Ч. Діккенс в оцінці західного літературознавства.

Чарльз Діккенс був в Англії найпопулярнішим письменником свого часу. Його романи, що з'являлися спочатку в періодичній пресі, а потім виходили окремими виданнями, поширювалися з вражаючою швидкістю. Особливою любов'ю користувалися твори Діккенса у представників так званої середньої прошарку буржуазії. Буквально з часу появи першого роману і до кінця життя популярність письменника зростала і зміцнювалась. Кожне нове його твір рецензувалися в солідних літературних журналах і в більшості провінційних видань. З'являлися оглядові статті з аналізом тих чи інших романів. Однак, ставлення до творчості Діккенса було далеко не однозначним. Вже з 1836 р. в англійській пресі розгорілися суперечки з приводу оцінки творів великого письменника. Ряд журналів ліберального спрямування ("Morning Post", "People's Journal") відгукувався про Діккенсі доброзичливо. Консервативні видання ("Monthly Review" та ін) відзначали невдалий вибір теми "Записок Піквікського Клубу", похмурий тон розповіді, називали його твори занадто буденними. Полеміка тривала протягом усього життя письменника. Одні критики називали його найбільшим письменником свого часу, вихователем високих моральних принципів, інші вважали його автором "другосортних" книг. "Единбурзькому огляд", який висловив погляди ліберально налаштованої буржуазії, вітало вміння письменника пом'якшувати і згладжувати соціальну проблематику своїх романів. Консервативна друк висловлювала невдоволення з приводу того, що Діккенс часто зображує "низи суспільства". Відгуки про творчість письменника з'явилися і в чартистское пресі (роки творчої активності Діккенса співпали з розвитком чартизму в Англії), де його називали реалістом, докоряти нелюдського буржуазного суспільства. При цьому критики-чартисти не приймали ідею Діккенса про те, що класові суперечності можуть бути дозволені мирним шляхом.

Першим сучасником великого письменника, що дав розгорнутий аналіз художньої системи його творів, був французький критик-позитивіст Іполит Тен. У 1856 р. він опублікував свою статтю "Діккенс", пізніше, в 1864 р. розкрив свої погляди на творчість письменника в "Історії англійської літератури". У цій роботі Тен розглядає тематику, вибір героя, стиль, естетичну програму Діккенса і способи її вираження. Спираючись на біографічний підхід, розроблений Ш.Сент-Бевом, Тен вказав на зв'язок Діккенса з буржуазним суспільством, на соціальну обумовленість його мистецтва. У його оцінкою письменник постає типовим виразником смаків та ідеалів англійського буржуа вікторіанської епохи.

Отримавши широке визнання за життя, вже в перше десятиліття після смерті Діккенс почав втрачати популярність. З кінця 60-х рр.. його твори зазнали критики з боку натуралістів, які дорікали автора в нестачі емпіризму. Перші серйозні зауваження про його мистецтво висловив в 1872 р. критик-позитивіст Генрі Льюїз. Захоплюючись даруванням письменника, він у той же час піддавав критиці його майстерність реаліста, знаходячи його недостатньо точним і науковим. Льюїз не приймав викривальних тенденцій і узагальнень в романах Діккенса.

Після смерті Ч. Діккенса почали з'являтися роботи, що містять факти біографії письменника. Першою з них була книга Джона Форстера, його найближчого друга. У 90-х рр.. 19 в. письменник-натураліст Гіссінг представив свою суб'єктивну оцінку спадщини Діккенса в книзі "Діккенс". У його роботі письменник виступає типовим представником вікторіанської епохи, не відхиляється від загальноприйнятих норм.

Незважаючи на величезну кількість біографічних праць про Діккенсі, видання його листів і спогадів про нього, інтерес до творчості письменника поступово згасав. У 10-30 рр.. 20 в. популярність Діккенса у письменників опустилася до найнижчого рівня. Його вважали автором, якого читають лише діти, а вивчають лише за програмою. Такому це відношенню багато в чому сприяла історична обстановка, що склалася на межі століть. Перехідний період, породжений кризою буржуазної ідеології, викликав незадоволення станом мистецтва і вимагав нових підходів до зображення дійсності. Перша світова війна змусила переглянути ставлення до життєвих цінностей і усталеним переконанням. Саме в 10-20 рр.. 20-го століття відбувається розрив з вікторіанці в поглядах, звичках, смаках. За винятком Честертона, Гіссінга та Шоу, високо цінували мистецтво Діккенса, ніхто з критиків і письменників-інтелектуалів не поділяв існувало раніше уявлення про легендарного творця.

Проте, ім'я Діккенса не було остаточно забуте, оскільки інтерес до вікторіанської епохи завжди зберігався в Англії в тій чи іншій мірі.

З початку 20 століття, літературознавство і критика стали грати в літературному процесі особливо важливу роль. Увібравши в себе самі різні галузі знань, літературознавство перетворилося на автономну науку. Якщо розглядати англійську й американську літературну критику в комплексі, слід відзначити, що, незважаючи на вплив, який різні критичні школи цих країн впливали один на одного, англійське та американське літературознавство - не єдине ціле. Англійська критика базується на історичних традиціях і навчаннях, які отримали бурхливий розвиток у 19 ст. (Діяльність М. Арнольда, Т. Еліота). Літературна критика Америки не має подібної основи. Але і в США, і в Англії в 10-30 рр.. 20 в., Поряд із традиційними напрямками, отримала розвиток так звана "нова критика", що включала в себе масу нових підходів до вивчення літературного твору.

Безумовно, всім теоретикам був необхідний матеріал, на основі якого можна було будувати міркування. Тому всі, або майже всі вони зверталися до творів класиків світової літератури. Діккенс також не був обійдений увагою представників різних критичних шкіл, і його романи піддалися ретельному і детальному аналізу і з точки зору форми, і з точки зору змісту. Прийнято виділяти 5 найбільш впливових підходів в літературній критиці: моралізаторський, психоаналітичний, соціологічний, формалістичний і міфологічний. На рубежі століть за вивчення спадщини Діккенса приймається Генрі Джеймс, відомий в літературних колах не тільки як талановитий американський прозаїк, але й як великий теоретик роману, автор концепції "точок зору", на яку згодом спиралися представники семантичного напрямку "нової критики". Г. Джеймс віддавав перевагу вивченню формальних сторін роману, майстерності його побудови. Критик підкреслює "наївність" і "несвідомість" Діккенса, відсутність у його творах елементів теоретизування та самоістолкованія. У подібному ключі оцінює творчість Діккенса і англійська письменниця Вірджинія Вульф, критика якої була і її постійним і професійним заняттям. Використовуючи естетичний підхід до аналізу творів письменника, яка відстоює самоцінність літератури, В. Вульф, що вивчає зв'язок емоції і форми її вираження, знаходить книги Діккенса примітивними, вульгарними і безформними, що не представляють особливої ​​цінності з точки зору розвитку роману по лінії глибинно-психологічного зображення людських відносин.

На початку 20 ст. в Англії зародилася рітульно-міфологічна критична школа, основоположником якої був Дж.Фрейзер. У США інтерес до міфу став проявлятися ще в 19 ст., Проте, перші міфокритичної дослідження в літературознавстві цієї країни пов'язують з появою робіт К. Юнга. Представниками англійської міфологічної школи була розроблена концепція ритуального походження культури, героїчного епосу, казки, античної культури і роману. В її основу була покладена теорія Дж.Фрейзера про виникнення міфу з сезонних ритуалів. Міфокритики Америки, зокрема Н. Фрай, фактично зрівнюють літературу і міф, зводячи тему будь-якого художнього твору до її першооснові. З цих позицій критики міфологічної школи розглядають роман Ч. Діккенса "Олівер Твіст". Сюжет про підкидьків вони ототожнюють з темою, розробленої Еврипідом, яку, у свою чергу, зводять до міфів про Персея та Мойсея, таким чином пояснюючи витоки твори.

Якщо для англійського літературознавства початку 20 ст. характерна велика кількість робіт, які містять біографічні відомості про Діккенсі, то в європейській - німецької, зокрема, - критиці домінує формалістичний підхід до вивчення спадщини знаменитого англійського письменника 19 ст. Німецькі дослідники розглядають лише окремі проблеми (художні прийоми, стиль оповіді), проводять класифікацію жіночих та дитячих образів, акцентують увагу на особливостях Діккенса як педагога, криміналіста, автора окремого твору, але не дають розбір творчої системі письменника в цілому. Робіт, які піднімають питання про соціальному змісті романів Діккенса, в німецькому літературознавстві значно менше, але і такий тип дослідження з'являється в кінці 19 - початку 20 ст. в роботах Аронштейна, Вюлькера, Вебера.

У літературній критиці Франції початку 20 ст. Діккенс кваліфікується як "наївний" реаліст і гуморист, автор, якого відповідно до його переконаннями, симпатіями і характером творчості зараховують до простонародним письменникам. Називаючи Діккенса одним з найбільших письменників вікторіанського періоду, французькі критики знаходять його реалізм спрощеним до вульгарності.

Протягом другого десятиліття 20 ст., В роки першої світової війни не припиняються нападки на Діккенса. Його проголошують автором, чиї твори втратили своє значення для сучасності. Саме в цей час відбувається повний розрив з вікторіанської епохи. Про це заявив в 1918 р. Літтон Стрегі у своїй книзі "Знамениті вікторіанці".

Поворот у поглядах і настроях по відношенню до мистецтва письменників 19 ст. намітився на початку 30-х рр.. Багато літературознавці вважали за необхідне переглянути спадщина вікторіанців, виходячи з соціально-історичних особливостей 19 ст. Висновок, який зробили дослідники, полягав у наступному: час правління королеви Вікторії було не настільки спокійним, як здається з першого погляду. Письменники цього періоду стикалися з труднощами не менш серйозними, ніж читачі 20 ст., Тим не менше їх не покидав оптимізм і віра в усунення несправедливості.

У 30-і рр.. 20 в. вагомо заявляє про себе марксистська критика, пояснювала всі процеси в мистецтві впливом економічних умов і розглядала творчість з позицій класової боротьби. Одним з найбільш відомих англійських критиків-марксистів є Ральф Фокс, чиї статті з'являються в пресі з 1928 р. Його основна літературознавча робота "Роман і народ", опублікована в 1937 р., містить матеріали дослідження творів найбільш видатних авторів. Розглядаючи творчість письменників "нереволюційний" епохи (19 ст.), Р. Фокс, відзначаючи геніальність Діккенса, дорікає останнього в тому, що той не побачив справжнього героя свого часу - що бореться пролетаря. Представник цієї ж критичної школи Дж.Джексон розглядає творчість Діккенса як письменника-радикала. Він намагається довести, що за певних умов той міг би стати комуністом.

У середині 30-х рр.. 20 в. розвиток отримує традиція соціокультурної критики в роботах Ф. Р. Лівіса. Френка Реймонда Лівіса називають також представником "нової критики". Дійсно, при аналізі художнього твору він поєднує принцип "пильної читання" та історичний, психологічний та соціокультурний підходи. На відміну від американських нових критиків, замикаються виключно на аналізі друкованого тексту, Лівіс робить спробу пояснити особливості того чи іншого прозаїчного чи поетичного твору з точки зору історичних явищ, панівних ідей та світогляду в момент його написання. Книга Лівіса "Велика традиція", опублікована в 1948 р., присвячена історії розвитку англійського роману. На думку автора, творцями справді англійської прози є всього п'ять романістів. Ч. Діккенса Лівіс не включає в цей список. Критерієм оцінки в цій роботі стала "серйозність", якій дослідник не знайшов при "пильному прочитанні" романів письменника. Однак, через двадцять років Лівіс змінив своє ставлення до Діккенсу. У монографії "Діккенс-романіст" (1970 р.) він говорить про нього як про глибоку, винахідливому і на рідкість плідній творця, що заслуговує уваги критики, яке йому до цих пір в належній мірі не приділялося.

З початку 40-х рр.. творчість Діккенса розглядається з позицій фрейдизму. Проникнення психологічних методів у літературознавство Англії і США було обумовлене розвитком психології як науки. Основним знаряддям дослідника став психоаналіз. У центрі уваги прихильників психологічної критики був зв'язок твору з психологією його автора.

У 1941 р. Едмунд Вілсон, американський критик-фрейдист, автор статей "Діккенс і два Скруджа" і "Таємниця Едвіна Друда", зробив спробу довести схильність письменника до зображення анормальних явищ, хворобливий характер його образів.

У 1947 р. Венгер у статті про персонажів романів письменників 19 ст., Діккенса в тому числі, зазначав патологічні особливості деяких з них і закликав шукати пояснення цьому в психоаналізі.

Викликає інтерес підхід до творчості Діккенса професора Оксфордського університету Х. Хауза. Спочатку, у книзі "Світ Діккенса" (1942 р.) він пояснив викривальні мотиви в романах письменника, виходячи з аналізу історичної обстановки епохи чартизму. П'ятьма роками пізніше дослідник переглянув своє ставлення до Діккенсу з позицій психології і прийшов до висновку, що особливості зображення насправді пов'язані з приниженнями, пережитими письменником у дитинстві. Використовуючи термінологію Фрейда, Хаус говорить про наявність у Діккенса комплексу "недостатності" (неповноцінності) і патологічного самолюбства, що випливає з цього комплексу. У середині 20 ст. представник фрейдистського "соціологізму" Л. Тріллінг згадав про те, що в романі Діккенса "Крихітка Дорріт" прихована ідея про роль травмованого дитинства в боротьбі зрілого індивідуума з "моральної в'язницею". Таким чином, розвиток сюжету твору є не що інше, як пошук звільнення "я" з "моральної тюрми" - комплексу неповноцінності.

У 60-70 рр.. 20 в. дослідження спадщини Ч. Діккенса з позицій соціокультурної критики продовжує англієць Реймонд Вільямс. На відміну від Ф. Р. Лівіса, що з'єднував у своїй критиці кілька підходів і відштовхується від техніки "пильної прочитання", Р. Вільямс - переважно культуролог і соціолог. Кілька його робіт присвячені проблемі розвитку реалістичного роману. У книзі "Англійський роман від Діккенса до Лоуренса" (1970 р.), що представляє собою збірник лекцій, прочитаних автором в Кембріджському університеті, Р. Вільямс пов'язує той факт, що з початку 40-х рр.. 19 в. роман став домінуючим жанром в літературі Англії, з глибинними соціальними процесами, що мали місце в період з середини 19 ст. до початку 20 ст. Як соціолог, Вільямс наводить статистичні дані, досліджує вплив технічного прогресу на літературу. Той же підхід використовується критиком і при аналізі творчості окремих письменників. Ч. Діккенса він розглядає як творця "роману нового типу", виникнення якого було обумовлено промисловою революцією, яка внесла суттєві зміни не тільки в життя суспільства, але і в літературну традицію. Зв'язок Діккенса з життєвим досвідом і народною культурою дала можливість письменникові правильно зрозуміти і відобразити реальність в нових умовах.

У 70-і рр.. формується новий підхід до вивчення художнього твору. Якщо до цього більшість методологій в літературознавстві були текстоцентріческімі, то на початку 70-х рр.. з'являються дослідники, що акцентують увагу на акті зв'язку автора й читача через текст. Цей зв'язок і раніше розглядали представники різних критичних шкіл (фрейдисти, натуралісти), проте, на відміну від останніх, центром людського існування феноменологічні критики, які взяли за основу своєї своєї теорії вчення феноменолога Е. Гуссерля і екзистенціаліста М. Хайдеггера, вважають свідомість. "Критика свідомості "представлена ​​Женевської школою, основний принцип якої - твір є одночасно і акт спілкування між автором і читачем, і акт створення індивідуального" значення "як автором, так і читачем. Найбільшим представником "Критики свідомості" в США є Дж.Х.Міллер. Приділяючи недостатня увага історичному і соціологічному підходам і практично не цікавлячись формою твори, Міллер уважно вивчає історію розвитку свідомості. При дослідженні творчості окремих письменників, зокрема, творчості Діккенса, критик ставить перед собою завдання прослідкувати специфічні риси уяви письменника протягом усього періоду його творчої діяльності та встановити, що в них є постійним, а що виникають спонтанно.

Простеживши оцінку спадщини Ч. Діккенса протягом усього періоду його творчої активності аж до наших днів, можна зробити висновок, що інтерес до творчості письменника як в Англії, так і в США та інших країнах Європи не згасав. Прихильники різних критичних напрямків в літературознавстві використовували твори Діккенса як матеріал для своїх досліджень. Протягом багатьох років ставлення до його творчості мінялося, але неминуче читачі знову поверталися до його романів, кожен раз інтерпретуючи їх зміст по-своєму. Воістину велика книга ніколи не втрачає своєї цінності, вона може відійти на другий план, але це явище тимчасове. Проблематика творів Діккенса, звернення письменника до неминущим людським цінностям спонукає читача шукати в його романах відповідь на виникаючі проблеми сучасної дійсності.