 |
Ця телевізійна історія.
|
|
|
|
Ця історія розпочалася задовго до того, як я вирішив написати ці слова…
Уявіть собі звичне, маленьке провінційне місто, в якому живе самий звичайний хлопець, котрий з відзнакою закінчив школу, з університету ніс червоний диплом; в якого все добре, навіть є кохана дівчина, з якою він вже майже одружений; нормальна розмірена робота… Він будує плани на своє життя і успішно їх виконує… Він щаслива людина, котра не робить дурниць і не ризикує всім заради задоволення… Він по доброму крутий і успішний!
Уявили? Ви напевно навіть знаєте таких людей… А тепер забудьте все, що уявили, ця історія зовсім не про таких людей, кардинально не таких, про повну протилежність…
Телебачення…. Як ви гадаєте, як там працюється? Легко, спокійно і ще й гроші платять? Якщо відповідь «так», то змушений вас розчарувати, такого дурдома як на телебаченні ви напевно ще не бачили… хоча, не буду казати за всіх, надіюся, ви мене зрозуміли… Ну подробиці згодом, а доки скажу, що наш, нахабно кажучи головний герой, працює саме на телебаченні. І на даний момент, на час котрий буде описаний, він живе з братом і немає постійної любові окрім роботи… п’є і курить, і ТЕ курить також… такий собі середньостатистичний лошок, трудоголік за не йменням кращого варіанту… іноді дозволяє собі погуляти з друзями… не просто погуляти, а так, що потім соромно не лише йому, а й тим, хто його бачив… Такий от образ добропорядного громадянина…
Отже, перейду безпосередньо до розповіді:
День 1
Ви напевно не раз чули, як ранком скажений і однозначно злий будильник розриває ранкову тишу… Як він боляче б’є по вухам і як усміхається при цьому – бездушний механізм інквізиторів. Особливо демонічним він здається тоді, коли ти впав на ліжко менше двох годин тому, ще навіть не встигнув роздягтися, а він вже кличе розпочинати новий робочий день!
|
|
|
Як зазвичай, будильник впав, в цьому винен він сам, праве очко ледве відкрилося, ліве з останніх сил протестувало… В голові панічно гуляли три думки: «Я рибка!», «Я помер і це пекло?» і третя, котра виявилася самою нормальною з усіх – «Де моя кава?».
На автоматі, як запрограмований кимось робот, варю собі каву… Стою, дивлюся на турку з майбутньою кавою і повільно кліпаю… Потім, перший ковток рятівного напою… і на диво я перетворююся з на пів живої рибки, в ледве живу людину, думок здає набагато більша, хоча мене це аж ніяк не радує…
Потім, напевно, самий приємний момент ранку – балкон, кава, сигарета і споглядання на цей дивний світ… Потім, після кількох хвилин блаженства, знову зриваюся з місця і поспішаю на свою таку улюблено-нестерпну роботу….
Можливо всі так вважають, що робота важка і краще б піти на іншу, та в мене це якось дивно, коли багато роботи – хочу здохнути, коли немає – теж виникає непереборне бажання стрибнути з балкону, а от поверх сьомий… напевно боляче… Отак і живу, в такому контрасті, і на диво, це мені подобається!
Метро… немає нічого прекраснішого ніж ранкова поїздка в метро… ці майже усміхнені обличчя… добродушні поштовхи в спину… І на ноги наступають ніжно-ніжно і тобі так приємно, особливо в ранці… Всього лишень десять станцій в переповненому вагоні метро, це заміняє будь яку ранкову зарядку… Потім один наповнений різноманітними запахами підземний перехід і я майже на місці! Майже, залишається лише пропускна, де мене не завжди хочуть пускати і все, я на території кіностудії.
Подолавши весь цей шлях, я потрапляю в світ своєї улюбленої роботи!
От так, проходиш у цей храм телебачення і посміхаєшся, від радості, що наступні годин двадцять ти проведеш на роботі. Та це вже звично, тому, викидаючи з голови філософські думки, прямуєш в пута робочого дня…
|
|
|
Кожен робочий день розпочинається з кави. От ти приходиш до кавового апарату, замовляєш каву, чекаєш доки цей диво апарат наповнить твій стаканчик, закурюєш і починаєш працювати, прикидаючись амебою… і прикидаєшся до тих пір, доки тебе не роз штурхають і таки не змусять працювати по справжньому…
В цей момент починається щось незрозуміле, якась техніка, багато моніторів, хтось щось від тебе прагне… ти щось робиш, комусь щось пояснюєш, тебе кудись везуть… Це все проходить мов кошмар і ти приходиш в себе сидячи на сходах, в якомусь незрозумілому місці і знову п’єш каву… Наближено, в такому ритмі проходить майже ціла доба, згадуєш лише деякі фрагменти: Типу - підходить головний режисер зі словами: «Я не можу так працювати! Ето победа! Меня здесь не любот! Ето зомби ферма! Где мое виски?» і саме в цей момент приходить розуміння того, що ти вже цілий місяць майже не спав і такий самий повторюється «День сурка». Наступне, що можу згадати з цього дня, це те, як я мирно бігаючи навколо басейну послизаюся і падаю у воду, на щастя теплу… вище згаданий режисер дає мені свою футболку, шорти і кеди, це було б чудово, аби не той факт, що він в двічі більше мене в параметрах і розмір взуття 45 проти мого 41го… Далі знову все заповнює хаос… якраз до того моменту, як мені прийшло повідомлення, точніше, запрошення взяти участь у благодійному аукціоні, продаючи себе(згоден, це цікаво звучить).
| Іван Що там конкретно потрібно зробити? |
| Yki читай)))) |
| Іван Ну фотку вислати і сказати, що я для них зроблю? |
|
| Yki тебя куплят за гроши яки пойдут детям хо можешь просто так отдать) |
|
| Іван Це добре, то мені потрібно зробити так, щоб мене купили? |
|
| Yki или купи сам кого-то)))только тебе прийдеться приехать...бо мы скучили))) |
|
| Іван Як зможу, то приїду... а що писати про себе? |
|
| Yki Ты ж умеешь писать))) давай замути)))) |
|
| Іван А виконувати потім потрібно? |
|
| Yki ну там тебя как раба купят)))купи сам кого-то))) |
| не открывает | |
|
| Іван З мене хуйовий раб, та і мій господар не відпустить.... |
|
| Yki а кто твой госпадарь? |
|
| Іван Владика! |
| Граф власною персоною! Він мене б'є періодично.... | |
|
| Yki та сбавляй с тяжелыми))) |
|
| Іван Він реальний! |
| І навіть сидить поряд! | |
|
| Yki бьет просто так? |
|
| Іван Та ні... лише за діло. |
| То тапочки не подам… |
З рештою, я таки відправив свою фотографію з певним невиразним текстом на аукціон.
|
|
|
На що наш головний режисер сказав наступне; «Ты проститутка! Маленький извращенец! И я тебя никуда не отпускал!».
Потім знову якась біготня… не працюють якісь камери… тоне в басейні «бум» з фразою «Найда втопилася….» Якби якимось неймовірним чином, нормальна людина потрапила в це середовище, я не впевнений, що їй би допоміг найкращий психотерапевт світу… Слина, сльози, спазматичні зойки – це напевно найменше, що чекає випадкового гостя… Цей світ чужий для звичних людей. Він схожий на болото, в якому виживають лише мутанти, котрі звикли до такого життя…
Потім, настає вечір, котра плавно перетікає в ніч… вся знімальна група повільно перетворюється на зомбі… рухи стають не чіткими… координація повільно сповзає до нуля… розум їх заповнює туман веселих трав та цілющих напоїв… Ви колись чекали на світанок? От я чекав на нього з нетерпінням близько сорока восьми раз… Це відчуття, що сонячні промені врятують тебе від цього кошмару… остаточно засліпить і без того ледь відчуваючи очі… І зомбі зникнуть… Та з кожним світанком надія на це, помирала разом з пітьмою… зомбі заповзали в свої склепи на колесах і їхали подалі від зомбі ферми, щоб через кілька годин повернутися сюди знову…
До мене дійшло, що черговий робочий день закінчився, лише тоді, коли мій скажений будильник покликав розпочинати новий… Зі словами: «Не дзвони мені більше я тебе ненавиджу!» я спробував до нього дотягнутися… та сили залиши мене і я не зміг цього зробити… Тому, моя улюблена маленька, кольору дитячої неочікуваності, подушка точно влучила в ціль… та це як завжди не допомогло, цей механічний інквізитор впав і продовжив своє катування… Довелося підвестися з ліжка… Саме в цей момент до мене дійшло, що я спав одягнений… ну хоч кеди зняв, це вже добре… на спині висів мій рюкзак з Матильдою (це так мій ноутбук звуть)… «Дожився…» - пробурмотав я собі під ніс і дістав свою крихітку з сумки… Кілька хвилин і з маленьких динаміків зазвучав панк рок… Я забув про будильник… він напевно образився і перестав дзвеніти… Я дістався до кухні на автоматі варю собі каву… Будую плани на цей день… план виявився доволі простим: перше – випити кави на балконі; друге – прожити ще один день… Нарешті кава в чашці, чашка в мене в руках я на балконі – курю… Споглядаю на ранкове місто без людей і не скажу, що відсутність гуманоїдного населення Землі мене не порадувала… Я споглядав на зелені дерева, на таку ж траву, на сміття котре хтось викинув в ночі… Я спокійно споглядав на міські пейзажі… Кава закінчувалася… Я і забув, що з кожною хвилиною наближається новий день на зомбі фермі… Як би я не хотів і далі споглядати на цю картину, та відповідальність є відповідальністю… І я швиденьку зашнурував свої кеди і побіг …. Кому я брешу… ледве пішов в бік метро… Мій настрій покращувала лишень музика в навушниках… Реггі воно заспокоює… а важкі наркотики врятують світ… Із такими думками я їду в метро… заплющую очі і качаюся з боку в бік всі десять станцій… Я намагаюся уявляти місто без людей… в уяві спливає лише Прип’ять… я жахливий з ранку… Проходжу свій улюбленіший ароматний перехід, потім прохідна і я фактично на роботі… тілом… а от душею я був ще в ліжку і спокійно спав….
|
|
|
І так розпочався новий робочий день…
День 2
Іду собі кіностудією, нікого не чіпаю, спокійно курю собі і тут, зненацька, переді мною з’являється наш адміністратор, «Чорний плащ» або «Пацан в пальто» і починає мені казати, точніше тоншити, що я спізнився і тобі подібне. Я на нього не реагую і прохожу повз нього… йому це звісно не подобається і він йде за мною продовжуючи свій монолог… Мене це зрештою дістало, і відчинивши двері до будівлі я зупинився. «Що ти хочеш?» - з усмішкою запитав я, і в ту мить, коли він зібрався мені відповісти, я увійшов в офіс і зачинив перед ним двері…
Далі роблю собі каву, котра за словами головного режисера і не кава зовсім, а останки померлої бабці, але я сказати не можу, я прах не куштував… Знову сиджу на бордюрі і курю…
Задумувалися ви колись над сенсом життя? Я колись спробував… не вдячна це справа і результату жодного… Я сидів і думав над тим, Як я проведу своє літо… Ці думки були сумними, адже літа залишалося всього два тижні… А я з літніх розваг мав лише холодне пиво після роботи і купання в басейні… сильно хлорованому басейні… Сиджу, думаю і майже плачу… І навіть немає жодної ідеї, як провести ці останні літні дні цікаво… одна робота в голові…
|
|
|
Думав-думав, аж раптом мене будять такі ж зомбі як і я, бо я таки заснув, і звуть в шляхи давно звідані і не цікаві…
От їдеш знову цим містом… споглядаєш на людей, котрі кудись поспішають… в котрих своє цікаве життя, свої проблеми та радості… Чесно зізнаюся, я ніколи не міг сидіти на одному місці, завжди хотів чогось нового… так, я напевно дивний… Дивлячись на людей, в котрих розмірене життя, звична робота чи то не зовсім звична, на людей, котрі сплять ночами… іноді, я починаю їм заздрити, адже вони не тікають від проблем як я, їм не потрібно блукати незнайомими містами для самозаспокоєння… вони щасливі і без цього всього… я заздрю їм доброю, білою заздрістю.
Пролітаєш вулиця, бачиш тисячі людей і розумієш, що все, що ти робиш, для них, для їх розваг… При цій думці, в мене на обличчі з’являється ледь помітна усмішка, і майже відразу приходить інша – жоден з них не оцінить моїх старань і ніколи не впізнають мене на вулиці… та це мене не засмучує… я не гордий, мені і поза кадром комфортно…
Знову кава і сигарети – початок робочого дня. Я, як доброчесний співробітник, беру в руки рацію з квіточками і гордим номером «69» і несу її Графу, тобто, головному режисеру, адже, це його улюблена. Отже, проходжу я на балкон, на якому спочивають перед робочим днем творчі люди, тобто, Граф в оточенні власних думок і ароматів з кальяну. Все як завжди, вітаюся з творчим мозком проекту, вітаю його з черговим «днем сурка» і пропоную пройти в «будку» для початку зйомок, і як завжди, я чую одні і ті ж слова: «Я устал, хочу выходной!», «Это фабрика, зомби ферма, я не могу здесь работать!», «Меня затащили сюда обманом, меня здесь не любят!», «Я здесь не нужен, это победа, мне нужно уйти, а меня не отпускают!» і остання моя найулюбленіша фраза – «Будешь виски, без нас все равно не начнут...». Та як би Граф не хотів влаштувати собі вихідний чи то свято, все одно йшов на своє робоче місце, тобто в «будку» і казав свої магічні слова – «Давайте снимем эту х*ню»!
І почалися зйомки, все завертілося, запрацювало… «день сурка» як він є…
Втікаючи від сірості та монотонності роботи, в світову павутину Інтернеуту, а точніше в такі популярні в даний час, соціальні мережі, знаходжу там спілкування.
Можливо, вам знайоме відчуття, коли приходиш з роботи, м’яко кажучи втомленим, без слів лягаєш в своє ліжко і засипаєш обіймаючи подушку… Це відчуття поверталося до мене кожного ранку, адже додому я повертався в ранці…
До світанку було ще дак далеко, зомбі ферма працювала на повну потужність. Самі ж зомбі увійшли в транс і майже бездумно виконували свої функції… Особисто я вийшов з цього трансу, коли впустив свій телефон… він так ніжно впав на камені, підскочив мов м’ячик і знову впав, та вже в струмочок… Я намагався виловити його сачком… це було марно і саме тому, мені довелося лізти в струмочок, котрий до речі був зовсім не прозорим, а рівень води доходив мені вище колін… І от, я шукаю між груш, котрі спочивали на дні, свій телефон, а зомбі повільно збиралися навколо мене… Напевно, зі сторони, це виглядало кумедно, я точно не знаю, так як бачив лише воду, зомбі навколо струмка і свої сині від холоду руки… З рештою, я таки знайшов свій телефон, висушив його за допомогою цукру, потім, спробував увімкнути… і як це не дивно… він не працював і я залишився без телефону… Клятий стиплер і порвані кеди, як тепер жити? Загалом, відсутність телефону мене не лякала, можливо, навіть радувала в якійсь мірі, та от той факт, що мені могла написати чи то зателефонувати та, про кого я думаю… та і це дрібниці, адже інтернет я не втопив і навряд чи це мені колись вдасться… Посміялися покупалися і досить, фабрика телешоу знову запрацювала в старому режимі, зомбі прямують на поклик режисера…
Знову світанок… Рештки сил котрі я зумів зберегти розвіялися разом з темрявою… Я присів на мокру від роси траву і закурив… Я вже не хотів нічого, навіть бажання спати десь поділося… Я не знав який зараз день тижня… яке число за календарем… навіть забув, скільки ще залишилося змін до кінця проекту… Сидів собі і дивився в небо, котре з кожною хвилиною ставало все яскравішим… Моє споглядання світанку перерва все той самий головний режисер:
- Только не говори, что ты устал!
- І не скажу, ти це і сам знаєш….
- От чего ты устал? От того что целый день спал?
- Звісно! Важко спати так багато. Звільни мене…
- Хорошо, ты уволен!
- Я можу їхати? І завтра не повертатися в цей дурдом? Я покину зомбі ферму?
- Да, завтра, можешь идти куда хочешь!
- Чому саме завтра?
- Вижу тебе совсем хорошо! Завтра у нас последний день съемок и можешь идти куда хочешь!
- Останній день? А яке хоч завтра число?
- Шестнадцатое, ну так написано у меня в плане... Завтра сможешь меня покинуть и бежать к своим девкам!
- Я навіть встигну на фестиваль!
- Какой еще фестиваль? А технику кто сдавать будет?
- А ти не хочеш цим зайнятися?
- Это победа! Меня здесь и так не любят! Я все делаю один! Бросай меня! Беги к своим подругам, маленький извращенец! А я тут один все сделаю!
Новина, про те, що завтра останній день зйомок мене дуже порадувала. А ще більше той факт, що я таки потраплю на фестиваль… Хоча, я ще не розумів як саме.. але то вже дрібниці…
І знову я їду додому… ранковим, ще майже пустим містом… Так спокійно, так тихо… Очі повільно закриваються… я засинаю… ще один день закінчився… і я цьому безмежно радий…
|
|
|
