Німецький окупаційний режим в Україні в 1941-1944 pp. (самостійне вивчення).

Фашисти на плановій основі вивозили до Німеччини харчі, сировину, промислову продукцію і навіть чорнозем. Будь який непослух або порушення коменданстської години вели до конц­табору чи розстрілу. В економічній сфері вони підпорядкували все своїй владі. Оскільки на селі було краще грабувати колгоспи то їх зберегли під назвою "народні господарства". Правда, з 1943 p. перед загро­зою поразки, фашисти спробували роздавати землю селянам у приватну власність. Але невдало.

Після поспішного відходу Червоної армії східні українці самоорганізовувалися
й без стимулів з боку груп ОУН. Оскільки німецькі воєнні власті відносно людяно
ставились до населення у перші місяці окупації, багато українців спонтанно влаштовували місцеве самоврядування. Сподіваючись, що німці ліквідують ненависні колгоспи й перерозподілять землю між індивідуальними власниками, селяни збирали врожай у надзвичайно тяжких умовах. Нерідко вчителі організовували школи, а робітники самі налагоджували роботу на заводах.

Стали з'являтися священики, котрі якимось чином пережили 30-ті роки, й проводити церковні відправи, масові хрещення дітей і молодшого покоління дорослих.

По всій Україні з'явилося понад 100 газет. У великих містах,
особливо в Києві, виникло багато літературних, наукових та громадських груп. Українці сподівалися на відновлення своєї державності. Проте нацисти плекали інші плани.

Згідно з расовою доктриною нацистів усі слов'яни були людьми другого сорту
(унтерменшн), і їхня роль зводилася до того, щоб служити німецькій расі. Гітлер і більшість його товаришів по партії вважали Україну першочерговим об'єктом
німецької колоніальної експансії, а українців — майбутніми рабами
німецьких колоністів. Перші перемоги утвердили переконання Гітлера в тому, що йти
на поступки українцям немає потреби. Тому коли настав час призначення нацистського правителя України, Гітлер вибрав Еріха Коха — адміністратора, відомого своєю жорстокістю й нетерпимістю, а також особливою ненавистю до слов'ян. Про реакцію Коха на отримане призначення свідчить промова, звернена до його штабу після приїзду на Україну у вересні 1941 р.: «Мене знають як жорстокого собаку. Саме тому мене призначено райхскомісаром України. Наше завдання полягає у висмоктуванні з України всіх товарів, які лише можна захопити, без огляду на почуття і власність українців. Панове, я чекаю від вас найсуворішого ставлення до місцевого населення». З іншої нагоди він ось як підкреслював свою відразу до українців: «Якщо мені трапиться українець, достойний сидіти зі мною за одним столом, я муситиму наказати, щоб його розстріляли». Ця людина більш, ніж хто інший, спричинилася до того, щоб настроїти українців проти німців.

Незабаром ставлення німців до українців знайшло своє подальше втілення. У
серпні 1941 р., повністю нехтуючи національними прагненнями українців, Гітлер
наказав розбити Україну на окремі адміністративні одиниці.

Фашисти поділили її на: дистрикт "Галичина" в складі генерал-губернаторства (польського), Трансністрію (Буковина та землі Одещини) і рейх-скомісаріат "Україна". Трансністрію було передано Румунії. Рейхскомісаріат очолив гауляйтер Еріх Кох з резиденцією в м. Рівне. Нова влада відразу повела політику терору проти місцевого насе­лення з метою придушити будь-який опір. Вже восени 1941 р. по всій Україні було знищено 850 тис. євреїв. Всього ж за роки оку­пації було замордовано на теренах України близько 7 млн. військовополонених і мирних жителів. На примусову ро­боту до Німеччини було вигнано біля 2.2 млн. українських "остарбайтерів". У Києві за два дні у Бабиному Яру було вбито близько 33 тис. чоловік.

Страхітлива жорстокість нацистської влади проявлялася також у ставленні до
міського населення та інтелігенції. Кох різко обмежив надходження продуктів харчування в міста, стверджуючи, що українські міські центри непотрібні. У майбутньому німці планували перетворити Україну на цілком аграрну країну, а в даний момент Німеччині самій були потрібні ті продукти, що їх споживали українські міські мешканці. В результаті голод став звичайним явищем, а багато жителів міст були змушені перебиратися на село. Київ, наприклад, втратив близько 60 % жителів. У Харкові, населення якого під час приходу німців налічувало 700 тис., за всю війну для роботи в Німеччині було вивезено 120 тис. мешканців, 30 тис. розстріляно й 80 тис. померли з голоду.

Шеф СС Генріх Гіммлер запропонував «знищити більшу частину української інтелігенції». Кох вважав, що трьох класів початкової школи для українців більш ніж достатньо. Він пішов ще далі, почавши згортати систему медичного обслуговування, щоб підірвати «біологічні сили українців». Для підкреслення вищості німців і расової неповноцінності українців було запроваджено крамниці, ресторани, місця у трамваї тощо, призначені виключно для німців. Політика нацистів на Україні була жорстокою й необачною. Рідко коли окупаційна держава так швидко й невідворотно настроїла проти себе спочатку доброзичливе чи принаймні нейтральне населення, як це зробили нацисти на Україні.

У взаєминах з німцями перед українцями стала дилема: підкоритися чи чинити опір. Як і в усій окупованій німцями Європі, величезна більшість вирішила підкоритися. Та коли підкорення переходило за межі пасивного виконання німецьких наказів, воно перетворювалось на колабораціонізм. У Західній Європі, де відданість своїй державі була чимось само собою зрозумілим і де єдиним ворогом були нацисти, співпраця з німцями вважалася різновидом зрадництва. На Україні ж це являло собою куди складніше питання. Незрозумілим було насамперед те, кому українці мали зберігати більшу відданість: сталінському режимові чи польській державі, які кривдили їх. Хто більший ворог: сталінська система, яка принесла стільки страждань у 30-х роках, чи нацистський порядок, що запанував тепер (проте, можливо, лише тимчасово)? І нарешті, з огляду на крайню жорстокість обох режимів на Україні, багато українців ціною колабораціонізму рятували собі життя.

На індивідуальному рівні співробітництво з німцями звичайно зводилося до
участі в органах місцевої влади чи контрольованої німцями допоміжної поліції. Це
робилося з різних мотивів. На Західній Україні, де до війни поляки не допускали
українців навіть до найдрібніших адміністративних посад, основним мотивом нерідко
виступало прагнення зосередити у власних руках хоч мінімальну владу й узяти
реванш над ненависними суперниками. Як завжди, важливою причиною була потреба знайти собі роботу чи задовольнити особисті амбіції. Найбільш сумнозвісною
формою співпраці була служба у концентраційних таборах. Обов'язки охоронців
незмінно виконували радянські військовополонені, які ставилися перед тяжким
вибором: або погодитися на таку роботу, або загинути в таборах.

При тому, що українські колабораціоністи займали в нацистському апараті найнижчі посади, та при монополії СС у проведенні акцій винищення євреїв участь
українців у цих бойнях не була ні широкомасштабною, ні вирішальною. Якщо ж таке й траплялося, то здебільшого це були помічники-поліцаї, що заганяли євреїв у гетто. З другого боку, багато українців допомагали євреям, ризикуючи власним життям. Визначним прикладом у цьому був митрополит Андрей Шептицький, який не лише дав притулок у своїх монастирях сотням євреїв, а й використовував свої проповіді, щоб відкрито засуджувати винищення їх нацистами. В 1943 р. у рапорті Гіммлерові повідомлялося, що митрополит рішуче виступає проти антисемітських злочинів нацистів, що він дійшов висновку про те, що фашизм — іще більше зло, ніж комунізм.

Найважливішим випадком співпраці українців з гітлерівським режимом на організаційному рівні стало створення добровільної дивізії СС «Галичина». Навесні 1943 р. після приголомшливої поразки німців під Сталінградом нацистські власті прийшли до запізнілого рішення — набрати до своєї армії ненімецьких жителів східних територій. Відтак губернатор Галичини Отто Вехтер звернувся до УЦК із пропозицією сформувати в німецькій армії українську дивізію. Після тривалих суперечок і попри незгоду ОУН-Б Кубійович та його прибічники погодилися. Безпосередньою причиною створення такої дивізії була надія на те, що це поліпшить ставлення німців до українців. Великий вплив на рішення керівництва УЦК справили також уроки подій 1917—1920 рр., оскільки Кубійович зі своїми колегами (а також сам митрополит Шептицький) були переконані в тому, що саме відсутність добре вишколеної армії не дала змоги українцям створити після першої світової війни власну державу. На переговорах про створення дивізії УЦК наполягало, щоб ця частина боролася лише проти радянських військ. За вказівкою Гіммлера Вехтер зажадав, щоб усе вище командування дивізії складалося з німців, а сама вона, щоб не дратувати Гітлера, називалася не українською, а галицькою. Коли в червні 1943 р. УЦК оголосив набір добровольців, на заклик відповіли понад 82 тис. чоловік, і 13 тис. із них згодом
стали солдатами добровільної дивізії СС «Галичина».

Крім бійців галицької дивізії, в армії Гітлера служили й інші українці. Серед майже мільйона колишніх радянських громадян, котрі носили у 1944 р. німецьку форму,
було близько 220 тис. українців (решту складали переважно росіяни).

Рух Опору

Як і в інших частинах окупованої Європи, незабаром після приходу німців на
Україні виник підпільний рух, що був головним чином реакцією на політику нацистів. Йому сприяло те, що німцям бракувало війська для належного контролю над величезними захопленими територіями. До того ж на Україні вже існували підпільні організаційні мережі ОУН, більшовиків і — на північному заході — поляків, кожна з яких мала власні партизанські сили. Добровольців для партизанської війни з німцями було достатньо — їхні ряди поповнювали найрізноманітніші особи: колишні червоноармійці, українські націоналісти, члени комуністичної партії, євреї, перебіглі поліцаї, утікачі-остарбайтери тощо. Оскільки велика частина України є степом і тому непридатна для партизанської війни, то партизани в основному зосереджувалися в північно-західній частині країни — в лісах Волині, болотах Полісся та Карпатах. Проте і на території нашої області велася безкомпромісна боротьба. Так у лютому1943 року в м. Павлоград вибухнуло повстання, яке охопило майже всю лівобережну частину Дніпропетровської області. Основним осередком його був гарнізон української залізничної поліції, який перебував під впливом ОУН. Повстання було розгромлено, керівники страчені, ті хто залишився в живих будуть пізніше розстріляні, або засуджені до ув`язнення радянською владою.