацювання і самоконтролю
1. Кого М. Гоголь називав “мертвими душами”?
2. Розкрийте поняття “душевний” і “бездушний”.
3. Яку людину Ви назвали б бездуховною?
4. Відмінність філософського і релігійного тлумачення духовності.
5. Як Ви розумієте, що свідомість не тільки відображає об’єктивний світ, але й творить його?
6. Поясніть поняття “свідомість” і “несвідоме”.
7. Основні принципи політичної свідомості і політичної культури.
Література
1. Бичко І. Свідомість /Бичко І. Філософський енциклопедичний словник. – К., Абрис, 2002. – С. 567.
2. Возняк В. Контрапункт душі і духа. Досвід тотального розділення /Возняк В. Філософська і соціологічна думка. – К., 1993. – № 7-8.
3. Горак Г. І. Філософія: Курс лекцій /Горак Г. І. – К., Вілбор, 1997. – Розділ VІ.
4. Крымский С. Б. Контуры духовности: новые контексты идентификации/ Крымский С. Б. Вопросы философии. – М., 1992. – № 12.
5. Петрушенко В. Л. Філософія: Курс лекцій. Навчальний посібник /Петрушенко В. Л. – Львів, Магнолія плюс, 2004. – Тема 12.
6. Філософія. Курс лекцій: Навчальний посібник /Авт. кол. Бичко І. В. – К., Либідь, І993. – Лекція 19.
|
|
|
7. Філософія. Посібник / Авт. кол. Причепій Є. М. – К., Академія, 2001. – С. 317-334.
8. Лой А. М. Проблема свідомості: історичний: досвід /Лой А. М. Філософська і соціологічна думка. – К., 1992. – № 7.
9. Філософія. Навчальний посібник /Авт. кол. Надольний І. Ф. – К., 1997. – Теми 9, 19.
10. Практикум з філософії /Авт. кол. Петрушенко В. Л. – Львів. Магнолія плюс. – 2003. – Тема 11.
Тема 7. ПРОБЛЕМА ПІЗНАННЯ У ФІЛОСОФІЇ
Після освоєння матеріалу треба:
* Знати:
– основні види, рівні і форми пізнання;
– неспроможність агностицизму;
– існуючі в філософії тлумачення істини, її співвідношення з життєвою правдою.
* Вміти:
– пояснювати принцип пізнаванності світу і неспроможність агностицизму;
– пояснювати процесуальний характер пізнання у його рівнях і формах;
– пояснювати відмінність між істиною і правдою.
* Розуміти:
– цілісний, системний та процесуальний характер пізнавальної діяльності;
– багатоаспектність філософського поняття істини;
– практичне значення пізнавального процесу.
План викладу:
1. Проблема пізнаваності світу в філософії. Сутність пізнання.
2. Діалектика пізнання, його види, рівні і форми,
3. Поняття істини та її критерії. Істина і правда.
Ключові терміни і поняття
Агностицизм (від грецьк. – непізнаний) – напрям у філософії, прихильники якого заперечують пізнаванність суті речей, об’єктивної істини.
Гносеологія (від грецьк. – вчення про пізнання), одна з головних філософських дисциплін, яка досліджує закономірності людського пізнання.
Істина – адекватне відтворення дійсності в пізнанні, відповідність знання дійсному стану речей.
Релятивізм (від лат. – відносний), який абсолютизує мінливість, суб’єктивність істини.
Догматизм (від грецьк. – думка, рішення, вчення) – надмірне наголошування на незмінності знань, ідей, принципів.
|
|
|
Скептицизм (від грецьк. – недовірливий) – гносеологічна позиція, яка полягає у сумніві щодо існування істини і надійних критеріїв її встановлення.
Основний зміст викладу
1. Людина живе в світі, взаємодіє з природою, на основі природних явищ і процесів здійснює виробничу діяльність, тобто практично освоює світ, перетворює його в своїх інтересах. Практичне оволодіння світом передбачає його теоретичне освоєння, необхідність орієнтації у світі, потребу знань про нього і його закономірності. А це передбачає адекватне відтворення, відображення дійсності, її пізнання (див. англійський філософ ХVІІ ст. Ф. Бекон: “Знання – це сила”). Пізнання людиною дійсності є необхідною стороною всієї системи її відношення до світу. Не випадково гносеологія займає у філософії чільне місце.
На питання, чи світ пізнаванний, більшість філософів відповідає ствердно, вважаючи, що наші знання вірно відображають світ. Це переважно представники матеріалізму та об’єктивного ідеалізму. Однак є філософи, які або заперечують або різним чином обмежують пізнавальні можливості людини. Така позиція дістала назву агностицизму, різновидами якого є скептицизм, релятивізм, догматизм.
Пізнання – це цілеспрямоване, активне відображення дійсності у свідомості людини. З даного визначення випливає, що воно полягає у взаємодії суб’єкта і об’єкта пізнання, тобто того, хто пізнає, і того, що пізнається. Здавалось би, що тут усе просто: суб’єктом пізнання є людина, а об’єктом – оточуючий світ. Однак філософія Нового часу (ХVІІ-ХVІІІ ст. ) наштовхнулась у цьому питанні на певну трудність, розглядаючи в якості суб’єкта ізольованого індивіда, і виявила, що в останнього в процесі пізнання є такі пізнавальні здібності, які аж ніяк не можуть випливати з його власного індивідуального досвіду, контакту з речами. Ця обставина не одержала пояснення, тому суб’єкт розглядався як пасивний спостерігач, а саме пізнання – як дзеркальне відображення. Насправді ж суб’єктом пізнання виступає людина як суспільна істота, яка засвоїла вироблені історією людства специфічні людські здібності, в тому числі й пізнавальні. В акті пізнання у нас “спрацьовують” сили всього людського роду.
|
|
|
Водночас суспільну природу має й об’єкт пізнання. Ним є не природа як така, сама по собі, а природа так чи інакше втягнута в людську практику. Так, наприклад, зоряне небо могло стати об’єктом пізнавального інтересу людини лише тому, що воно з давніх пір було втягнуто в життєдіяльність кочових і пастуших племен як компас і календар. Іншими словами, в основі пізнавальної взаємодії об’єкта і суб’єкта лежить їх практична взаємодія, тобто потреба реалізації людиною своїх потреб, цілей. І чим більше суб’єкт наповнює себе, свою діяльність об’єктивними характеристиками, об’єктивним змістом, тим ефективніша його діяльність.
Таким чином, пізнання, взяте в своєму філософському сенсі, є така взаємодія суб’єкта і об’єкта, при якій суб’єкт виходить за свої межі і погружається у зміст об’єкта, або інакше кажучи, пізнання є процес входження об’єкта в досвід суб’єкта.
Головним принципом пізнання є активність суб’єкта. Людина ніби задає природним і суспільним об’єктам запитання, змушуючи відповідати на них. В цьому насамперед полягає активність суб’єкта. Вона також у виборі об’єкта пізнання, перетворенні, удосконаленні його в процесі пізнання, а також в активному застосуванні набутих знань у практичній діяльності.
2. Пізнання – діалектичний процес, який полягає насамперед у взаємозв’язку чуттєвого і раціонального пізнання.
Чуттєве пізнання – це безпосереднє сприйняття об’єктів, безпосередній контакт людини з предметним світом; це “живе споглядання”. Воно виступає у трьох формах. Перша з них – відчуття: відображення, образ окремих властивостей, сторін предмета чи явища /кольору, запаху, твердості, звуку, смаку, холоду тощо/. Друга форма чуттєвого пізнання – сприйняття: наочний образ усього предмета чи явища у сукупності всіх його сторін. І, нарешті, третя форма – уявлення: відтворений у свідомості людини наочно-чуттєвий образ об’єкта, який нами сприймався раніше. Здатність зберігати у свідомості відчуття і сприйняття і їх відтворювати становить те, що прийнято називати пам’яттю.
|
|
|
Чуттєве пізнання – важливий рівень пізнавального процесу. Однак взятий сам по собі він недостатній для осягнення істини, бо має справу з явищами, з тим, що лежить на поверхні, а не з сутністю, внутрішньою стороною об’єктів, їх закономірностями. Осягнення сутності реалізується раціональним пізнанням: це – узагальнене, опосередковане пізнання. Його особливість у тому, що воно є процесом абстрагування, тобто відволіканням від безпосередньої наочності образів предметів та явищ і відображенням їх внутрішнього змісту, зв’язків, відношень, їх закономірностей.
Формами раціонального пізнання є: поняття – розумовий образ об’єкта; форма думки, яка відображає його сутність і виражається з допомогою слова (дерево, людина, природа тощо); судження – форма мислення, з допомогою якої розкривається зміст понять, в якій що-небудь стверджується або заперечується (дерево зелене, серце – не камінь); умовивід – форма мислення, з допомогою якої з одних суджень виводяться інші (напр., всі люди смертні, Іван – людина, то, отже він смертний).
Чуттєве і раціональне пізнання знаходяться у нерозривному зв’язку: чуттєве дає інформацію для абстрактного мислення, а раціональне збагачує чуттєве сприйняття. Абсолютизація однієї із сторін веде до “голого” емпіризму або раціоналізму.
Окремі автори виділяють третій рівень пізнання – синтетичний, на якому поняття, умовиводи та концепції абстрактного мислення втілюються в реальність і набувають не лише інтелектуального, але й реального вигляду, його особливості виявляються у таких формах, як: досвід (особисте, свідоме нагромадження умов та обставин); експеримент (дослідження певних спеціально виділених властивостей у спеціально створених умовах); і практика (свідомо фіксований досвід застосування теорії, учень, концепцій в реальному житті).
Розрізняють також такі види пізнання, як логіко-дискурсивний і інтуїтивний. Перший – це пізнання через логічне доведення, обґрунтування, судження і умовиводи. Інтуїція – здібність безпосереднього осягнення істини без попереднього логічного обґрунтування. Це “зрощення” суб’єкта і об’єкта, коли суб’єкт досконало володіє теоретичними і практичними знаннями, що може без проміжних пізнавальних операцій досягати істини.
3. В чому смисл пізнання і яка його мета? Відповідь може бути лише одна – досягнення істини. Проблема істини виявилась однією з найскладніших в історії філософії. Чи залежить вона від людини чи ні, остаточна, завершена чи відносна? Дехто вважає, що у кожного є своя істина, що те, що кожний вважає істинним, є істиною. Виходить, таким чином, що, наприклад, добро і прекрасне – лише те, що кожний вважає для себе добром і прекрасним. Проте це не так.
|
|
|
Істина – це такий зміст наших знань, який не залежить від суб’єкта, тобто ні від людини, ні від людства. Іншими словами, істина полягає у співпаданні наших знань з самим об’єктом, з його змістом. У цьому полягає об’єктивність істини. Суб’єктивної істини по змісту не існує, вона суб’єктивна за формою (комусь їда може бути пересоленою, а комусь недосоленою). Протилежністю істини є заблудження, омана.
Істину слід відрізняти від правильності, бо останнє є те, що відповідає “правилам”, а їх, як відомо, встановлюють люди. Та чи відповідають правила дійсності? Так само не слід змішувати істину з поняттям вірності /мовляв, вірна думка/.
Якщо у пізнанні істина полягає у відповідності наших знань з об’єктами самими по собі, то в житті навпаки, істина є відповідність не поняття об’єкту, а об’єкта поняттю, “своєму” поняттю. Істинним є той предмет чи явище, які найбільш повно відповідають своєму призначенню, в якому найбільш повно виражена їх природа, їх сутність (напр., “істинна дружба”, “істинна любов”, “істинна віра”).
Істина – це не щось застигле, вічне, незмінне, а є процесом інтелектуального складника суспільно-історичного життя. Людина не може осягнути істину відразу, цілковито, повністю, остаточно. У філософії існує проблема відносної і абсолютної істини. Відносна істина – це неповні, неостаточні, приблизні знання, які з часом змінюються, доповнюються, конкретизуються. Однак у системі відносних знань є щось таке, що вже ніколи не буде спростовано наступним пізнанням. Це абсолютна істина: повне, точне, всебічне, вичерпне знання (напр., знання про будову речовини зазнали і далі зазнають розвитку, конкретизацій, уточнень, однак поняття атома існує вже понад 2, 5 тис. років). Абсолютним є те в кожній відносній істині, що дійсно співпадає із змістом об’єкта, і вже не може бути спростованим, а буде лише уточнюватися, поглиблюватись. Існують так звані вічні істини (напр., історичні дати). Відносна і абсолютна істини знаходяться у єдності і тому не можна одну з них абсолютизувати, як це робить догматизм і релятивізм.
Абстрактної істини, однакової для всіх часів і обставин, не існує. Вона конкретна, залежить від місця, часу і умов (напр., питання про те, чи дощ корисний чи шкідливий). Це одна з вимог діалектичної логіки – конкретно-історичного підходу до дійсності.
Однією з проблем теорії істини є її критерії. Ними є послідовність, несуперечність, очевидність знань, узгодженість їх з принципами наукової теорії, коректність і точність застосування термінології. Однак основним і всезагальним критерієм істини є практика. Проте не усяка практика, бо є практика використання і практика творчого перетворення. Лише остання є справжнім критерієм істини (напр., всі вміють користуватися телевізором, знають на яку кнопку треба натиснути, але коли телевізор вийшов з ладу, звертаємось у телеательє). Однак не можна зводити практику – до корисності, вигоди, як це роблять представники такого філософського напряму, як прагматизм.
Слід розрізняти істину і правду. Правда – це істина, поєднана з життєвою позицією людини, пошуками, досвідом, здобутками і втратами. Вона характеризує знання і пізнання як людську, цілісну, особисту позицію щодо світу і буття. Істина одна, а правда може бути різна (див. у Т. Шевченка: “В своїй хаті своя правда... ”). Правда характеризує істину з людського боку. Її визнання як межі між добром і злом – аксіома духовності. Вона живе в людях у вигляді совісті, а та є загальна вість (вістка) про правду.
|
|
|
