 |
Зовнішньоторговельна політика: суть та інструменти.
|
|
|
|
Зовнішньоторговельна політика – цілеспрямований вплив держави на торгівельні відносини з іншими країнами.
Основними цілями зовнішньо-торгівельної політики є:
· зміна ступеня і способу участі країни в міжнародному поділі праці;
· зміна обсягу експорту та імпорту;
· зміна структури зовнішньої торгівлі;
· забезпечення країни необхідними ресурсами (сировиною, енергією і т.п.);
· зміна співвідношення експортних та імпортних цін.
Існує 2 основних види зовнішньо – торговельної політики:
1. Політика вільної торгівлі («фрітредерство») – політика мінімального державного втручання у зовнішню торгівлю, яка розвивається на основі ринкового попиту і пропозиції. Проте, це не означає повного усунення держави від можливості впливати на напрями господарської діяльності. Держава укладає договори з іншими країнами, щоб надати максимальну свободу усім своїм господарським суб’єктам.
2. Протекціонізм – політика державного захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції за допомогою використання тарифних і нетарифних інструментів торгової політики.
Крайній ступінь протекціонізму – економічна автаркія, при якій країни намагаються обмежити імпорт лише тими товарами, виробництво яких в даній країні неможливе. Експорт допускається тією мірою, якою він забезпечує імпорт. Тобто автаркійна політика передбачає, що будь – який імпорт повинен бути замінений на вітчизняну продукцію.
Протекціонізму властиві декілька основних видів.
Коли він спрямований проти окремих країн чи товарів, то мова йде про селективний протекціонізм.
Якщо йдеться про конкретні галузі, перш за все сільське господарство, то такий протекціонізм називають галузевим.
|
|
|
Протекціонізм, який проводиться об’єднанням країн стосовно до країн, які в нього не входять, називається колективним.
Розрізняють також прихований протекціонізм, якщо він здійснюється методами внутрішньої економічної політики.
І Державне регулювання міжнародної торгівлі може бути:
1. Одностороннім, коли інструменти державного регулювання використовуються урядом країни в односторонньому порядку без згоди або консультації з її торговими партнерами. За звичай, односторонні заходи застосовуються у відповідь на аналогічні кроки інших країн і приводять до виникнення напружених політичних відносин між торговими партнерами (обкладення окремих товарів митом, введення квот на імпорт і ін.).
2. Двохстороннім, коли заходи торгової політики погоджуються між країнами, які є торговими партнерами. Наприклад, за взаємною домовленістю кожної з сторін можуть вводитися конвенційні мита, які не ущемляють інтереси іншої країни, країни можуть погоджувати технічні вимоги до маркування, упаковки, домовлятися про взаємне визнання сертифікатів якості і ін.
3. Багатостороннім, коли торгова політика погоджується і регулюється багатосторонніми угодами. Приклади багатосторонньої політики включають Генеральну угоду з тарифів та торгівлі (ГАТТ), угоди в сфері торгівлі країн-членів Європейського Союзу (ЄС).
Основним принципом міжнародного права є те, що кожна держава володіє виключним юридичним правом над своєю територією і всі юридичні і фізичні особи, котрі знаходяться на цій території, підпадають під її юрисдикцію. Тому, для оцінки торгових договорів питанням принципової важливості є режим, який надається на території даної держави іноземним товарам, послугам і капіталу.
Правові режими.
В практиці регулювання міжнародної торгівлі найчастіше використовуються наступні режими:
1. Режим найбільшого сприяння (РНС) – умова, закріплена в міжнародних торгових угодах, яка передбачає надання сторонам, які домовляються, один одному всіх прав, переваг та пільг, якими користується або буде користуватися будь-яка третя держава.
|
|
|
З РНС існують винятки. Але в наступних межах:
1) винятки для сусідніх країн – їх цілю є полегшити прикордонну торгівлю(1% світової торгівлі);
2 винятки і переваги, які випливають з угод про створення митних союзів і зон вільної торгівлі декількох країн (в рамках інтеграційних угрупувань здійснюється до 40% міжнародної торгівлі);
3) винятки для країн, що розвиваються в рамках загальної системи преференції, яка діє з 1971 року та передбачає надання високорозвинутими та країнами з перехідною економікою митних пільг країнам, що розвиваються у вигляді ліквідації або значного зниження тарифів на імпорт товарів із цих країн.
2.Національний режим – режим економічних відносин між державами, при якому одна держава надає іноземним фізичним і юридичним особам режим не менш сприятливий, ніж режим для своїх юридичних і фізичних осіб. Найчастіше національний режим використовується у відносинах між країнами-членами інтеграційних угрупувань і застосовується для вивозу капіталу.
І нститути управління ЗЕД на території України включають:
· державні органи управління;
· інститути недержавного регулювання ЗЕД (оперативно-комерційний апарат).
Державні органи управління в Укураїні поділяються на:
І рівень: Верховна Рада, Кабінет Міністрів
ІІ рівень: органи, які слідкують та забезпечують регулювання експортно-імпортних потоків. Це Міністерство зовнішньоекономічних зносин і торгівлі, НБУ, Ексімбанк, Головне управління митного контролю. До даного рівня також відносять регіональні відділення Міністерства зовнішньоекономічних зносин, функціональні та галузеві міністерства (Центральне статистичне управління, Міністерство іноземних справ, податкові відомства і т.п.).
ІІІ рівень: органи, які слідкують за дотриманням прав країни за кордоном. До них відносять: торгові представництва країни за кордоном, апарат радників з економічних питань при посольствах країни за кордоном, апарат експертів, які представляють країну в міжнародних економічних організаціях.
|
|
|
Загалом інструменти зовнішньоторговельної політики поділяються на економічні та неекономічні. Економічні методи поділяються на: тарифні і нетарифні.
Тарифні заходи зовнішньоекономічної політики пов’язані безпосередньо з митними тарифами та тарифними квотами.
Митний тариф – систематизований відповідно до товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності перелік товарів із зазначенням мит, якими вони обкладаються під час перетину митного кордону держави.
Мито – це обов’язків грошовий збір, що отримує держава через мережу митних закладів з товарів під час перетину ними кордону країни. Мито накладається на митну вартість товару, яка визначається у відповідності із законодавством кожної країни і може відрізнятися від зафіксованої статистикою експортної або імпортної ціни товару.
Митна вартість – ціна товару, яка склалася на відкритому ринку між незалежними продавцями і покупцями, за якою він може бути проданий в країні призначення в момент подачі митної декларації.
Мито виконує три основні функції:
1) фіскальну – мито є однією з доходних статей бюджету (цю функцію виконують як імпортні так і експортні мита);
2) протекціоністську – стосується імпортних мит та захищає місцевих виробників від небажаної іноземної конкуренції;
3) балансуючу – стосується експортних мит, які встановлюються з метою захисту держави від небажаного експорту товарів, внутрішні ціни на які нижчі від світових.
За способом стягнення мита бувають:
· адвалерні, які встановлюються у формі % від митної вартості товару;
· специфічні, що визначаються у вигляді фіксованої суми з одиниці товару;
· комбіновані, які поєднують обидва вказаних види мит (наприклад, 20% від митної вартості, але не більше 10 доларів за 1т).
Тариф за розмірами ставок поділяється на три види:
1. преференційні ставки, включаючи звільнення від сплати податку (застосовуються щодо товарів, які походять з країн, котрі: входять разом з Україною в митні союзи; утворюють спеціальні зони; яким наданий спеціальний режим у відповідності до міжнародних угод; а також з країн, які розвиваються).
|
|
|
2. пільгові ставки (застосовуються щодо товарів, які походять з країн, котрі користуються в Україні режимом найбільшого сприяння).
3. повні ставки застосовуються щодо решти товарів.
За об’єктом обкладання мита поділяють на: імпортні; експортні; транзитні (накладаються на товари, які перевозяться транзитом через територію даної країни, використовуються дуже рідко, в основному як засоби торгової війни).
За характером мита бувають:
· сезонні – використовуються для оперативного регулювання міжнародної торгівлі продукцією сезонного характеру;
· антидемпінгові – використовуються у випадках імпорту товарів за цінами, що є нижчими за їхні передбачувані витрати виробництва;
· компенсаційні – застосовуються у випадку виявлення факту отримання експортером державної субсидії з метою підвищення його конкурентоспроможності на світовому ринку.
За походженням мита поділяють на:
· автономні – вводяться на основі односторонніх рішень органів державної влади;
· конвенційні (договірні) – встановлюються на базі двосторонніх або багатосторонніх угод;
· преференційні – мита, які мають нижчі ставки порівняно із діючими, накладаються на основі багатосторонніх угод на товари, які походять із країн, що розвиваються.
За типами ставок мита бувають: постійні; змінні (використовуються дуже рідко за умов зміни рівня цін, рівня державних субсидій, наприклад, використовуються в Західній Європі в рамках єдиної сільськогосподарської політики).
За способом нарахування мита поділяють на:
· номінальні – тарифні ставки зазначені у митному тарифі;
· ефективні – реальний рівень митних ставок на кінцеві товари із врахуванням рівня ставок, які діють по відношенню до імпортних вузлів та деталей цих товарів.
Структура тарифів багатьох країн забезпечує захист національних виробників готової продукції, не перешкоджаючи ввозу сировини та напівфабрикатів. У відповідності до цього розрізняють таке поняття як тарифна ескалація – підвищення рівня митного обкладання товарів в залежності від зростання ступеня їх обробки.
Тарифна квота – це різновид змінних мит, ставки яких залежать від обсягу імпорту товарів. Якщо обсяг імпорту більший від певної кількості, то встановлюється підвищена ставка тарифу.
Оптимальна ставка тарифу – рівень тарифу, який забезпечує максимізацію рівня національного економічного добробуту.
В результаті введення імпортного мита виникає дві групи економічних ефектів – перерозподілювані ефекти (ефект доходів та ефект переділу) та ефекти втрати (ефект захисту та ефект споживання).
|
|
|
Ефект доходів – це осяг збільшення доходів державного бюджету внаслідок обкладання імпорту митом.
Ефект переділу – це перерозподіл доходів від споживачів до виробників продукції, що конкурує з імпортом.
Ефект захисту – це економічні втрати країни внаслідок необхідності внутрішнього виробництва додаткової кількості товару під захистом тарифу.
Ефект споживання – виникає внаслідок того, що скорочується споживання товару через зростання його ціни на внутрішньому ринку.
Аргументи, які наводять проти використання тарифів: тарифи сповільнюють економічне зростання; одностороннє введення тарифів нерідко призводить до торгових воєн; тарифи збільшують податковий тягар на споживача; тариф призводить до скорочення загального рівня зайнятості.
Аргументи на користь тарифів: тарифи захищають молоді галузі, стимулюють вітчизняного виробника; є важливим джерелом бюджетних доходів; захищають національну безпеку, міжнародний престиж країни, її культуру і традиції.
Нетарифні методи торгової політики поділяються на: кількісні обмеження; приховані та фінансові методи.
Кількісні обмеження – адміністративна форма регулювання торгового обороту встановленням кількості та номенклатури товарів, дозволених для експорту чи імпорту.
До кількісних інструментів торгових обмежень відносять: квотування, ліцензування. «добровільне» обмеження експорту.
Квотування (контингентування) – обмеження щодо вартості або кількості, які вводяться на імпорт або експорт певних товарів на певний період.
За напрямком дії квоти бувають:
· експортні – вводяться або у відповідності з міжнародними стабілізаційними угодами, за якими встановлюється частка кожної країни в загальному експорті певного товару, або урядом країни для перешкоджання вивозу товарів, дефіцитних на внутрішньому ринку;
· імпортні – вводяться національним урядом для захисту місцевих виробників, досягнення збалансованості торгового балансу. Регулювання попиту та пропозиції на внутрішньому ринку, а також у відповідь на дискримінаційну політику інших держав.
За охопленням квоти поділяються на:
· глобальні – встановлюються на імпорт або на експорт певного товару на визначений період часу незалежно від того з якої країни він імпортується або в яку країну експортується.
· індивідуальні – встановлюються в рамках глобальної квоти для кожної країни, яка експортує чи імпортує товар.
Ліцензування – видача імпортеру або експортеру уповноваженим державним органом спеціального дозволу (ліцензії) на вивезення або ввезення товару протягом встановленого терміну.
Ліцензії бувають наступних видів:
· генеральні –дозвіл на ввезення або вивезення певного товару протягом року без обмеження кількості угод;
· глобальні – дозвіл на ввезення або вивезення певного товару без обмеження у будь-яку країну протягом визначеного періоду;
· автоматичні – дозвіл, що видається негайно після отримання від експортера або імпортера заявки на товар, яка не може бути відхилена органом державної влади.
Механізми розподілу ліцензій:
1. Аукціон –продаж ліцензій на конкурсній основі.
2. Система явних переваг –закріплення урядом ліцензій за певними фірмами пропорційно до розміру їх імпорту або пропорційно до структури попиту зі сторони національних імпортерів.
3. Розподіл ліцензій на поза ціновій основі – видача урядом ліцензій тим фірмам, які продемонстрували свою здатність найефективніше здійснювати імпорт або експорт.
«Добровільне» обмеження експорту –це кількісне обмеження експорту, що базується на зобов’язанні одного із партнерів добровільно обмежувати або не збільшувати обсяг експорту на певний період часу в обумовлених в угодах розмірах.
Важливу роль серед нетарифних методів відіграють приховані методи, які можна назвати методами прихованого протекціонізму. Основними із них є:
· технічні бар’єри (технічні, адміністративні норми, правила);
· внутрішні податки (в т.ч. і місцеві, насамперед, акцизи, ПДВ, портові збори);
· політика в межах державних замовлень (вимога щодо державних організацій купляти товари у національних фірм);
· вимога про вміст місцевих компонентів (законодавчо встановлена частка кінцевого продукту, яка має бути вироблена національним виробником).
Для стимулювання експорту використовують фінансові методи торгової політики: субсидії. експортне кредитування, демпінг.
Субсидії – грошові виплати скеровані на підтримку національних товаровиробників. За характером виплат вони поділяються на:
· Прямі субсидії – безпосередні виплати експортеру різниці між його витратами і отриманим доходом одразу ж після здійснення експортної операції. Але вони заборонені правилами ВТО і їх використання занадто очевидне для партнерів, які можуть використати відповідні заходи. Різновидністю прямих субсидій є експортні премії (прямі разові виплати, які здійснюються з фондів державного бюджету за експорт товару).
· Непрямі субсидії – приховане дотування експортерів шляхом надання податкових пільг, пільгових умов страхування, звільнення від мита чи його повернення, позики по заниженим ставкам і т.п.
· Внутрішні субсидії – бюджетне фінансування виробництва товарів, що реально конкурують з імпортними.
· Експортні субсидії – бюджетні виплати національним експортерам, що дає їм змогу продавати товар іноземним покупцям за цінами нижчими, ніж на внутрішньому ринку.
Експортне кредитування – метод, який передбачає фінансове стимулювання державного розвитку експорту національними виробниками. Воно має такі форми:
· надання кредитів національним експортерам за ставкам, які нижчі від ринкових;
· державне кредитування іноземних імпортерів при умові закупки ними товарів лише країни, яка надає кредит;
· страхування комерційних та політичних експортних ризиків національних експортерів;
· надання державних гарантій щодо експортних кредитів;
· фінансування експорту товарів за програмами допомоги іноземним державам.
Одним із методів субсидування експорту є демпінг – вивезення товарів за цінами, нижчими, ніж на внутрішньому та світовому ринках, за рахунок державних субсидій експортерам або за рахунок зацікавлених фірм..
Існують такі форми демпінгу:
· постійний – постійний експорт товарів за зниженими цінами;
· доцільний – експорт товарів за цінами, нижчими, ніж ціни внутрішнього ринку, або навіть нижчими, ніж витрати виробництва;
· спорадичний (епізодичний) – епізодичний продаж зайвих товарі на зовнішній ринок за заниженими цінами;
· зворотний – завищення цін на експорт порівняно з цінами продажу цих товарів на внутрішньому ринку;
· взаємний – зустрічна торгівля двох країн одним і тим самим товаром за заниженими цінами.
До нетарифних засобів регулювання міжнародної торгівлі відносять правові інструменти, які детальніше вивчаються міжнародним правом. Але тісно пов’язані з міжнародною економікою. До них відносять торгові договори та угоди, що визначають правові умови, на яких ґрунтуються економічні взаємовідносини урядів, фізичних і юридичних осіб держав, котрі підписали договір.
За своїм змістом, характером і значенням вони можуть бути поділені на дві великі групи:
1. торгові договори (договори про торгівлю і мореплавання), які визначають найважливіші принципи і створюють правову базу для всього комплексу економічних взаємин між країнами;
2. торгові угоди (угоди про товарооборот і платежі), які регулюють окремі сторони економічних взаємовідносин.
Торгові договори встановлюють правовий режим, який сторони надають один одному щодо митного обкладання, торгового мореплавання, транспорту, транзиту, діяльності фізичних і юридичних осіб. Вони укладаються на тривалі терміни (5-10 років) з можливим продовженням.
Торгові угоди можуть стосуватися обсягу і товарної номенклатури взаємної торгівлі, порядку взаємного надання контингентів, умов та способів розрахунку за торговими операціями, уникнення подвійного оподаткування, тощо. Укладаються на основі вже діючих торгових договорів і ґрунтуються на закладених там принципах. Термін їх дії переважно один рік, рідше – кілька років. Вони не поширюються на інші країни, пов’язані з цією державою договірними відносинами (на відміну від більшості торгових договорів, які поширюються на треті країни за принципом найбільшого сприяння). Тому угоди такого типу часто називають угодами про двосторонню торгівлю.
|
|
|
