Філософський аспект сучасного менеджменту і бізнесу

 

В сучасних філософських течіях є різні погляди на свободу діяльності людини, але вони сходяться на розумінні того, що свобода — це здійснення волі, тобто є специфікою людської діяльності, що випливає із внутрішніх потреб людського буття. Тому свобода можлива там, де людина усвідомлює суть своєї волі і наслідки її реалізації. При виборі підстав свободи дороги філософів розходяться. Так, наприклад, релігійна філософія виходить із подвійного витлумачення сутності свободи. По-перше, свобода є звільнення або спасіння від звабливих гріхів людського існування як " маєти маєт" і здобуття вічного життя. Друге поширене у християнстві тлумачення свободи пов'язане з гадкою, що Бог, створивши людину, дозволив їй вибирати " дорогу до Бога" чи " дорогу до диявола", зробити вибір між добром і злом.

В реаліях сьогодення добро і зло поряд з аксіологічним значенням набули і онтологічного звучання. Як зазначає український вчений і підприємець А. Солоп, в поняття " бізнесмен" можна включити: рвач, злодій, лакей світового капіталу, ловкач, діловар, махінатор і т. д., але на бізнесмена можна глянути і з іншої сторони: ділова людина, господар, ризиковий хлопець, працьовитий, комерсант. (Див.: Солоп А. Тайны бизнеса. — К.: УФИМБ, 1997. — С. 94).

Даючи оцінку бізнесмену, ми вже з самого початку мусимо визначити, яку функцію виконує людина, котру ми називаємо бізнесменом, — функцію добра чи зла? Визначення підприємництва як добра іноді суперечить нашим раніше усталеним оцінкам. Ще якихось 10-15 років тому цей термін викликав у більшості наших співвітчизників якщо не зневагу, то в кращому разі злу іронію. В уяві людей бізнесова діяльність аж ніяк не ідентифікувалася з " дорогою до Бога", чесністю, працелюбством. Спроба окремих людей зробити свій вибір на користь підприємництва негайно засуджувалася сформованою майже за три чверті століття суспільною думкою. Потрібна була неабияка воля людини, щоб перебороти не тільки суспільні стереотипи, але і самого себе. Свобода вибору рішень бізнесмена гальмувалася політично, соціально, психологічно. Це гальмування активності людини на бізнесовому полі має свої вагомі важелі ще і сьогодні.

Донедавна українське суспільство було ніби законсервоване. Цей феномен стосувався не тільки нас. Ми його повторюємо майже в тому вигляді, як зазначає Йозеф Шум-петер, коли особі підприємця приписували дії злих руйнівних сил. Визначальною рисою людини є те, що звичка до існуючих форм життя тісно сплітається з острахом перед наслідками можливих змін. Тому цілком зрозуміло, чому життя старанного хлібороба вважалося взірцем людського способу життя, незалежно від культурних бар'єрів, а ось до підприємця, як пише Петер X. Верхан, ставилися як до демонічної фігури, з відвертою недовірою. (Див.: Верхан Петер X. Підприємець. — Trier, 1994. — С. 11).

В розв'язанні питання свободи діяльності людини в бізнесових структурах в сучасній філософській думці маємо величезну розмаїтість поглядів, котрі врешті-решт зводились до двох основних — до розуміння свободи як визначеного вибору і як можливої діяльності у відповідності до знання необхідності. Важливо зрозуміти, що ці дві крайні точки зору по суті є однобічними моментами єдності цілісної, синтетичної концепції свободи діяльності. Коли мова йде про те, що людина вільна вибирати якийсь вид діяльності, то це значить, що предмет вибору необхідно існує. Вибір внаслідок цього — не просто свобода людини, а реалізація її волі. Порівнюючи різні підходи до інтерпретації проблеми свободи різними філософськими напрямками, зазначимо, що є позиція екзистенціалізму в тлумаченні свободи на підставі ірраціональності, яка близька до марксистського розуміння свободи як проявів діяльності людини на підставі пізнання законів розвитку природи, суспільства та людини, де раціональне знання створює необхідну підставу для дії. Тому свобода як ірраціональне свавілля у межах власної необхідності нічим не краще, ніж свобода, що має обгрунтування на знанні певної необхідності — природи чи суспільства. Ці протилежні, з одного боку, підходи по суті співпадають, оскільки вони зображують людину рабою необхідності, пристосуванцем, що має місце в умовах української реальності, коли одні законодавчі акти змінюються, як в калейдоскопі, від сесії до сесії засідання парламенту.

Людина усвідомлює свою свободу в тому випадку, коли вона її має. Відсутність в минулом> ринкового господарювання не викликало потреби у вільному підприємництві. Свобода є джерелом людської гідності. Розуміння цього формується впродовж десятиліть і століть. Якщо в силу якихось причин процес пролонгації свободи переривається, людина часто стає безпорадною, отримавши цей дар волелюбства. Система свободи у всіх сферах життя відпрацьовувалася і вдосконалювалася у більшості розвинених країн світу впродовж багатьох століть. Нашій державі, щоб увійти в коло високорозвинених країн, слід пройти цей процес за історично короткий термін. Від несподіваного зіткнення з початками свободи, як зазначають наші дослідники, буденна свідомість народу, що довгий час жив зовсім в іншій системі економічних координат, нині знаходиться в стані своєрідного " шоку". (Лагутін В. Д. Людина, економіка: соціоекономіка. — К.: Просвіта. 1996. —С 147-148).

Одні люди не вміють, та й не можуть використовувати нові можливості економічної свободи, інші — розуміють її як вседозволеність.

Особливо важлива свобода в підприємництві. Навіть якщо свобода тільки декларується, не виходить за межі політичних лозунгів, а економічне життя обплутане законодавчими ланцюгами, ні про яке підприємництво не може бути і мови. Намагаючись вижити за всяку ціну, підприємець обдурює державні органи, створює криміногенну ситуацію в бізнесовому світі. Борсаючись в нереально витвореному законодавчому просторі, бізнесмен приймає часто такі рішення, які суперечать нормам і правилам, сформованим у ринковому суспільстві. Відповідно до етичних категорій добра і зла, його свобода волі є вибором саме зла. Але коли ми говоримо про свободу волі в підприємницькій діяльності, то вибір між добром і злом корелює з тим же добром і злом, але вже на рівні суспільства.

Дуже важко, а часом і неможливо дотримуватися певних правил гри, коли в суспільстві вони деформовані. Як справедливо зауважують українські вчені, рівень забезпечення свободи в підприємництві нині дуже низький, можливостей досягти економічних цілей " чесним шляхом" не побільшало. Причини цього вони вбачають не тільки в бюрократичних перешкодах, але і в мафіозно-корумпованих структурах, які блокують прояви ініціативи та активності або всіма доступними їм засобами намагаються спрямувати їх в русло кримінальних стосунків. Відомо, що справжній підприємець — це людина високих чеснот, морально-етичних критеріїв. Адже підприємництво — це не тільки сфера кількості виробів, прибутку і обігу. Теорія і практика підприємницької діяльності передбачає соціально відповідальні дії в сфері етичних цінностей, які формувалися впродовж всієї історії ринкового господарювання. Звичайно, в практичній діяльності не завжди кожному

 

підприємцю вдається втриматися на висоті етики ринку. Нерідко між економічними чинниками і морально-етичними нормами виникають кардинальні протиріччя. Отут і проявляється свобода волі людини зробити вибір між добром і злом. Але зміст категорії свободи волі зовсім не визначається максималізмом, крайностями між добром і злом. Цей зміст передбачає ряд перехідних, пом'якшених переходів, сторін. Особливо це характерно для тіньової економіки. Слід зазначити, що майже у всіх країнах, як зазначає Верхан X. Петер, в тій чи іншій мірі існує так звана тіньова економіка, тобто чорний ринок. Це є економічна діяльність, яка діє в країні поза рамками законності. Причиною цього майже завжди є нерозумно високі податки, які гальмують виробництво, — підприємці ховають свої доходи. Як підкреслює все той же Верхан Х. Пётер, існування тіньової економіки є свідченням високого потенціалу творчої підприємницької ініціативи, яка однак, здатна проявити себе лише нелегально.

В сучасній зарубіжній та українській філософії проводиться специфічний погляд на свободу діяльності людини. Не заперечуючи того, що свобода є засіб реалізації волі, стверджується думка, що свобода полягає у створенні принципово нових цінностей, поступі культури людства до того, щоб перевершити наявні форми світосприйняття і створити ідеали, певні орієнтири-зразки історичного розвитку людського буття.

 

Питання для самоконтролю

1. Що ми вкладаємо в зміст поняття " свобода "?

2. Які види свободи визначав Е. Фромм?

3. Яким чином змінювалися характеристики свободи діяльності людини у філософії античності, середніх віків та Нового часу?

4. Що нового вніс І. Кант в розробку проблеми свободи?

5. Які особливості розуміння свободи діяльності людини в сучасній екзистенційній філософії?

6. В чому різниця між визначенням свободи з позицій раціоналізму та ірраціоналізму?

Література

1. Бердяев НА. Философия свободы. Смысл творчества. — М., 1989.

2. Верхан Петер X. Підприємець. — Trier, 1994.

3. Камю А. Бунтующий человек. — М.: Изд-во полит, лит-ры, 1990.

4. Лагутін В. Д. Людина і економіка: соціоекономіка. — К.: Просвіта, 1996.

5. Павловсъкий М. Шлях України. — К., 1997.

6. Сартр Ж. -П. Стена. — М.: Изд-во полит, лит-ры, 1992.

7. Соловьев B. C. Свобода воли//Энциклопедечиский словарь. — Издатели: Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон. — Т. 57. — СПб, 1990. — С. 163-169.

8. СолопА. Тайны бизнеса. —К.: УФИМБ, 1997.

9. Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрямки. — К.: Ваклер, 1996.

10. Философский энциклопедический словарь. — М., 1989.

11. Шейко СВ. Проблемы познания и свободы воли человека в русской класической философии ХІХ-ХХ веков. М., 1993.

12. Шопенгауэр А. Свобода воли и нравственность. — М: Республика, 1992.

2. Характеристика соціального управління та його види.

Соціальне управління — це управління, здійснюване у людському суспільстві, людьми по відношенню до людей. І суб'єкт, і об'єкт управління представлені тут людиною. Отже, в управлінських системах, які функціонують у соціальному середовищі, головним і провідним є людський фактор.

Основними категоріями соціального управління є ті самі суб'єкт, об'єкт, керуючий вплив, зворотні зв'язки, управлінська система. Проте їх зміст, форми і методи впливу, цілі взаємодії, принципи, на яких вони базуються, стають зовсім іншими, кардинально відмітними від того, що спостерігається у технократичних і біологічних системах. Усі відомі категорії набувають у соціальному управлінні конкретного вираження у діях людей, їх колективів, у їх взаємозв'язках.

Управління має місце у будь-якому суспільстві і, практично, у будь-якому людському колективі. Залежно від історичних, екологічних, політичних та інших обставин можуть змінюватися його цілі, форми, методи. Незмінною залишається необхідність в управлінні. Функції, породженій суспільством, без якої воно не може обійтися.

Основою потреби в управлінні є проста на перший погляд обставина, властива у будь-якому людському колективу. Це — співробітництво людей всередині колективу. Саме співробітництво, спільна діяльність заради досягнення конкретних цілей, перетворює окремо взятих людей у колектив.

Уявімо, що зібралася група людей, кожен прагне до адекватної для всіх мети (наприклад, до створення фірми, підприємства, громадського формування). У який спосіб найкраще розв'язати спільну для всіх і для кожного окремо проблему? Певна річ, найефективніший спосіб — співробітництво, спільна діяльність, спільне подолання труднощів і розв'язання завдань, що постають на шляху досягнення мети. Іншими словами, треба створити колектив і, використовуючи знання, психічні, фізичні та інші можливості його членів, розпочати спільно діяти. Зробити це можна тільки одним шляхом, — впливаючи на кожну людину, щоб досягти усвідомлення кожним необхідності в спільній праці. В результаті будемо мати соціальну управлінську систему, де є суб'єкт, об'єкт і керуючий вплив.

Потреба людей у співробітництві, спільній діяльності, спільній праці об'єктивно породжує потребу управління. Водночас, ця потреба завжди виникає там, де спостерігаються будь-які варіанти спільної діяльності людей. Управління в даній ситуації являє собою засіб забезпечення спільної діяльності, умову її нормального функціонування,

Суспільство в цілому є результатом спільної діяльності людей, їх співробітництва. Більше того, в подібному розумінні суспільство — найвища форма спільної праці людей, а управління — атрибут суспільного життя.

Виходячи з викладеного, визначимо найсуттєвіші, на наш погляд, ознаки соціального управління:

1) соціальне управління завжди присутнє там, де виникає спільна діяльність людей;

2) його головне призначення полягає у здійсненні регулюючого впливу на поведінку учасників спільної діяльності;

3) функції соціального управління (координація, узгодження, планування, контроль, нагляд, примус) реалізуються в рамках суспільних відносин;

4) внаслідок соціально-управлінських впливів виникають управлінські відносини, які є різновидом, по-перше, суспільних, а по-друге, — вольових відносин;

5) соціальне управління є різновидом людської діяльності.

На підставі цих ознак можна сформулювати визначення соціального управління.

Соціальне управління — це вид вольової діяльності, вираженої у цілеспрямованому й організуючому впливі, здійснюваному з метою забезпечення узгодженості й впорядкованості спільних дій людей та їх колективів в інтересах ефективного розв'язання завдань, що стоять перед ними.

Як і будь-який інший вид управління, соціальне управління має системний характер і здійснюється в рамках соціальних управлінських систем. До факторів, які детермінують ці системи, належать такі:

1) єдність системи по відношенню до середовища і багатоманітність її зв'язків з ним;

2) наявність у системи відносно самостійних компонентів, з яких утворені її керуюча і керована підсистеми;

3) інтегрування компонентів системи, внаслідок чого ціле (система) набуває властивостей і характеристик, які відсутні в окремих складових систем, тобто наявність у системи інтегративних якостей;

4) наявність всередині системи суперечностей, що є рушійною силою її саморозвитку, які породжують необхідність самоуправління, цілеспрямованого впливу однієї підсистеми (керуючої) на іншу (керовану);

5) історичність системи, тобто розвиток її у часі. Соціальне управління, як і весь комплекс відносин, що складаються у суспільстві, — багатопланове й багатогранне явище. Цим і породжена величезна кількість спроб здійснення його видової класифікації.

Управління може здійснюватись однією людиною і колективом людей. Управляти можна економікою, соціально-політичною, духовною сферами тощо. Однак найбільш послідовне врахування характеристик соціального управління, специфіки керуючого впливу знаходить вияв у його поділі на такі два основних види:

• державне управління, де суб'єктом виступає держава в особі відповідних структур;

• громадське управління, де суб'єктами є недержавні утворення.

Треба зазначити, що в суспільстві, організованому на державній основі, переважне значення має державний канал соціально-керуючого впливу. Нині у суспільному житті неможливо відшукати хоча б одну сферу, якої так чи інакше не торкався б управлінський вплив держави.

Поряд з цим, в умовах адміністративної реформи і ринкових перетворень в економіці зростає активність недержавних формувань і структур. Вони беруть дедалі активнішу участь в управлінні не тільки суспільними, а й державними справами, у розв'язанні політичних, господарських і соціально-культурних проблем.

Визнаючи наявність у них можливостей правильно розв'язувати такі проблеми, держава наділяє деякі недержавні об'єднання повноваженнями державно-владного характеру.

Як приклад можна навести Закон України від 21 травня 1997 p. " Про місцеве самоврядування в Україні". Згідно з ним виконавчим комітетам сільських, селищних і міських рад делеговано значний обсяг повноважень органів державної виконавчої влади, зокрема такі: • здійснення контролю за додержанням земельного та природоохоронного законодавства, природних ресурсів загальнодержавного та місцевого значення, відтворенням лісів;

• реєстрація суб'єктів права на землю; реєстрація права користування землею і права договорів на оренду землі;

• організація і ведення земельно-кадастрової документації;

• статистичний облік громадян, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території;

• вчинення нотаріальних дій з питань, віднесених законом до їх відання, реєстрація актів громадянського стану.

У цілому ж аналіз функцій суб'єктів громадського управління свідчить, що основними напрямами їх діяльності є:

• виконання переданих до їх відання функцій органів державної виконавчої влади;

• здійснення безпосереднього впливу на роботу державного апарату (спільне вироблення питань, пов'язаних з управлінням господарством, культурою, організація громадського контролю);

• управління своїми внутрішніми справами.

Державне і громадське управління не є видами діяльності, що протистоять один одному. Як різновиди соціального управління вони мають багато схожого. Спільні риси, які досить легко можна у них виявити, зумовлені єдністю цілей і завдань, у виробленні яких ці дві системи беруть активну участь, а також самою природою управлінської діяльності.

Поряд з цим кожному з названих видів управлінської діяльності притаманні специфічні ознаки, що виключає можливість їх ототожнення. Відмінності між ними зумовлені особливостями їх організації, характером використовуваних форм і методів впливу.

Так, державне управління здійснюється спеціальним апаратом держави, в якому на платній основі працюють державні службовці. Діяльність такого апарату має юридично-владний характер і забезпечується примусовою силою держави. Суб'єкти державного управління виступають від імені держави. Рішення, які приймаються у рамках цієї системи, обов'язкові для всіх учасників суспільних відносин, у тому числі й для недержавних організацій та формувань.

Громадське управління, як правило, не підкріплюється примусовою силою держави в обсязі, характерному для державного управління. Діяльність основної маси недержавних організацій має головним чином морально-організаційний характер.

Відмінності між державним і громадським управлінням не перешкоджають зростаючій взаємодії органів держави і громадських організацій. Превалююча роль державного управління у розв'язанні завдань, що стоять перед суспільством, — об'єктивна закономірність і одна з найважливіших умов реалізації волевиявлення народу. Яка мета і функції управління? Англійське слово " control" використовується для процесів управління в технічних системах і пристроях і більше відповідає поняттю автоматичного управління і регулювання, тоді як слово " management" використовується для характеристики процесів управління в організаційно-економічних і соціальних системах. В найширшому значенні під управлінням розуміють систематично здійснюваний, свідомий, цілеспрямований вплив людей на соціальну систему в цілому або на її ланки на основі пізнання і використання об'єктивних закономірностей і тенденцій на користь забезпечення оптимального функціонування, розвитку суспільства і досягнення поставлених цілей. Вищою кінцевою ціллю управління є оптимізація функціонування системи, отримання можливо більшого корисного ефекту при якнайменших зусиллях і витратах. Управління — це процес, шо відображає послідовну зміну станів системи, просторово-часові характеристики її динаміки. В найспрощенішому розумінні, процес управління — це діяльність керівника в підлеглому йому колективі, за допомогою якої відбувається з'єднання праці членів цього колективу. Процес управління — це єдність перервності і неперервності, з'єднання поточних розпоряджень керівника (дискретний процес) постійно діючих регламентів і нормативів (неперервний процес). Управлінські функції виконуються за допомогою спеціальних інструментів управління, які представляють собою сукупність важелів дії суб'єкта управління на об'єкт. З їхньою допомогою об'єкт можна спонукати виконувати управлінські команди. Управлінські інструменти підрозділяються на: економічні (вплив на матеріальні інтереси членів організації); соціально-психологічні (створення мотивації до активної творчої діяльності); соціокультурні (формування і використання культурних традицій і норм); організаційні (створення організаційних зв'язків, розподіл функцій, прав, обов'язків). Сутність управління розкривається через його функції, до яких можна віднести наступні: Прогнозування за допомогою засобів логічного, соціологічного, статистичного, економічного характеру. На основі висновків стосовно всеосяжних кінцевих тенденцій розвитку, прогнозуван- ня дає можливість розробляти багатоваріантні моделі майбутнього, розкриває внутрішні взаємозв'язки і чинники, що впливають на суспільний розвиток, дозволяє не тільки формулювати найбільш важливі завдання, але і шукати шляхи їх розв'язання. Планування — це процес підготовки сукупності рішень для дій в майбутньому, спрямованих на досягнення цілей за допомогою оптимальних засобів. За допомогою планування досягається координація зусиль всіх працівників на виконання поставлених цілей. Планування — основа всіх управлінських функцій. Робота з інформацією представляє собою одну із стадій управлінського процесу, адже саме інформація дозволяє правильно орієнтуватися в мінливій обстановці, сприймати і аналізувати її, намічати найдоцільніші управлінські дії. Тому істотне значення має не тільки вивчення всієї системи інформації, але і її класифікація за змістом (політична, економічна, правова і т. п. ); вивчення принципів роботи з інформацією (об'єктивність, своєчасність, відповідність характеру функцій суб'єкта керівника, правильне співвідношення між первинною і вторинною інформацією); вивчення носіїв інформації (правові акти, матеріали преси, перфокарти, магнітні стрічки тощо). Управлінське рішення, яке є початковим пунктом руху в процесі управління, адже весь управлінський цикл ніби підкоряється загальному задуму розв'язання. Рішення має директивно-владну форму. Організація — такий вид управлінських дій, який пов'язаний з формуванням структури керівної і керованої системи. Йдеться про формування органів управління, їх структури, персоналу, про правову регламентацію, матеріальне забезпечення, наукову організацію праці, соціологію малих груп і таке інше. Таке впорядкування перерахованих напрямів об'єму робіт виступає, у відомому значенні, початковою умовою для забезпечення процесу функціонування суб'єктів і об'єктів управління. Регулювання і координація, що дозволяє постійно підтримувати стан впорядкованості системи в цілому, її якісної визначеності. Регулювання як функція управління покликано постійно зменшувати " ентропію", витісняти процес дезорганізації процесом управління, а координація — забезпечувати правильне співвідношення різних ділянок, суб'єктів процесу управління. Контроль і оцінка результатів управлінських рішень. Завдяки перевірці виконання ухвалених рішень і всебічному контролю їх виконання, аналізується реальна обстановка в керованій системі, встановлюється ступінь її відхилення. Завдяки наявності зворотних зв'язків керованих і керівних систем, на основі системи контролю і системи аналізу інформації, що поступає, з урахуванням науково обґрунтованих критеріїв оцінки, можна не тільки врахувати зміни, що відбуваються, але і підготувати нові рішення для здійснення подальшого процесу управління.

На яких принципах здійснюється управління? Сутність управління розкривається не тільки через його функції, але і через принципи: принцип єдино начальства, адже люди краще реагують на той факт, що ними керує один начальник; принцип мотивації, адже чим ретельніше керівники розробляють методи заохочень і санкцій, тем ефективніше буде результат процесу мотивації; принцип лідерства, адже люди схильні йти за керівником, якщо бачать можливість здійснення своїх цілей; принцип науковості, тобто побудови всієї системи управління на новітніх досягненнях науки; принцип відповідальності — це певні інструкції, положення і система матеріальної адміністративної відповідальності, чітке оформлення наказів і розпоряджень, спрямованих на підвищення вимогливості і якісного виконання покладених на кожного працівника професійних обов'язків і доручених завдань в точно установлені терміни; принцип правильності підбору та розстановки кадрів, який здійснюється тільки на основі ділових якостей, з урахуванням рекомендацій відповідних консультантів по кадровому потенціалу організації; принцип економічності, оскільки прибуток — це не тільки чистий доход організації, але і розумні витрати на відновлення трудового потенціалу і матеріальних ресурсів; принцип інформаційної забезпеченості —- це не тільки отримання інформації про результати роботи, але і наявність зворотного зв'язку, що дозволяє порівняти фактичний стан керованої системи з заданим планом; принцип розподілу праці, адже він є необхідним і природним процесом спеціалізації виробництва. Метою розподілу праці є виконання роботи, що є більшою за обсягом і кращою за якістю, за тих же заданих умов цілісності. Такий результат досягається за рахунок скорочення кількості цілей, на які повинні бути спрямовані увага і зусилля виконавців; принцип повноважень, адже повноваження являють собою право застосовувати, використовувати організаційно-розподільчі методи управління: не тільки віддавати накази, розпорядження, але і нести відповідальність, яка виступає в якості протилежності повноваженням. Там, де даються повноваження, там, цілком природно, виникає і відповідальність; принцип дисципліни, що передбачає виконання і повагу до всіх пунктів згоди, досягнутої між фірмою і її працівниками. Встановлені договірні відносини між ними визначають права і обов'язки обох сторін цих відносин. При цьому розробка і відображення дисциплінарних вимог до співробітників в такому договорі є одним з основних завдань керівника. Саме поняття " дисципліна" обов'язково передбачає справедливе використання адміністративних санкцій при її порушенні; принцип підкореності особистих інтересів, оскільки інтереси окремого працівника або цілої групи не повинні превалювати над цілями, завданнями і інтересами фірми і організації в цілому; принцип централізації, адже як розподіл, так і централізація управління є природним процесом в управлінні. Проте відповідний ступінь централізації процесу управління буде варіюватися залежно від конкретних умов управління. Тому виникає питання про раціональність пропорції між централізацією і децентралізацією, Ця проблема полягає у визначенні міри, яка може забезпечити найефективніші результати; принцип скалярного ланцюга. Скалярний ланцюг — певна кількість керівних працівників ієрархічної системи управління, починаючи від керівника вищого рангу до керівника низової структури управління. Було б помилкою відмовитися від наявних структур управління без певної в тому необхідності. Проте було б ще більшою помилкою підтримувати таку ієрархічну структуру, яка завдає збитку інтересам суспільства. Природно, практичне застосування цих самих загальних принципів управління у кожному конкретному випадку, в кожній конкретній ситуації вимагає врахування особливостей організації і її цілей, освіти, кваліфікації, загальної культури і психологічних особливостей людей-виконавців і багатьох інших факторів. Які завдання управління організацією і в організації? Найпоширенішим видом соціальних систем, які формуються і свідомо створюються людьми в процесі їх життєдіяльності, є різні господарські і громадські організації. Поняття " соціальна організація" вживається в трьох значеннях: штучне об'єднання інституційного характеру, призначене для виконання будь-якої функції. В цьому розумінні соціальна організація має свій соціальний статус (орган влади, асоціація, підпри- ємство). Система виступає як цільовий об'єкт, як цільова спільність, в якій досягнення індивідуальних цілей стає можливим тільки через висунення і досягнення загальних цілей. Колективне ціле досягання у свою чергу викликає необхідність ієрархії в управлінні; діяльність по розподілу функцій, координації, коли організація — це цілеспрямований вплив на об'єкта, що передбачає наявність фігури організатора і тих, кого організовують. В цьому випадку " соціальна організація" співпадає з розумінням управління. • термін " соціальна організація" використовується для характеристики ступеня впорядкованості об'єкта, тобто для виявлення його структури і типу зв'язку цілого і його частин. В даному значенні цей термін звичайно використовується для позначення організованих і неорганізованих систем, формальних і неформальних організацій. Організація (від лат. organizo — надаю стрункого вигляду, облаштовую) — це різновид соціальних систем, об єднання людей, що спільно реалізують деяку задану мету і діють на основі певних принципів и правил (державний заклад, фірма, громадська організація). Це елемент соціальної системи, найпоширеніша форма людської спільності, первинний осередок соціуму. Суспільство створює організації заради свого існування. Організація — суб'єкт і об'єкт суспільства. В якості самостійної підсистеми суспільства організація має свої специфічні потреби, інтереси, цінності, своє власне " обличчя", пропонує суспільству продукти своєї діяльності, свої послуги і виставляє при цьому певні вимоги. Сучасна людина живе в " організованому" світі, в світі організацій і організаційних процесів. Управління організацією являє собою систему цілеспрямованих дій по забезпеченню ефективної взаємодії організації із зовнішнім середовищем для досягнення нею своїх цілей по зниженню невизначеності положення організації в середовищі, розвитку її здібностей до присто- совування шляхом впливу на безпосереднє ділове оточення і виявлення інформації про макрооточення організації. Безпосереднє ділове оточення формується такими суб'єктами середовища, які безпосередньо зв'язані або впливають на дану організацію (покупці, продавці, постачальники, конкуренти, ринок робочої сили, контролюючі організації і таке інше). Макрооточення створює загальні умови середовища, в якому знаходиться організація. В більшості випадків воно не носить специфічного характеру по відношенню до організації, але ступінь його впливу може розрізнятися залежно від його основних характеристик. До компонентів, тобто складових макрооточення, відносяться економічний, правового регулювання, політичний, соціальний, технологічний. Правління створює спеціальні системи відстежування зовнішнього середовища, аналізує інформацію, вивчення експертів, а потім розробляє стратегію і тактику взаємодії з середовищем, формування і використання можливостей оптимізації діяльності організації. Важливо досліджувати організацію як центр впливу зовнішніх коаліцій. Це дає можливість максимально розкрити потенціал організації для підвищення ефективності організаційних цілей. Оптимальний контроль менеджменту з боку зовнішніх коаліцій забезпечує баланс сил в організації і постійне вдосконалення діяльності відповідно до змін зовнішнього середовища. Коли б не було можливості зовнішнього впливу на організацію, то вона поступово перетворювалася б на закриту систему і позбавлялася б конкурентних переваг. Управління в організації — це процес здійснення взаємозв'язаних дій по координації, формуванню і зміні ресурсів і внутрішнього середовища організації для досягнення соціально значущих цілей. До внутрішнього середовища організації відносяться: структура — визначення структури підрозділів, їх прав і обов'язків, системи взаємодій, інформаційних зв'язків тощо; технологія — вибір, комбінування, використання, аналіз ефективності, впливи на клімат в організації; кадри — кадрове планування, залучення, відбір, мотивація, підвищення кваліфікації, планування кар'єри і таке інше; організаційна культура — процес вироблення, підтримки, розвитку норм і принципів, що сприяють функціонуванню організації; внутрішньо організаційні процеси координації, комунікації, ухвалення рішень. Управління формує процедури і форми здійснення цих процесів. В діяльності організацій виділяють наступні групи функціональних процесів, що виступають об'єктом управління; виробництво (розробка і проектування продукту, вибір технологічного процесу, розстановка кадрів і т. п. ); маркетинг (вивчення ринку і ціноутворення, створення системи збуту і таке інше); фінансова діяльність (формування грошових ресурсів); господарська діяльність; робота з персоналом; створення сприятливого морально-психологічного клімату. Соціальна організація має властивості пристосовування, самоорганізації і саморегулювання.

28.

⇐ Предыдущая9101112131415161718Следующая ⇒

Поделиться:

Воспользуйтесь поиском по сайту: