Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Практика державного регулювання цін у деяких країнах світу

Вивчення досвіду ціноутворення зарубіжних країн дає змогу зрозуміти його закономірності і тенденції, використати отримані знання при формуванні цінового механізму в Україні в період переходу її економіки до ринку.

У ході історичного розвитку економічний устрій багатьох країн зазнав багатьох змін. На заміну вільному ринку розрізнених товаровиробників прийшов організований ринок, що об’єднав у єдину господарську систему країни різні економічні уклади.

Застосування ефективних методів управління ринковими відносинами, вбудова до господарського механізму державних регуляторів у багатьох зарубіжних країнах сприяли досягненню позитивних результатів у розвитку економіки. У ряді країн створена правова основа державного регулювання цін у вигляді виданих законів, наказів, постанов. Систематично виходить друком статистична інформація про ціни, їх рівень та динаміку, яка використовується при регулюванні рівня цін та індексів доходів населення.

Історія підтвердила неефективність як монополізованої, так і чисто ринкової економіки, віддавши перевагу економіці змішаного типу. Особливість останньої полягає в тому, що вона являє собою систему, яка об’єднує на умовах рівноправ’я державний і недержавний сектори, причому державні органи створюють ефективну систему регулювання економіки, не порушуючи при цьому механізмів ринкового саморегулювання. В систему регулювання економіки, не порушуючи її структури, входять підсистеми фінансово-валютного, бюджетного, кредитного, податкового і цінового регулювання, головна мета якого – підтримка балансу попиту і пропозиції, споживання і накопичення товарної і грошової маси.

Одним із найважливіших завдань держави є забезпечення такого співвідношення монополії і конкуренції, яке не призводить до руйнівних наслідків в економіці. Це завдання вирішується за допомогою антимонопольного законодавства, вперше прийнятого в США в кінці XIX століття. Антимонопольними вважаються закони, що забороняють угоди і дії, спрямовані на обмеження конкуренції: поділ ринку, вертикальне чи горизонтальне фіксування цін, дискримінацію в торгівлі і т.і.

Більшість країн з економікою змішаного типу як загальну тактику використовують певні правила ціноутворення. Вони оформляються у вигляді законодавчих актів, регламентуючих порядок і методологію формування цін.

Методологічний аспект ціноутворення в розвинутих країнах полягає у виробленні державними органами загальних принципів, методів і нормативів встановлення цін. Крім прийнятих рішень зі стратегічних і тактичних питань державні органи беруть на себе функцію введення конкретних цін на товари і послуги, що мають для національної економіки вирішальне значення. Поряд з прямим встановленням і регулюванням цін державні органи здійснюють і контроль за ними. Сфера ціноутворення, що контролюється державою, складає від 10 до 30 % загального обсягу виготовленої продукції.

Розглянемо особливості цінового регулювання в деяких країнах світу.

США. Помітне прискорення темпів зростання роздрібних цін на внутрішньому ринку в 70-х роках ХХ століття, наростання надмірної інфляції в галопуючу призвели до необхідності модифікації економічної стратегії країни. Першою найбільш природною реакцією держави стала спроба перемогти інфляцію за допомогою методів прямого регулювання цін. У серпні 1971 року з ініціативи адміністрації Р. Ніксона в США вперше за післявоєнні роки був встановлений централізований контроль над цінами. Хоча президент Р. Ніксон і був проти встановлення прямого контролю над цінами і зарплатою, проте складне економічне становище країни та натиск суспільної думки примусили його піти на крайні заходи. Цьому сприяли такі обставини:

—у ситуації, що склалася, зниження рівня інфляції могло викликати досить неприємні наслідки, перш за все збільшення масштабів безробіття;

—домінувала точка зору, що інфляція може бути обмежена без зменшення зайнятості у випадку, якщо буде введено контроль над цінами.

Не маючи альтернативної програми непрямого регулювання економіки, президент був вимушений ввести «замороження» цін і зарплати.

Слід зазначити, що в короткостроковому плані пряме регулювання цін сприяло певній стабілізації економіки країни: до осені 1972 року знизилися темпи зростання оптових і роздрібних цін, дещо збільшилася зайнятість, почав швидко зростати ВНП. Проте дуже швидко виявилися негативні наслідки централізованого регулювання. Заморожування цін і зарплати обмежувало міжгалузевий перелив капіталів, гальмувало інвестиційну політику, знижувало рівень ділової активності, стримувало зростання доходів. Уже в травні 1971 року адміністрація президента Д. Форда відмовилася від прямого контролю над цінами.

Спроби прямого регулювання цін здійснювались наступними роками. Вони стосувалися перш за все внутрішніх цін на енергоносії, які, відображаючи зростання імпортних цін на нафту, нафтопродукти і природний газ, зростали в 1971-1981 рр. високими темпами, стимулюючи розкручення інфляційної спіралі.

Р. Рейган, після свого обрання президентом, в січні 1981 року скасував контроль над внутрішніми цінами на нафту і нафтопродукти. «Контроль над цінами стримував виробництво, стимулював споживання, гальмував технологічні досягнення і робив США більш залежними від енергетичного імпорту» — так коментував він своє рішення.

У даний час американська адміністрація, обмежуючи державне фінансування і пряме регулювання цін в окремих товарних групах, надає перевагу активному використанню ринкових важелів і методів непрямого регулювання, що сприяють загальному оздоровленню економічного стану в країні. В цілому такий підхід справив останніми роками стабілізуючий вплив на розвиток інфляційних процесів. Основні напрями непрямого регулювання цін у США наступні:

– деструктивна кредитно-грошова політика, регулювання облікової ставки федеральних резервних банків;

– федеральні закупки товарів і послуг;

– податкова політика.

Ці напрями державної макроекономічної політики справляють вплив на зміну співвідношення попиту і пропозиції на внутрішньому ринку США і таким чином визначають базові пропорції обміну і рівня цін.

Пряме державне регулювання цін нині використовується лише у високо монополізованих галузях, що підпадають під юрисдикцію антитрестівського регулювання. Так, спеціальні комісії встановлюють тарифи на користування електроенергією і деякі комунікаційні послуги. Всього в США державою регулюється від 5 до 10 % цін.

Слід зупинитися на державному регулюванні цін на продукцію аграрного комплексу. В межах федеральних сільськогосподарських програм фермери, які займаються вирощуванням зернових, отримують від міністерства сільського господарства США позики на фінансування виробництва. Зібраний урожай вони можуть продавати за ринковими цінами і розраховуватися за ці позики часткою виручки. Якщо ринкові ціни опускаються нижче рівня контрольних цін, встановлених конгресом, фермер може здати урожай державі за контрольними цінами, розраховуючись за позики і отримуючи виручку.

Таким же чином регулюються ціни і в молочній промисловості. Конгрес визначає «справедливий» рівень контрольних цін на молоко, масло, сир.

Сільськогосподарський закон, прийнятий у США в 1985 році, вніс зміни в американську аграрну політику. Відповідно до цього закону були суттєво знижені заставні ставки, що надаються фермерам. Для пшениці і кормового зерна рівень заставних ставок становить зараз 75-85 % середньоринкової ціни за наступні 5 років, при цьому міністру сільського господарства надається право знижувати рівень цін на 20% з метою покращення конкурентоспроможності американської продукції на світовому ринку. При цьому держава прагне підтримувати співвідношення між цінами на сільськогосподарські продукти і товари, які купують фермери. В цілому контроль за цінами здійснюють антитрестівські управління міністерства юстиції і Федеральна торговельна комісія.

Франція. Незважаючи на дію принципу вільного встановлення цін, в умовах ринкового господарства роль держави полягає у прямому регулюванні цін на сільськогосподарську продукцію, газ, електроенергію, транспортні послуги або у здійсненні контролю за цінами в умовах конкуренції.

Державний сектор в економіці Франції має невелику частку в ВНП і включає галузі-монополісти (наприклад, газова, електроенергетика, транспорт), а також деякі галузі, що працюють у режимі ринкової конкуренції (наприклад, Національний і комерційні банки, страхові компанії та окремі фірми). В першому випадку держава встановлює всі економічні параметри діяльності галузей-монополістів, у тому числі обсяг інвестицій, оплату праці і ціни на готову продукцію, в другому – здійснює мінімальний вплив на економічні параметри господарської діяльності цих галузей, стимулюючи їх до конкуренції з приватним сектором. Така специфіка економіки Франції визначила співвідношення між регульованими і вільними цінами на товари і послуги: близько 20 % цін регулюється державою, а 80 % перебувають у режимі вільного ринкового ціноутворення.

Слід зазначити, що Франція — одна з небагатьох промислово розвинутих країн, де був досить жорсткий режим державного регулювання цін, який частково зберігся й досі. Протягом 40 років (1947-1986) державне регулювання цін було складовою частиною політики «дирижизму» (державного регулювання економіки). Складна економічна ситуація в країні, що склалася до 1947 року, різке зниження купівельної спроможності французького франка, його девальвація обумовили необхідність вжиття рішучих заходів з контролю за цінами.

У кінці 1947 році з врахуванням деякого збільшення темпів відновлення економіки була введена політика «контрольованої свободи цін»: підприємці отримали право змінювати ціни, попередивши про це державні органи, які могли відмінити такі зміни. Проте вже на початку 1948 року ціни на товари були переведені в режим повної чи часткової свободи встановлення. Разом з тим протягом наступних років (1949-1957) керівництво Франції прийняло шість законів про блокування цін, що призвело до поступового посилення цінового контролю.

У 1960-1962 рр. була здійснена майже повна лібералізація цін на промислові товари, але вже з середини 1963 року керівництво прийняло рішення про нове блокування цін у зв’язку з новою економічною політикою («розвиток без інфляції»). Одночасно були заморожені ціни на деякі продукти харчування і послуги.

З 1965 по 1972 рр. державне регулювання цін здійснювалося через так звані контракти стабільності, програмні контракти і контракти проти збільшення цін. У відповідності з контрактами стабільності держава укладала з підприємствами угоди, за якими вони мали право збільшувати ціни на одні товари, одночасно понижуючи ціни на інші. Основна мета такого механізму державного регулювання цін – підтримання стабільності загального рівня цін.

Програмні контракти були спрямовані на те, щоб сприяти еволюції цін, які відповідали б умовам міжнародної конкуренції. Цей механізм державного регулювання цін поширювався на всі товари і послуги, які у відповідності з контрактами стабільності раніше були під контролем. Згідно з програмними контрактами підприємства надавали державі інформацію про свої виробничі, інвестиційні програми, фінансове становище, зайнятість, перспективи виходу на зовнішні ринки, а також детальну інформацію, пов’язану з формуванням цін, в тому числі з аналізу ринку і конкуренції, техніко-еко-номічних параметрів товарів, продуктивності праці, методів фінансового управління і т. ін.

Контракти проти підвищення цін мали за мету забезпечити високу конкурентоспроможність французьких товарів і сповільнити темпи зростання інфляції. Під час прийняття підприємствами таких контрактів уряд брав на себе зобов’язання не вживати заходів, що призводять до зростання витрат виробництва.

У 70-х роках уряд Франції почав знову здійснювати систему заходів щодо блокування і регулювання цін. Так, у другій половині 1975 року були тимчасово заблоковані ціни на всі товари і послуги державного і приватного сектора економіки, а в 1976 році ціни в державному секторі могли збільшуватися тільки на задану кількість відсотків. Інколи блокування охоплювало всі ціни, тобто заморожувалися 100 % цін. Якщо прибуток підприємства зростав швидше, ніж ціни, вони обкладалися спеціальним антиінфляційним податком.

У травні 1973 року уряд оголосив про лібералізацію цін на промислову продукцію. Протягом першої половини 80-х років процес лібералізації цін, тривав, і до 1986 року з-під державного контролю було звільнено близько 90 % цін на промислову продукцію. Разом з тим було прийняте рішення про цінову конкуренцію в промисловості, яким заборонялося створення всіляких союзів виробників, імпортерів, оптових і роздрібних торговців. Одночасно заборонялось укладання будь-яких угод про «мінімальні ціни» чи про «рекомендовані ціни» на промислову продукцію, товари народного споживання і послуги.

Лібералізація цін призвела до необхідності зміни структури державних органів з регулювання цін. До 1986 року у складі міністерства планування і фінансів органи ціноутворення були представлені самостійним департаментом, а згодом він був перетворений на департамент із конкуренції, куди ввійшли на правах відділу органи з державного регулювання цін і цінової конкуренції.

Нині у Франції існує близько 3 тисяч державних контролерів за цінами, які є співробітниками відділу з державного регулювання цін і цінової конкуренції департаменту з конкуренції міністерства планування і фінансів, галузевих міністерств і 1000 департаментів. Контролери мають право складати акти про порушення правил ціноутворення і передавати їх у фінансовий трибунал, який приймає рішення про санкції до юридичних осіб, пов’язаних з порушенням цінового законодавства.

Іспанія. Держава здійснює регулювання та контроль за цінами на товари першої необхідності, а також на товари і послуги, що підпадають під монополізацію. Списки товарів і послуг, які регулюються, постійно публікуються в бюлетенях комерційної інформації. Це в основному продукція підприємств держсектора і деяких приватних компаній.

Контроль за формуванням цін здійснюється Вищою радою з ціни при міністерстві економіки і фінансів, який є робочим органом урядової комісії з економічних питань.

Основними функціями Ради є:

– розгляд на пленарних засіданнях господарств державних і приватних компаній змін цін на конкретні види товарів і послуг;

– вироблення рекомендацій і представлення в урядову комісію з економічних питань обґрунтованих пропозицій щодо зміни цін;

– повідомлення зацікавлених державних і приватних компаній про результати розгляду питання урядовою комісією;

– контроль за виконанням рішень урядової комісії приватними і державними компаніями;

– координація діяльності провінційних комісій з цін;

– вивчення і внесення до урядової комісії обґрунтованих пропозицій про перегляд діючих цін на товари і послуги.

Державне регулювання цін має такі форми:

1) дозволяючі ціни. Державна чи приватна компанія, передбачаючи підвищення цін на конкретний товар, направляє клопотання у Вищу раду з цін і після отримання дозволу від урядової комісії проводить підвищення цін. Такі ціни встановлюються на: соєву олію, електроенергію, газ, попутний зріджений газ, бензин, керосин, диз-паливо, нафту для виробництва добрив та інші види палива, фармацевтичні товари, страхування в сільському господарстві, поштові і телеграфні послуги, послуги телефонного зв’язку, залізничні, автомобільні, пасажирські і вантажні перевезення; міські пасажирські перевезення в межах країни, а також фрахтування суден для певного виду перевезень, повітряні перевезення пасажирів у межах країни;

2)повідомляючі ціни. Підвищення цін на такі товари, як стерилізоване молоко, рослинну олію, фуражне зерно міндобрива, відбувається після повідомлення Вищої ради з цін про майбутнє підвищення за один місяць до його здійснення;

3)місцеві ціни. Підвищення цін на такі послуги, як водопостачання для потреб населення, міські пасажирські перевезення, залізничні перевезення, послуги клінік, санаторіїв, лікарень належать до компетенції місцевих комісій з цін.

Список товарів і послуг, ціни на які підлягають державному регулюванню, значно скоротився останніми роками. Так, число галузей економіки, де було активне державне втручання, зменшилося з 171 до 21. На даний момент державою регулюється близько 10 % споживчих цін.

Данія. Система ціноутворення в цій країні складається більшою мірою під впливом ринкових факторів. Державний вплив на формування цін дуже обмежений і полягає головним чином у створенні максимально сприятливих умов для вільної конкуренції приватних виробників, які самостійно встановлюють ціни на свою продукцію.

Гнучке застосування системи споживчих податків дає змогу уряду впливати на рівень цін на ті чи інші товари і здійснювати вплив на споживання в потрібному напрямку (наприклад, обмежити вживання спиртних напоїв і т.ін.).

Ціни і тарифи в державному секторі, масштаби якого невеликі, визначаються фолькетингом, муніципальними і міською владою. Питома вага цін, що встановлюється чи регулюється, становить 6 %.

Основним юридичним актом про ціноутворення є Закон про конкуренції, прийнятий фолькетингом 1 липня 1989 року. Нагляд за діяльністю монополій у галузі ціноутворення здійснює Рада з питань конкуренції, члени якої призначаються міністром промисловості на 4-річний термін.

У випадку порушення порядку встановлення цін Рада зобов’язує підприємця протягом певного терміну (до 1-го року) ввести прийнятні ціни на свою продукцію чи використовувати конкретні правила розрахунку цих цін. Якщо підприємець відмовляється надати Раді необхідну інформацію і при цьому неодноразово і грубо порушує положення Закону про конкуренцію, Рада може направити спеціальне повідомлення міністерству промисловості з викладенням своїх пропозицій про характер санкцій щодо порушника (штраф чи арешт майна).

Греція. Державне регулювання в галузі ціноутворення здійснюється як шляхом безпосереднього визначення цін і контролю за їх виконанням, так і проведенням політики цін і доходів на певних етапах розвитку країни в межах загальноекономічної політики чи в окремих галузях економіки.

На сьогодні ціни на 20 % найменувань споживчих товарів і послуг регулюються державою. Правовою основою регулювання цін є указ президента, затверджений у 1989 році. Він являє собою Кодекс ринкового регулювання, згідно з яким всі товари, які підлягають регулюванню, поділяються на дві групи:

1)товари і послуги, встановлення цін на які входить до компетенції уряду та інших державних організацій. Це сільськогосподарські продукти масового виробництва (пшениця, тютюн), тарифи на електроенергію, громадський транспорт, зв’язок і поштові відправлення, авіапасажирські перевезення, каботажне плавання та ін. Вирішення питань про зміну цін на вказані товари і послуги покладено на Міжміністерський комітет із цін і доходів, який очолює міністр національної економіки;

2)усі інші товари та послуги. Регулювання здійснює міністр торгівлі, можлива передача зобов’язань (часткова чи повна) місцевим органам влади. Ці товари поділяються на три категорії: 1) суттєві недостатні; 2) суттєві достатні; 3) несуттєві.

На товари і послуги першої категорії встановлюється верхня межа чи максимальний прибуток (у відсотках чи в абсолютному виразі) окремо для оптового і роздрібного торгівця. В цю категорію входять основні продукти харчування, на 10 з яких встановлюється верхня межа ціни (два види сиру, чотири види хліба, борошно одного гатунку і цукор). Сюди включають також безалкогольні напої, послуги ресторанів, барів, закусочних, сільськогосподарське обладнання, деякі види автомобілів, бензин, мазут, послуги таксі і т.і. – всього 121 вид продукції.

Друга категорія (86 видів) підлягає менш жорсткій регламентації і контролюється лише з метою обмеження отримання торгового надприбутку.

Ціни на товари і послуги третьої категорії формуються вільно, без участі органів державної влади.

Зараз кількість товарів з твердо фіксованою ціною зменшилася з 84 до 10. З 1979 року міністр торгівлі отримав право визначати граничну ціну, граничний торговий прибуток чи припустиме збільшення ціни, у відсотках до існуючої, на всі види товарів і послуг другої групи. З 1987 року величина орендної плати на житло визначається державою, хоча майже весь житловий фонд перебуває в приватному володінні. Вона обчислюється з вартості земельної ділянки, ступеня зносу споруди і коефіцієнта поверху. Ціни фіксуються на дворічний термін.

Для підготовки рішень про зміну цін у міністерстві торгівлі створений Радчий комітет, у якому задіяні представники зацікавлених міністерств, федерацій промисловості, торгових палат, кооперативів, різних галузевих союзів тощо. Існує також ринкова поліція, яка систематично здійснює контроль за цінами на ринках і в магазинах.

За порушення правил про ціни чи правил конкуренції Комітет із конкуренції має право виносити рішення про накладання штрафів у розмірі від 300 до 30 тис. доларів США.

Швеція. В цій державі нагляд і контроль за цінами здійснює спеціальний орган – Державне управління цін і конкуренції, підпорядкований міністерству громадської адміністрації. Крім того, у всіх 23 губерніях Швеції діють контори з метою проведення такої роботи чисельністю від 2 до 10 чоловік.

Закон про регулювання цін дає право вживати заходи прямого впливу на ціни (заморожування) у випадку війни чи можливості її виникнення, або при загрозі загального підвищення цін. Законом передбачена також можливість для держави встановлювати максимальний рівень цін на окремі товари, вводити порядок, при якому підвищення цін припускається лише після надання попереднього повідомлення про це і обґрунтування розміру підвищення цін. Кардинальні рішення з питань державного регулювання цін, конкуренції і доходів приймаються тільки парламентом – рейхстагом.

Вплив на рівень цін справляється через державну монополію і державні підприємства. Так, існує державна монополія на виногорілчані вироби, поштові та деякі інші види телекомунікації, поштові послуги, на аптечну торгівлю. Значний вплив на ціни справляють державний енергетичний концерн і шведські залізничні дороги.

Крім того, держава жорстко регулює закупівельні ціни на такі важливі види сільськогосподарської продукції, як зерно, молоко, м’ясо, яйця та ін. Щорічно в переговорах між урядом і об’єднанням сільськогосподарських виробників за участю представників споживачів встановлюється рівень цін на продовольчі товари. Важливим джерелом засобів субсидування сільського господарства Швеції є митні збори на імпортовану сировину. Вони встановлюються в розмірі різниці між більш високими цінами на внутрішньому ринку і цінами зовнішнього ринку.

Особлива сфера ціноутворення – ціни на житло. З врахуванням їх високого рівня держава видає населенню житлові субсидії і позики.

Слід зазначити, що в Швеції з урахуванням зростання цін ведеться індексація доходів населення (один раз на рік). Також є обмеження частки зарплати, яку компанії мають переносити на ціни (останніми роками від 10 до 65 %).

Японія. В цій країні заборонено встановлювати несправедливі як монопольно великі, так і монопольно низькі ціни, які мають на меті «вибити» конкурента з ринку. Введені обмежувальні заходи щодо одночасного підвищення цін. Вони поширюється на галузі, де обсяг виробництва перевищує 30 млрд. єн. Якщо в таких галузях більше двох фірм протягом трьох місяців підняли ціну приблизно на одну і ту ж саму величину, то Комісія зі справедливих угод має право вимагати від них доповісти про причини такого підвищення і при необхідності розпочати розслідування.

В Японії існує особливий урядовий орган – Бюро цін при управлінні економічного планування. До його функцій входять контроль за дотриманням антимонопольного законодавства; відслідковування рівня і динаміки цін на товари; підтримання попиту на необхідному рівні, вивчення тенденції попиту і пропозиції. Держава регулює ціни на рис, пшеницю, м’ясні і молочні продукти, залізничні тарифи, тарифи на тепло- і водопостачання, електроенергію і газ, освіту і медичне обслуговування. В цілому регулюється близько 20 % споживчих цін.

Фінляндія. В політиці ціноутворення державі належать важливі функції. Міністерство торгівлі здійснює планування і контроль за цінами на продукти харчування, зерно, енергоносії (особливо бензин), продукцію вино-горілчаної промисловості. Значною є роль державного сектора в кредитуванні підприємництва, орієнтованого на реалізацію товарів і послуг за цінами, доступними для середніх та малозабезпечених верств населення. Фірми, що продають товари за низькими цінами, отримують від держави кредит під низькі відсотки. В цілому система ціноутворення Фінляндії відрізняється гнучкістю і стимулюванням споживання, особливо в галузі роздрібних цін і послуг.

У соціально орієнтованій ринковій економіці Фінляндії через ціни податкове регулювання забезпечує проведення ряду заходів, спрямованих на підвищення життєвого рівня населення, наприклад, торгівлю овочами, фруктами, цитрусовими. В цій північній країні цілий рік існує досить широкий вибір таких продуктів за невисокими цінами. Держава заохочує торгівлю вітамінізованими продуктами, не обкладаючи податком їх ввезення до країни, а в ряді північних районів є пільги на їх реалізацію.

Практично всі національні програми розвитку важливих галузей економіки Фінляндії ґрунтуються на планово-розрахунковому ціноутворенні, оскільки ринкове ціноутворення ефективно регулює лише поточні потреби суспільства. Щоб зрозуміти глобальні завдання перспективного розвитку економіки, технічного прогресу, потрібна гнучко регулююча на кон’юнктуру ринку і ефективно діюча на виробництво і споживання система цін, яка дозволяла б стимулювати і контролювати розвиток прогресивної структури промисловості, при цьому без довгострокового планування, прогнозування і державного регулювання не обійтися.

⇐ Предыдущая 12 13 14 15 161718 19 20 21 Следующая ⇒