Братство прерафаелітів і естетична течія в англійській літературі.

В творчості Джозефа Конрада (Джозефа Теодора Конрада Коженьовського), англійського письменника польського походження центральні мотиви – протиборство природи і людини, духовна еволюція, тема „перемоги в поразці”, докори сумління і внутрішній біль, які примушують переїжджати з одного моря до іншого, з одного континенту на інший. Таємниця людської долі, таємниця особистості, людська гідність перед обличчям небезпеки і соціальної поразки – центральні проблеми творчості Дж. Конрада. Романи письменника „Лорд Джим” (1900), „Ностромо” (1904), „Серце темряви” (1902) та інші твори справили вплив на багатьох літераторів ХХ ст., включаючи Е. Ґемінгвея, Г. Гріна, Дж. Ґеллера. За письменником, який до 20 років не знав англійської мови, закріплюється звання найкращого стиліста в англійській літературі.

Творчі принципи Р. Л. Стівенсона – принцип мужнього оптимізму, енергійної життєвої позиції, література як діяльна форма життя – лежать в основі його пригодницьких та історичних романів „Острів скарбів” (1883), „Чорна стріла” (1888), „Катіона” (1893). Неоромантичне рішення проблеми діалектики Добра і Зла, „злочину і кари” в його романах і малій прозі, („Дивна історія доктора Джекіля і містера Ґайда” (1886), оповідання „Маркхейм” (1885), роман „Володар Баллантре” (1889)) дозволяє віднести творчість письменника до найкращих зразків психологічної прози кінця ХІХ ст.

У неоромантичній літературі творчість поета і прозаїка Джозефа Редьярда Кіплінга, першого англійського лауреата Нобелівської премії (1907), відносять до „літератури дії”. Доктрина соціального активізму, розуміння людини через її дії – етичні принципи письменника. Р. Кіплінг відкрив для англійців Індію. В циклах оповідань „Прості оповіданні з гір”, „Три солдати”, романі „Кім” (1901) – це не лише екзотична, яскрава країна, а й надзвичайно бідна та брудна, в якій англійці здійснюють сумнівну цивілізаційну місію. Казки Р. Кіплінга „Книга джунглів” (1894), „Друга книга джунглів” (1895), „Просто казки для маленьких дітей” (1902) є творами з глибоким філософським та соціальним підтекстом.

Братство прерафаелітів і естетична течія в англійській літературі.

Проти умовностей вікторіанства і сліпого наслідування класичних зразків виступили прерафаеліти. Засноване 1848 року в Лондоні Прерафаелітське братство об’єдналось навколо ідей відомого мистецтвознавця та критика другої половини ХІХ ст. Джона Рескіна (який висунув принцип „вірності Природі”). Серед найвідоміших членів товариства – поет і художник Данте Габріель Россетті, художники Вільям Холмен Хант, Джон Еверест Міллє, Вільям Россетті, письменник і художник Вільям Морріс. Назва „прерафаеліти” була покликана передати духовну близькість до флорентійських митців раннього Відродження, тобто тих, хто творив до епохи Рафаеля і Мікеланджело, оскільки вони вважали, що початки академічних традицій (далеке від дійсності зображення людей, природи, подій; умовність і офіційність класичних зразків мистецтва; неприйняття нового) пов’язані з Високим Відродженням. Прерафаеліти намагалися відродити в людині духовність, моральну чистоту і релігійність, вони кинули романтичний виклик індустріальному суспільству і буржуазній культурі. Вони звертались до біблійних сюжетів, до класичної поезії, до творчості Данте Аліґ’єрі і Вільяма Шекспіра.

Ідеї та художня творчість членів Прерафаелітського братства вплинули на розвиток символізму в літературі, зокрема, на творчість В. Пейтера і О. Вайлда. Своєю чергою, ідея В. Пейтера „мистецтво для мистецтва” була втілена в полотнах прерафаелітів. Теоретик та історик мистецтва, літературний критик Волтер Пейтер, близький до прерафаелітів, вважав, що у мистецтві найважливішим є безпосереднє індивідуальне переживання кожного моменту буття, а весь світ зводиться і завершується найвитонченішим і найяскравішим почуттям – переживанням прекрасного. У культовій книзі кінця ХІХ століття „Ренесанс. Нариси мистецтва і поезії” (1873) він писав: „Мистецтво не дає нам нічого крім усвідомлення кожної миті життя, що збігає, і збереження їх усіх”.

Найвизначнішим представником естетизму, теоретичну основу якого було сформовано В. Пейтером, став Оскар Вайлд. Письменник оспівує культ краси у своїх творах, тоді як інші цінності життя – добро, істина, честь, мудрість – виступають її похідними, вторинними елементами. „Краса – один із видів генія, вона ще вище за генія, тому що не потребує розуміння. … Її не можна піддати сумніву. Вона має божественне право на верховну владу. Вона робить царями тих, кому належить”, – повчає Доріана Грея лорд Генрі в романі „Портрет Доріана Грея”. Водночас представники естетизму розуміли, що життя не вкладається в жодну систему відліку, і на практиці краса як сенс життя є нездійсненим принципом. Тому в їхніх теоріях краса оголошується найвищою і абсолютною метою мистецтва, яке зі своєю особливою системою цінностей існує лише заради себе самого. У „Портреті Доріана Грея” концептуальне поле опозицій мистецтво-життя, прекрасне-потворне, добро-зло, душа-тіло утворює смисловий простір роману, а його своєрідною віссю виступає поняття краси, втіленням якого є портрет, написаний художником Холвордом. Так само, як і поняття краси, абсолютизуючи, О. Вайлд розробляє поняття насолоди. Природу і цінність останньої досліджували ще давньогрецькі мислителі Платон і Аристотель. Для Аристотеля задоволення/насолода виступає ознакою здійснення бажань людини, відтак і відчуттям повноти життя. Задоволення в своїй ідеальній меті спрямоване до блага. Це свого роду очищення, скероване і на душу і на тіло, оскільки, за Аристотелевою теорією рівноваги елементів, душа і тіло – це єдине ціле: „душа – це здійснення, реалізація чи форма тіла, і те, що приносить шкоду чи користь душі, так само є шкідливим або корисним для тіла, і навпаки”. Цей елліністичний ідеал гармонії душі і тіла автор „Доріана Грея” осмислює іронічно, фрагментує його в дусі естетики декадансу. Тому насолода для персонажів роману є самодостатньою, не зв’язаною з етичними цілями: для Доріана – це фізична насолода красою власного тіла, для лорда Генрі – інтелектуальна, для Безіла – духовна насолода.

Естетизм О. Вайлда розміщує Мистецтво і Красу по той бік Добра і Зла, знімаючи відповідальність за імморалізм та інші наслідки неестетичного характеру. Ця тенденція „мистецтва для мистецтва” виявилась плідною і для митців-модерністів, і для постмодерністів, і для багатьох теоретиків літератури та мистецтва ХХ століття.