 |
Берег... зустріч... кохання...
|
|
|
|
Уявіть озеро... кришталево чисту, прозору воду... Берег, з котрого дерева дотягуються до води своїм гіллям... трава, котра покривається водою, коли дме сильний вітер... і квіти... багато квітів... гарних... тендітних... мов Вона, та, до якої, цим гарним берегом прямує Він... неквапливо, боячись, сполохати свої надії... боячись не отримати відповіді... взаємного почуття...
Він дивиться на квіти, та не бачить їх краси, бачить в їх ніжних пелюстках її вуста; в тендітних стеблах - її ніжки; в колиханні листків вбачає її дихання... Він вдихає на повні груди повітря, в надії, відчути її запах... Вдивляється в далечінь, щоб знайти її поглядом, щоб хоч споглядати на неї...
Він надіється.... він мріє...
Шляхом, Він зриває найгарніші квіти, звичайно для Неї і посміхається, уявляючи як вона буде здивована такому дарунку, як вона змінить своє відношення до нього, як доторкнеться своїми палкими устами його щоки.
Він іде берегом, з кожним кроком наближаючись до своєї мрії... наближаючись до Неї.
Він згадує її красу, плавні рухи, легку ходу, гарний погляд, шовковисте волосся, що розвівається при поривах вітру, її гарну постать, милозвучний голос,
Він розуміє, що вона така ж гарна, як природа навколо нього... навіть прекрасніша... ніжніша....
І раптом, Вона з
в’являється перед його поглядом, не очікувано для нього... Вона не менш здивовано дивиться на нього, адже також хотіла з ним зустрітися, та не очікувала, що це станеться так швидко.
Він не зміг нічого сказати, тому просто протягнув їй букет зірваних ним квітів і посміхнувся... Її ніжні руки взяли букет, палкі уста також посміхнулися...
- Дякую! - сказала Вона і поцілувала його в щоку.
- Вони схожі на тебе, такі ж гарні...
|
|
|
- Дякую...
- Я хотів тобі дещо сказати.
- Не поспішай, давай погуляємо, і я тобі сама все скажу.
Вона взяла його за руку, і вони пішли вздовж берега удвох не помічаючи нічого, окрім свого супутника... вони виглядали щасливими, йдучи до своєї мрії, удвох.... разом...
Він розповідав їй про дивні речі, про те, про що вона навіть не здогадувалася. Сіяв мов жито гарні слова, котрі тішили її... котрі виражали його думку...
закохуючись в неї ще більше і надіючись, що це почуття взаємне.
Новорічна казка.
18:00 її будинок
Вона вже давно його не бачила і страшенно засумувала за ним. Вона прагнула зустрітися з ним поглядом, доторкнутися до нього, поцілувати кохані вуста... і що найголовніше, зустріти новорічне святом з ним, лише з ним... вона мріяла провести всю ніч в його обіймах, перед каміном, щоб було тепло, приємно і безпечно... Вона рахувала хвилини чекаючи на нього, його обіймів, його поцілунку... Без нього - свято не свято!
Вона купила своє улюблене вино і звісно його улюблений коньяк, приготувала його улюблений салат і ще багато іншого... навіть засерверувала стіл, для двох - все як в мріях. Приготувала коханому подарунок, той, про який він завжди мріяв - шарикову ручку з його ім'ям... все було приготовано, залишається лише запалити свічку і дочекатися його приходу.
22:15 її будинок
Порожній будинок... прикрашений та не святковий... від похмурих стін ехом відбиваються кроки самотності... під її ногами тріщать уламки надій на чудове свято... а у вухах кричить тиша, нестерпно та невблаганно... Сірою пащею посміхається порожній камін.... І в жодному темному кутку навіть немає натяку на свято... на радість... на кохання... Лише самотність і талі крокує по кімнаті все більше підсилюючи страх.
Він вже мав давно приїхати... Хоча б зателефонував... Можливо щось сталося? Але не потрібно себе накручувати, з ним все добре, він просто запізнюється... Але чому? Можливо він взагалі не приїде? Я йому так вірила, а він не приїхав! Поки що не приїхав, можливо ще встигне? В нього ще є три години до Нового року... Як я хочу, щоб він встиг, щоб приїхав, щоб забіг у кімнату і поцілував мене, обійняв... А він не приїхав... Головне, вірити, що все буде добре, адже він сам так завжди казав... і сам не приїхав, не зробив, щоб у нас все було добре, а навіть навпаки - зіпсував свято!
|
|
|
Раптом, в неї задзвонив телефон, вона підбігла до нього і взяла слухавку, надіючись, що це коханий.
- Привіт подруга! Де ти є? - почулося зі слухавки.
- Я? Дома, а що? - засмучено відповіла вона.
- Ми тут усі зібралися, не вистачає лише тебе! Приходь!
- Я не знаю навіть, якщо нічого не зміниться, то прийду...
- А що має змінитися? Ми не дамо нічому змінюватися, головне, щоб ти прийшла!
- Та тут і без вас нічого не міняється... Я зателефоную, якщо буду до вас іти.
- Добре, ми всі чекаємо!
Можливо і справді піти? Щоб не зовсім втратити свято, щоб я не так сильно на нього ображалася. Почекаю ще трішки, може він таки встигне приїхати, а до друзів я завжди встигну...
Вона сіла на підвіконня, щоб вдивлятися в темряву, щоб скоріше побачити його... А за вікном йшов сніг, гарний, лапатий, вона такий з дитинства любила... За вікном так гарно, а в кімнаті так самотньо... Відомо, що дощ навіює сум, їй сум навіював навіть сніг, навіть улюблений снігопад, дитячий найяскравіший спогад, не приносив навіть найменшої радості. Самотність... розпач... зневіра... На її очах заблищали сльози.
Не личить плакати в таку ніч, в це свято!
Вона одягнулася і вийшла з будинку... під снігопад, щоб сльози не стікали її щоками, щоб сніг забирав печаль, щоб бути не одній, хоча б зі снігом із вітром...
Вітер огортає її снігом, не мов запрошує на танець, та вона не зважає і плаче, не маючи сил та й навіть бажання стримати сльози...
Все, свято зіпсовано і тому, я зроблю як всі інші, піду і нап'юся...
Навіщо? Щоб помститися йому? Не варто до такого опускатися... Просто піду до друзів, щоб не бути одній. От зараз перевдягнуся і піду...
Вона повертається до будинку, та не впізнає кімнату...
У кімнаті стояв її коханий, тримаючи в руці бенгальський вогник.
- Я тут кагбе запізнився... прийшов а тут порожньо... гадав ти вже пішла кудись...
|
|
|
- Замовкни! - крикнула вона кидаючись йому в обійми.
повернемося трішки в минуле: 20:01 десь на трасі
- Доброї ночі вам! З новим роком! Дякую, що підібрали! - сказав молодий хлопець сідаючи в кабіну "КАМАЗа". 
- І тебе з тим самим і по тому! Ти чому це в новорічну ніч на трасі стоїш? - з усмішкою запитав водій.
- Ви не повірите! Їду я до своєї дівчини, святкувати, але якось все погано... Одна біда навколо! Квитків на автобуси не було а з роботи взагалі в шість годин відпустили...
- Ну що ж ти хотів? це ж свято!
- Та навіть телефон зламався і я їй зателефонувати не можу, ще й номер, бовдур згадати не можу... Боюсь, що вона подумає, що я її обманув і взагалі не приїду... Негарно якось виходить...
- Не бійся, за годинки дві доїдемо, я тебе навіть до самого дому довезу.
- Та як це? Вам хіба не хочеться до родини на свято?
- Та мені все одно ще цілу ніч їхати, а так, хоч тобі допоможу! - водій усміхнувся і сильніше натиснув на педаль газу.
23:59 її будинок
Дрова злегка потріскували в каміні даруючи тепло закоханим.
Він ніжно цілував її, стискав у своїх обіймах... даруючи їй своє тепло, свою увагу, свою любов... Це приємне відчуття закоханості та турботи коханої людини, наповнило кімнату, будинок, весь їх світ...
Вона сиділа в обіймах свого коханого, попивала своє улюблене вино... Кімната наповнена теплим сяйвом полум'я з каміну, підсиленого мерехтінням кількох десятків свічок. Їй було затишно і безпечно. Вона була щаслива, у цей, напевно найкращий день свого життя, свято вдалося; а за вікном йшов її улюблений сніг. Щастя... затишок... кохання...
Відомо, що як зустрінеш Новий рік, то так його і проведеш! Саме так, ми його і проведемо!
Побег
На своих чёрных крыльях
Поднесусь красиво в небеса
Ты останешься стоять в дверях
В страшном обличии беса
И не волнует, что за плечом
Что смотришь мне в след уныло,
Но облик говорит обо всём
А солнце, всю горечь смыло
Лечу к солнцу на встречу,
Наплевать на сумрачный мир
И тебя во тьме не замечу
Об этом я долго молил
Сбежал, исчез я из мира
|
|
|
В облаках, где яркий свет
А ночь потеряла кумира
И в жизни настанет рассвет
Моя жизнь изменит судьбу
Боль на любовь, страх на покой
Я убегу, улечу, заживу
Пусть одинокий, но всё же живой
ІІІ Життя
Млиноманія
Як і кожна історія, ця розпочалася з випадковості…
Як відомо, всі дороги ведуть в Рим, та чомусь, всі шляхи, котрими йшов я, перетиналися в доволі цікавому місті Умань… Саме це місто і стало тою відправною точкою, тою випадковістю, котра лягла в основу цієї історії.
Отже, випадковість…
Все почалося з гуртожитку, з кімнати, котра була такого середньостатистичного ошарпаного пост совкового стану. Я, на той момент ще досить нормальна суспільна складова, запросив двох подруг в гості. Ну ви розумієте, нове місто, мало знайомих, а спілкуватися таки потрібно. І от, ми сидимо в моїй кімнаті, п’ємо тепле дешеве вино, заїдаємо не більш дорожчими цукерками, шикуємо як можемо. І тут, в супереч всіх планів на вечір, до кімнати завалюється якась падлюка, либиться, каже різну фігню, і п’є наше, хоч і гидотне вино.
Це був початок чогось нового, цікавого та скоріш за все дурного, однією з відправних точок цієї історії.
Другою відправною точкою стало наступне знайомство. «Флора» це таке дивне місце, де збираються найрізноманітніші люди, збираються, говорять і напиваються, так було тоді, можливо тепер інакше… І от, підчас традиційного збору коштів в кепку, до мене підійшов такий немаленький і дуже п’яний чувак.
- П’єш? – запитав він
- Поки ні… - не без здивування відповів я.
- Пий! – він вручив мені пакет з портвейном, самим бридким і самим дешевим гидлом – улюблений напій на той час.
Та закінчимо з цим ліричним відступом, все почалося з цих двох знайомств, всі наступні знайомства відбулися разом з цими двома людьми. Саме вони запросили мене побухати на фестиваль «Млиноманія» у Немирів, де вони і жили, ці два алканавти. Я погодився, і після того, як мене вигнали з інституту (це довга історія) я поїхав відпочити, а точніше забухати і подарувати собі ще кілька днів спокійного життя.
Загалом, таких знайомств та запрошень в кожного хоч відбавляй… І це вже давно нікому не цікаво… Тому, розпочну з веселішого, фестиваль «Млиноманія» дві тисячі дев’ятий рік…
Дістатися до міста Немирів, поблизу якого проходив фестиваль, вдалося дістатися на автобусі, ще були гроші, як не дивно, та і їхав туди вперше, тож без героїзму – автобусом.
Фестиваль проходив біля міста-села Печера і найлегше туди дістатися на попутках, то б то, переходите дорогу від немирівського автовокзалу до будівлі, з вивіскою «Троя» (Нещодавно перевіряв, вивіска така як і тоді), і там, на зупинці, зловіть собі будь яку машину до Печери, а точніше, до млина, люди вже звикли до таких назв, тому, проблем виникнути не повинно (з 2013 року на Млиноманію ходять маршрутки, з Вінниці з зупинки Чехова). Ще можна погуляти Немировом, та про це пізніше…
|
|
|
Людей не дуже багато як для фестивалю, кілька тисяч, веселих дружелюбних, котрі зібралися заради відпочинку. Як на мене, люди на фестивалях діляться на кілька категорій: одні їздять заради музики, інші – заради людей, це ж такий шанс напитися, дуріти, робити що заманеться і після всього цього не потрапити до міліції, як на мене, це круто, а ще, як бонус, можна зустрітися зі своїми друзями.
Територія фестивалю… За півдня до відкриття… Зліва – відпочивала родина… справа – шумна компанія… Я собі лише варю каву, вітаюся з рідкими перехожими… І до ранку вдивлявся у зорі через призму вогнища…
Отож, Млиноманія. Невеликий фольк-рок фестиваль на мальовничих берегах Південного Бугу біля сіл Сокілець та Печера. Організувала його у 2006 році група молодих амбіційних активістів, поборників збереження історично-культурної спадщини та розвитку фестивального руху. На те й назва МЛИНО МАНІЯ. Фестиваль відбувався поблизу старого млина, побудованого в 1900 –х роках. У 2012 залишки старого і загадкового млина були майже вщент зруйновані бюрократами, тому фестиваль перебрався на інший берег Бугу, поближче до села Печера.
Зазвичай початок фестивалю припадав на Івана Купала. Особливістю цього дня фестивалю було те, що обов’язково у цей день був найдрайвовіший концерт, найгарячіша публіка і найзапекліша гроза, буря, шквальний вітер, що ламав конструкції, зносив зі сцени музикантів з їх інструментами, забивав операторів у будку і не випускав їх звідти поки по літньому теплий важкий дощ не заповнить їхню комірчину, та про це пізніше.
Найперше, що я зробив, як прокинувся, то це пішов в магазин, та чомусь в село, до котрого було кілька кілометрів іти, щоправда. Далеко, та це гарна прогулянка, привід подумати і оглянути дивовижні береги Бугу. Для закоханих там гарне місце для романтики, поля вкриті різноманітними квітами. От уявіть: кришталево чисту, прозору воду… Берег, з котрого дерева дотягуються до води своїм гіллям… трава, котра ховається під воду, коли дме сильний вітер… І квіти… багато квітів… гарних… тендітних…
Магазин в селі класичний, один, мов супермаркет, не за асортиментом, а за вмістом різних видів товару, та, як не дивно, там не знайшлося нормальних сигарет, випивки та ще чогось, про що я вже забув. Прогулянка вдалася. А відразу після неї, як повернувся, зустрів своїх друзів і тут почалося…
Ви колись змішували самогон з узваром і якоюсь невіданою настойкою?
Саме на цьому фестивалі, саме зранку, після прогулянки, довелося таке скуштувати (рідкісна гидота) і як не дивно, це пійло непогано вставило.
Вогнище потребує багато дров, та навряд, їх можливо назбирати багато, коли в одній руці пиво, а іншою ти ледве рухаєш від випитого.
Ми пили пиво, роздивлялися людей навколо, вигадували собі забави. Вирішено було варити кашу.
«От доп’ємо і зваримо…»
Ви знаєте рецепт гречаної каші?
Берете крупу, закидаєте її в казанок з окропом, випиваєте по чарочці самогонки, потім, розмішуєте її великою ложкою, обов’язково за годинниковою стрілкою. Знову по чарочці, щоб не засохнути, за бажанням, можна і в казаночок одну вальнути, далі – сіль перець (набирати навмання жменями), знову розмішати і по пів чарочки, щоб ще мати сили доварити кашу. Потім, засипаємо в кашу тушонку, знову розмішуємо, а потім, за давньою традицією, потрібно бабахнути по стаканюрі і все, можна закушувати готовою кашею.
Так ми і вчинили.
З далеку, долинула музика, і ми, як справжні (хоч і дещо п’яні) любителі музики, взяли пляшечку вина, таку невеличку, на два літрика і пішли в бік сцени.
Ви ніколи не замислювалися, чому люди так багато п’ють?
Чому, кожна зустріч друзів, свято, чи то просто немає що робити, завжди з’являється пляшка і рідко щоб одна?
Це, напевно, наш стиль життя, от тільки ті, хто напивається і робить тирло в ресторанах, то люди розслабляються, а ті, хто тихенько бухарить на лавках – то вони алкоголіки і покидьки (впевнений, що в бабок на припід’їздних лавках ще сотні назв). Але зважати на чіюсь хибну думку це себе ж і обманювати.
Доки ми дійшли до сцени, то зустріли купу народу і звісно, з кожним випили за зустріч. Коротше кажучи – вина, яке ми мали пити весь концерт не залишилося – пішли по пиво…
Потім, весела музика, слем, до біса багато невідомого алкоголю, безліч веселих людей… одним словом – фестиваль!
Все подальше відбувалося немов у сні, в пам’яті залишилися лише образи, обривки сюжету, розпливчасті образи, незрозумілі слова, ніби хтось змонтував сюжет, незграбно та грубо.
Пам’ятаю, як з другом забігли в слем, далі лише пам’ятаю, як відтирав зі своїх штанів якесь лайно, напевно через падіння в слемі і відчищав. Далі ми пили горілку з трьохлітрової банки під цибулину. Потім, пам’ятаю, безліч образів, щоправда розмитих і алкоголь пам’ятаю… А далі провал… Суцільний морок і якісь звуки на його фоні…
Бути п’яним звичайно весело, але мало що пам’ятаєш, забуваєш імена нових знайомих, я інколи шкодував, що напивався до стану какульки і нічого не пам’ятав, потім так стає… порожньо чи що, відчуваєш що провів час даремно.
Та це приходить потім, а доки п’яний, то гуляється весело, а розумні думки приходять з будуном.
Все було б так добре і одноманітно, аби не пішов дощ, а потім ще й град, як зараз пам’ятаю, як він стукотить по голові вибиваючи хміль.
Я вирішив повернутися до палаток, і на диво, мені склали компанію дві дівчини, я їх вже знав, та не дуже добре, та і не цікавився ніколи хто вони такі. Обидві з чорним, точно фарбованим волоссям, на металістів схожі, у вухах безліч заліза (і не важко ото їм голову вранці підіймати?). Ми ішли, точніше бігли під градом, через Буг, по мосту звичайно, я запросив їх до нашої палатки і вони погодилися (як не дивно).
В такі моменти немає нічого кращого ніж суха, рятуюча палатка і звичайно самогон. Компанія мінялася майже щохвилини, одні забігали, пили кілька чарок і бігли далі, поступаючись місцем іншим. Мої гості випили по одній і втекли, типу там їх десь чекають, а ми, тобто я з друзями, не сильно цікаві. Тоді, ми б навіть не помітили, що вони пішли, аби вони не стирили нашу рюмку. Все знову було добре і всім було добре… доки рятівну палатку не почало підтоплювати… тут розпочалося найвеселіше, всі промоклі люди почали збиратися довкола єдиної цегляної будівлі, в котрій виступав гурт «Шум».
І ми, мов промоклі кури, попленталися туди, тверезі, замерзлі але все ще з дурними посмішками на обличчях. Навіть не знаходжу слів, щоб передати, яких різноманітних людей там зібрала негода, що вони тільки не пропонували одне одному… скажу так: все що я знав, те і пропонували. В будиночку запанувала неймовірна атмосфера свята, єдиного духу музики… скільки часу там минуло невідомо, адже, коли тобі добре, плин часу непомітний. Наближався ранок, а злива все не припинялася, тому, вирішили поїхати до Немирова і відвідати доволі цікавий бар «Еліпс».
Доволі банальна ідея…
Було близько двох годин ночі, ми, п’яні та мокрі від дощу, завалилися в напівпідвальне приміщення. Бар виявився порожнім, на щастя, чи то навпаки. Доки мій товариш-співпляхівець замовляв перші «по п’ятдесят», я нахабно перевдягався посеред залу. П’ятдесят, потім ще разок, ми випили, нам стало тепліше, а розмови стали цікавішими.
Отже, пляшка горілки два бутерброди і уманський лимонад (любіміший!). - Як там в тебе справи на любовному фронті?
-Та все складно, скажу точно - Настя.
- Гарна напевно?
- Дві гарні, а третя розумна...
- Яка з них Настя? - Кожна.
Випили...
- А як в тебе справи з цим?
- Теж нелегко... От ніби і знайшов а ніби й ні...
- А як так? Не можеш вибрати?
- Та ні, жодна з них не сприймає мого життя.
- Типу того, що ти алкаш і наркоман?
- Ну і це також, їм ото подавай грошей, увагу і щоб не пив.
- Ну так не пий, і грошей зекономиш.
- То може ще й не жити? Я хочу веселого життя, щоб не жаліти...
Ми замовили ще пива закрашеного «синькою», щоб дійти до потрібної кондиції, і не втратити тверезо-п’яної рівноваги. І як не дивно, в пиво ми влили ще грам двісті горілки кожен.
- А що ти скажеш про оту чорняву?
- Яку це?
- Та, що в палатні з нами бухала.
- Наташа? Така невисока з волоссям до жопи?
- Да, напевно вона.
- Вона тобі не потрібна.
- Чому?
- Ти не в її стилі.
- Це як?
- Не варто тобі й намагатися.
- А раптом вона моя доля?
- Ну раз доля, то сама прийде.
- Ну да, звісно, щось мало віриться. Ще вип’ємо?
- Ну по трішки і спати.
- Домовились.
В решті, нас, двох п’яних бобрів, попросили залишити бар, точніше, нахабно випроводили на вулицю о четвертій ночі, чи то ранку. Було потрібно шукати місце ночівлі, тому ми взяли по пиву, сіли на лавку біля зупинки і почали шукати, точніше пити пиво і шукати…
Ми сиділи на лавці вже більше години, від випитого язик вже ледве ворухався, хоча це дрібниця, адже всі цікаві темі для розмов вже закінчилися. І тут, за якихось дивних умов, до нас підійшов якийсь хлопець, сказав, що він нас знає, і чомусь, запропонував переночувати в нього, я погодився. Ми довго кудись ішли, якимись стежками і в кінці-кінців дісталися до його дому. Я вже мало що розумів, роздивлявся речі в кімнаті, хотів спати. Очі злипалися, а цей новий добрий знайомий все балакав про щось, я навіть не розумів про що, та і не намагався якщо чесно. Напевно, в усіх містах, де є спиртові заводи, п’ють спирт, от і він запропонував «бабахнути» по трішки, майже чистого (три одиниці спирту, одна - води). З подальших спогадів залишився лише ранок…
Голова болить, страшно сушить, ніби я провів всю ніч в саванах, а по мені бігали слони, стадами, декілька раз.
Я вийшов з будинку мого нового друга і побачив, що він безтурботно спить в кріслі під відкритим небом, на питання: «Як дістатися до автовокзалу?», він ледве зумів промовити «туди» і тицьнув пальцем, напевно в небо, я так і не зрозумів, тому, пішов туди, звідки прийшов, принаймні, я був в цьому переконаний.
Я йшов вулицями незнайомого мені тоді міста і думав не про те, як вибратися з нетрів, а про те, як би було б добре, погуляти по цьому місту.
Я дійшов до місця де провів цю ніч, нагадаю, бар «Еліпс», і вже зміг згадати дорогу далі. Я крокував довго вулицею, занадто довго для прогулянки, і згадував яким веселим був фестиваль, як добре було з друзями, хоча, тоді, я ще навіть не уявляв, як далеко нас рознесе життя, як рідко ми будемо бачитися саме з цього моменту. Все змінюється, надіюся, що на краще…
Робота
Як не дивно, чи то навпаки – логічно, що робота мене знайшла сама…
Все трапилося як завжди – випадково.
Про роботу я подумав в перше, серйозно подумав. Після виключення з університету, хоча ні, підчас процесу виключення.
Я пішов садити вазончики та сапати газончики, за сто гривень в день. Гарне заняття для економіста, напевно тому, я там і проробив недовго. Потім, ще кілька халтурок, нічого серйозного.
Негайніше було потрібно щось міняти, чи то себе, чи місто. Чи відношення до життя.
От я і змінив, щоправда не себе, а лише місто.
За кілька днів до мого переїзду в нове місто, до мене та моїх друзів завітали гості з Одеси…
Три дні гарної та якісної гулянки з текілою…
От берете стаканюру, наливаєте на одну четверту текіли, дві четвертих – швепса, накриваєте стакан рукою, б’єте (тільки не розваліть стакан, бо порізатися можна) об стіл і швидко випиваєте, повторіть так кілька раз, і вас так, непогано розвезе.
Після таких забав, ми вирішили погуляти, звісно, що гуляти на суху не так весело, тому взяли портвейн.
Час ніби зупинився… Організм отримував все нові і нові дози алкоголю, пам’ятаю. Я навіть бігав в одних джинсах по центру міста. Безліч веселощів… і п’яний переїзд до нового міста… Новий етап мого життя…
Одеса…
Цікаве місто, де сучасні будинки поряд з архітектурними дивами; сучасне місто, в якому за фасадами класичних будинків, ховаються унікальні клуби, не схожі на жодні у світі. Місто на березі моря, вулиці якого продуваються морськими вітрами. Місто, в якому я написав ці слова…
Сюди я приїхав автостопом з Умані, із найкращого парку, одного з семи чудес України, утік в перлину на березі моря.
Одеса, чудове місто, де переді мною, як мені здалося, відкрилися нові перспективи.
Та перспективи перспективами. А бухнути за приїзд потрібно… Та бухнув я лише через три години після приїзду…
Та про це пізніше…
Отже, місто-герой Умань, точніше, траса Київ-Одеса. Я стою один і стоплю машини, поблизу кафе під назвою «Два олені». Навколо мене бігає мокрий песик… він дивиться на мене своїми великими ображеними очима… Мені стало його шкода… мокрий, голодний, самотній… І я, як останній слюньтяй, віддав своє печиво, котре приберіг на потім, бідному песику.
Всім все одно, мені – приємно, а песик був щасливий… і це мене радувало, навіть дуже!
Песик бігав навколо мене, а я стопив машини.
Нарешті. Хтось зупинився… Ура! Маленька машина, а в ній великий чоловік.
- Підкинете?
- Звичайно. А куди?
- Одеса.
- Ого! Сідай.
- А ви до Одеси?
- Майже, сідай.
І от, я їду в маленькій машині із великим чоловіком в напрямку Одеси. Грають якісь барди, водій розпитує про моє життя – все чудово… було… Та в машині лопається колесо…
Шиномонтаж, я стою, курю. А добрий чоловік бігає і лається на свій автомобіль… минула година, можливо більше, і ми знову їдемо…
Любашівка…
На жаль, наші шляхи з добрим водієм розбіглися.
Я знову стою на трасі, курю і стоплю машини.
Навколо почали збиратися люди…
Чому?!! Вони мені заважають! Та все ж, біля мене стає машина. Водій, запитавши щось, що саме я не пам’ятаю, пропонує підвезти… Після цього, в машину сіло троє, в тому числі і я.
Ми їдемо, грає шансон, я надіюся оглухнути і заснути.
Не знаю скільки ми їхали, та все ж мене розбудили, попросили грошей, а саме – сорок гривень, а потім попросили вийти. Я з просоня не став сперечатися: виліз з машини, дав водію двадцятку складену в літачок і запитав, де автовокзал – почув відповідь, попрямував у вокзальному напрямку…
Подорож закінчилася, а попереду багато справ: знайти роботу, знайти житло, відсвяткувати приїзд, знайти нових друзів, покурити шалфей, покуштувати галюциногенних грибочків і ще багато чого, нажаль, всього не пам’ятаю…
- Альоша?!!! Ви де? Я на автовокзалі.
- Їдь до «Привоза», ми там будемо через годину.
- А як туди дістатися?
- Все, давай, потім поговоримо, ми будемо чекати…
Отже, я стою в незнайомому місті, в якому був лише один раз, і то, проїздом кілька років тому, і зараз маю дістатися на «Привоз», знаючи лише те, що це великий базар. Що робити?
Риторичне запитання…
Стою, курю на автобусній зупинці обмірковуючи план своїх дій, аж раптом, навпроти мене зупиняється маршрутка з написом «Одеса-автовокзал-А.В.Привоз»… ледь не ковтнув сигарету… Забігаю в маршрутку (котра звичайно переповнена) і відраховую гроші за проїзд, потім перестав – побачивши табличку: «Оплата при выходе!».
Незвично…
Стою собі на одній нозі, намагаюся роздивитися, що там за вікном. В спину мене штовхала літня пані, просто так штовхала, їй напевно скучно було, попереду, двоє військових, котрі занадто гучно обговорювали минувший день, котрий провели за межами своєї військової частини. Навколо було багато людей, ніби таких звичайних, як і в інших містах, та не зовсім. Всі розмовляли, безліч голосів, безліч інформації.
Їду… чекаю кінцевої зупинки і звичайно, зустрічі з друзями.
«Привоз!» - почулося десь з боку водія, потім, відразу, відчинилися двері.
З радістю виліз з цієї банки для шпротів і потрапив в справжній мурашник, де кожен третій щось продавав, кожен другий торгувався і всі балакали на якійсь цікавій мові, не російській та не українській, на якійсь іншій, напевно, одеській.
… Блукав довго, десь годину, а то й більше… потім задзвонив телефон…
- Ти в Одесі? Чому не подзвонив? Ти де взагалі?
- На Привозі…
- Чекай, я скоро буду. Нікуди не йди!
- Добре. Чекаю..
Знову тягнуться хвилини… Ходжу, курю, роздивляюсь людей… Мені навіть стало цікаво, щоправда, не дуже, та й ненадовго. Доки стояв, зрозумів одну річ: я вже дві години в Одесі, а ще не бухав… Дивно. Можливо навіть образливо… Нарешті. Бачу свою знайому – Настю… Почалося…
- Привіт! Ти що один?
- Та да… Кіра десь має підійти…
- Коли?
- П’ятнадцять хвилин тому…
- Зрозуміло… Зараз ми їй подзвонимо, зустрінемося з нею і підемо бухати.
- Круто! Ідем.
Незнайоме місто… незнайомі вулиці… незнайомі відчуття…
«Ну що, Одесо, зустрічай гостя!»
Ми зустріли Кіру з її другом, вони з Настьою домовилися десь зустрітися… і ми знову йдемо Одесою…
Друзі привели мене у клуб чи то арт-кафе… Звичайні скляні двері, над ними висить футболка на котрій напис: «Шкаф».
За дверима приховувався невеликий зал, в якому було багато цікавих речей: друкарська машинка, старі шафи, дзеркала… Та це все було лише передмовою… Ніби вітальня… Вступ… Ми пройшли в підвал: лунає музика, приміщення наповнене різними цікавими людьми, зі стелі звисають руки (щоправда гіпсові), на стінах обгортки книг, третину з яких я читав у дитинстві.
Ми сиділи за невеликим столиком, мені розповідали про місто, про те, як їм тут живеться. І саме дивне, що більшість з подруг нетрадиційної орієнтації. Розповіли мені кілька історій із життя; про свої відносини, життєві пригоди.
От, наприклад, розповідь одного з них, про його самогубство:
«От стою я на даху і ледве стримую сльози...
Лише дев'ять поверхів відділяють мене від рятівного для мозку асфальту... Один крок вперед і всі негаразди зникнуть, всі проблеми розв'яжуться в одну мить.
Я стою і думаю про дві речі: про свою колишню дівчину, котра мені зрадила, а потім покинула мене, та про свій політ з даху (політ, до речі, був набагато приємнішою думкою).
Як вона так могла? Я ж їй усе давав, звичайно, все що міг. Витратив на неї безліч коштів, а ще більше вона вкрала в мене. От стерво, як би попросила б, я б все одно віддав... Її навіть на роботу взяли мої друзі... О як вони дізнаються про це... Вони ж її катком переїдуть, і скоріш за все, не один раз і навіть не два. Шкода, що я цього не побачу!
Які маленькі люди... Хоча до мурах їм ще далеко... Потрібно було знайти вищу будівлю. Але, якщо стрибнути з вищої, то мене будуть довго розпізнавати. Хоча, можна було б паспорт до кишені покласти... Та яка вже різниця?!
От зараз стрибну, а її нехай совість мучить, якщо вона в неї є... а мені буде спокійно... зате, нарешті, покину курити та пити. До речі, про курити - це гарна ідея.
Скільки я вже стою на цьому даху? Годину? Чи, можливо, пів години, а то і менше.
Потрібно згадати своє життя! Але що саме? Батьків, школу, роботу, друзів, п'янки, секс? Якось мені не дуже хочеться зараз згадувати те все... Тим паче останні події... Я ж так її кохав! Треба було її спочатку вбити, а вже потім приходити сюди. Про мене б у новинах повідомили, назвавши "опаснішим" емо. Шкода, не завів чолку, без неї я не крутий емо...
Потрібно було взяти бухла... з ним легше думається! Можливо, швиденько за ним збігати і повернутися? Та ні, це якось тупо...
Час з цим усім закінчувати! І так, останній крок...
- Чувак! Ти крила розправив?
Хто це сказав? Що це за два де біла?
- Ви хто такі?
- Та ми тут типу бухаємо завжди... А ти зібрався пригати?
- Ну... це моя справа!
Звідки вони тут взялися? І взагалі, чому я на них звертаю увагу?
- Звісно твоя справа, це без питань, та може бухнеш з нами, перед польотом?
Вони ще більші психи ніж я! Бухати з ними?! Та я тут вмерти вирішив!
- Пацани, в мене все життя...
- Нам однаково! Ти бухати будеш?Їм однаково? Та що ж вони за люди? Як можна так ставитися до самогубства?
- А ви б не хотіли піти в інше місце?
- Ми? В інше місце? А може ти сам вже стрибнеш? Ми навіть на телефони знімати не будемо...
- Ви хворі!!!
- Ми? Це ніби ти тут стрибати зібрався... давай злазь - вип’ємо!
Що ж робити? Може і справді випити з ними? Я ж і сам цього хотів. Можна ж перед смертю і випити...
Як болить голова! Я в пеклі? На пекло не схоже, та й на маю квартиру мало подібне, лише стеля біла... Поряд якась дівчина... без одягу... А я? Тож голий... мужик!
Отже, я вчора напився і забув про самогубство... Ті психи мене врятували від самого себе. Ну що ж, доведеться жити далі... А мені таки пощастило...
Шкода, що не всім так щастить...»
Потім, мені розповіли ще чимало цікавих історій, деякі з них навіть незручно переповідати.
Можна сказати, що мені зробили короткий екскурс в життя міста. А далі…
Знову пиво… багато пива… нічого нового, окрім музики… нічого цікавого окрім людей…
Жахливий ранок… голова бобо, рук навіть підняти не можу… Пам’ять повертається незрозумілими кадрами… У вікні ще сутінки.
Я лежав дивлячись крізь вікно на небо і думав…
Що я тут роблю?
Навіщо тут напиваюся щодня?
Можливо, потрібно шукати роботу?
При цій думці, почав згадувати. Що вчора, між четвертим і п’ятим бокалом та п’яними розмовами, мені запропонували роботу.
Навіть посміхнувся (напевно і заснув знову з посмішкою).
Наближено о восьмій, чи то о дев’ятій, мене розбудила Кіра, змусила одягнутися і кудись повела, як я зрозумів – на роботу.
Довга прогулянка одеськими вулицями закінчилася в офісі відділення пошти, де мені запропонували роботу кур’єром, типу взяв конвертик, відніс за адресою і вільний (я ж дурень повірив). Наступного дня, я вийшов на роботу.
Перший робочий день…
Той самий офіс, я собі чекаю конвертика, а мені вказують на мішок та цілу стос листів.
- Адреси на накладних – розберешся. Якщо потрібна карта – купи. Спробуй повернутися до п’ятої, – сказав мені якийсь там куратор.
Робота почалася…
Майже по коліна в снігу, де він був не по коліна, там були калюжі. Сунеш собі мов нав’ючений віслюк, звіряєшся на кожному перехресті з картою.
В той час, мені стало так самотньо, думка, що мене ніхто не чекає – пригнічувала. Хотілося лягти в сніг і заснути…
В мене не було мети, хіба що, відробити цей день, прийти на чужу квартиру, де по доброму мені дозволили ночувати, напитися і заснути бездумно. Такий же план був на наступний день і через тиждень він не змінився, та навіть через місяць, змін не спостерігалося. Було весело, це правда, щодня хмільний, щодня нові знайомства і жодної перспективи. Прокинувся вранці з похмілля, одягнувся і пішов розносити пошту по ожеледиці та снігу. Єдине, що радувало, це можливість роздивитися місто… Шкода, що це не весна чи осінь…
Старий багатоквартирний будинок, середньостатистичні двері у звичайному під’їзді:
- Вам пошта.
- Від кого?
- А я знаю?
- Що?
- Кажу, на пакеті написано – візьміть.
Старенька Бабулька відчиняє одні двері, а за ними я бачу грати, така собі клітка. Вона висовує руку, чекаючи пакунок.
- Потрібно розписатися.
- Давай розпишусь.
- Прямо через грати?
- Да, через грати, я вам, наркоманам не вірю.
І як після цього по доброму до людей?
Так продовжувалося довго… Доки одного разу, я не впав, підсковзнувшись на кризі. Лежу собі – закурив – і раптом дійшло, що впади я на пів метра правіше, де зі снігу визирала арматура, то б в морзі довго шукали кому подзвонити.
З того дня, я перестав напиватися щодня, вирішив чогось досягти, щоб не розносити пошту як зомбі, а робити щось цікаве для себе.
Я люблю зиму, от сидиш собі в під’їзді, ніч, холод… Та ні, до цього ти собі гуляєш містом, пішки, проходиш кілометрів двадцять не менше, і тепер сидиш роззувшись та розтираючи опухлі ноги. Зрідка посьорбуєш лікер міцний, цілющий…
Сидиш собі, чекаєш ранку, чекаєш від’їзду… Знову в Умань, автостопом, там можна безкоштовну відпочити кілька днів, побачити друзів.
В кишені менше десяти гривень, та пів пачки сигарет – ціле багатство на той час.
Щастить, що ніхто не виходить з квартир, і не викликає міліцію… Від втоми, відключаєшся кожні кілька хвилин…
Позаду, бездарний робочий день, а попереду довга поїздка автостопом, зараз – ніч в під’їзді… Гадав, такі ситуації романтичні, мов якісь пригоди, та я помилявся, це більше схоже на дурнувату спробу перевірити силу волі.
Сидиш собі, мерзнеш і мрієш, як все зміниться на краще, як будеш сидіти в кріслі, замотавшись в плед та попивати глінтвейн.
Сидіти в теплі і згадувати цю ніч, як вигадану пригоду. Тоді, це були мрії, зараз пишу це з усмішкою, тоді мені було зовсім не смішно.
Через тиждень, я змінив місце роботи, хоч зарплатня не на багато більша, та робив те, що хотів – писав статті і продавав їх в інтернеті. Вставав вранці – писав, в ночі закінчував та лягав спати, те ж коло за сенсом, та робота приносила задоволення. Я все частіше посміхався і все менше бухав. Та все ж, з часом, стало скучно…
От сидиш собі перед монітором, пишеш різні і зовсім непотрібні тексти... і так стає нецікаво та скучно... зовсім не знаєш що робити... в такі моменти дуже хочеться з кимось поговорити, та немає з ким, адже вдома ти один... Рятують соц. мережі: от написав комусь, чекаєш собі відповіді... спілкуєшся... Стає ніби веселіше... так можна домовитися про зустріч, навіть, якщо ви живете в різних містах... От і я якось домовився піти побухати з однією своєю знайомою... хоча виконав свою обіцянку через рік з лишнім... але ж таки виконав... хоч домовлявся при інших умовах, з іншими думками, живучи в іншому місті та працюючи на іншій роботі.
Та цьому всьому передував переїзд з одного великого міста, до ще більшого, зміна роботи і ще один фестиваль... Я відкрив новий світ, та обіцянка зустрітися залишилася...
|
|
|
