 |
К.Симонова, Ю.Друніної, О.Берггольц
|
|
|
|
КОСТЯНТИН МИХАЙЛОВИЧ СИМОНОВ
(1915-1979)
Костянти́н (Кири́ло) Миха́йлович Си́монов (28 листопада 1915 - 28 серпня 1979) — російський радянський письменник, поет, громадський діяч. Костянтин (при народженні Кирило) Симонов народився 15 (28) листопада 1915 р. у Петрограді. Свого батька так і не побачив: той зник без вісти на фронті під час Першої світової війни. У 1919 р. мати з сином переїхала до Рязані. Дитинство Костянтина пройшло у військових містечках і командирських гуртожитках. Після закінчення семи класів він вступив до фабрично-заводського училища (ФЗУ), працював токарем по металу спочатку в Саратові, а згодом у Москві, куди родина переїхала у 1931 р. Так він, заробляючи стаж, продовжував працювати ще два роки після того, як вступив до Літературного інституту ім. А.М.Горького. У 1936 р. в журналах «Молода гвардія» і «Жовтень» були надруковані перші вірші Симонова.
1938 р. К.М.Симонов надрукував поему «Павло Чорний».
1940 р. написав свою першу п'єсу «Історія одного кохання», поставлену на сцені Театру ім. Ленінського комсомолу; у 1941 — другу — «Хлопець з нашого міста». Протягом року навчився на курсах військових кореспондентів, одержав військове звання інтенданта другого рангу.
З початком війни призвано до війська (старший батальйонний комісар, підполковник, а після війни — полковник). У роки війни написав п'єси «Російські люди», «Чекай мене», «Так і буде», повість «Дні та ночі», дві книги віршів «З тобою і без тебе» і «Війна».
Як військовий кореспондент побував на всіх фронтах, пройшов землями Румунії, Болгарії, Югославії, Польщі і Німеччин. Післе війни надрукував збірки нарисів «Листи з Чехословаччини», «Слов'янська дружба», «Югославський зошит», «Від Чорного до Баренцева моря. Нотатки військового кореспондента».
|
|
|
Після війни протягом трьох років побував у численних закордонних відрядженнях (Японія, США, Китай). У 1958-1960 рр. жив і працював у Ташкенті.
Перший роман «Товариші по зброї» (1952), потім велика книга — «Живі та мертві» (1959), «Солдатами не народжуються» (1963-1964), «Останнє літо» (1970-1971).
Помер 28 серпня 1979 р. у Москві. Згідно із заповітом прах К.М.Симонова був розвіяний над Буйнічським полем під Могильовом.
Одним з найвдаліших і зворушливих творів воєнної пори є вірш К.Симонова «Жди меня» («Чекай мене»), присвячене коханій жінці поета - Валентині Сєровій. Написаний у 1941 р., вже в лютому 1942 р., коли під ударами радянських військ гітлерівці відкотилися від Москви, «Правда» опублікувала цей вірш, завоював незабаром серця читачів. Солдати вирізали його з газет, переписували, сидячи в окопах, вивчали напам'ять і посилали в листах дружинам і нареченим. Його знаходили в нагрудних кишенях поранених і вбитих...
За жанром лірики його можна віднести до послання, оскільки воно звернене до конкретної особи (В.С.), звучить як заклинання, як молитва. Ключове слово тут - чекай, що повторюється багато разів, наводить на думку про те, що саме від цієї здатності жінки в кінцевому підсумку і залежить життя і перемога.
ЖДИ МЕНЯ
Жди меня, и я вернусь.
Только очень жди,
Жди, когда наводят грусть
Желтые дожди,
Жди, когда снега метут,
Жди, когда жара,
Жди, когда других не ждут,
Позабыв вчера.
Жди, когда из дальних мест
Писем не придет,
Жди, когда уж надоест
Всем, кто вместе ждет.
Жди меня, и я вернусь,
Не желай добра
Всем, кто знает наизусть,
Что забыть пора.
Пусть поверят сын и мать
В то, что нет меня,
Пусть друзья устанут ждать,
Сядут у огня,
Выпьют горькое вино
На помин души...
Жди. И с ними заодно
Выпить не спеши.
Жди меня, и я вернусь,
Всем смертям назло.
|
|
|
Кто не ждал меня, тот пусть
Скажет: - Повезло.
Не понять, не ждавшим им,
Как среди огня
Ожиданием своим
Ты спасла меня.
Как я выжил, будем знать
Только мы с тобой,-
Просто ты умела ждать,
Как никто другой.
ЮЛІЯ ВОЛОДИМИРІВНА ДРУНІНА
(1924-1991)
Ю́лія Володимирівна Дру́ніна (10 травня 1924 - 21 листопада 1991) — російська радянська поетеса.
Юлія Друніна народилась 10 травня 1924 р. у Москві. З 1931 р. Юля навчалась у московській школі № 131. З дитинства вона любила читати і не сумнівалась, що буде літератором. В 11 р. почала писати вірші.
«В школьные годы я была, так сказать жрицей чистого искусства. Писала только о любви, преимущественно неземной, о природе, конечно экзотической, хотя не выезжала никуда дальше дачного Подмосковья. Замки, рыцари, прекрасные дамы вперемешку с ковбоями, лампасами, пампасами и кабацкими забулдыгами — коктейль из Блока, Майна Рида и Есенина. Всё это мирно сосуществовало в этих ужасных виршах. Мы пришли на фронт прямо из детства. Из стихов моих сразу как ветром выдуло и цыганок, и ковбоев, и пампасы с лампасами, и прекрасных дам.
Я ушла из детства в грязную теплушку,
В эшелон пехоты, в санитарный взвод.
Дальние разрывы слушал и не слушал
Ко всему привыкший сорок первый год.
Я пришла из школы в блиндажи сырые,
От Прекрасной Дамы в «мать» и «перемать»,
Потому что имя ближе, чем «Россия»,
Не могла сыскать.»
Після початку Великої Вітчизняної війни, у 17-річному віці Юлія Друніна записалась до добровільної санітарної дружини.
Восени 1941 р. евакуйована до Сибіру. Згодом поїхала до Хабаровська, де стала курсантом Школи молодших авіаційних спеціалістів.
У 1943 р. Друніна була тяжко поранена - осколок снаряду увійшов у шию зліва і застряг всього у парі міліметрів від сонної артерії. Не підозрюючи серйозність поранення, вона просто обв'язала шию бинтами і продовжила працювати – рятувати інших. Приховувала, доки не стало зовсім погано. Опритомніла вже у шпиталі, саме там написала свій перший вірш про війну:
Я столько раз видала рукопашный,
Раз наяву.
И тысячу — во сне.
Кто говорит, что на войне не страшно,
Тот ничего не знает о войне.
Після шпиталю повернулася на фронт, але після чергового поранення 21 листопада 1944 р. вже не могла нести військову службу.
|
|
|
Пережите на війні стало відправним пунктом у розвитку поетичного світосприйняття, саме війна стала наскрізною темою її творчості.
У грудні 1944 р. Юлія Друніна повертається в Москву. Відвідує заняття першого курсу в Літературному інституті.
У 1948 р. вийшла перша збірка віршів Юлії Друніної «У солдатській шинелі». Чи не щороку Друніна видає нові збірки віршів: «Розмова з серцем» (1955), «Вітер з фронту» (1958), «Сучасники» (1960) та інші.
Активно друкується у 70-ті рр.: «У двох вимірах», «Я родом не з дитинства», «Не буває кохання нещасного»
Друніна пробує свої сили і у прозі: повість «Аліска» (1973), автобіографічна повість «З тих вершин…» (1979).
Чесна, мужня, непохитна у своїх рішеннях і послідовна у діях, вірна ідеалам юності, красива, ніжна, зворушливо наївна, не вельми придатна до ролі домогосподарки, романтична, вразлива, сильна і... слабка. Ці характеристики аж ніяк не завершують портрет цієї найулюбленішої в СРСР поетеси. Неоднозначно сприйняла Друніна перебудову, і навіть трагічно розвал СРСР.
Ухожу, нету сил. Лишь издали
(Всё ж крещёная!) помолюсь
За таких вот, как вы, — за избранных
Удержать над обрывом Русь.
Но боюсь, что и вы бессильны.
Потому выбираю смерть.
Как летит под откос Россия,
Не могу, не хочу смотреть!
Юлія Друніна трагічно пішла з життя, покінчивши собою 20 листопада 1991 р. Вона зрозуміла, що люди, які переконали народ, що еліта - це саме вони, виявилися зрадниками. Вона відчула себе на полі бою... покинутою, зрадженою. Людина сильна, вона могла б перемогти відчуття самотності й боротися. Але вона була бійцем і гостро відчувала, що ідеали, за які воювала й жертвувала життям, зраджені командирами. Не бачила смислу у подальшому житті і добровільно пішла з поля бою. Та справа не тільки у ній: вона не може спокійно спостерігати, «як летить під укіс Росія».
Про всенародну любов до поетеси говорить хоч би й той факт, що кримські астрономи Микола та Людмила Черних відкрили малу далеку планету, яка отримала порядковий номер 804, і назвали її іменем Юлії Друніної.
|
|
|
* * *
Убивали молодость мою
Из винтовки снайперской,
В бою,
При бомбежке
И при артобстреле...
Возвратилась с фронта я домой
Раненой, но сильной и прямой -
Пусть душа
Едва держалась в теле.
И опять летели пули вслед:
Страшен быт
Послевоенных лет -
Мне передохнуть
Хотя бы малость!..
Не убили
Молодость мою,
Удержалась где-то на краю,
Снова не согнулась,
Не сломалась.
А потом -
Беды безмерной гнет:
Смерть твоя...
А смерть любого гнет.
Только я себя не потеряла.
Сердце не состарилось
Ничуть,
Так же сильно
Ударяет в грудь,
Ну, а душу я
В тиски зажала.
И теперь веду
Последний бой
С годами,
С обидами,
С судьбой -
Не желаю
Ничему сдаваться!
Почему?
Наверно, потому,
Что и ныне
Сердцу моему
Восемнадцать,
Только восемнадцать!
ОЛЬГА ФЕДОРІВНА БЕРГГОЛЬЦ
(1910-1975)
О́льга Федорівна Бергго́льц (3 травня 1910 - 13 листопада 1975) — російська радянська поетеса, прозаїк.
Народилася у Санкт-Петербурзі 3 травня 1910 р. З 1918 по 1920 рр. разом з родиною жила в Угличі у колишніх келіях Богоявленського монастиря. Зростала і навчалась у трудовій школі, яку закінчила у 1926 р.
Перший вірш «Піонерам» было надруковано у 1925 р., перше оповідання «Зачарована стежка». Навчалась на Вищих курсах при Інституті історії мистецтв. Вступила на філологічний факультет Ленінградського університету. Закінчивши у 1930 р. університет, їде в Казахстан, працювати кореспондентом газети. У 1933-1935 рр. виходять книги: нариси «Роки штурму», збірка оповідань «Ніч у Новому світі», збірка «Вірші».
13 грудня 1938 р. була заарештована за обвинуваченням «у зв'язках з ворогами народу» і як учасник контрреволюційного заколоту. 3 липня 1939 р. була звільнена і реабілітована: «Вынули душу, копались в ней вонючими пальцами, плевали в неё, гадили, потом сунули обратно и говорят: живи!»
У роки Великої Вітчизняної війни, залишаючись у блокадному Ленінграді, працювала на радіо і писала поеми, присвячені захисникам Ленінграда: «Лютневий щоденник» (1942), «Ленінградська поема».
У 1952 р. пише цикл віршів про Сталінград. Новою сходинкою у творчості Берггольц стає прозовий твір «Денні зірки» (1959), який дозволяє зрозуміти і відчути «біографію століття», долю покоління.
У 60-ті рр. виходять поетичні збірки: «Вузол», «Випробування», у 70-ті – «Вірність», «Пам'ять».
Померла Ольга Берггольц у Ленінграді 13 листопада 1975 р.
Ольгу Берггольц називали і називають "музою блокадного міста". Це дуже висока і почесна атестація. І цілком заслужена. Блокадні вірші Берггольц з'явилися в тоненькому збірнику "Ленінградська поема" ще в блокаду.
|
|
|
Якість її віршів, рівень їх літературної обробки можуть бути різні - одне складалося, можливо, місяцями і роками, інше вихлюпнулося на папір спонтанно, у відповідь на вимогу моменту. Але немає відчуття, що одне писалося "для себе", а інше - "для газети", "для цензора" або просто "тому, що так треба". Навіть уявити таке у відношенні Берггольц було б немислимим цинізмом.
Такий був час. Воно зазнавало не тільки блокадним холодом і голодом. Воно в буквальному сенсі відчувало душу на розрив. І кожен письменник переживав це випробування по-своєму. Хтось пристосовувався, хтось замовкав, хтось продовжував працювати, женучи від себе "незручні" думки, боячись не тільки реальних життєвих неприємностей, але й - інстинктивно - руйнівного внутрішнього роздвоєння.
У Берггольц роздвоєння, розпаду особистості не відчувається. Взаємовиключні, здавалося б, вірші аж ніяк не перекреслюють один одного, навпаки: якимось незбагненним чином навіть самі риторичність, безнадійно, здавалося б, застарілі для сьогоднішнього дня рядки знаходять у цьому протистоянні якусь нову драматичність і гостроту.
Ольга Федорівна вірила, як ідеалістка, і сумнівалася, як реалістка. На питання про "загадку Берггольц" можна сказати загально і гіпотетично: в основі її - масштаб особистості, сила характеру, шалений максималізм у всьому. У житті вона була безкомпромісною максималісткою. У парадоксальній цілісності, в поєднанні несумісного - трагічна неповторність її феномена.
Мой дом
А в доме, где жила я много лет,
откуда я ушла зимой блокадной,
по вечерам опять в окошках свет.
Он розоватый, праздничный, нарядный.
Взглянув на бывших три моих окна,
я вспоминаю: здесь была война.
О, как мы затемнялись! Ни луча...
И все темнело, все темнело в мире...
Потом хозяин в дверь не постучал,
как будто путь забыл к своей квартире.
Где до сих пор беспамятствует он,
какой последней кровлей осенен?
Нет, я не знаю, кто живет теперь
в тех комнатах, где жили мы с тобою,
кто вечером стучится в ту же дверь,
кто синеватых не сменил обоев -
тех самых, выбранных давным-давно...
Я их узнала с улицы в окно.
Но этих окон праздничный уют
такой забытый свет в сознанье будит,
что верится: там добрые живут,
хорошие, приветливые люди.
Там даже дети маленькие есть
и кто-то юный и всегда влюбленный,
и только очень радостную весть
сюда теперь приносят почтальоны.
И только очень верные друзья
сюда на праздник сходятся шумливый.
Я так хочу, чтоб кто-то был счастливым
там, где безмерно бедствовала я.
Владейте всем, что не досталось мне,
и всем, что мною отдано войне...
Но если вдруг такой наступит день -
тишайший снег и сумерек мерцанье,
и станет жечь, нагнав меня везде,
блаженное одно воспоминанье,
и я не справлюсь с ним и, постучав,
приду в мой дом и встану на пороге,
спрошу... Ну, там спрошу: "Который час?"
или: "Воды", как на войне в дороге,-
то вы приход не осуждайте мой,
ответьте мне доверьем и участьем:
ведь я пришла сюда к себе домой
и помню все и верю в наше счастье...
|
|
|
