Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Світові промислові комплекси

Галузева структура господарства світу віддзеркалює розвиток сучасного суспільного та міжнародного поділу праці в перебігу структурних перетворень господарства. На сьогодні при аналізі стану господарства не лише економічно розвинутих країн, а й країн, що розвиваються, вже недостатньо обмежитися розглядом тільки галузевих пропорцій. Майже повсюдним став процес формування міжгалузевих функціонально-господарських систем, зумовлений закономірностями світових технологічних зв'язків, особливостями інвестиційних процесів та вимогами сучасного менеджменту та маркетингу.

Наприкінці XX ст. практично скрізь сформувалися міжгалузеві системи, діяльність яких набуває глобальних масштабів:

• комплекси енергетики, де контроль за всіма галузями паливної
промисловості зосереджений фактично в руках одного кола
транснаціональних фірм;

• комплекси виробництва матеріалів, де міжнародний капітал ко
ординує роботу металургійної, хімічної промисловості та вироб
ництво силікатних матеріалів;

• система машинобудування — складається як єдина світова сис
тема, позаяк його левова частка зосереджена в обмеженій групі
країн;

• агропромислові комплекси —стали основною формою організації
виробництва і переробки сільськогосподарської продукції в усіх
типах країн, а збут сільськогосподарської продукції суттєво
залежить від роботи систем світового агропромислового мар
кетингу;

• системи транспорту — з огляду на єдині системи бронювання
квитків та комерційного фрахту стали всесвітніми.

В економічно розвинутих країнах, крім зазначених утворень із всесвітнім характером діяльності, сформувалися такі національні міжгалузеві системи:

• військово-промислові комплекси (особливо в США, ФРН, Фран
ції, Росії);

Розділ III

12. Тенденції розвитку галузевої структури світової економіки

• комплекси наукових досліджень і конструкторських робіт (або
науково-виробничі), що найбільш розвинуті в США, Японії,
ФРН, Великій Британії, Франції (серед інших країн зазначимо
Росію, Україну та Китай);

• атомно-енергетичні комплекси (в усіх економічно розвинутих і
найбільших постсоціалістичних країнах);

• аерокосмічні комплекси (особливо в США, Росії, Японії, Франції,
Китаї, формується такий комплекс і в Україні);

• будівельна-індустріальні комплекси та ін.

Складаються й інші міжгалузеві системи: на світовому рівні це, наприклад, міжнародна індустрія туризму, в якій взаємодія великих туроператорів та «готельних ланцюгів» поєднується з роботою глобальних інформаційних систем та сучасного авіаційного транспорту.

Сутність сучасних світогосподарських процесів полягає в тому, що саме реалізація функціональних зв'язків згаданих світових або регіональних міжгалузевих систем господарства (зв'язків технологічних, інноваційних, інвестиційних і т. д.) забезпечує взаємозв'язок і взаємодію різнотипних і різнорівневих національних економік країн, які перебувають на різних стадіях розвитку. При цьому в кожній із систем об'єктивно формуються свої обриси як функціональної, так і просторової самоорганізації господарства, в основі яких лежать загальні закономірності розвитку галузевих та територіальних пропорцій глобальної економіки. Додамо до цього деякі уточнення. По-перше, як відомо, взаємодія національних економік відбувається через реалізацію зв'язків конкретних суб'єктів економічної діяльності: юридичних і навіть фізичних осіб. По-друге, дедалі більшої ваги в цій економічній активності набувають транснаціональні корпорації, діяльність яких все частіше набирає глобальних масштабів. І, нарешті, по-третє, внутрішній обмін ТНК у межах світових міжгалузевих систем поступово складає чимраз більшу частку діяльності на світових ринках. І якщо стосовно товарних ринків та ринків сировини можна говорити про більшу чи меншу частку участі в них продукції ТНК, то на ринках кашталу, наукових знань чи масоюї інформації діяльність ТНК є визначальною.

Розглянемо побудову деяких світових міжгалузевих систем.

Система світової енергетики. Цю систему утворюють паливна промисловість та електроенергетика з їхніми підприємствами, комунікаціями, системами управління, науково-дослідною базою. Підприємства енергетики ведуть розвідку, освоєння, переробку та транспортування енергоносіїв, здійснюють виробництво та пере-

дачу електроенергії та тепла. Взаємозв'язаність цієї системи визначається, з одного боку, можливістю взаємозаміни енергоносіїв, з іншого — тим, що більшість виробничих об'єктів перебуває під контролем одних і тих же угруповань капіталу. До того ж забезпечення діяльності світової енергетики постійно вимагає узгодження політичних рішень на міжнародному рівні. Це дає підстави розглядати сукупність виробництв енергетики у світовому господарстві як паливно-енергетичний комплекс.

Найважливіші характеристики роботи енергетики — наявність та види енергоносіїв, енергоозброєність та пропорції паливно-енергетичного балансу.

Енергоозброєність світу станом на початок 90-х за розмірами споживання — 11,0 млрд т умовного палива у вугільному еквіваленті (або, відповідно, 7,7 млрд т у нафтовому еквіваленті). Найбільші споживачі енергії: США — 25 % світового показника, Росія — близько 10 %, Китай — 9 %, Японія — 5,5 %, ФРН — 7 %. Показник України — приблизно 3,5 % — сумірний з показниками Великої Британії, Франції та Канади.

Споживання енергії у світі особливо швидко зростало в другій половиш XX ст. Енергетика розвивалася, випереджаючи темпи приросту інших галузей (енергоємність виробництва на перших етапах НТР була високою), але на рубежі 80—90-х років темпи приросту енергоспоживання знизилися — світ ступив на шлях впровадження енергозбережувальних технологій.

Протягом XX ст. суттєво змінилася структура паливно-енергетичного балансу світового господарства (див. табл. 12.4).

Таблиця 12.4

Паливно-енергетичний баланс світу, %

Джерело енергії І 1913 Перші роки XXI ст. (оцінка)

Вугілля

Нафта 30—33

Природний газ 18—22

Географічні джере-

ла (вода, сонце, вітер тощо) Понад 6

Ядерна енергія — — Понад 10

Дрова та інші Не Не Не

органічні ресурси врахов. врахов. врахов.

Розділ III

Якщо в першій половині XX ст. в енергобалансі переважало вугілля і мали важливе значення дрова, то в останні десятиріччя провідну роль відіграють нафта й газ. Понад два десятки років на їхню частку припадає 3/5 обсягу енергоспоживання. За прогнозами, на початку XXI ст. їхня питома вага знизиться приблизно до половини світового енергоспоживання, водночас збереже своє значення споживання вугілля, дещо збільшиться роль ядерної енергетики і так званих альтернативних джерел енергії.

Система галузей з виробництва матеріалів об'єднує галузі, що випускають традиційні (метали, цемент тощо) та нові матеріали із заданими властивостями (сталі, сплави, композити тощо). Ця галузева система охоплює низку галузевих комплексів: металургійний, хімічний, лісовий, з виробництва будівельних матеріалів. Єдність розглядуваної системи галузей, окрім функціонального фактора, визначають: єдина науково-технологічна база їхнього розвитку, яка базується на методах фізико-хімічних досліджень у матеріалознавстві; значні можливості взаємозаміни матеріалів у процесі організації виробництва; великі можливості комбінування при організації самого виробництва матеріалів, що дає змогу створювати складні енерго-нафто-хімічні, хіміко-металургійно-маши-нобудівні, енерго-хімічно-текстильні та інші комплекси. А все це веде до необхідності об'єднання зусиль «великого капіталу» з метою створення складних і дорогих основних фондів.

У структурі виробництва матеріалів і на сьогодні домінують чорні метали, передусім сталь та її сплави (від 70—75 % за об'ємом і 80—85 % за вагою), до 15 % об'єму матеріалів становлять лластмаси, важлива роль належить алюмінію. Дедалі більшого значення набувають композитні матеріали, які особливо активно використовуються в авіакосмічній та автомобільній промисловості, а також силікатні матеріали «тонкої кераміки», без якої немислима сучасна електронна промисловість.

Металургійний комплекс охоплює галузі з видобутку, збагачення, первинної обробки сировини та виробництва чорних та кольорових металів. Найбільші виробники чорних металів у світі: Японія, США та Китай (понад 1/10 світового виробництва кожний), а також Росія, ФРН, Україна, Республіка Корея, Італія, Бразилія (від 3,5 до 7 %). Залежно від використовуваної сировини комплекс поділяється на галузі чорної й кольорової металургії. Галузі чорної металургії розвиваються на базі переробки залізної, марганцевої руди, хромітів тощо. Підприємства з виробництва чавуну, сталі, сплавів, прокату дуже матеріаломісткі, потребують також паливних ресурсів. Це зумовлює концентрацію виробництва, утворю-

12. Тенденції розвитку галузевої структури світової економіки

ються металургійні бази (Рур, Пітсбург, Урал, Придніпров'я тощо). Галузі кольорової металургії за факторами розміщення можна класифікувати на ті, що мають сировинну орієнтацію (мідна, мідно-нікелева, нікель-кобальтова, свинцево-цинкова), і ті, що орієнтуються на енергетичний чи паливний фактори (титаномагнієва, алюмінієва).

Хімічний комплекс — найдинамічніша частина галузевої системи виробництва матеріалів. Усі провідні країни світу інтенсивно розвивають виробництва в цій галузі. Особливо помітне місце посідають США (близько 1/5 світового виробництва), Японія, Росія, ФРН (по 1/10), а також Китай, Велика Британія, Франція, Італія, Україна. Хімія — ця найскладніша за структурою галузь — охоплює галузі з видобутку гірничохімічної сировини (кам'яна, калійна, глауберова та інші солі, сірка, апатити, фосфорити тощо), на якій переважно розвиваються галузі основної хімії: виробництво мінеральних добрив, кислот, соди, хлору і т. д. У розміщенні вони (крім виробництва калійних добрив) орієнтуються здебільшого на споживчий фактор.

На базі використання переважно вуглецевої сировини (нафти й газу) розвиваються галузі хімії полімерів: органічна хімія, виробництво синтетичних смол, пластмас, синтетичного каучуку, штучних та хімічних волокон, гумово-технічних виробів та шин тощо. Специфіка сировинної бази зумовлює широкі можливості розміщення підприємств даного типу: в сировинних зонах, у місцях споживання, на шляхах транспортування сировини та напівфабрикатів у пунктах з вигідним транспортно-географічним положенням.

Світова система машинобудування. Машинобудування — система взаємопов'язаних галузей, які, виготовляючи машини й устаткування, забезпечують технічне переозброєння всього господарства, задовольняють споживчий попит населення на різноманітні апарати та прилади побутового призначення, створюють основу економічного та оборонного потенціалу окремих країн. Особливо важливим є внесок машинобудування в прискорення темпів НТР та інформаційної революції, інтенсифікацію економічного розвитку та підвищення продуктивності праці як за рахунок постійного технічного прогресу в самій галузі, так і за рахунок забезпечення всіх галузей господарства найновішими знаряддями праці. Серед промислових систем машинобудування вирізняється особливо великою складністю та розгалужешстю внутрігалузевої структури, широким асортиментом продукції, активною участю в територіальному та міжнародному поділі праці.

Розділ III

У промисловості економічно розвинутих країн на машинобудування, як правило, припадає 25—40 % вартості виробленої промислової продукції. Недостатній розвиток машинобудування навіть за високих показників розвитку інших промислових виробництв — суттєва структурна вада економіки. Машинобудівні виробництва групують у кілька галузевих об'єднань. Основними серед них є насамперед «загальне машинобудування» (промислове устаткування, верстати, сільськогосподарські машини та ін.), транспортне машинобудування (автомобілі, літаки, кораблі, рухомий склад залізниць та ін.) та електротехнічне й електронне машинобудування (всі види електроустаткування, різноманітна електронна апаратура тощо). Дещо поступаються їм точна механіка та оптика. Особливий сектор становить військове машинобудування. До цієї ж системи належать металообробна промисловість (металоконструкції, металічні побутові вироби тощо) та різноманітні машиноремонтні підприємства.

Як ми вже зазначали вище, сучасні тенденції розвитку полягають у значному збільшенні обсягів наукових досліджень та зростанні виробництва в наукоемких галузях, особливо в таких галузях машинобудування, як радіоелектроніка, виробництво ЕОМ, офісного устаткування, сучасних засобів зв'язку, приладобудування, виробництво роботів, авіакосмічне виробництво.

У світовому машинобудуванні лише перша десятка країн спроможна виробляти всю номенклатуру машинобудівної продукції. Це США, Японія, Росія, ФРН, Велика Британія та Франція, а також, певною мірою, Китай, Канада, Італія та Україна, їхня сумарна частка у випуску машинобудівної продукції становить приблизно 3/4 світового показника, машинобудівні фірми саме цих країн — основні лідери світового науково-технічного прогресу. Велика група малих промислово розвинутих країн Європи (особливо Нідерланди, Бельгія, Швеція, Швейцарія, Чехія та ін.), «нових індустріальних країн» (а надто Південна Корея, Сінгапур, Бразилія, Мексика) та деякі економічно сильніші країни Азії (наприклад, Індія, Туреччина) спеціалізуються на випуску окремих видів машинобудівної продукції, з якими вони виходять на світовий ринок. У багатьох країнах, що розвиваються, теж уже з'явилися окремі підприємства машинобудування, покликані зменшити імпортну залежність з цієї продукції.

12. Тенденції розвитку галузевої структури світової економки

Контрольні запитання

® Перелічіть основні сучасні глобальні суспільно-економіч-ні процеси та умови середовища, які впливають на розвиток структур світового господарства.

(2) У чому суть різностадійності розвитку світового госпо
дарства?

(3) Яким чином явище різностадійності розвилку пов'я
зане з формуванням типології країн?

@ У чому принципові відмінності структур господарства посгіндустріальної епохи від господарських структур епохи індустріальної?

© Порівняйте відмінності господарства країн з перехідною економікою — «нових індустріальних країн» та постсоціалістичних країн.

(D Окресліть різноманітність ситуацій у господарстві країн, що розвиваються.

© Діяльність яких міжгалузевих систем господарства країн набуває глобальних масштабів?

(D Схарактеризуйте схему будови однієї зі світових міжгалузевих систем господарства за вибором.

13. Сучасний стан сільськогосподарського виробництва

виснаження родючості грунтів, ерозію грунту, його заболочування, зниження біологічної продуктивності природних пасовищ, засолення і заболочування площ, які зрошуються, тощо.

Таблиця 13.1 Світовий земельний фонд

13. Сучасний стан та перспективи розвитку сільськогосподарського виробництва

__ Сільське господарство — одна з головних галузей матеріального виробництва, і саме воно визначає специфічний спосіб життя 2,3 млрд осіб. Це насамперед стосується країн, що розвиваються, де в сільському господарстві в середньому зайнято майже 60 % населення, а в багатьох найбільш відсталих країнах ця частка ще більша. В цілому ж у цій галузі зайнято близько половини економічно активного населення планети. Сільськогосподарські угіддя становлять ЗО % суходолу. Загальна площа світового земельного фонду дорівнює 134 млн км² (13,4 млрд га). 3 окремих великих регіонів найбільшим земельним фондом володіють Африка, СНД, Азія, Північна і Південна Америка (див.

табл. 13.1).

Найбільш пінні землі, що обробляються, становлять усього 11 % світового земельного фонду. Великими площами земель, що обробляються, володіють США (190 млн га), Індія (160), Росія (134), Китай (95), Канада (46), Казахстан (36), Україна (34).

Природні луки й пасовиська в усіх регіонах світу, за винятком Європи, помітно переважають над землями, що обробляються, а в Австралії це перевищення сягає більш ніж десятикратної величини.

; Головна проблема світового земельного фонду сьогодні — це деградація сільськогосподарських земель. Під цим учені розуміють

Регіони Загальна площа Сільськогосподарські землі, %

млн км на душу населення, га землі, що обробляються природні луки й пасовища

СНД 22,1 8,1

Зарубіжна Європа 5,1 1,0

Зарубіжна Азія 27,7 1,1

Африка 30,3 6,4

Північна Америка 22,4 6,1

Південна Америка 17,8 7,3

Австралія і Океанія 8,5 37,0

Світу цілому 134,0 3,0

За деякими розрахунками, людство вже втратило 2 млрд га колись продуктивних земель. Тільки через ерозію, яка поширена не лише в найбільш відсталих, а й в багатоземельних економічно розвинутих країнах, щорічно з сільськогосподарського обороту вилучається 6—7 млн га. Приблизно половина зрошуваних земель світу охоплена засоленням і заболочуванням, що також призводить до щорічної втрати 1,5 млн га.

Найбільш очевидний результат усіх цих негативних явищ — помітне скорочення оброблюваних земель, що припадають на душу населення. Так, у колишньому СРСР відповідний показник зменшився з 1,03 га у 1960 р. до 0,81 в кінці 80-х років (табл. 13.2). А в окремих країнах світу забезпеченість землею скоротилася до катастрофічного рівня (в Китаї —до 0,09 га, Єгипті —до 0,05 га).

п 0-І42. 257

Розділ III

13. Сучасний стан сільськогосподарського виробництва

Таблиця 13.2

Забезпеченість ріллею з розрахунку на душу населення

Регіони Забезпеченість ріллею, га

Австралія та Океанія 1,87

снд 0,81

Північна Америка 0,65

Південна Америка 0,49

Африка 0,30

Європа 0,28

Азія 0,15

Сільське господарство — складна виробнича, соціальна та екологічна система, де взаємодіють безліч економічних, соціальних і біологічних факторів. Сільськогосподарські підприємства не тільки забезпечують потреби суспільства у продовольстві й сировині для промисловості, а й беруть участь у відтворенні його демографічного і трудового потенціалу, відновленні екологічної рівноваги та збереженні навколишнього середовища.

На відміну від інших сфер виробництва сільське господарство ведеться на великих площах і територіально розпорошене. У ньому використовуються земля (основний засіб виробництва), світло, тепло, вода та живі організми — рослини і тварини. Разом із тим частка сільського господарства у створенні валового внутрішнього продукту (ВВП) в окремих країнах світу значно скоротилася (див. табл. 13.3).

Головною галуззю сільського господарства є рослинництво. Основа рослинництва — зернове господарство. Зернові культури становлять найважливішу групу продовольчих культур, які дають зерно — основний продукт харчування людини, корми для сільськогосподарських тварин і сировину для багатьох галузей промисловості.

U Зернові культури займають майже половину посівних площ світу (720 млн га), а річне збирання зерна у світі становить 1,8— 1,9 млрд т. Головні зернові культури — пшениця, кукурудза, рис — забезпечують 3/4 світового виробництва зерна. Провідні виробники пшениці у світі — США, КНР, Індія, Франція, Канада, Австралія, Казахстан, Pock, Україна. Основні райони вирощування кукурудзи — Північна та Південна Америка. США є виробником до 50 % світового врожаю кукурудзи. Значні врожаї збирають у Китаї, Бразилії, Мексиці, ПАР. Рис як головна продо-

вольча культура більш ніж половини населення Землі вирощується переважно на затоплених територіях. Понад 90 % світових посівів рису знаходиться у країнах Азії, в тому числі близько 60 % в Індії та Китаї. За рівнем його виробництва виділяються Китай (36 %), Індія, Індонезія, В'єтнам, Японія, Бангладеш, Таїланд, Філліпіни.

Таблиця 13.3 Частка сільського господарства у ВВП окремих країн світу, %

Країни	Країни
Велика Британія	Сальвадор
Німеччина	Греція
Австрія	Туреччина
США	Китай	ЗО
Франція	Індія		ЗО
Японія	Бангладеш		ЗО
Австралія	Мозамбік
Італія	Малі
Данія	Непал	62
Фінляндія	Чад
Республіка Корея	Гана
Уругвай	Уганда
Таїланд	Бурунді
Малайзія

У країнах помірного клімату для фуражних і частково продовольчих потреб вирощують ячмінь. Він поширений в Україні, Росії, Китаї, Чехії, США, Канаді. Овес вирощують у Росії, Польщі, Франції, Великій Британії, близько 50 % його посівів — у США й Канаді. Жито поширене в Росії, Білорусі, Польщі, ФРН, Франції. Із зернобобових зернових культур найбільш популярними є соя (в основному в США, Китаї, Бразилії, Індонезії), горох (у Європі, Азії, Африці тощо).

Технічні культури (цукрову тростину, бавовник, каучуконоси, виноград, чай, каву, какао) вирощують в екваторіальному, тропічному і субтропічному поясах. У помірному поясі поширені

Розділ III

13. Сучасний стан сільськогосподарського виробництва

льон-довгунець, соняшник, соя, цукрові буряки. Найважливішу технічну культуру —бавовник —вирощують переважно в країнах, що розвиваються (Індія, Пакистан, Бразилія, Єгипет, Туреччина). Основні виробники бавовни-волокна — Китай, Узбекистан, Таджикистан, США; джуту — Індія, Бангладеш, Шрі-Ланка. Більше половини вирощуваного в світі цукру отримують з цукрової тростини (Куба, Мексика, Бразилія, США, Аргентина, Індія, ПАР, Єгипет).

Головні райони виробництва цукрових буряків — СНД, Польща, Чехія, Словаччина, ФРН, Франція, США. З олійних найбільше культивують соняшник (Росія, Україна, Болгарія, Аргентина, Уругвай) та сою (США, КНР, Росія, Бразилія).

Основними експортними товарами країн, що розвиваються, є чай (Індія, Шрі-Ланка), кава (Бразилія, Колумбія, Мексика, Індія, країни Східної Африки), какао (Бразилія), арахіс (країни Азії, Африки, Америки), олійна пальма (Конго, Індонезія, Малайзія). ^Важливою галуззю сільського господарства є тваринництво. Воно розвинуте в усіх регіонах світу. Ця галузь дуже різноманітна за складом, напрямами (м'ясне, молочне, вовняне тваринництво), рівнем інтенсивності та продуктивності. Тваринництво забезпечує населення продуктами харчування (молоко, масло, м'ясо, сало, яйця та ін.), легку і харчову промисловість — сировиною (вовна, шкіра, м'ясо, молоко та ін.), дає живу тяглову силу (коні, воли, осли, мули, верблюди, олені), деякі корми (кісткове борошно та ін.)., лікарські засоби (гормони, сироватки) та органічні добрива.

Провідна ділянка тваринництва — скотарство. Світове поголів'я великої рогатої худоби становить 1,3 млрд, у тому числі 225,3 млн корів. Близько 35 % світового поголів'я зосереджено в Азії, головним"чином в Індії та Китаї; більше 17 % —у Південній Америці, переважно в Бразилії, Аргентині і Колумбії; близько 15 % — у Північній Америці, з них майже 2/3 у США; 14 % — в Африці (Ефіопії, Судані, ПАР, Нігерії); 15 % —в Європі (Франція, ФРН, Польша, Україна); близько 2 % — в Австралії. 97 % світового поголів'я буйволів зосереджено в Азії.

Свинарство розвинуте в Європі, Азії, Північній Америці, в районах з інтенсивним землеробством. Поголів'я свиней становить понад 850 млн. Майже половина його зосереджена в Азії, в тому числі в Китаї (перше місце у світі). Серед інших країн за рівнем свинарства виділяються США, Бразилія, ФРН, Данія, Франція, Велика Британія, Нідерланди, Угорщина. l Вівчарство як галузь тваринництва, що займається розведенням овець з метою одержання продуктів харчування і сировини

для легкої та харчової промисловості, найбільш розвинуте в країнах з багатими пасовиськами. Світове поголів'я овець —1,2 млрд. Понад 1/3 цих тварин зосереджене в Азії (Китай, Індія, Туреччина, Іран, Пакистан, Афганістан, Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Туркменія); більше 18 % —в Австралії та Новій Зеландії; 16,5 % — в Африці (ПАР, Ефіопія, Алжир та ін.); понад 16 % — в Західній та Східній Європі (Велика Британія, Румунія, Іспанія, Франція); 8,9 % —у Північній Америці, в основному в Аргентині, Бразилії, Уругваї, Перу.

В цілому кількість поголів'я свійських тварин у світі та окремих його регіонах показано в табл. 13.4.

Таблиця 13.4 Поголів'я свійських тварин у світі та окремих його регіонах, млн голів

Вид тварин	Світове поголів'я	СНД	Західна Європа	Західна Азія	Африка	Північна Аме-	Латинська Аме-	Австралія та Оке-
						рика	рика	анія
Велика
рогата
худоба
Свині
Вівщ

Основну кількість м'яса, молока та іншої тваринницької продукції виробляють розвинуті країни світу. Країни, що розвиваються, забезпечені тваринними білками дуже погано. В цілому у світі виробляється більше 160 млн т м'яса. Основні його виробники — країни Західної та Східної Європи, Північної Америки і КНР. Середньорічне споживання м'яса на душу населення світу — менше 35 кг. Украй низьким є рівень споживання м'яса в країнах Африки, більшості країн Латинської Америки і Південно-Східної Азії, в той час як у провідних країнах він сягає 120—130 кг.

Дедалі більшого значення у виробництві м'яса набуває птахівництво, особливо у США,, країнах Західної Європи. Птахівництво — одна з найдинамічних галузей світового сільського господарства. Світове поголів'я птиці — понад 120 млрд. Із загальносвітового поголів'я курей на Азію припадає більше 40 % (близько 1/2 в Китаї, 1/5 в Японії, Індії та Індонезії); на Європу —близько 17 % (найбільше у Франції, Великій Британії, Італії, Румунії); на Північну Америку —до 11 % (близько 1/2 в США, 1/4 в Мексиці);

Розділ ПІ

13. Сучасний стан сільськогосподарського виробництва

на Південну Америку — близько 10 % (2/5 у Бразилії); на Африку — 9 % (Нігерія, Ефіопія, Єгипет, ПАР). Світове виробництво пташиного м'яса становить близько 45 млн т, яєць — понад 500 млрд шт.

За останні десятиліття птахівництво розвивалося найбільш високими темпами порівняно з іншими галузями тваринництва: приріст виробництва у світі щорічно становив 5 %, в Азії — 7,5 %, а в Китаї —12 %. За прогнозами, світове виробництво м'яса птиці буде зростати щорічно на 4—5 %. З усієї продукції птахівництва до 80 % складають кури, 15—17 % — індики.

Перевагами птахівництва є нижчі, порівняно з іншими видами м'яса, ціни, висока якість м'яса (низький вміст жиру і високий — білка), а також можливість його приготування у найрізноманітніших формах.

Прискореному розвитку сільськогосподарського виробництва сприяла «революція землеробства», а згодом — іще більшою мірою — «промислова революція». Промисловість виробляла для сільського господарства дедалі більшу кількість робочих та силових машин, які постійно вдосконалювалися й урізноманітнювалися. Широке застосування сучасної високопродуктивної техніки, електрифікація, хімізація, використання досягнень біологічної науки, запровадження науково-господарської організації значно змінили сільськогосподарське виробництво і систему його зв'язків. Багато трудових процесів набувають промислового характеру.

Процес індустріальної перебудови сільського господарства, який називають «зеленою революцією», у США, Канаді, Великій Британії в основному був здійснений ще напередодні війни, а в більшості інших країн Західної Європи і в Японії — у 50—60-х роках. Можна стверджувати, що на сьогодні постіндустріальні країни перебувають вже на принципово новому етапі «біотехнологічної революції», який характеризується широким застосуванням біо-технології, ЕОМ, абсолютно нових способів захисту рослин, обробітку грунту, зрошення та ін. Що ж стосується застосування терміна «зелена революція» в 60—70-ті роки, то це було пов'язано з перенесенням її нововведень на грунт країн, що розвиваються.

«Зелена революція» у країнах, що розвиваються, має три головні компоненти. Перший з них — виведення нових сортів сільськогосподарських культур. З цією метою було створено 13 міжнародних науково-дослідних центрів, які спеціально вивчали різноманітні агросистеми, котрі представлені в країнах, що розвиваються. Місцезнаходження їх такі: Мексика (кукурудза,

пшениця), Філіппіни (рис), Колумбія (тропічні продовольчі культури), Нігерія (продовольчі культури гумідних та субгумідних тропічних областей), Кот д'Івуар (рис), Перу (картопля), Індія (продовольчі культури посушливих тропічних районів) та ін.

/Другий компонент «зеленої революції» —це іригація (штучне зрошення). Вона особливо важлива тому, що нові сорти зернових культур можуть реалізувати свій потенціал тільки в умовах доброго водозабезпечення. Тому з початком «зеленої революції» в багатьох країнах, що розвиваються, особливо азійських, зрошенню стали приділяти особливу увагу.

Третій компонент «зеленої революції» — застосування сучасної техніки, добрив, засобів захисту рослин. І хоча загальний рівень механізації та хімізації сільського господарства в країнах, що розвиваються, ще явно недостатній, у цьому напрямі вже є певні зрушення, Прикладом можуть слугувати Мексика, Бразилія, інші країни. \

На сьогодні сільське господарство країн, що розвиваються, внутрішньо дуже неоднорідне і включає два зовсім різні сектори — традиційний і сучасний.

До традиційного (споживацького або малотоварного) сектора належить переважна більшість сільського населення країн, що розвиваються, тобто мінімум 100 млн осіб у Латинській Америці, 280 млн в Африці і 700 млн в Азії. Це дрібні й найдрібніші споживацькі господарства, чимала частка яких не в змозі про-кормити велику селянську сім'ю. Вони майже не використовують ні техніки, ні мінеральних добрив. Переважає примітивне мотичне землеробство, що залежить передусім від витрат живої праці. В таких господарствах, як правило, немає спеціалізації. Селяни вирощують ті продовольчі культури — зернові, зернобобові, ямс, які становлять основу харчування і дають «найдешевші» калорії.

Аграрні реформи, що проводяться в більшості країн, далеко не скрізь змінили загальну ситуацію, слабко вплинувши на інтенсифікацію і підвищення товарності сільського виробництва.

Це можна проілюструвати на прикладі стану його механізації та хімізації. В країнах, що розвиваються, досі вручну обробляється 1/4, за допомогою тяглової сили — 1/2, а тракторами — 1/4 всієї ріллі. Хоча тракторний парк цих країн в останній час збільшився до 4 млн машин, усі вони разом узяті мають менше тракторів, ніж США. У зв'язку з цим на 1 тис. га, скажімо, у Латинській Америці припадає всього п'ять тракторів, а в Африці — один. Все це,

Розділ НІ

13. Сучасний стан сільськогосподарського виробництва

природно, не може не позначитися на показниках врожайності. При середній врожайності зернових у світі 25 ц/га в Африці юна становить лише 12 ц/га, а у Тропічній Африці є господарства, де збирають 1 ц/га або й того менше.

Що стосується сучасного сектора сільського господарства країн, що розвиваються, то це велике капіталістичне виробництво, немовби «вбудоване» в традиційну аграрну економіку цих країн. Представлений цей сектор передусім великими добре організо-

.ими плантаціями, які займають кращі землі, широко використовують найману робочу силу, машини, добрива, штучне зрошення. Однак такі плантації спеціалізуються переважно на одній товарній культурі (цукрова тростина, кава, какао, чай, каучук, банани, бавовник, олійна пальма), а їх виробництво зорієнтоване насамперед на зовнішні ринки.

\ Найбільш високого рівня нині сягає сільське господарство розвинутих країн Заходу, які вступили в постіндустріальну стадію свого розвитку. Різке зниження частки цієї галузі у ВВП, а також у зайнятості економічно активного населення аж ніяк не означає її занепаду. Навпаки, це свідчить про глибоку структурну перебудову галузі, про докорінну зміну її місця в загальній системі економіки, про органічне поєднання сільського господарства з іншими галузями, а також наукою, про формування агропромислового комплексу та агробізнесу.

Сучасне сільськогосподарське виробництво неможливо уявити ізольованим, що розвивається і функціонує поза національною економікою. В реальному житті воно базується на міжгалузевій виробничій кооперації, котра пов'язує сільське господарство і сполучені з ним галузі економіки, які, з одного боку, поставляють сільському господарству засоби виробництва та всі необхідні технічні умови виробництва; з іншого — переробляють сільськогосподарську сировину і доводять готові продукти харчування до споживача.

На основі такої взаємодії різних галузей виникає агропромисловий комплекс (АПК). АПК — це функціональна багатогалузева підсистема, що виражає взаємозв'язок, взаємодію сільського господарства та поєднаних з ним галузей економіки з виробництва сільськогосподарської техніки, сільськогосподарської продукції, її зберігання, транспортування, переробки та реалізації. Формування АПК пов'язане з переходом сільського господарства до машинної стадії виробництва, яка значно поглибила і розширила технологічні та функціональні зв'язки сільського господарства з іншими галузями економіки.

Практично всі галузі національної економіки тієї чи іншої країни прямо чи опосередковано беруть участь у функціонуванні АПК, структура якого охоплює три сфери:

• І сфера — виробництво засобів виробництва для сільського
господарства;

• II сфера — власне сільське господарство;

• III сфера —переробка, зберігання і реалізація готової продукції.

Розвиток міжгалузевої кооперації приводить до того, що у вартості продукції, яка виробляється в межах АПК, весь час зростає частка першої і третьої сфер і знижується частка другої сфери. Так, у середині 90-х років співвідношення між цими сферами становило ЗО: 10: 60. Звідси і скорочення частки сільського господарства у ВВП.

Структура агропромислового комплексу США, наприклад, має такий вигляд: І сфера — 33,2 %, де зайнято 25,4 % населення, що працює в агропромисловому комплексі; II сфера — саме сільське господарство: 8,7 %, частка зайнятих 11,7 %; III сфера — 58,1 %, частка зайнятих — 62,9 %.

Фірми першої сфери, що орієнтуються на підвищення ефективності системи агропромислового комплексу, є ініціаторами наукових розробок, базою практичного розв'язання значних міжгалузевих проблем. Прискорення науково-технічного прогресу в усіх галузях економіки за умов конкуренції створює для фірм І сфери постійну необхідність упроваджувати новітні засоби виробництва. Фірми І сфери перетворюються на центри, що визначають напрями технічного прогресу, розробляють нові технологічні методи виробництва, що дають змогу ефективно експлуатувати техніку в сільському господарстві і гарантувати не тільки якість засобів виробництва, а й їхню конкурентоспроможність. Це проявляється у постійному зростанні техніки, збільшенні її одиничних потужностей, у зміні технології, організації автоматизованих систем у сільському господарстві та ін.

Важливою складовою АПК є продовольчий комплекс (ПК), до якого входять галузі переробки сільськогосподарського нехарчо-вого призначення.

Поняття «продовольчий комплекс» особливо стосується економіки країн Заходу, де по суті відсутнє виробництво власне технічної сировини: бавовни, льону та ін. У США на частку продовольчого комплексу припадає 9/10 усієї продукції, що виробляється АПК.

Матеріальною основою формування сучасного АПК є, по-перше, поглиблення суспільного поділу праці; по-друге, вироб-

Розділ TIT

13. Сучасний стан сільськогосподарського виробництва

ничо -технічне кооперування сільського господарства з іншими галузями національної економіки, яке безперервно розширюється і поглиблюється. На сьогодні безпосередній виробник сільськогосподарської продукції (наприклад, фермер), як правило, не доводить до повного ступеня готовності до споживання свою продукцію.

Чим більше розвинута міжгалузева кооперація, тим менша частка сільського господарства у вартості кінцевого продукту АПК. У США, скажімо, в структурі валового національного продукту країни питома вага агробізнесу становить 15,8 %, у тому числі: фермерство — 1,4 %, матеріальне забезпечення фермерських господарств — 5,2%, переробка — 2,7 %, транспорт — 0,6 %, оптова і роздрібна торгівля продуктами харчування — 5,9 %.

Індустріалізація сільського господарства відіграє ключову роль у якісних процесах в АПК та економіці в цілому. Вона веде до скорочення чисельності зайнятих у сільському господарстві; зменшення нетоварної частки продовольства, що споживається сільським населенням; збільшення частки міського і несільськогос-подарського населення; до переходу функції з приготування їжі від домашнього господарства до сфери громадського господарства на промисловій основі.

Наприклад, сьогодні 27,3 % американців мешкають у сільській місцевості, але лише 1,9 % живуть на фермах. Один фермер виробляє продукцію для 129 людей (94 у США і 35 поза межами країни). При цьому США забезпечують 43 % світового виробництва соєвих бобів, 21 % бавовни, 34 % кукурудзи, 12 % пшениці.

У країнах Західної Європи, на відміну від США, формування ПК відбувалося не тільки в межах національної економіки, а й на основі світогосподарських зв'язків. Це зумовлено тим, що країни Західної Європи не забезпечували себе повністю не тільки сільськогосподарською сировиною, а й необхідними засобами виробництва. В той же час найбільші західноєвропейські харчові корпорації ведуть свою діяльність і за межами національних кордонів (приклад — швейцарський концерн «Нестле»). В основному тут ПК функціонує в межах Європейського Союзу.

Основою сільського господарства як розвинутих країн, так і країн, що розвиваються, є фермерські господарства. 7 Ферми у країнах Західної Європи та Північної Америки, дуже йаріюючи за розмірами, є в основному сімейними. Земля, що обробляється ними, є або приватною власністю, або орендується у великих землевласників. Майже 3/4 всіх американських ферм — невеликі сімейні, на кожну з яких у середньому припадає 17,8 га

землі, 1,5 трактора, один вантажний автомобіль і 1,1 постійного виробника. /

Нині у^СЛІА налічується 1,9 млн фермерських господарств (проти 6,8 млн у 1935 p.). 85 % ферм є власністю фермерських сімей, 10 % —власністю товариств (партнерів), 5 % —корпорацій (головним чином сімейних). У Голландії в середньому на ферму припадає 15,4 га землі, у Фінляндії —48 га, в тому числі 13 га ріллі і 35 га лісу, у Франції — 28, ФРН — 16 га. В цілому в країнах ЄС переважає сімейна ферма з середньою площею ріллі 13,9 гаЛїай-більші середні розміри ферм у Великій Британії — 65,1 га і найменші в Греції — 4,3 га.

і^ У сільськогосподарському виробництві розвинутих країн функціонують різноманітні типи підприємств, що являють собою модифікації фермерського господарства, які доповнюють одна одну. Різноманітність організаційних форм в аграрній сфері ЄС та інших розвинутих країн підвищує ступінь стійкості сільськогосподарського виробництва і гарантує продовольчу забезпеченість населення цих країн.

У країнах ЄС та інших розвинутих державах іде поступова еволюція окремої частини фермерських господарств у великі групові ферми, акціонерні й кооперативні, але вони поширені здебільшого не в сільському господарстві, а в інших галузях АПК. Основу ж сільського господарства становлять дрібні та середні ферми, частка яких у Великій Британії і Швеції становить більше 60 %, у ФРН, США і Фінляндії — близько 80 % тощо.

З розвитком науково-технічного прогресу зростають і розміри фермерських господарств, обсяги виробництва, потреби в капіталі, витрати на матеріально-технічні ресурси, ціни на землю. З цих причин деякі ферми зазнають труднощів, і їм дедалі важче забезпечувати рентабельність виробництва.

Одна з проблем фермерських господарств розвинутих країн —^;процес старіння фермерів. Так, частка фермерів віком 55 років і більше дорівнює: у Бельгії —44,3 %, Данії —45,6 %, Франції — 44,8 %, Великій Британії —44,1 %, Португалії —56,9 %, Італії — 60 %, Греції — 58,5 %. В Австрії за останні 20 років більше 60 тис. фермерів припинили ведення господарства та здали в оренду або продали землю і тварин або трансформували свій бізнес у підприємства, де лише частину доходів дає сільськогосподарське виробництво. Кожний третій фермер не має спадкоємця. Ще гірша ситуація у ФРН. Так, у Баварії тільки 40 % фермерів мають спадкоємців, власники 120 тис. ферм старші за 45 років.

Розділ III

13. Сучасний стан сільськогосподарського виробництва

У зв'язку з такою ситуацією Європейська комісія оприлюднила дослідження, яке констатує, що аграрне виробництво в Євросоюзі може динамічно розвиватися і бути конкурентоспроможним лише за умови припливу нових, молодих і висококваліфікованих людей. Покращанню аграрної структури мають сприяти деякі стимули, що передбачені спільною аграрною політикою Євросоюзу. Серед них різні пільги фермерам-початківцям, здешевлення кредитів та інші форми підтримки.

Високим економічним досягненням фермерських господарств розвинутих країн сприяють різні фірми та кооперативи: постачальницько-збутові, впроваджувальні, посередницькі, з переробки продукції, банки та ін. На частку закупівельно-постачальницьких кооперативів у країнах ЄС припадає до 50 % обсягу поставок товаровиробникам необхідних засобів виробництва. В таких державах, як Норвегія, Фінляндія, Швеція, цей показник дорівнює близько 60 %, у США — 76 %. Основою кооперативної постачальницької діяльності є забезпечення мінеральними добривами і кормами. У ряді держав кооперативам належить істотна роль у постачанні фермерів насінням тощо.

Основні типи кооперативів, що діють у США, можна поділити на три групи: маркетингово-закупівельні, постачальницькі та сервісні. Із загальної кількості кооперативів 51 % займається в основному маркетинговою діяльністю, 37 % — діяльністю постачальницького характеру, 12 % забезпечують фермерів необхідними послугами. Через кооперативи в США реалізується 81 % молока, 36 % бавовни та насіння цієї культури, 38 % зерна та насіння олійних культур, 18 % фруктів і овочів, 8 % великої рогатої худоби. В середньому ЗО % усієї сільськогосподарської продукції збувається через кооперативи. Постачальницькі кооперативи на 45 % забезпечують фермерів добривами, на 43 % паливом, на 28 % хімікатами, на 20 % кормами, на 14 % насінням.

Уряди розвинутих країн надають загальнодержавного значення розвиткові національного сільського господарства і забезпеченню населення продовольством. За останні півстоліття в цих крашах широко застосовувалися різноманітні засоби державного регулювання сільського господарства. Підтримка фермерів розглядається як обов'язковий і безумовний елемент державної політики. Уряди активно підтримують своїх товаровиробників: стимулюють науково-технічний прогрес і структурну перебудову агробізнесу, забезпечують сприятливий режим торгівлі, оподаткування, встановлюють мінімальний рівень доходності фермерів та ін.

Усі форми підтримки аграрного сектора економіки в крашах ОЕСР оцінювалися на початку 90-х років у середньому в 11— 14 тис. дол. на рік на одного повністю зайнятого фермера. Цей показник коливався від 2—3 тис. дол. у Швейцарії до 33 тис. у Норвегії. У країнах ЄС допомога в середньому становила 8— 10 тис. дол., у США — 20—27 тис.

Початок процесу формування багатосторонніх систем підтримки сільського господарства в розвинутих крашах припадає в основному на 70-ті роки, а в 80-ті відбулося повсюдне їх посилення. Загальний рівень субсидування (прямого і прихованого, за рахунок підвищення цін), взятий як процент від виручки за реалізовану продукцію, на початку та в середині цього десятиліття в цілому був досить високим, а до 1987 р. він узагалі сягнув половини вартості продукції, що реалізується.

Державна підтримка сільського господарства, передусім заради підтримання його міжнародної конкурентоспроможності, привела до того, що досить значна частка доходів фермерів надходить за рахунок витрат державного бюджету, як національного, так і наднаціонального. Характерне в цьому плані становище у Європейському Союзі: основна частка бюджету цієї міжнародної організації йде на підтримку цін на сільськогосподарську продукцію і захист від впливу світового ринку.

Поряд із наднаціональними у Європейському Союзі функціонують національні системи субсидування. Прикладом масової державної підтримки сільського господарства є Франція. Тут, окрім загальних основних дотацій і субсидій, що йдуть через апарат Європейського Союзу, існує низка програм прямих виробничих субсидій. Частка цих субсидій у валовому доході сільського господарства коливається по роках від 4,6 до 15 %.

У США — країні з кращими в світі природними умовами для сільськогосподарського виробництва — також широко практикується пряма цільова фінансова допомога фермерам, не говорячи вже про систему підтримки цін, стимулювання експорту, розвитку сільської інфраструктури та ін. Тільки на 1993/94 р. із федерального бюджету на потреби аграрного сектора було виділено 63 млрд дол. З них прямі субсидії фермерам склали 20 млрд. Окрім того, держава щорічно закуповує у фермерів на 18—20 млрд дол. продовольства для цільового призначення. Закупівля цієї продукції відбувається за стабільно високими цінами. В цілому бюджетні асигнування перевищують у шість разів фермерські капіталовкладення і становлять 40 % усієї валової продукції ферм.

Розділ III

13. Сучасний стан сільськогосподарського виробництва

Внаслідок дії угоди Уругвайського раунду ГАТТ і подальшої лібералізації міжнародної торгівлі сільськогосподарськими продуктами та підвищення світових цін на продовольство еквівалент виробничих субвенцій у 24 державах ОЕСР знизився з 42 % в 1994 р. до 41 % в 1995 р. Під еквівалентом виробничих субвенцій (ЕВС) розуміється сума виділених державних дотацій до вартості агропродукції. Однак, незважаючи на прагнення обмежити державні субвенції аграрному сектору., в абсолютному вираженні вони зростають. Так, у 1995 р. вони становили (без нових членів ОЕСР — Мексики і Чехії) 182,4 млрд дол. у порівнянні з 178,4 млрд дол. в 1994 р. Більше половини цієї суми в 1995 р. склали дотації аграрному виробництву.

Між окремими країнами ОЕСР існують істотні відмінності у рівні державного субвенціювання аграрного сектора. Еквівалент виробничих субвенцій найбільш високий у Швейцарії (81 %), Ісландії (75 %), Японії та Норвегії (74 %), а найменший —у Новій Зеландії (4 %) і Австралії (9 %). У США рівень ЕВС знизився з ЗО % на середину 80-х років до 19 % у 1995 р. •

Що стосується країн Центральної й Східної Європи та СНД, то одним із важливих результатів аграрного реформування в цих країнах є зміни соціально-економічної структури аграрного сектора.

По-перше, набагато скоротилася частка державних сільськогосподарських підприємств. Так, на нових землях Німеччини в 1989 р. було 580 народних (державних) господарств і підприємств з 15 % зайнятих і 7,5 % земельної площі. Землі народних господарств тепер продаються або здаються в оренду. При цьому господарства попередньо діляться на оптимальні, з точки зору ефективного господарювання, ділянки. В Чехії 99 % угідь державних господарств продається на аукціонах. В Угорщині в ході реорганізації державних господарств їхні робітники і службовці отримали земельні ділянки, за винятком спеціалізованих державних господарств, земля яких не підлягає розподілу.

По-друге, помітно розширилися організаційні форми сільськогосподарських підприємств (командитні товариства, повні товариства, товариства на довірі, акціонерні товариства та ін.), що відповідає уявленню про аграрний сектор як систему з багатоукладною економікою.

У більшості країн СНД сільське господарство є однією з головних галузей національної економіки. В середньому по Співдружності на його частку припадає 12 % загального обсягу валового продукту, в тому числі в Грузії — більше половини, у Молдові, Киргизстані, Узбекистані та Вірменії — близько третини, в

Азербайджані — 27 %, Україні — близько 20 %, Білорусі та Казахстані —близько 12 % і в Росії —близько 7 %.

Аналіз основних макроекономічних показників країн СНД показує стійку тенденцію спаду виробництва як у промисловості, так і в сільському господарстві. Практично в усіх країнах (крім Вірменії) обсяги сільськогосподарського виробництва значно нижчі відповідних показників докризового періоду. Визначальним є спад виробництва в державному секторі, частка якого в загальному обсязі виробництва постійно знижується і становить близько 60 % (74 % в 1990 р). В той же час кількість працюючих у селянських (фермерських) господарствах країн Співдружності невпинно зростає. На середину 90-х років у країнах СНД зареєстровано 765,5 тис. таких господарств, за якими закріплено 33,5 млн га земельних угідь, або приблизно 44 га на одне господарство. Однак обсяг продукції, що виробляється ними, поки невеликий.

Повсюдно зменшилися ефективність використання сільськогосподарських земель і продуктивність тваринництва. В цілому по СНД посівні площі скоротилися на 28 млн га (14 %), що дорівнює посівним площам такої держави, як Казахстан. Особливо негативно ця тенденція відбилася на виробництві зерна. Якщо на початок 90-х років його середньорічне валове збирання було на рівні 200 млн, то за кілька років через скорочення посівних площ та зниження врожайності зернових і зернобобових культур воно зменшилося майже наполовину.

Помітно розширилися посіви нетрадиційних культур. Так, у Туркменистані частка посівів зернових за 1991 — 1996 pp. збільшилася з 19 до 49 %, а частка кормових культур знизилася з 26 до 8 %. В усіх державах СНД скорочується поголів'я тварин, скорочуються обсяги виробництва тваринницької продукції. Майже наполовину зменшилося поголів'я великої рогатої худоби в Грузії та Молдові, овець і кіз — у Грузії, Вірменії, Казахстані, Киргизстані, Росії, Україні. Менше третини чисельності свиней у 1990 р. залишилося в Азербайджані, Вірменії, Грузії, Киргизстані, Молдові, Таджикистані, Узбекистані.

Внаслідок скорочення випуску сільськогосподарської продукції, зменшення сировинної бази, погіршення фінансового стану переробних підприємств істотно знизився рівень забезпечення населення основними продуктами харчування вітчизняного виробництва. Головними причинами скорочення обсягів виробництва продовольчих товарів єшізке зниження купівельної спроможності населення, відсутніств^ у підприємств достатніх для відтво-

Розділ Ш

рення обігових коштів, а також імпортна експансія і слабка конкурентоспроможність національних споживчих товарів.

Серйозну і необгрунтовану конкуренцію вітчизняним продуктам створюють імпортні товари, часто низької якості, котрі продаються за нижчими цінами. За рахунок імпортної продукції зросла насиченість ринку за багатьма групами споживчих товарів, хоча багато з них не відповідають санітарним нормам, вимогам до якості та безпеки сировини і застосовуваних матеріалів, що є загрозою для життя і здоров'я людей.

Покращити становище — як у країнах СНД, так і s Україні зокрема — можна лише за рахунок докорінної перебудови аграрних відносин, запозичення досвіду провідних країн світу у розвитку сільськогосподарського виробництва.

14. Інфраструктури! галузі у світовому господарстві

Контрольні запитання

) Які країни світу мають найбільші площі земельних угідь?

) Що є головною проблемою сучасного світового земельного фонду?

) У яких регіонах світу вирощують основні культури рослинництва?

) У яких регіонах світу найбільш розвинуті основні галузі тваринництва?

> У чому сутність «зеленої революції»?

' Які основні сфери охоплює АПК розвинутих країн?

>Які відмітні риси має сучасний розвиток фермерських
господарств у високорозвинутих країнах?

>Проаналізуйте сучасний стан сільськогосподарського
виробництва в країнах СНД.

Важливе місце у структурі світової економіки посідають інфраструктурні галузі. Залежно від виконуваних функцій у національних і світовому господарствах вони групуються у комплекси виробничої, інституцшної, інформаційної, економічної, ринкової інфраструктури.

Інфраструктура — це сукупність галузей і видів діяльності, які обслуговують виробництво (виробнича інфраструктура — транспорт, зв'язок, шляхи, лінії електропередач і т. д.) / населення (соціальна інфраструктура —комплекс закладів охорони здоров'я, торгівлі тощо).

Термін «інфраструктура» і перша самостійна теорія інфраструктури вперше постали у працях А. Маршалла (1910) і Д. Кларка (кінець 40-х років). Рівень розвитку інфраструктури залежить від стадії технологічного та економічного розвитку суспільства. В умовах глобалізації світової економічної системи і набуття нею рис цілісності, інтенсифікації регіональних інтеграційних процесів, інтелектуалізації та інформатизації національного і світового розвитку роль інфраструктурних галузей невпинно зростає, відбувається їх диференціація, зростають кількісні та якісні показники їхньої роботи, роль і місце у світовому господарстві. Інфраструктурні галузі та об'єкти характеризуються високою гнучкістю залежно від рівня їхніх виробничих і соціальних функцій, черговості їх виконання, масштабів створеного потенціалу та обсягу послуг, що ними надаються. Дедалі більшого значення нині набуває

Розділ III

14. Інфраструктур»! галузі у світовому господарстві

міжнародна інфраструктура — сукупність національних елементів транспортних систем, інформації та зв 'язку, міжнародних банків і сфери послуг світового рівня, що забезпечують зовнішньоекономічну діяльність і функціонування міжнародного капіталу, розвиток бізнесу та конкуренції.

Перехід до інформаційно-технологічної моделі світового господарства потребує якісного розвитку наявних та створення нових об'єктів і ланок інфраструктури, яким були би притаманні внутрішня єдність і спільне функціональне призначення.

Найвищого рівня всі види інфраструктури набули у розвинутих країнах. Сектор послуг тут сягає близько 75 %. Так, у секторі послуг США зайнято понад 70 % економічно активного населення, у країнах Західної Європи — від 60 % (ФРН, Фінляндія) до 70 % (Бельгія, Нідерланди, Норвегія). Аналіз внутрішньої структури сектора послуг цих країн показує, що активніше розвиваються не традиційні галузі типу готельного й ресторанного бізнесу, а такі, як фінансові послуги, професійне навчання, дизайн, освіта, охорона здоров'я, соціальне забезпечення. В індустріальних країнах (деякі держави Південної та Східної Європи, Китай), «нових індустріальних країнах» (Аргентина, Бразилія, Гонконг, Малайзія, Сінгапур, Тайвань, Республіка Корея, Мексика), найбільш розвинутих країнах Африки частка зайнятих у сфері послуг становить приблизно ЗО—40 %, внутрішня структура характеризується підвищеною часткою виробничих галузей (транспорт, зв'язок) і пониженою — фінансової, інформаційної та соціальної. У доін-дустріальних країнах Африки, Азії та Латинської Америки частка зайнятих у секторі послуг є відносно високою внаслідок нерозви-нутості промисловості або сільського господарства. Наприклад, у Сальвадорі цей показник сягає 69 %, Гондурасі — 72 %, Беніні — 74 %. Серед галузей інфраструктури тут переважає готельний і ресторанний бізнес.

Зростання ролі інфраструктури у світовому суспільному виробництві та обігу потребує дальшого підвищення економічної ефективності всіх її галузей, і насамперед транспортних.

Транспортна інфраструктура є важливим елементом світових продуктивних сил. Еволюція її різних видів відбувається паралельно з розвитком світового господарства і підкоряється його законам. У свою чергу транспортна інфраструктура активно впливає на розвиток економіки окремих країн і світового господарства в цілому. Завдяки розвитку міжнародного транспорту розширюються межі міжнародних відносин, збільшуються обсяги світової торгівлі, залучаються в міжнародні економічні, науково-технічні

та культурні відносини нові території, країни й народи. Транспорт сприяє процесам інтернаціоналізації та глобалізації міжнародних економічних відносин.

⇐ Предыдущая 52 53 54 55 565758 59 60 61 Следующая ⇒