Льюїс Керрол «Аліса в країні чудес», «Аліса в Задзеркаллі».

Англійці кажуть: «якщо ви не знаєте Алісу і Чеширського кота, Капелюшника і Шаленого Зайця, ви нічого не знаєте про Англію». Це герої відомої книжки Льюїса Керрола «Аліса в країні див», що є перлиною дитячої англійської літератури. Л.Керрола називають найзагадковішим письменником Англії. У його особистості поєдналося непоєднуване: математик і письменник, священик і фотограф, філософ і великий друг дітей. Його псевдонім теж містить певну загадку. Своє справжнє ім’я Чарльз Лутвідж (прізвище Доджсон) письменник переклав латиною, а потім отримане ім’я Carolus Ludovicus знов переклав англійською і переставив слова місцями. Так з’явилося його літературне ім’я Lewis Carroll. Уперше в історії літературної казки Льюїс зробив головною героїнею книги реальну дівчинку (Алісу Ліддел), а точніше – її творчу уяву, що здатна породжувати інший світ, Країну Див.

Головна героїня книжки, маленька Аліса, нудьгує одного літнього спекотного дня. І тут пригоди неначе самі знаходять її - Аліса помічає Зайця із кишеньковим годинником, який явно кудись поспішає. Вона вирішує піти за ним, і провалюється у заячу нору, і падає вона настільки довго, що встигає порозмірковувати про масу речей. Таким чином кмітлива Аліса потрапляє у Країну чудес, де її чекають неймовірні перевтілення її власного тіла (вона то збільшувалась до гігантських розмірів, то ставала зовсім крихітною), зустрічі з дивними персонажами. Першою Аліса зустрічає Мишку, але дружба між ними не зав’язалась, бо Аліса необачно почала розмову про котів. Пізніше вона зустрічає Гусеницю, якій скаржиться на ті дивні перетворення, які з нею відбуваються, але Гусінь запевняє, що нічого дивного у цьому не бачить, тому Аліса розчарована розмовою із нею. Далі вона потрапляє у замок Герцогині, де кухарка насипала стільки перцю в суп, що на кухні всі постійно чхали. Алісу також чекає зустріч із Капелюшником, який змушений весь час чаювати і нічого не робити, оскільки час образився на нього і його годинник зупинився на 5 годині дня. Чи не найвідомішим персонажем, окрім самої Аліси, звичайно ж, є Чеширський кіт з його загадковою усмішкою від вуха до вуха і здатністю з’являтись і зникати, де йому заманеться. Заключною сценою книги є суд у замку Чирвової Королеви, де Алісу викликають як свідка у справі. Але Аліса заявляє, що вона нічого не боїться, оскільки всі присутні – всього лише колода карт. І тут вона опиняється на тій же галявині, де задрімала на руках у сестри.

Ця книжка буде цікавою малюкам, які з легкістю впізнають в Алісі себе: вони такі ж допитливі, цікаві, винахідливі та полюбляють пародіювати дорослих. Особливо кидається у вічі, коли Аліса намагається трішки помудрувати, згадати уроки математики і географії, і часто примовляє, що ті дорослі так вже люблять все вимірювати. З іншої сторони, дітки при прочитанні просто заглиблюються у світ Алісиних фантазій, не задумуючись над філософським підтекстом. А от зрілий читач здатен розгледіти між рядками іронічну насмішку над світом дорослих, які намагаються бути надто серйозними і обтяжувати своє життя формальностями, не дозволяючи своєму творчому началу вирватись на волю. Також цікавою є фігура Капелюшника. Він ніби є уособленням сліпого дотримання традицій і небажання розібратися в ситуації, доклавши хоча б трішки логіки.

Коли Аліса Ліддел виросла, Льюїс Керролл створив продовження книжки – «Аліса в Задзеркаллі». Аліса потрапляє у незвичайний світ Задзеркалля. Вона виявляє, що вся та місцина – це суцільна шахматна дошка, вона розграфлена на квадратики річечками і потічками. Звичайно ж, Алісі страшно закортіло взяти участь у цій грі, хоч навіть у ролі простого пішака. У тій дивній країні все відбувається навпаки, всупереч логіці і здоровому глузду: йти до цілі треба в протилежну від неї сторону, Біла Королева спочатку кричить від болю, а потім ранить палець, пиріг треба спочатку роздати а потім порізати. Дивина, та й годі! Але після усіх пережитих пригод Аліса нарешті доходить до восьмої лінії дошки, і стає справжньою королевою. І знову ж таки, Аліса несподівано прокидається і розуміє, що усе це було лише сном.

Оскар Вайльд дуже любив своїх дітей і часто читав їм свої казки. А потім переробив їх і доповнив філософськими відступами. Вийшло дві збірки казок "Щасливий принц" і "Гранатовий будинок". Ці казки написані не для дітей, а для дорослих, які "не втратили здатності радіти і дивуватися". У них висвітлено багато моральних проблем.

Казки Вайльда мали певні особливості:

· мали літературне підґрунтя (К. Андерсен, Г. Флобер, Л. Керрол);

· змальовували співіснування двох світів: чарівного, незвичайного та земного, реального. Свої казки автор назвав "чарівними оповіданнями". Цим він підкреслив, що його твори не позбавлені новелістичної традиції;

· піднімали головну тему - тему кохання;

· мали трагічний фінал;

· наповнювалися певними екзотичними описами;

· вирішували питання співвідношення категорії краси та моралі: зовнішня краса і внутрішня потворність – зовнішня потворність, внутрішня краса;

· розглядали життя крізь призму філософських ідей та думок.

У казці "Щасливий принц" головний герой за життя не знав сліз. Його палац Безтурботності був розташований за високим муром, який відмежовував прекрасний сад від міста. А після смерті герой зміг пізнати жаль та смуток людей, навчився співчувати їм, сльози котилися із сапфірових очей його позолоченої статуї, що стояла на високій колоні над містом. Ластівка знімала з неї шматочки позолоти і відносила їх бідним, але статую забрали із сільської площі: "У неї вже немає краси, а відтак, немає і користі!", - промовив в університеті професор Естетики. Проте з цим не могло погодитися жодне читацьке серце. Так Вайльд прагнув викрити утилітарний, занадто практичний підхід до розуміння краси. І парадоксально суперечив сам собі: краса душі і серця принца реалізувалася саме в його бажанні бути корисним людям. Роздуми про співвідношення добра, користі й краси червоною ниткою пройшли через усі твори Вайльда.

Цікавою із точки зору відношення до цінностей є казка «Соловей і троянда». Якось Соловей почув ридання Студента-філософа, який, по його словах, закохався у прекрасну дочку професора. Але та поставила йому умову: вона буде танцювати з ним на балу лише тоді, коли він принесе їй червону троянду. А у його саду саме червоних троянд немає. Соловей зрадів, побачивши справжнього закоханого і вирішив допомогти йому: він облетів всю округу в пошуках куща з червоними трояндами, але не знайшов жодного. Тоді трояндовий кущ, що ріс під вікном студента, запропонував Солов’ю співати для нього цілу ніч і налити квітку власною кров’ю, і тоді на ранок виросте одна червона троянда. Соловей без вагань погодився пожертвувати собою в ім’я щирого кохання. На ранок студент зірвав квітку і пішов до тієї дівчини. Але вона йому відмовила, бо інший залицяльник прислав їй коштовне каміння, а воно дорожче, ніж квіти. Студент кинув троянду на землю і дійшов висновку, що кохання – це дурість, і повернувся до книжок вивчати свою улюблену філософію. У цій казці бачимо явну мораль: примарне, несправжнє кохання, яке базується лише на матеріальній складовій, марнославстві, ніколи не оцінить самопожертви. І знову ж бачимо опозицію «зовнішня краса – внутрішня черствість», яка присутня і в дівчині, і в студенті.

Ще одна казка розповідає про пихатого Патрона для феєрверку, який егоїстично вихваляв себе серед інших феєрверків, вважав себе вищим, особливим. Але через своє бажання показати, яка він чутлива натура, розплакався і весь промок від сліз, через що став абсолютно безкорисним. В кінці кінців, він таки вибухнув, але не приніс нікому жодного естетичного задоволення. Мораль тут така: якщо людина надто високо задирає носа, вона може виявитися пустою в душі.

Джозеф Редьярд Кіплінг народився в Індії, в Бомбеї: його батько викладав там у художньому училищі. Коли хлопчик трохи підріс, його відправили до Англії. Кіплінга знають усі – правда, часто тільки в одній якості: як дитячого письменника. Кожна дитина дізнається спершу про відважного мангуста Ріккі-Тіккі-Таві і «Жабеня»-Мауглі. Перша казка – зі збірки, заголовок якої можна перекласти як «Історії просто так» або «Такі ось історії». А про Мауглі Кіплінг писав у двох випусках «Книги джунглів» (1894–1895 рр.). Разом з оповіданнями до цих книг входили й вірші. Деякі з них теж відомі майже всім: «На далекій Амазонці...».

Ріккі-Тіккі-Таві – це мангуст, якого в саду знайшла сім’я англійців. Він дізнається, що дві кобри замислили вбити його господарів, Тедді і його батьків. Тому одної ночі Ріккі-Тіккі-Таві вбиває цих змій і знищує їхні відкладені яйця, таким чином рятуючи життя всієї сім’ї.

Історія про людське дитинча, якого прихистила зграя вовків, відома кожному. Мауглі викрав тигр Шер-Хан, і хоч тоді хлопчик і вижив, тигр не полишав полювання на нього. Хлопчик зростає у джунглях, вивчає мови багатьох тварин, у нього з’являються друзі: ведмідь Балу, пантера Багіра і удав Каа. У джунглях на нього чатує багато небезпек, але він з ними справляється. Через 10 років хлопчик розуміє, що вовки все-одно налаштовані до нього вороже, і вирішує повернутись до людей. Він вчить людську мову, намагається соціалізуватись, але через нього його нові названі батьки потрапляють у халепу. Він змушений на деякий час знову повернутися в джунглі, де рятує зграю вовків від нападу диких собак. Після цього Мауглі все ж повертається до людей, одружується і живе звичайним життям. Книга має так званий «хепі енд», але у реальному житті теж є приклади дітей-Мауглі, котрі з дитинства жили з тваринами, і у їхній історії немає такого щасливого кінця: вони так і не можуть звикнути жити у суспільстві людей.

Дитяча література не була для Кіплінга головною справою, не була
й випадковою. У книзі для дітей можна багато про що говорити прямо
і детальніше, ніж у будь-якій інший. Наприклад, оповідання про Мауглі містить, мабуть, найдокладніший опис того, якою, на думку Кіплінга, має бути справжня людина. І дитячі книги не випадково належать до числа кращих творів письменника: з дітьми він говорив всерйоз, говорив про те, у що вірив і про що думав. І при цьому умів бути веселим і цікавим.

Мультатулі (інд. Multatuli) [псевдонім (від лат. multa tuli — я багато переніс); справжні ім'я та прізвище Едуард Даувес Деккер] (1820 -1887) — це псевдонім великого голландського письменника, що присвятив своє життя і літературну творчість боротьбі з варварською системою колоніальної експлуатації народів Острівної Індії. Викривальний сатиричний роман «Макс Хавелаар, або Кавові аукціони Нідерландського торгового суспільства» (1860) приніс колишньому колоніальному чиновникові Деккеру світову популярність.

1904 р. у російському перекладі для дітей було видане окремою книжкою, під довільним заголовком «Бог хоче милості, а не жертви», приголомшливе по силі художньої дії оповідання Мультатулі «Саіджа і Адінда», уривок із роману «Макс Хавелаар» (глава сімнадцята). Пізніше видавництвом «Справа» була випущена в збірка обраних творів Мультатулі «Повісті, казки, легенди» (1907)

Чудове оповідання «Саіджа і Адінда» - одна з перлин творчості Мультатулі - спочатку було написане малайською мовою. Сюжет заснований на реальних подіях. Селяни-яванці, доведені до відчаю голодом і непосильними поборами, не раз піднімали стихійні бунти, що викликали жорстокі репресії. У трагічній історії Саіджі і Адінди, закоханих юнака і дівчини, убитих голландськими солдатами, зафіксований реальний епізод нерівної боротьби яванців за свої людські права. Чудовим знанням природи і місцевих побутових особливостей відмічена і розповідь «Банджир», в якому Мультатулі зображає жахливі наслідки катастрофічної повені на Яві, кидаючи при цьому звинувачення голландським правителям, що не надають ніякої допомоги жертвам стихійних лих. Мотиви індонезійського фольклору вплетені в сюжетну тканину більшості творів Мультатулі. Навіть такі реалістичні оповідання, як «Саіджа і Адінда» і «Банджир», витримані у дусі віддань яванців.

До форми прозового оповідання Мультатулі звертається в численних казках, легендах і притчах - афористичних віршах в прозі, написаних з проникливим ліризмом і з тією ж обпалюючою ненавистю до громадської несправедливості, що і усі його твори («Легенди про походження влади», «Вальтер розповідає перуанську казку» та ін.).