Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Сучасні механізми та інструменти реалізації грошово-кредитної політики в Україні

Актуальність розгляду особливостей грошово-кредитного механізму зумовлена посиленням ролі та значимості монетарної політики у процесі досягнення економічного зростання у розвинених країнах.

Важливим елементом стабільного функціонування та розвитку економіки є наявність дієвого монетарного механізму, що здійснює регулювання грошово-кредитної сфери, сприяючи досягненню поставлених загальноекономічних цілей.

Сутність грошово-кредитної політики представлено в працях різних науковців. Так Л. Ільченко-Сюйва трактує дане поняття як один з важелів державного управління, що полягає в сукупності принципів, методів, інструментів, інститутів, які використовуються з метою регулювання грошово-кредитних відносин у країні і стабілізації національної грошової одиниці.

І.Лютий сповна виправляє недоліки попереднього трактування, зазначаючи, що механізм грошово-кредитної політики – це сукупність економіко-правових форм, методів та інструментів, що використовуються Національним банком України, відповідними державними структурами, спрямованих на забезпечення регулювання грошово-кредитного ринку: стабільності курсу національної грошової одиниці, необхідних обсягів і структури грошової маси, відсоткової ставки, і як наслідок, рівня інфляції, обсягів виробництва та зайнятості, що визначаються необхідність реалізації пріоритетних цілей грошово-кредитної та економічної політики держави [13, C.39-40].

Основною метою проведення грошово-кредитної політики держави є реалізація системи заходів у сферах грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції, забезпечення зайнятості та вирівнювання платіжного балансу.

У своєму розпорядженні Центральні банки країн з ринковою економікою мають досить широкий набір інструментів грошово-кредитного регулювання. Використання різних інструментів варіюється залежно від спрямованості економічного розвитку країни, ступеня відкритості економіки, рівня розвинутості грошового ринку, особливостей національної банківської системи, традицій, конкретних умов.

Інструменти грошово-кредитної політики – це такі регулятивні заходи (прийоми, методи), які перебувають у повному розпорядженні Центрального банку, безпосередньо ним контролюються і використання яких впливає на цільові орієнтири грошово-кредитної політики [15,C.58].

Особливістю таких інструментів є те, що, застосовуючи їх, Центральний банк має можливість впливати на процеси, що відбуваються не тільки в грошовому секторі економіки, а й у реальному та зовнішньому секторах.

Відповідно до чинного законодавства основними з них є:

1) визначення та регулювання норм обов’язкових резервів для комерційних банків;

2) процентна політика;

3) рефінансування комерційних банків;

4) управління золотовалютними резервами;

5) операції з цінними паперами (крім цінних паперів, що підтверджують корпоративні права), у тому числі з казначейськими зобов’язаннями, на відкритому ринку;

6) регулювання імпорту та експорту капіталу;

7) емісія власних боргових зобов’язань та операції з ними [19].

В цьому розділі я хотіла б розглянути окремо кожен з цих інструментів грошово-кредитної політики.

Обов’язкові резервні вимоги є одним із монетарних інструментів, що використовується центральними банками для регулювання обсягів грошової маси в обігу та управління грошово-кредитним ринком. У вузькому значенні під обов’язковими резервами розуміють активи банку, які використовуються для забезпечення його гарантованої ліквідності.

В Україні механізм обов’язкових резервів, як інструмент грошово-кредитної політики, почав застосовуватися з 1992 р. і на початковому етапі розвитку грошово-кредитної політики незалежної України був одним із основних інструментів регулювання грошово-кредитного ринку. Нині політика використання цього інструменту характеризується зменшенням його ролі у регулюванні грошово-кредитного ринку, що виявляється у зменшенні норм обов’язкового резервування та посилення ролі більш гнучких інструментів, зокрема, депозитних, кредитних операцій та процентної політики Національного банку України [19].

Залежно від стану грошово-кредитного ринку і прогнозу його подальшого розвитку правління Національного банку України приймає рішення щодо нормативів обов’язкового резервування (рис.2.1).

Рисунок 2.1 – Динаміка норми обов’язкового резервування для банків України у 1992-2010 р.р., %

Отже, ми можемо спостерігати зміну норми обов’язкового резервування кожного року.

Також Національний банк визначає обсяг обов’язкових резервів, який має щоденно на початок операційного дня зберігатися на кореспондентському рахунку банку в НБУ. Він установлюється для звітного періоду резервування в процентному відношенні (від 20 до 100%) до суми обов’язкових резервів за попередній звітний період резервування, визначеної без урахування покриття будь-якими активами банку. Національний банк з 2005 року неодноразово змінював розмір обсягу обов’язкових резервів, який має зберігатися щоденно на початок операційного дня на кореспондентському рахунку в НБУ – на 1 січня 2005 р. цей показник був встановлений на рівні не менше 60% від суми визначеного та сформованого обсягу обов’язкових резервів за попередній звітний період резервування, з 15 квітня – не менше 80%, з 1 вересня – не менше 100%, з 1 жовтня – не менше 90%, з 1 жовтня 2006 р. до 2007 р.– не менше 100%, а з 2008 по 2009 рік знову не менше 90% [23].

Обов’язковому резервуванню підлягають усі залучені банком кошти, за винятком коштів, які залучені від банків-резидентів, міжнародних фінансових організацій, а також коштів, залучених на умовах субординованого боргу.

Враховуючи посилення інфляційних процесів у 4 кварталі 2007 року для стримування інфляційного тиску та попередження накопичення ризиків, виникнення дисбалансів у фінансовій сфері з 20 листопада 2007 року до складу зобов’язань банків, які підлягають обов’язковому резервуванню, було введено кошти, залучені банками від банків-нерезидентів та фінансових організацій – нерезидентів.

За результатами цих показників та прийнятих змін, середній розрахунковий норматив обов’язкового резервування наступний (табл. 2.1).

Таблиця 2.1 – Середній розрахунковий норматив обов’язкового резервування з 1.01.2001 р. по 1.12.2010 р.

Період	Норматив обов’язкових резервів, %
на початок року	на кінець року
	15,0	12,4
	12,4	7,9
	7,9	7,5
	7,5	6,4
	6,4	6,8
	6,8	2,1
	2,1	2,4
	2,4	2,2
	2,7	2,2
	2,2	2,3

Так, за 2001 – 2010 рр. середній розрахунковий норматив обов’язкового резервування знизився з 15 % до 2,3 % станом на 2010 рік, що свідчить про тенденцію зменшення ролі інструменту обов’язкових резервних вимог в регулюванні грошово-кредитного ринку [26].

Завданням центрального банку є регулювання вартості грошей в економіці в цілому, з метою виконання покладеної на нього функції – забезпечення стабільності грошової одиниці. Комплекс заходів центрального банку з регулювання відсоткових ставок утворює такий монетарний механізм як процентна політика.

У своїй діяльності Національний банк України визначає такі види ставок:

1) облікова ставка – один із монетарних інструментів, за допомогою якого Національний банк установлює для суб’єктів грошово-кредитного ринку орієнтир щодо вартості залучених та розміщених коштів на відповідний період;

2) ставка за депозитами овернайт – процентна ставка, за якою Національний банк залучає тимчасово вільні кошти банків строком на 1 день;

3) ставка за кредитами овернайт – процентна ставка, за якою Національний банк надає банкам кредити строком на 1 день;

4) ставка рефінансування – процентна ставка за якою Національний банк надає банкам кредити рефінансування на визначений строк;

5) ставка залучення тимчасово вільних коштів банків – процентна ставка, за якою Національний банк залучає тимчасово вільні кошти банків відповідно до визначених строків понад 1 робочий день [1,С.90].

Важливу роль у процентній політиці відіграє облікова ставка центрального банку, яка є основною офіційною ставкою та орієнтиром для суб’єктів економіки офіційної вартості ресурсів (рис. 2.2).

Змінюючи облікову процентну ставку центральний банк впливає на пропозицію грошей. Підвищення рівня облікової ставки призводить до зменшення обсягів рефінансування банків, зменшення грошової бази і зниження пропозиції грошей. Зниження облікової ставки має зворотний ефект: стимулює зростання попиту на дешевші кредити рефінансування, зниження кредитних ставок та зростання на цій основі попиту на кредит банків тим самим веде до зростання пропозиції грошей [21].

Рисунок 2.2 – Середній рівень облікової ставки у 1992-2010 рр., %

Становлення та розвиток процентної політики в Україні відбувалося досить складно. На початковому етапі розвитку (1991-1994 рр.) дана політика не відігравала значної ролі. Це пов’язано з тим, що в цей період існувала практика фінансування дефіциту бюджету Національним банком України.

Поступова відмова від неринкової практики емісії грошей як джерела фінансування дефіциту державного бюджету, посилення реальної незалежності Національного банку в реалізації грошово-кредитної політики та введенням в дію нових механізмів рефінансування банків дало змогу протягом 1995-1997 рр. дещо сповільнити темпи зростання грошової маси та інфляції, знизити ставки на грошово-кредитному ринку.

У 1998 році у зв’язку з фінансовою кризою Національний банк України був змушений протягом року кілька разів підвищувати відсоткову ставку, щоб утримати стабільність гривні, в результаті чого вона зросла до 60%.

З 1999 року в Україні намітилась позитивна тенденція у динаміці основних показників – зростанні реального обсягу ВВП, курсовій стабільності, зменшенні інфляційних тенденцій, нормалізації ситуації з ліквідністю банківської системи. Ситуація, що склалася на грошово-кредитному ринку, дала змогу Національному банку взяти курс на експансійну грошово-кредитну політику шляхом поступового зниження облікової ставки та інших офіційних ставок центрального банку (додаток А) [9].

Так, з кінця 1998 року облікова ставка Національного банку України знизилась з 60% до 8% - на кінець 2007 року, тобто у 7,5 разів, що позитивно позначилось на зниженні депозитних та кредитних ставок банків, підвищенні доступності кредитів суб’єктами економіки, зростанні довіри до банківської системи та зниженні інфляційних процесів у країні. Але внаслідок економічної кризи, облікова ставка у 2008 році збільшилась до 12 %, а з 2009 року знову почала знижуватися, станом на кінець жовтня 2010 року облікова ставка – 7,75% (табл. 2.2) [26].

Таблиця 2.2 – Динаміка змін облікової ставки та макроекономічних показників з 1999 по 2010 рр., %

Роки	Облікова ставка НБУ	Процентна ставка банків за кредитами в національній валюті	Процентна ставка банків за депозитами в національній валюті	Темпи зростання ВВП у порівняльних цінах, % до попереднього року
	45,00	53,4	20,7	99,8
	27,00	37,3	9,2	105,9
	12,50	29,6	10,8	109,2
	7,00	19,6	6,9	105,2
	7,00	17,7	8,0	109,6
	9,00	17,5	7,9	112,1
	9,50	16,4	8,0	102,7
	8,50	15,1	7,6	107,3
	8,00	13,9	8,2	107,3
	12,00	17,8	9,9	107,9
	10,25	20,1	14,1	102,3
	7,75	13,9	8,9	-

Рефінансування комерційних банків як інструмент грошово-кредитної політики тісно пов'язане з процентною політикою, але має й певні власні риси. Цей інструмент базується на функції НБУ як «кредитора в останній інстанції». Комерційні банки звертаються до нього за кредитом найчастіше у разі появи тимчасового дефіциту первинних резервів (коштів на кореспондентському рахунку в НБУ). Такі позики банки просять, як правило, на короткий строк і одержують у порядку переобліку комерційних векселів чи під заставу цінних паперів, у тому числі й комерційних векселів. Ці кредити мають назву відповідно обліковий і ломбардний [21].

Надаючи названі кредити, НБУ збільшує первинні резерви комерційних банків, а отже, й загальну суму грошей в обігу.

НБУ може кредитувати комерційні банки і через операції РЕПО, які полягають в обов'язковій купівлі-продажу державних цінних паперів, але головною метою цих операцій є підтримання короткострокової ліквідності системи комерційних банків.

Регулюючи процес облікового й ломбардного кредитування, НБУ може впливати на загальну масу грошей в обігу. Такий вплив може здійснюватися двома способами: встановленням ліміту кредитування та визначенням рівня процентної ставки (Додаток А) [9].

До інструментів грошово-кредитної політики відноситься управління золотовалютними резервами. Згідно з Положенням про основні принципи управління золотовалютними резервами Національного банку України золотовалютний резерв – це високоліквідні активи Національного банку в іноземній валюті 1 групи Класифікатора іноземних валют, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 04.02.1998 № 34, та монетарне золото, що знаходиться в управлінні та обліковується на балансі Національного банку України.

Для забезпечення внутрішньої і зовнішньої стабільності грошової одиниці України Національний банк має золотовалютний резерв, що складається з таких активів:

¾ монетарне золото;

¾ спеціальні права запозичень;

¾ резервна позиція в МВФ;

¾ іноземна валюта у вигляді банкнот та монет або кошти на рахунках за кордоном (табл. 2.3) [1,С.117-119].

Таблиця 2.3 – Офіційні резервні активи, за період з 2005 по 2010 рр., млн. дол. США

Рік	Загальна сума резервів	Резерви в іноземній валюті	Резервна позиція в МВФ	СПЗ	Золото
	19391,00		0,004
	22256,40		0,004
	32462,12		0,010
	31543,33		0,030
	26504,88		0,030
	30875,71		0,030

В зв’язку з загостренням фінансової кризи золотовалютні резерви активно використовувалися для підтримання стабільності національної валюти. Таким чином золотовалютні резерви протягом 2008 року зменшились на 2,8 %, а в 2009 році ще на 16 % [4].

Поповнення золотовалютних резервів проводиться Національним банком шляхом:

1) купівлі монетарного золота та іноземної валюти;

2) отримання доходів від операцій з іноземною валютою, банківськими металами та іншими міжнародно-визнаними резервними активами;

3) залучення Національним банком валютних коштів від міжнародних фінансових організацій, центральних банків іноземних держав та інших кредиторів.

Оптимізація розміру золотовалютних резервів має важливе економічне значення тому що занижений їх обсяг погіршує платоспроможність країни на світовому ринку та обмежує регулятивні можливості держави у монетарній сфері, а завищений – призводить до заморожування частини національного багатства країни на тривалий період [1,С.117-119].

Операції відкритого ринку – це інструмент грошово-кредитної політики держави, суть якого полягає в купівлі та продажі центральним банком цінних паперів на відкритому ринку.

За умов, коли потрібно стабілізувати чи зменшити масу грошей в обігу, стримати зростання платоспроможного попиту, знизити інфляцію, НБУ продає цінні папери комерційним банкам. В останніх зменшуються первинні резерви (кошти на коррахунках у НБУ), а внаслідок цього скорочується загальний обсяг грошової маси.

НБУ може продавати цінні папери й іншим суб'єктам (підприємствам, населенню) через систему фондового ринку. У цьому разі в комерційних банків зменшуються їхні первинні резерви, тому що скорочуються залишки грошей на рахунках їхніх клієнтів.

Якщо потрібно збільшити грошову масу, НБУ купує цінні папери в комерційних банків, підприємств, населення. Внаслідок такої операції в зазначених суб'єктів збільшуються залишки грошей, у тому числі і на їхніх рахунках у банках, і відповідно зростає обсяг грошей в обігу [21].

Операції з цінними паперами на відкритому ринку вважаються найгнучкішим інструментом грошово-кредитної політики і тому активно можуть застосовуватися в регулятивній діяльності НБУ. Ці операції можна використовувати досить часто, а якщо допущена помилка, її легко виправити, здійснивши операцію протилежного спрямування. Ця риса надає перевагу зазначеним операціям порівняно з іншими інструментами грошово-кредитної політики (табл. 2.5) [1,C.103-106].

Таблиця 2.4 – Обсяг операцій з розміщення державних цінних паперів на відкритому ринку, за період з 2005 по 2010 рр., млн. грн.

Період	Рефінансування банків НБУ	Купівля-продаж суб’єктами господарювання на біржовому ринку	Купівля-продаж суб’єктами господарювання на позабіржовому ринку	Надані,отримані кредити, у тому числі за угодами репо

Таким чином, купівля НБУ цінних паперів означає емісію грошей, а продаж — вилучення їх із обігу.

Регулювання імпорту та експорту капіталу є інструментом впливу на грошову масу в обігу, наступні макроекономічні показники дозволяють оцінити процес регулювання:

— валовий внутрішній продукт;

— інвестиції в основний капітал;

— експорт та імпорт товарів і послуг;

— коефіцієнт обслуговування зовнішнього боргу (Додаток Б) [4].

Експорт та імпорт капіталу супроводжуються припливом і відпливом іноземного капіталу. Відчутно впливають на стан грошового обігу в країні іноземні фінансові інвестиції, що вкладаються в національні цінні папери зі спекулятивними цілями. Особливо це стосується вкладень іноземними інвесторами свого капіталу в боргові зобов'язання держави.

Якщо привабливість державних цінних паперів знижується, відбувається відплив іноземного капіталу з країни, що провокує зниження курсу національної валюти. Як наслідок, виникає необхідність вживання з боку НБУ і Міністерства фінансів певних заходів, серед яких — підвищення процентної ставки й рівня дохідності емітованих державою цінних паперів. Одночасно Національний банк України не повинен допускати відпливу за кордон національної валюти, що може виникнути внаслідок відносно заниженої депозитної процентної ставки в країні [21].

⇐ Предыдущая 1 2 3 456 7 8 Следующая ⇒