Естетичні принципи англійських реалістів

Джейн Остін /1774-1817/                  

Творчий спадок письменниці складається з 6-ти завершених романів. В їх датуванні існує певна плутанина, оскільки видавались твори Дж. Остін набагато пізніше, ніж були написані. Наприклад, роман „Нортенгерське аббатство”: 1794 – рік написання, 1818 року – вийшов з друку. Так само: „Почуття та чутливість”: 1795 р. – 1811 р.; „Гордість та упередження”: 1797 р. – 1813 р. Ці дати є важливими, коли йдеться про становлення англійського реалізму. На основі точних дат написання творів Дж. Остін можна стверджувати, що в 90-ті роки ХVІІІ ст. в Англії почав формуватись новий тип реалізму. Творчість Джейн Остін стала, таким чином, важливою ланкою між двома літературними епохами: Просвітництвом і класичним реалізмом ХІХ ст. Слід згадати також, що 90-ті рр. ХVІІІ ст. були періодом формування романтизму в Англії. Фактично, естетичні принципи романтизму і реалізму оформлюються одночасно. Звідси витікає специфічне для літератури цієї країни взаємопроникнення двох художніх систем. Яскраве підтвердження цього знаходимо в творчості багатьох письменників ХІХ ст.: і романтиків /історичні романи В. Скотта/, і реалістів /твори Ч. Діккенса, сестер Бронте/. Проте творчість Дж. Остін виділяється на тлі й цієї закономірності: її творчі принципи формуються на безпосередньому запереченні романтичної естетики на етапі її становлення, письменниця починає свій творчий шлях з різкої полеміки з сучасними літературними школами: епістолярним романом, готичною школою, передромантиками і романтиками. Суперечка розгортається з проблем людської природи, людської душі. Романтики підпорядковували все принципу особистості, її неповторності, невичерпаності, неоднозначності, вони творили культ індивідуальності, їхній герой піднімається над натовпом, бездуховною масою, його навіть засудити неможна за етичними нормами, прийнятими в суспільстві. У Дж. Остін інше бачення, їй не цікаві надмірні пристрасті, абсолютне зло, романтична помста. Письменниця відкриває англійській літературі поезію і правду повсякденності, її персонажі з кола її друзів, вона добре знає їх проблеми, почуття, переживання, вона розуміє і зображує приховане під спокійною, по-вікторіанськи стриманою повсякденністю життя людської душі, спокійної і бурхливої, трагічної й меланхолічної, словом, такої мінливої. Новаторство й майстерність англійської письменниці виявились як раз не стільки в сюжеті, скільки в її підході до проблеми характеру, в тому як вона розуміє і як показує своїх персонажів. У романі „Нортенгерське аббатство” знаходимо роздуми про людську природу /авторка одночасно полемізує з представниками роману жахів або готичного роману/: „Якими б чудовими не були всі романи Анни Редліфф і якими б чарівними не були навіть романи її послідовників, навряд чи слід шукати в них точного опису людської природи, такої, наприклад, яку зустрінеш в центральних графствах Англії. Можливо, Альпи та Піренеї – з їхніми соснами та людськими вадами – окреслені там правдоподібно, і південна Франція, Італія та Швейцарія насправді є притулком всіляких жахів... Хто знає, можливо, в Альпах та Піренеях, дійсно, немає змішаних характерів. Можливо, тамтешні жителі невинні як янголи, чи, немов демони пекла, наділені всіма можливими вадами. Втім в Англії це не так. Англійці.... всі без винятку є сумішшю, хоча й далеко не в рівних пропорціях, хорошого і дурного”.

„Змішані характери” – основний творчий принцип письменниці, при цьому вона не просто показує різні пропорції суміші, а й простежує, як народжується почуття, як воно перероджується в інше, як в упередженість поволі проникає зацікавленість, як починає працювати серце в пошуках спільного, як перетворюється на кохання… Сюжети романів Дж. Остін нескладні, центральна тема – шлюб. Як правило, в творі відбувається навіть декілька шлюбів. Наприклад, в романі „Гордість та упередження” – чотири весілля. Тема цього роману задана вже в першому реченні: „Всім відомо, що кожний молодий чоловік, який має гроші, мусить підшукати собі дружину”. Як справжній реаліст, письменниця пише лише про те, що їй добре відомо. Сама вона ніколи не вийшла заміж /згадують про палке почуття до чоловіка, який загинув і якого вона не змогла забути/. Можливо, тому романи, як правило, закінчуються весіллям, саме життя в шлюбі залишається за межами твору. Не пише письменниця і про ті визначальні для європейської історії події, сучасницею яких вона була: французьку революцію, наполеонівські війни, зростання політичної активності в Європі та Англії. Її жанр – психологічний роман, в якому вона досягнула таких вершин, які змогли стати художньою метою лише в ХХ ст. Можливо, наступні романи Остін вмістили б нове коло проблематики, нові теми, які хвилювали вже зрілу письменницю. Однак 1817 року письменниця померла, смерть забрала її в розквіті, в той момент, коли вона стала відомою.

Справжнє відкриття англійської письменниці початку ХІХ ст. відбулося в ХХ ст. І хоча твори письменниці мали величезний вплив на розвиток класичного реалістичного роману ХІХ ст., в цілому, сучасники її не знали. Першою, хто написав про особливості її творчого методу, показав, в чому полягає її новаторство і значимість для літератури ХХ століття, була В. Вулф, англійська письменниця, теоретик англійського модернізму, родоначальниця психологічної школи роману ХХ ст. В статті „Джейн Остін” вона написала: „Джейн Остін є майстром набагато глибших емоцій, ніж ті, які з’являються на поверхні. Вона стимулює нас додавати те, чого там немає. Те, що вона пропонує, ніби дрібниця, яка вміщує у собі щось таке, що здатне розширюватись в уяві читача, і наділене такими найстійкішими формами життєвих ситуацій, які ззовні видаються тривіальними. Тут завжди надається значення характерові. Повороти і вигини діалогу тримають нас увесь час у стані очікування. Наша уява розполовинюється між теперішнім і майбутнім. І саме у цій незавершеності та основній підлеглості твору полягає велич Джейн Остін”. Наявність підтексту, психологізм, за якістю близький до художнього психологізму ХХ ст., споріднюють письменницю з літераторами ХХ ст.

Джордж Еліот /1819-1880/

Творчість Дж. Еліот (Мері Енн Еванс) – один з найяскравіших і найвидатніших художніх феноменів англійської літератури ХІХ ст. Письменниця прийшла в літературу в 50-ті роки ХІХ ст., це означає, що її творчість пов’язана з другим періодом розвитку англійського класичного реалізму, який умовно визначають 50 – 60-ми роками.

Літературні критики справедливо вважають Дж. Еліот ученицею і послідовницею В. Теккерея. Однак цим фактом обмежити її значення не можна. Творчість письменниці, в певному сенсі, підводить підсумок розвитку англійського роману періоду класичного реалізму („It sets a limit to the development of the old-fashioned English novel”, стверджував Г. Джеймс). З іншого боку, в її творчості розкриваються нові можливості романного жанру – і в ідейно-тематичному, і в художньому смислі.

Факти біографії Дж. Еліот допомагають краще зрозуміти той напрям, який вона обрала в мистецтві. Під чоловічим прізвищем, який був даниною часу, що не сприяв жінкам в літературі, як і в інших сферах діяльності, писала Мері Енн Еванс. Її життя було небагатим на зовнішні події, але насиченим внутрішнім змістом, духовною та інтелектуальною активністю.

Письменниця народилась у 1819 році в одному із сільських приходів графства Ворікшир, в самому серці Англії. Виховував її батько, який працював управителем у великому маєтку. Він виховував доньку у релігійному дусі, в повазі до існуючого порядку. На початку 40-х років вони разом переїхали до індустріального Ковентрі. З батьком Мері Енн прожила до його смерті у 1849 році. У Ковентрі вона познайомилась з членами гуртка радикальної англійської інтелігенції, які поділяли ідеї утопічного соціалізму. На чолі цього гуртка стояв Чарльз Брей – філософ, публіцист, видатна людина свого часу. Під впливом членів гуртка майбутня письменниця робить крок, несумісний з вікторіанською мораллю і нечуваний у ті часи. На початку 1842 року вона відмовляється відвідувати церкву, а це означає відмову від релігії, від своїх переконань. Утім, слід зазначити, що вона ніколи не поривала з християнством, з його етичними принципами. В середині 40-х рр. вона перекладає декілька книг з історії християнства, серед них „Сутність християнства” Фейєрбаха, „Теолого-політичний трактат” Спінози. Її літературні симпатії в цей період – Ж. -Ж. Руссо і Ж. Санд.

Варто наголосити, що майбутня письменниця була однією з найосвіченіших жінок свого часу. Вона володіла багатьма європейськими мовами, давньогрецькою, давньоєврейською, латинською. Окрім цього, з двадцяти років вона займається точними науками, а після смерті батька у 1849 році слухає лекції з вищої математики та фізики в Швейцарії.

У 1851 році Мері Енн Еванс повертається до Лондона і до 1853 року живе в домі відомого видавця Джона Чепмена, власника журналу „Вестмінстерський огляд”. Фактично, вона виконує роль редактора журналу. В цьому домі письменниця познайомилася з філософом Гербертом Спенсером, вченим-природознавцем Томасом Гакслі, Джоном Міллем, а також з Генрі Льюїсом – ученим, журналістом і філософом.

У 1853 р. вона робить ще один крок, який був серйозним викликом громадській думці – вона відкрито живе з Г. Льюїсом, одруженим чоловіком і батьком трьох синів, який за англійськими законами не мав права розлучитись. Їхнє спільне життя біографи назвали зразком ідеальної, вражаючої єдності інтересів та устремлінь. Саме Г. Льюїс підштовхнув Мері Еванс на шлях літературної творчості, переконавши попробувати сили в якості прозаїка. Сам він в цей період написав свою головну наукову працю “Фізіологія повсякденного життя”. Генрі Льюїс помер 1871 року. До кінця життя Дж. Еліот не могла змиритись з цією втратою. У 1878 році вона виходить заміж за свого старого знайомого банкіра Джона Кросса. Але цей шлюб не допоміг їй побороти самотність і розгубленість. Вона померла 1880 року. Дж. Кросс написав книгу „G. Eliot’s Life as Related in Her Letters and Journals”, яка є важливим джерелом відомостей про письменницю та її творчість.

Естетичні погляди Джордж Еліотсклались в період, коли політичні рухи першої половини ХІХ ст. в Європі стали вже історією, а в Англії відійшов до історії чартизм. 50-ті роки були періодом відносної соціальної і політичної стабільності. Однак в повному розпалі була революція в науці. Наукові відкриття в галузі історії і географії, особливо в природничих науках (1859 р. – „Походження видів” Ч. Дарвіна) закладали фундамент нового філософського напряму – позитивізму.

Позитивізм оголосив єдиним джерелом пізнання конкретний досвід, конкретні науки. Представники позитивізму спиралися на наукове знання, на новітні відкриття в природознавстві. Вони проголосили метою науки не розкриття закономірностей, а емпірично точний опис явища. Вони вважали, що і світом природи, і суспільством людей керують єдині закони, що немає суттєвої різниці між людиною й іншими живими організмами, оскільки і ті, й інші обстоюють своє право на існування, відбувається природній відбір.

Найвідомішими представниками позитивізму були Огюст Конт – у Франції, Герберт Спенсер – в Англії. У працях останнього розроблялось соціологічне вчення позитивізму. Мері Еванс сприйняла ідеї Г. Спенсера, зокрема, його концепцію суспільства. Г. Спенсер стверджував, що розподіл суспільства на класи є виявом прогресивної диференціації, революційні виступи ведуть до анархії і регресу. Письменниця, хоча і вітала ідеї Французької революції, вважала, що Англії більше відповідає шлях реформ.

Отже, філософське вчення позитивізму лежить в основі естетичних поглядів письменниці. Свої принципи вона вперше виклала в 1856 році в повісті „Амос Бартон”: „Частіше й уважніше вдивлятись у невиразні очі звичайних і нічим не примітних людей з тим, щоб навчитися чути поезію повсякденності”. Це принципова позиція – писати про повсякденне, про те, що повторюється, писати по можливості точно, копіювати дійсність, приборкувати уяву. Дж. Еліот відкидає право письменника-реаліста зображати людей, подаючи свою власну інтерпретацію. У підході до проблеми характеру лежить принцип мотивацій (порівняти з Ч. Діккенсом). Її аргументація така – вимога об’єктивності, документальності, точності, як умова правдивості зображення: „Ніяких перебільшень, ніяких гіпербол”. Її мета як художника – „бути близьким до життя настільки, наскільки точним може бути на суді свідок, який виступає під присягою”.

Серед дослідників творчості письменниці побутує думка, що аналіз естетичних поглядів Дж. Еліот приводить до неоднозначних висновків: по суті маніфест англійського натуралізму був готовий до 1860 року, тобто до того часу, коли почав працювати Е. Золя, визнаний лідер європейського натуралізму (програмний роман Е. Золя „Тереза Ракен” був написаний 1867 року).

Англійська критика не відносить Дж. Еліот до натуралізму, хоча вона, як і натуралісти в цілому, сприйняла позитивістські ідеї і надавала великого значення точним наукам у розумінні суспільних механізмів. Представники цього напряму відмовлялись від історизму, властивого реалізмові, у підході до людини надавали значення теорії спадковості, фізіологічним і біологічним факторам. Своєю чергою, Дж. Еліот надає значення соціальним умовам формування характеру людини, досліджує складність внутрішнього світу людини, і робить це методами, притаманними реалістичній літературі.