Практичні шляхи розв'язання глобальної ресурсово-енергетичної проблеми

У довгостроковому плані проблема дефіциту сиро­винних ресурсів та її розв'язання перебувають у залежності від обраної парадигми відносин «людина — навколишнє середови­ще», моделі технологічного розвитку. Отже, це безпосередньо пов'язано із завданням розробки та запровадження нових тех­нологій. Ідеться як про створення матеріально-технічних замін­ників деяких обмежених ресурсів, так і про використання ути­лізованих відходів. Це дасть змогу не тільки зменшити обсяги спо­живання первинних природних ресурсів, а й значно підвищити ефективність виробництва, продуктивність праці, забезпечити ви­пуск товарів, що задовольнятимуть принципово нові потреби людей.

У товарно-номенклатурному аспекті це стосується практич­ного використання різноманітних видів кераміки, волокон, полі­мерів (наприклад, конструкційних пластмас у будівництві, кера­мічних двигунів та деталей замість металевих, оптико-волоконних засобів зв'язку натомість традиційних кабелів з металевою осно­вою), вирощування більш продуктивних тварин і рослин тощо. Особливого значення набуває перетворення інформаційної про­дукції на дедалі важливіший об'єкт споживання, що взагалі змі­нює характер суспільно-економічних відносин.

Відповідно до цього в галузевому плані прогресивний, енерго-заощаджувальний тип господарювання пов'язується з розвитком таких виробничих сфер, як лазерна техніка, сучасні види кому­нікацій, біотехнологія (генна та клітинна інженерія), виготовлен-

24. Ресурсово-енергеттний потенціал світової економіки

ня нових матеріалів та створення промислових технологій, зокре­ма напилювання, порошкової металургії, зварювання тощо, вико­ристання нових та поновлюваних джерел енергії, а також інфор­матики та мікроелектроніки.

Але нові технології — це не тільки засіб переходу до вико­ристання більш ефективних ресурсів, а й умова раціональнішої, максимально повної утилізації ресурсів традиційних. Ідеться про те, що дуже важливим використовуваним або потенційним джерелом сировини та навіть енергії можуть виступати відходи виробництва та побутове сміття, тобто вторинна сировина.

Щодо виробничих відходів, то прикладом ставлення людини до використання ресурсів планети, яке відповідає реаліям третього тисячоліття, можна вважати елементи господарського життя пів-нічноєвропейських країн та Японії. Скажімо, у Фінляндії ути­лізується 90 % металевого брухту.

На пересічного мешканця великого міста припадає в середньо­му на рік від 300 кг до однієї тонни побутового сміття. А зважаючи на кількість населення в урбанізованих регіонах (що інколи обчислюється десятками мільйонів), а також на насиченість тако­го роду відходів корисними речовинами, подібні регіони можна вважати справжніми джерелами сировини антропогенного похо­дження. Так, вміст металів у побутовому смітті не поступається за насиченістю корисними елементами відповідним рудам. І оскіль­ки на відміну від руд побутове сміття має велику теплоємність (наближаючись за цим параметром до деяких традиційних енерго­носіїв), то утилізація сміття може стати, а в багатьох випадках реально стає значним важелем підвищення ефективності еко­номіки, національної конкурентоспроможності, фінансових за­ощаджень та засобом ресурсозбереження. Прикладом цього мож­на вважати досвід Швеції та Данії, де 3/4 побутового сміття використовується в енергетиці.

Загалом же для індустріально розвинутих країн типовою стає ситуація, коли від 1/10 до 1/4 вартості використовуваних ресурсів припадає саме на вторинну сировину.

Ресурсово-енергетична криза, а також загострення проблем збуту виробленої продукції, перехід до нової технологічної стадії розвитку зумовлюють географічну реструктуризацію світової про­мисловості. Ця реструктуризація є додатковим засобом реагування на зміни в забезпеченості ресурсами. Так, вичерпання власних природних ресурсів і можливість переорієнтації сировинно-об­робних галузей на імпортовані сировину та енергоносії з країн, що розвиваються, стимулювали провідні країни Заходу або пересу-

Розділ VI

нуги виробничі потужності ближче до морських портів з метою економії порівняно з перевезеннями суходолом, або при скоро­ченні виробничих потужностей відмовитися від багатьох внут­рішньоконтинентальних промислових об'єктів, які програвали в конкурентній боротьбі через ті самі причини —гірше географічне розташування та додаткові транспортні витрати.

На принципово новій моделі відносин споживання ресурсів базується виробнича діяльність у технологічних парках — тех-нополісах. Вони також являють собою приклад значно більш за-ощаджувального господарського використання сировинно-енерге­тичних ресурсів і тому, як своєрідні прообрази виробництва май­бутнього, заслуговують на пильну увагу.

Технополіс, тобто територіальний науково-промисловий ком­плекс, — це створений за чіткою функціональною ознакою кон­гломерат науково-академічних, навчальних, дослідницько-конст­рукторських закладів, промислових підприємств тощо з розви­нутою та динамічною системою виробничого постачання, кому­нікацій, об'єктів інфраструктурної мережі. Його цільове призна­чення — створення найсприятливіших умов для високотехно-логічного, соціальне необхідного, конкурентоспроможного, еко­логічно чистого виробництва, підготовка висококваліфікованих фахівців. Від традиційного засобу концентрації виробництва у вигляді регіональних індустріальних центрів технополіси відрізняє обов'язковість високої наукоємності, а також малої матеріале- та енергоємності виробництва, зорієнтованого виключно на нові ви­ди продукції.

У практичному плані найбільш придатними для створення технополісів є мікрорайони, що утворювалися переважно навколо високотехнологічних виробництв і таких навчальних закладів, як університети й технологічні інститути. Адже головне тут — на­явність відповідних кадрових ресурсів (правилом є 60—80-відсот-кова та навіть більша питома вага науковців у загальному штаті працівників), дослідницько-виробничої, соціально-побутової інф­раструктури, транспортно-комунікаційної мережі. Бажаною є на­явність аеропорту, будівництво якого в разі його відсутності має передбачатися. Це пов'язане з особливостями виробничого проце­су в технопарках, що висувають жорсткі вимоги щодо оператив­ності постачання і водночас не пов'язані з потребою переміщувати значні вантажі сировини та готових виробів.

Для сучасної розвинутої країни з ринковою економікою харак­терною є наявність кількох десятків технопарків, а у США на різних стадіях запровадження вже функціонують майже дві сотні таких утворень. До речі, саме тут, у штаті Каліфорнія, з 1951 р.

24. Ресурсово-енергетичний потенціал світової економіки

і бере свій початок історія технополісів, найбільшим з яких усе ще залишається створена на базі Стенфордського університету «Си­лікон Веллі» («Кремнієва долина»).

Найбільш показовим стосовно перспектив розвитку технопо­лісів є досвід Японії. Саме там було розроблено чіткий програм­но-цільовий підхід до створення мережі спеціальних зон високо-технологічного виробництва, яка поступово поширюється на всю національну економіку.

Технополіси — це не тільки інструмент оптимізації терито­ріального розміщення промисловості, підвищення її ефективнос­ті, створення нових видів продукції. Стосовно сфери міжнародних економічних відносин — це потужний фактор поглиблення між­народного поділу праці, спеціалізації та розвитку нових видів виробництва.

Резюмуючи викладене, слід зазначити, що на зламі тисячоліть людство зіткнулося із складними та принципово новими пробле­мами забезпеченості ресурсами, їх використання та наслідків об­робки у процесі економічної діяльності. Ситуація, що таким чи­ном виникла, є по-справжньому загрозливою: вона кидає прин­циповий виклик організації суспільно-господарської діяльності в масштабах усього світу. Як зазначав А. Печчеї, колишній пре­зидент Римського клубу, тільки якісний стрибок в еволюції людсь­кого мислення може допомогти усвідомити сучасні небезпеки зростання та прокласти новий курс.

Обмеженість глобальних ресурсових запасів, з одного боку, та руйнівні наслідки їхнього використання, з іншого, потребують радикальної реформи характеру та структури, зменшення абсо­лютних фізичних обсягів споживання ресурсів, а також зменшен­ня ресурсомісткості кожної одиниці вироблюваної продукції. Необхідно змінити й політичне ставлення до проблеми, особливо з урахуванням обмеженості технологічних можливостей та об'єк­тивних потреб країн, що розвиваються. А це висуває завдання радикальної зміни самого світового економічного устрою з метою зробити глобальний процес виробництва більш керованим та під­порядкованим не тільки логіці ендогенних економічних чин­ників, а й широким та перспективним міркуванням щодо ви­живання людства, забезпечення прийнятних умов життя прий­дешніх поколінь.

Незважаючи на всю складність проблем, які постали перед людством, воно має усі можливості їх розв'язати. За словами того ж А. Печчеї, «доля будь-якого нового світового устрою — чи зазнає він краху, чи судитиметься йому довге життя —залежатиме від якостей людей, яким він слугує».

Розділ VI

Контрольні запитання

За якими критеріями ресурсово-енергетичну проблему слід вважати такою, що має глобальний характер?

Назвіть основні прояви ресурсово-енергетичної проб­леми.

Як протягом історії людства змінювався характер від­носин «людина — навколишнє середовище» і як це відбивалося на виробничих відносинах та зовнішній торгівлі?

Яку роль відіграють нові технології та прогресивні су­спільні форми організації праці у справі енерго- та ресурсозбереження?

Схарактеризуйте особливості прояву глобальної ресур­сово-енергетичної проблеми в Україні.

Якими вбачаються практичні шляхи розв'язання гло­бальної ресурсово-енергетичної проблеми?

Які територіально-виробничі форми розміщення та ор­ганізації виробництва можна розглядати як засіб роз­в'язання ресурсово-енергетичної проблеми?

ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА

Розділ VII

У 1948 р. створено Організацію європейського економічного співробітництва (ОЄЕС), яка була пов'язана з «планом Маршал­ла» в Західній Європі. 1949 р. запроваджено координаційний ко­мітет НАТО з економічних питань (КОКОМ).

У цілому в цей період система зовнішньоекономічної політики країн з розвинутою ринковою економікою відповідала постав­леним цілям і мала такі характерні риси:

• включення в систему регулювання економічної політики ін­
дустріально розвинутих країн;

• прагнення до використання розвинутими країнами інструментів
регулювання як засобу міжнародного панування в системі сві­
тової економіки;

• зведення регулювання зовнішньоекономічних зв'язків в основ­
ному до лібералізації торгівлі шляхом пом'якшення зовнішньо­
економічних бар'єрів.

Другий етап (50—60-ті роки). Цей етап характеризували ево­люція форм багатостороннього регулювання світогосподарських зв'язків, зміни у загальному розподілі сил між країнами «со­ціалістичного табору» й капіталістичними країнами та якісні зміни всередині економіки капіталістичних країн. У цей час постають нові суб'єкти міжнародних економічних відносин — країни Азії, Африки і Латинської Америки, які визволилися від колоніалізму.

Створення у 1957 р. Європейського економічного співтова­риства (ЄЕС), поява на світовому ринку Японії як розвинутої країни привели до нової ситуації в стратегії економічної політики високорозвинутих країн. Ідеться про явну неспроможність Брет-тон-Вудської системи їхніх валютно-фінансових відносин. Аби залишити за собою роль лідерів та забезпечити панування в еко­номічній політиці, країни з розвинутою ринковою економікою на перший план висувають проблему вирішення нових багатопла­нових завдань. Наслідком цих змін у міжнародному житті стало створення у 1961 р. Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), куди ввійшли тільки економічно розвинуті ка­піталістичні країни. Вона працює й дотепер. Основні цілі цієї організації:

• концентрація діяльності на проблемі темпів економічного зрос­
тання;

• стабілізація господарського розвитку;

• регулювання міжнародної торгівлі та валютно-кредитних від­
носин;

• проведення єдиної економічної стратегії.

25. Економічна політика країн з розвинутою ринковою економікою

Головною особливістю другого етапу економічної політики країн з розвинутою ринковою економікою стало їх пристосування до нових реалій, у тому числі:

• нового рівня інтернаціоналізації продуктивних сил і посилення
глобалізації світового господарства;

• зростання ролі економічного змагання з країнами «соціаліс­
тичного табору»;

• допуску в міжнародні економічні організації молодих держав,
що звільнилися від колоніалізму.

На цьому етапі були створені нові інституції, які під егідою розвинутих капіталістичних країн регулювали економічну полі­тику, зокрема ОЕСР, Організація ООН із промислового розвитку (ЮНІДО), Конференція ООН із торгівлі й розвитку (ЮНКТАД).

Третій етап (з 70-х років до нашого часу). Він характеризується розвитком демократії, поширенням різноманітних видів співро­бітництва між країнами світу, в тому числі між країнами Сходу й Заходу (особливо після розпаду СРСР). Поглиблюється взаємо­залежність між державами, дедалі вирішальнішу роль у світовій економіці почали відігравати міжнародні фірми, розгорнулася бо­ротьба за встановлення нового міжнародного економічного по­рядку, за побудову економічної політики на рівноправній демо­кратичній основі тощо. На цьому етапі остаточно сформувалися три центри сили капіталізму: США, ЄЕС та Японія. В цей час з'явився й новий вузол суперечностей між цими центрами. Від­бувся розпад СРСР, колишні республіки якого переживають пере­хідний період від центрально керованої до ринкової економіки. Внаслідок цього почався інтенсивний пошук нових концепцій економічної стратегії країн з розвинутою ринковою економікою.

Розглядаючи особливості економічної політики цих країн на третьому етапі, що супроводжується інтенсивним розгортанням науково-технічної революції, необхідно зазначити такі моменти:

• наслідки зростання взаємозалежності економік держав світу;

• розробка нових концепцій щодо моделей розвитку;

• новий механізм господарського регулювання;

• вирішення проблем конкурентоспроможності на сучасному етапі.

Наслідки зростання взаємозалежності економік держав світу. Практично жодна країна не може нині відгородити себе візгколи-вань у світовій економічній кон'юнктурі, різких змін на товарних ринках, зрушень у світових цінах, валютних курсах тощо. По­казником поглиблення взаємозалежності економік країн є пере­вищення темпів зростання зовнішньоторгового обороту над тем­пами зростання валового національного продукту, перетворення

Розділ VII

транснаціональних фірм у вирішальну форму розвитку світової економіки і т. ін. У світовому господарстві понад 40 % продукції енергетичної та добувної промисловості, більше 20 % продукції обробної промисловості й сільського господарства стали предме­том торгівлі між країнами. Швидко зростають закордонні капіта­ловкладення. Наприклад, продукція закордонних підприємств транснаціональних фірм США перевищує 1/3 промислової про­дукції, яка виробляється в цій країні, що дає підставу говорити про «другу» американську економіку. За цей період особливо швидко зростають форми експансії транснаціональних фірм, не пов'язані безпосередньо з придбанням власності. Дедалі частіше мова йде про обмін послугами^ результатами науково-творчої діяльності. Сьогодні західні фірми віддають перевагу наданню своїх науково-технічних досягнень в обмін на необхідні їм ліцензії та патенти, торгівля якими в рамках транснаціональних фірм наприкінці 90-х років перевищувала 90 % загальної суми світової міжнародної торгівлі. Прогресує інтелектуалізація міжнародного обміну. В між­народному поділі праці постійно зростає питома вага сфери по­слуг, науки й техніки. Особливо швидко зростає торгівля «матеріа­лізованими» науково-технічними досягненнями, ліцензіями, па­тентами, «ноу-хау», адміністративно-управлінськими, технологічни­ми, інформаційними послугами.

На міжнародному рівні посилюється частковий та одиничний поділ праці, що поглиблює інтернаціоналізацію світового госпо­дарства. Наприклад, деталі та вузли, які поставляються з Японії, становлять близько 45 %, а з Південної Кореї та Сінгапуру, — близько ЗО % кінцевої вартості персональних комп'ютерів, котрі випускає в США компанія IBM. Єдність виробничо-технологіч­ного процесу потребує більш жорстких організаційно-адміністра­тивних форм управління, яке повинно мінімально залежати від коливань і непередбачуваності товарно-грошових відносин.

Досягнутий рівень взаємозалежності розвинутих країн означає, що закономірності світового господарства дедалі більше впли­вають на їхній розвиток. За цих умов країни посилюють спроби закріпити своє становище в міжнародному поділі праці, намага­ються впливати на його формування, всілякими засобами праг­нуть примножити вигоди і скоротити можливі втрати від інтеграції у світову економіку. Поряд із більш широкими можливостями участі в міжнародному поділі праці постають нові проблеми й труднощі. Активне втягування в міжнародний поділ праці змінює весь відтворювальний процес, примушує раціоналізувати госпо­дарство, постійно підвищувати продуктивність праці, досягати

25. Економічна політика країн з розвинутою ринковою економікою

вищої конкурентоспроможності. Під тиском іноземної конку­ренції в розвинутих країнах проходить структурна перебудова, прискорюється впровадження новітніх досягнень науки й техніки, удосконалюються методи управління та господарювання.

Для закріплення своїх світогосподарських позицій розвинуті країни в останній час активно залучають іноземні транснаціо­нальні фірми, особливо в наукоємні галузі, що дає змогу ско­ротити витрати на НДДКР, форсувати розвиток перспективних експортних галузей. Наприклад, в експорті продукції переробної промисловості на частку іноземних монополій у Великій Британії припадає понад 40 %, у Франції — близько 25 %, в Італії — близько 15 %.

У цілому світогосподарські зв'язки сягають нині таких масштабів, що стосовно багатьох країн можна говорити про розмивання національно-господарських комплексів. У розвинутих державах процес відтворення неможливо розглядати без міжнародного по­ділу праці, який часто втрачає своє значення при поділі на внут­рішню й зовнішню економічні сфери.

Розробка нових концепцій щодо моделей розвитку. Про нові мо­делі розвитку суспільства мова йде вже давно, їх називають пост-індустріальним, інформаційним, наукоемким, альтернативним, ноосферно-космічним тощо суспільством, і це свідчить про те, що нова модель розвитку ще не сформувалася. Але не підлягає сум­ніву, що економіка розвинутих країн світу поступово переходить до моделі, більш економічної стосовно матеріально-речовинних факторів виробництва, і більше орієнтується на формування твор­чих елементів. У цих умовах змінюється співвідношення між факторами, які детермінують ефективність виробництва. Поряд із традиційними методами зниження витрат вирішального зна­чення набувають поліпшення якості, гнучке і маневрене стику­вання господарських ланцюгів, зменшення диспропорцій та де­фіцитів, тісна взаємодія науки, техніки, інформатики й вироб­ництва, що потребує прийняття висококваліфікованих рішень на всіх рівнях.

Змінюються цінності та пріоритети, тому що економічне зрос­тання без урахування «неекономічних факторів» призводить до енергетичної, екологічної та інших криз, проблем циклу і довго­строкової структурної перебудови. Нині дедалі більшу роль віді­грають як економічні, так і соціальні та культурні міркування. Виникли такі поняття, як «соціальна ефективність», «екологічна рентабельність», а рентабельність визначається як здатність сус­пільства відтворювати умови свого подальшого існування й роз­витку на перспективу.

Перехід розвинутих країн до нової моделі розвитку зумовлений також загостренням внутрішніх суперечностей колишньоі моделі, яка вичерпала можливості свого прогресу і вступила в глибоку кризу. Ця криза дістає прояв у таких взаємопов'язаних явищах:

• вичерпання можливостей переважно екстенсивного розвитку;

• розмивання державних рамок розвитку через інтернаціоналі­
зацію господарського життя;

• створення науково-технічною революцією принципово нових
шляхів відтворення;

• визрівання передумов нових форм розвитку в рамках колишньої
моделі.

З переходом до нової моделі розвитку найбільш розвинуті країни переносять у периферійні райони екологічно брудні та енергоємні виробництва, а також інші господарські ланки, які не «вписуються» в цю модель.

Новий механізм господарського регулювання. В цілому цей ме­ханізм зводиться до вільного функціонування ринку і спроб дер­жави і підприємців на нього впливати. У ширшому розумінні він охоплює всю сукупність економічних, соціальних, політичних, культурних, релігійних, морально-етичних та інших явищ у су­спільному житті, які визначають функціонування господарства. Рецепти повернення до повної вільної торгівлі не враховують того, що різномаштш заходи господарської практики вплелися в струк­туру і механізм функціонування ринку. Господарська діяльність держави, розвиток транспортної та іншої інфраструктури, дер­жавні замовлення, податки, субсидії тощо багато в чому визнача­ють розміщення виробництва, структуру попиту і пропозиції, га­лузеві та інші пропорції в економіці. Нині механізм державного втручання поряд з традиційними застосовує нові форми впливу. Наприклад, раніше протекціоналізм проявлявся передусім у тому, що держава встановлювала певні обмежувальні тарифи і квоти на імпорт продукції, але такі дії суттєво утруднюються правилами ГАТТ/СОТ. Тому країнам Заходу часто вдається загрозами засто­сування відповідних заходів домагатися, наприклад, від Японії «добровільного» обмеження її експорту.

В сучасних умовах фактично переборюється стихійний ринок. Інформаційна техніка дає можливість у лічені хвилини отримати відомості, необхідні для прийняття рішень, консультативні фірми готові дати всебічні відповіді на будь-які запитання. Тобто ме­ханізм господарського регулювання постійно прагне швидко й ефективно запобігати небажаним наслідкам руйнівних стихійних

25. Економічна політика країн з розвинутою ринковою економікою

процесів. Не випадково нині так зростає інтерес до прогнозуван­ня, виявлення майбутніх проблем, до визначення можливих ва­ріантів розвитку.

Становлення нової моделі йде нерівномірно. Краще цей про­цес проходить в Японії, хоч і там є відсталі господарські периферії. У США поряд із регіонами високотехнологічного наукоемкого виробництва (наприклад, Каліфорнія, Массачусетс) існує багато застійних. У Франції лідирують райони Парижа, Ліона, Гренобля, Тулузи, у Великій Британії до нової моделі розвитку наближають­ся райони південно-східної її частини, в Італії — райони Мілана й Турина.

Труднощі становлення нової моделі розвитку зумовлені тим, що необхідно мобілізувати величезні ресурси для капіталовкла­день і реконструкції виробничого апарату, потрібні різноманітна господарська, соціальна, культурна та інша інфраструктура, квалі­фікована робоча сила тощо.

Слід ураховувати й соціально-психологічний фактор: далеко не всі верстви населення згодні відповідати високим вимогам, ви­тримувати стреси, невпевненість, з чим пов'язана нова модель розвитку. Через це спостерігається розмежування суспільства. На вищому рівні перебувають люди, котрі пристосовуються до нових умов, вміють використовувати інформатику й найновішу техно­логію, знають іноземні мови і значну частину свого життя прово­дять за кордоном. Інша група є носієм традицій своєї країни, вона ізольована від міжнародної конкуренції. Наступна група пов'язана з неформальною економікою (до 15 % самодіяльного населення). І остання група — це люди, які вже не можуть знайти собі місця в рамках наявного суспільства.

Вирішення проблем конкурентоспроможності на сучасному етапі. Країна, яка оцінює свою міць у застарілих показниках, вважаючи себе сильною, в реальності є слабкою, вразливою у світовій кон­куренції.

Якщо раніше вважалося, що такі показники, як природні й трудові ресурси, внутрішній ринок, співвідношення рівнів витрат і цін, є вирішальними при оцінці довгострокових перспектив країни у світовому господарстві, то нині доведені порівняна від­носність цих показників і необхідність максимального врахування всього комплексу сторін суспільного життя. Раніше надавали пе­ревагу аналізу об'єктивних факторів, на основі яких статистично визначалося становище країни у світовому господарстві. Тепер основна увага приділяється тому, як цілеспрямовані дії можуть впливати на майбутню ситуацію. При цьому небезпечно імпорту-

,4>-¹⁴² 521

Розділ VII

вати іноземні моделі, хоч би якими ефективними вони уявлялися. Необхідно знаходити оригінальні форми організації економіки окремих країн, які б були пристосовані до соціально-політичних та інших особливостей цих країн. Від ілюзій і швидких чудо-пере-садок, які начебто вирішують усі проблеми, довелося відмовитись і перейти до складного, комплексного аналізу господарських структур і механізмів регулювання.

З середини 70-х років центральне місце в економічній політиці посідає конкурентоспроможність фірм, галузей і країни в цілому, яка доповнюється новими аспектами. Під конкурентоспромож­ністю країни сьогодні розуміють ступінь, на якому вона може за вільних і справедливих ринкових умов виробляти товари і послуги, котрі відповідають вимогам світового ринку, з одночасним під­триманням і збільшенням доходів населення та здатністю самогене-рувати поліпшення своїх світогосподарських позицій.

Це трактування в основному відображає зрушення, які відбу­лися в аналізі й оцінці становища окремої країни у світовому господарстві, а саме:

• уявлення про те, що світове господарство автоматично надає
вигоди всім його учасникам, застаріло. До економічної політики
ставляться як до складної боротьби, що потребує великих зу­
силь і підготовки;

• замість уявлення про стабільну спеціалізацію приходить усві­
домлення необхідності постійного пристосування до світогос-
подарської ситуації, яка швидко змінюється, і забезпечення
своїх позицій у світовому господарстві на середню- і довго­
строкову перспективу;

• місце країни в світовому господарстві розглядається не просто
як результат аналізу ситуації на ринку, а й як наслідок ціле­
спрямованих зусиль країни, фірми, рівень оптимальності її стра­
тегії в економічній політиці.

У цьому плані створений на початку 70-х років Європейський форум управлінців проводить порівняльний аналіз конкуренто­спроможності 22 розвинутих країн на основі 340 показників. Ці показники зведено у 10 груп:

• динамічність економіки;

• промислова ефективність;

• динамічність ринку;

• фінансова динамічність;

• людські ресурси;

• роль держави;

• природні ресурси та інфраструктура;

25. Економічна політика країн з розвинутою ринковою економікою

• орієнтація на зовнішні ринки;

• орієнтація на передові нововведення;

• соціально-економічний консенсус і стабільність.

За кожним із 340 показників ці країни ранжуються окремо, а потім підраховується зведений показник конкурентоспроможності кожної країни. Результати визначають економічну поведінку країн у майбутньому.

Як показує аналіз, багатство природних ресурсів може мати й негативні наслідки: породжуючи легкі форми інтеграції в міжнародні економічні відносини, це затримує мобілізацію ін­ших ресурсів — інтенсифікацію виробництва, науково-техніч­ний прогрес, людський фактор, наявність інноваційного мате­ріалу тощо.

Зміна господарських структур і механізмів регулювання по­в'язана з великими витратами і труднощами, тому важливо вводити обгрунтований механізм прийняття політичних рішень, які передбачають потреби різних верств населення і необхідну компенсацію тим, хто може постраждати від економічних змін.

При вивченні конкурентоспроможності важливо враховувати гнучкість і маневреність економіки, її здатність швидко реагувати на непередбачувані зміни у світовому господарстві, виявляти і використовувати нові можливості у світовому господарстві, ство­рювати нові плацдарми для експансії. Гнучкість і маневреність пов'язані з переорієнтацією, переобладнанням, перекваліфіка­цією, прискоренням морального старіння техніки, технології, спи­санням безперспективних витрат. Висока ж пристосовність дає змогу захоплювати важливі ринки, збільшувати масштаби опе­рацій, перекривати витрати тощо.

⇐ Предыдущая102103104105106107108109110111Следующая ⇒

Поделиться:

Воспользуйтесь поиском по сайту: