Романтизм в англійській літературі ХІХ ст.

РОМАНТИЗМ В АНГЛІЙСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ХІХ СТ.

Романтизм у літературному розвитку Європи і Англії.

Картина літературного процесу в західноєвропейських країнах у ХІХ ст. є досить своєрідною: темпи суспільного та культурного розвитку значно прискорюються. У відносно короткі терміни художні напрями утворюються і досягають зрілості. Впродовж десятиліть мають місце протистояння і одночасно взаємовплив просвітницьких традицій, романтизму і класичного реалізму. Представники кожного напряму в гострих полеміках обстоюють свої принципи: з’являються маніфести, програмні статті як романтиків, так і реалістів. Проте найкращі літератори у своїх художніх творах не обмежуються якоюсь однією програмою, виходять за межі напряму, який представляють. Разом з тим, загальноприйнятою є схема стадіального розвитку літератур: класицизм і просвітницька традиція (ХVІІІ ст. ) – романтизм (к. ХVІІІ – поч. ХІХ ст. ) – класичний реалізм (середина ХІХ ст. ) – реалізм, натуралізм, неоромантизм, естетизм (к. ХІХ ст. )

Романтизм – перший за часом виникнення художній напрям ХІХ ст. Його розвиток припадає на кінець ХVІІІ ст. – першу половину ХІХ ст. Протиставляючи себе класицизму, романтики проголосили суверенність та самоцінність особистості митця, творчу свободу. Розчарування в буржуазній цивілізації з її новими конфліктами та бездуховністю, розлад між ідеалом і реальною дійсністю лежать в основі світосприйняття романтиків. У своїх творах вони звертаються до світу природи, релігії, історії, античної, християнської та національних міфологічних систем, фольклору.

Розвиток романтизму як художнього напряму в англійській літературі датують періодом к. ХVІІІ ст. – 30-ми рр. ХІХ ст. Впродовж цих десятиліть, за які романтизм затвердив себе в літературі, розвинувся і відступив від провідної позиції, змінилося декілька поколінь романтиків. Серед них старше покоління – це представники так званої „Озерної школи” або поети-лейкісти Семюель Колрідж, Вільям Вордсворт, Роберт Сауті. Також до митців старшого покоління належить Вальтер Скотт. До другого покоління відносять творчість Джорджа Гордона Байрона, Персі Біші Шеллі, Джона Кітса, а також плеяду прозаїків-есеїстів Чарльза Лема, Лі Ханта, Вільяма Хезліта, Томаса де Квінсі. До третього, молодшого покоління належить творчість письменника, публіциста Томаса Карлейля.

Естетичні концепції англійських романтиків.

В останній третині ХVІІІ ст., коли розум і пізнання природи уже більш ніж століття були синонімами мудрості, в творчості Вільяма Блейка з’являються перші паростки романтизму. Творчість поета прийнято розглядати як відокремлене від загального літературного розвитку явище. Для такої точки зору були підстави. В. Блейк був поетом-містиком, свої істини провіщав мовою, насиченою символами, які черпав з творів Сведенборга, Якоба Бьоме, Парацельса, іудейських пророків. Він був далекий від традиційного тлумачення Біблії і вважав недостатніми античні міфологічні системи, які доповнював власними образами. Здавалось, між ним та іншими романтиками лежить прірва. Однак, якщо уважно розглянути його естетичні погляди в їхній сукупності, то можна стверджувати, що вони провіщають початки англійського романтизму.

У своєму програмному творі „Шлюб неба та пекла” (1793) та інших творах („Пророцькі книги”) він називає поета пророком, стверджуючи первинність поетичного генія. Всі народи і вся релігія ведуть початок з цього джерела. Пізнання істини поет пов’язує з духовним баченням. Це здатність відмінна від розуму, який відшукує зв’язки між явищами, це обдарування загостреного, чистого сприйняття, пророцтва. В. Блейк з дитинства бачив видіння, в яких йому являлись ангелоподібні істоти. Він зберігав і розвивав цю властивість – неіснуюче уявляти дійсним. Важливою категорією естетики поета була уява. „Уява – це вічність” – центральне положення В. Блейка. Ті, хто шукає істину, повинні розвивати власну уяву аж до провидіння. Звісно, що такий критерій пізнання абсолютно суперечив філософським школам ХVІІ –ХVІІІ ст.: послідовники Дж. Локка вважали основою пізнання просте сприйняття органів чуття, а послідовники Р. Декарта – раціональне мислення.

Таким чином, філософські шукання поета, а також його художня творчість дають підстави віднести В. Блейка до раннього романтизму.

Романтики виступили проти культу розуму. Основна увага приділяється ними не раціональному, а чуттєвому, не зовнішньому, а внутрішньому, не об’єктивному, а суб’єктивному. За оцінкою Гегеля, „світ душі торжествує перемогу над зовнішнім світом”, „справжнім змістом романтичного служить абсолютне внутрішнє життя, а відповідною формою – духовна суб’єктивність, яка опановує свою самостійність і свободу”.

Незважаючи на суттєві відмінності, представники першого покоління англійських романтиків, насамперед, В. Вордсворт і С. Колрідж, продовжили розробляти положення Блейка.

З усіх видів літератури, вважали вони, поезія найбільше пов’язана з філософією, головним предметом її є істина, не часткова й обмежена, а загальна і дійова, не та істина, що засновується на сприйнятті зовнішнього світу, а та, що народжується в душі під впливом натхнення. „Поезія – початок та кінець усіх шукань істини”, – так В. Вордсворт визначає роль поета та поезії у передмові до „Ліричних балад”, яку вважають теоретичним маніфестом англійського романтизму.

Як найвище з усіх мистецтв оцінює поезію й товариш В. Вордсворта поет і філософ С. Колрідж. В ідеалістичній концепції мистецтва С. Колріджа центральне місце займає поняття уяви. Він стверджує, що лише поет, керований ідеєю, є носієм справжньої уяви, всі решта наділені лише фантазією. Цей естетичний принцип С. Кольрідж застосував до пояснення генія Шекспіра. Він доводив, що фантазія дозволяє митцю лише переосмислювати даний матеріал, тоді як уява є „животворною силою, першочерговим фактором... безперервним повторенням в кінцевих межах розуму вічного процесу творення”. Художня уява оголошується, таким чином, однією з форм властивої людині здатності до творення.    

Таким чином, романтики, по-перше, виступили проти нормативності класицистичного мистецтва з такими його поняттями як смак, правила, форма, культ античності, вони підносили Середньовіччя; по-друге, прагнули відтворити внутрішній світ людини з його особистісними переживаннями та пристрастями, ввели принцип романтичного двосвіття, запровадили нове розуміння особистості, по-новому окреслили структуру особистості, досліджували взаємовідносини людини з суспільством, історичним процесом і навіть Всесвітом; по-третє, культивували інтерес до фольклору, національних міфологій.