Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Структура обробної промисловості провідних індустріальних країн

у 1994 p., %

	США	Японія	Німеччина	Велика Британія
Металургія	11,1	12,4	14,4	9,4
Машинобудування	31,5	37,3	44,3	36,7
Хімія	5,3	3,9	8,7	6,6
Харчова промисловість	8,5	11,5	8,0	11,4
Легка промисловість	8,8	9,8	4,2	10,1
Силікатне- керамічна промисловість	2,6	4,1	4,5	3,5
Інші галузі	32,2	21,0	15,9	22,3
Промислових робітників, млн чол.	18,3	11,5	6,7	4,3
Сучасна міжнародна спеціалізація промисловості
Автомобілебудування	X	X	X
Авіація, космос	X		X
Електротехніка	X	X	X	X
Електроніка й ЕОМ	X	X	X
Телекомунікації й інформатика	X	X		X
Хімічна промисловість	X	X	X	X
Чорна металургія		X	X	X
Харчова промисловість	X	X		X
Банківська справа	X	X	X	X

Джерела: Ніхон кокусейдзуе. 1997. Токіо, 1997;

Губський Б. В. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі. Київ, 1998. С. 42—43.

Завдяки проривам у галузі науки, технології або оперування інформацією:

• поліпшуються можливості підвищення продуктивності праці;

• продуктивність знань стає ключем економічного зростання та
конкурентоспроможності як окремих підприємств, так і еко
номіки держави;

• в умовах економіки, базованої на інформаційних технологіях,
суспільство вперше має можливість формувати господарство,
яке спирається на використання ключового ресурсу, який не
тільки відновляється, а й самовідтворюється.

Разом з істотними змінами техногенного та виробничого характеру виникають нові явища в суспільно-економічних відносинах економічно розвинутих країн, насамперед у сфері власності. З одного боку, зростає відносна цінність інтелектуальних ресурсів, ресурсів інформації, кваліфікованої робочої сили тощо, з іншого — у відносинах власності й господарювання поєднуються національні та інтернаціональні форми організації господарської діяльності. Рух інформації про технології, рух прямих і портфельних інвестицій та рух цінних паперів на фондовому ринку формує підґрунтя транснаціональної діяльності ТНК. Транснаціональні корпорації поряд із державою стають елементами, взаємодія яких формує систему світового господарства. ТНК поєднують гнучкі форми власності та транснаціональну підприємницьку діяльність, забезпечуючи економічну доцільність структурної та інвестиційної політики, створюють певну територіальну організацію макроменеджменту, яка спирається на економічні центри та комунікації поліцентричної територіальної структури світового господарства й можливості світових інформаційних мереж

За цих умов набуває нової якості сама поліцентрична структура світового господарства. Якщо в другій половиш XX ст. Західна Європа, Англоамерика та ядро Азійське -Тихоокеанського регіону (передусім Японія) розглядалися лише як полюси кількісної концентрації економічного і промислового потенціалу світу, то з переходом на інформаційно-технологічну модель розвитку вони стають місцями зосередження організаційно-управлінських центрів глобальної інформаційної, фінансової, зовнішньоекономічної діяльності. Джгути різнорідних комунікацій між цими полюсами формують основні лінії взаємодії в просторово-економічному каркасі територіальної структури господарства. Саме між ними здійснюються жваві зовнішньоекономічні відносини. Інноваційний процес відбувається повсюдно, але першість у науковому доробку (якщо судити з кількості патентів та наукових відкриттів) та впро-

Розділ Ш

вадженні високих технологій належить знову ж таки «полюсам зростання»; активність науково-технічного та інформаційного обміну між ними на ринку послуг випереджає обсяги оборотів зовнішньої торгівлі. Нарешті, рух інвестицій теж став явищем глобальним, але найпотужніші інвестори зосереджені в тих самих «полюсах зростання», а основні напрями руху прямих і портфельних інвестицій містяться в цьому ж таки трикутнику.

Розглянемо тенденції структурних змін в інших групах країн.

У групі середньорозвинутих країн з перехідною економікою теж сформувалися доволі високий технічний потенціал і сучасні механізми ринкової економіки, але їхнє господарство має поки що скромніші економічні показники порівняно з економічно розвинутими країнами. В цій групі можна вирізнити такі підгрупи. Перша — країни, в яких індустріальні перетворення відбувалися із запізненням. Це Іспанія, Португалія, Туреччина, Греція тощо. Розвиток їхньої економіки в певному проміжку XX ст. стримувався пережитками суспільних відносин попередніх формацій. Але протягом останніх десятиліть саме тут відбуваються динамічні процеси економічної перебудови. Прискорено розвивається невиробнича сфера, стабільно працюють будівельна індустрія та транспорт, сільське господарство за відносного скорочення його частки в структурі економіки демонструє ефективне функціонування в рамках агропромислового комплексу, в обробній промисловості зростає вага машинобудівних галузей, надзвичайно велику роль відіграє індустрія туризму.

Друга підгрупа — «нові індустріальні країни». На Сході Азії це так звані далекосхідні «тигри» (або «дракони») — Республіка Корея, Тайвань, Сінгапур, у перспективі й інші держави; в Латинській Америці — Мексика, Бразилія, Аргентина, Чилі, Уругвай та ін. В цих країнах ідуть особливо динамічні процеси перебудови економіки. Поштовх прискоренню економічного розвитку дало залучення значних інвестицій іноземного капіталу (у Східній Азії американських та японських, у Латинській Америці — інвестицій США і міжнародних фінансових організацій) та передових технологій із промислово розвинутих країн. Подальше просування структурних перетворень пов'язане із вдало проведеними економічними реформами, у процесі яких створено сучасну орга-нізаційно-управлінську та функціонально-галузеву структуру господарства. Ключову роль у структурі господарства цих країн відіграють експортно-орієнтовані комплекси. У Східній Азії це виробництва, які постачають на світові ринки продукцію автомобільної, суднобудівної промисловості, побутової електроніки, швейної та

12. Тенденції розвитку галузевої структури світової економіки

легкої промисловості тощо. В Латинській Америці — експортно-орієнтовані системи гірничо -металургійної (мідь, поліметали, залізна руда і сталь і т. д.), лісової, нафтодобувної промисловості, агропромислового комплексу (яловичина, цукор, банани, кава, какао і т. д.), індустрії туризму.

Постсоціамстичні країни з перехідною економікою, що стали на шлях побудови ринкового господарства, мають потужну індустріальну базу і розгалужений агропромисловий комплекс.

Враховуючи специфіку становлення суверенітету молодих незалежних держав, динаміку і ступінь завершеності економічних реформ, а також особливості економіко-географічного положення, серед постсоціалістичних країн вирізняють країни Євразії і незалежні країни — колишні республіки СРСР.

До постсоціалістичних країн Євразії в Центральній Європі належать Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Югославія (у складі республік Сербія і Чорногорія), Словенія, Хорватія, Боснія та Герцеговина, Македонія, Албанія; в Азії — Монголія.

Молодими незалежними державами на теренах колишнього Радянського Союзу стали Pock, Україна, Білорусь, Литва, Латвія, Естонія, Молдова, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменистан.

Головні особливості структури господарства цих двох підгруп країн такі: високий рівень суспільного й територіального (географічного) поділу праці, розгалужені й цілком сформовані функціонально і територіальне господарські системи, які за своїми ознаками мало відрізняються від відповідних структур економічно розвинутих країн. Але на сучасному етапі пост-соціалістичним країнам бракує капіталу, а в більшості галузей (особливо сільське господарство, легка промисловість, торгівля) використовуються застарілі техніка і технологія. Тут тільки формуються сучасні організаційно-управлінські структури ринкового господарства.

. Країни, що розвиваються, —це понад 120 держав Азії, Африки, Латинської Америки та Океанії, в яких проживає більша частина населення Землі. Багато з них стали незалежними тільки з середини (або з 60—-70-х років) XX ст., частина має досить тривалий досвід самостійного розвитку, зокрема країни Латинської Америки, які здебільшого здобули незалежність протягом XIX ст. У другій половині XX ст. у країнах, що розвиваються, відбулися значні зміни: помітно зріс національний доход, формується сучасне господарство, стабілізується їх місце в міжнародному поділі

Розділ III

праці. Ці країни — важливий постачальник сировини на світовий ринок. Проте на шляху самостійного розвитку молоді держави натрапляють на значні труднощі. В багатьох з них досі не розв'язана продовольча проблема. Гостро стоять проблеми зайнятості. І все це — за умов багатоукладного господарства, залежного економічного розвитку, хронічного відставання від світового рівня технологій та продуктивності праці.

Країни, що розвиваються, відрізняються одна від одної не тільки розмірами територій, кількістю населення, природними умовами, історичними особливостями розвитку, а й структурою господарства, науково-технічним потенціалом. Можна виділити кілька підтипів цих країн.

Країни з порівняно зрілою структурою господарства — це, наприклад, Індія, Пакистан, Таїланд, Філіппіни, Індонезія — в Азії; Венесуела, Перу, Колумбія, Еквадор, Ямайка тощо — в Латинській Америці; Марокко, Туніс, Єгипет та ін. — в Африці. В цих країнах відбуваються процеси, що супроводжували свого часу економічне зростання в сучасних «нових індустріальних країнах», активно взаємодіють місцевий та іноземний капітал, набирає потужностей молода промисловість, де, крім гірничодобувної, розвивається й обробна, енергетика, вдосконалюються транспортні комунікації, сфера обслуговування, активно ведеться підготовка національних кадрів.

Своєрідний підтип утворюють нафтодобувні країни, що розвиваються. Це Саудівська Аравія, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, а також Ірак, Іран та ін. Завдяки величезним надходженням від торгівлі нафтою вони мають сприятливі можливості для розвитку сучасного господарства, фінансової сфери, містобудування та соціальної сфери.

Численним є підтип найменш розвинутих країн. Це країни з надзвичайно слабким розвитком продуктивних сил. їм майже нічого запропонувати на світовий ринок. У країнах цього підтипу переважають традиційна система господарства, докапіталістичні (здебільшого феодальні) відносини. В сільському господарстві працює 85—90 % населення, промисловість перебуває в зародковому стані. До найбідніших належать 20—ЗО країн світу, серед яких Ангола, Ефіопія, Сомалі, Танзанія, Чад, Мозамбік, Буркіна-Фасо, Гвінея-Бісау, Малаві та ін. в Африці; Кампучія, Бангладеш, Ємен, Афганістан тощо в Азії.

З-поміж великої кількості країн, що розвиваються, можна вирізнити ще кілька підтипів. Це країни з переважанням монокультури в сільському господарстві («бананові республіки»), які вихо-

12. Тенденції розвитку галузевої структури світової економіки

дять на світовий ринок з одним-двома експортними продуктами: невеликі острівні держави й країни, що експортують продукцію гірничодобувної промисловості.

⇐ Предыдущая 51 52 53 54 555657 58 59 60 Следующая ⇒