Повернення радянської влади на Україну

Протягом кінця літа й осені 1943 р. радянські війська під командуванням Івана
Конєва, Миколи Ватутіна та Родіона Малиновського зайняли Лівобережжя і Донбас. 23 серпня в результаті запеклих боїв німці вдруге й востаннє втратили Харків. У вересні—жовтні Червона армія прорвала могутню лінію німецької оборони на Дніпрі,
й 6 листопада Ватутін вступив до Києва. У січні 1944 р. після короткої перерви майже 2,3-мільйонна Червона армія розпочала очищення від німців Правобережжя
і Криму. Успішне здійснення цієї мети забезпечила важлива перемога під Корсунем-Шевченківськи де Жуков наказав кинути на штурм добре підготовленої німецької оборони війська, які були щойно укомплектовані чоловіками від 15 до 55 років, зігнаними з довколишніх українських сіл. Кулями в спину заградзагонів цих ненавчених українців гнали в одну атаку за другою. Впродовж 24 днів загинуло 770 тис. людей, переважно українців. Так дорого коштував Україні військовий геній генерала Жукова. Не зважаючи на колосальні втрати, все-таки, було оточено і знищено 80 тис. угрупування німецьких військ.

До березня в руках у німців лишилася тільки Західна Україна.

Третій етап у відвоюванні України розпочався у липні 1944 р. Радянські війська
оточили й розбили під Бродами вісім німецьких дивізій чисельністю близько 60 тис.
чоловік. Серед них були 10 тис. бійців дивізії “Галичина”, що мали нещастя отримати
хрещення вогнем за цих катастрофічних обставин. Десь п'яти тисячам удалося вирватися з оточення, але понад 3 тис. було вбито, поранено й захоплено в полон. За
підрахунками, 2 тис. уникли полону, й пізніше багато з них приєдналися до УПА.
Після цієї перемоги радянські сили швидко пройшли Галичину, зайнявши Львів, Перемишль і 27 липня Станіслав. У вересні вони перетнули Карпати, й до жовтня 1944 р. вся етнічна українська територія опинилася в радянських руках.

Відступаючи з України, німці, як більшовики у 1941 р., вдалися до тактики «спаленої землі». У наказі своїм військам Гітлер наголошував: «Не можна допустити,
щоб при відступі з України ми залишили після себе хоч одну людину, хоч одну голову худоби чи мірку зерна... Ворогові повинна дістатися цілковито спалена й винищена земля». В результаті у 300-кілометровій смузі вздовж лівого берега Дніпра
насильної евакуації зі своїх країв зазнали цілі маси людей, а значні частини міст Полтави, Дніпропетровська та Кременчука було спалено. Правобережжя не потерпіло від широкомасштабних руйнувань, хоч не змогло уникнути масової евакуації.

Не краще поставились до “зрадників-українців” і радянські війська. Всі хто проживав на окупованих територіях, були оголошені зрадниками і їх не розглядали інакше як військовий трофей. Понад 2 млн. ненавчених, неозброєних українців(у народі їх називали “чорнорубашники”, тому що в свій перший і останній бій вони йшли з однією гвинтівкою на трьох, часто без набоїв та в цивільному одязі - радянське командування не вважало за доцільне переодягати у військову уніформу цих смертників, а військові лікарі за цією ж ознакою одягу, не поспішали надавати їм медичну допомогу, надаючи її передусім “кадровим” (солдатам), “чорнорубашників” - підлітків, літніх чоловіків та інвалідів, загони НКВС гнали на вірну смерть проти щільного вогню німців. Комісари керувались правилом: чим більші втрати, тим краще. На штурм німецьких укріплень гнали людей без артилерійської підготовки, без підтримки літаків. Як наслідок українці несли жахливі втрати. Лише декілька прикладів: з районного центру Солоне Дніпропетровської обл. було взято на фронт 240 чоловік, не повернулось 175 (загинуло 73%); село Олексіївка Павлоградського району було мобілізовано 91 чоловік – загинуло 69 (76%); з села Єпіфанівки Кремінського району Луганської області на фронт було взято 232 особи - загинуло 224 (96%). І так по всій Україні відбувалось звільнення України від українців. Сталінський режим сповна використав можливість знов пустити кров українському народу.

Після того як по Західній Україні прокотилися головні сили Червоної армії, УПА
організувала ряд акцій, щоб перешкодити мобілізації, запобігти депортаціям «ненадійних елементів» та припинити репресії проти греко-католицької церкви. Вони насамперед були спрямовані проти НКВС, членів комуністичної партії й тих, хто співпрацював з радянським режимом. Навесні 1944 р. на Волині у сутичці з підрозділом УПА був смертельно поранений славетний командир Червоної армії Микола Ватутін. Для ліквідації УПА радянські війська організували блокаду величезних партизанських територій, засилали агентів для проникнення у підрозділи УПА та вбивства їхніх командирів, створювали спеціальні винищувальні батальйони, для того щоб підірвати базу УПА, створювали псевдобандерівські партизанські загони які фальшивими мобілізаціями виявляли і знищували потенційних прихильників ОУН, переодягнені у форму УПА загони НКВС тероризували місцевих жителів. Радянські пропагандисти також розпочали активну кампанію, зображаючи ОУН та УПА як нацистських головорізів.

Деякі сутички радянських сил з УПА мали широкі масштаби. Так, у квітні 1944 р.
в операції проти УПА під Кременцем, що на Волині, брали участь близько 30 тис.
радянських військ. Проте здебільшого сутички були невеликими, але частими. Згідно
з радянськими джерелами, восени 1944 р. УПА провела на Волині 800 рейдів. Лише
на Станіславщині вона ліквідувала 1500 радянських активістів. Більшовики стверджують, що знищили протягом цього часу 36 «банд» УПА чисельністю в 4300 чоловік. Як і належало чекати, боротьба виявилася запеклою, й жодна із сторін не поступалася іншій ані п'яддю землі. Щоб не потрапити до рук ворога, поранені бійці УПА часто заподіювали собі смерть. 9 травня 1945 р. війна закінчилася, але радянському режимові було ще далеко до повного контролю над сільськими регіонами Західної України.