Англійська література кінця ХІХ століття

АНГЛІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ СТОЛІТТЯ

Провідні літературні напрями і жанри в англійській літературі останньої третини ХІХ ст.

Загальна картина літературного розвитку останньої третини ХІХ ст. надзвичайно різноманітна. В цей період розвиваються, співіснують і взаємовпливають реалізм, натуралізм, неоромантизм, естетизм. Своєрідність літератури визначається ситуацією, що складається в суспільному житті Європи і Великої Британії, а також впливом позитивізму, філософії життя та інших філософських концепцій. Одна із важливих рис цього періоду вплив нереалістичних декадентських тенденцій на загальний розвиток літератури.

Зміни у суспільній свідомості, поява настроїв розчарування, зневіри в ідеалах, тобто усього декадентського комплексу, дає змогу обґрунтувати зміщення акцентів на користь пильнішої уваги до внутрішнього світу людини, пояснити, як історія, що була „реалізованим у життя романом” (за Дж. Джойсом), перетворюється на „нічний жах, якого хочеться позбутись”. Прикметою літератури цього періоду є поява нового рівня психологізму: розширення сфери психологічного аналізу, впровадження елементів техніки „потоку свідомості” характерне для представників різних літературних напрямів.

Поряд з романом як провідним жанром успішно розвиваються жанри малої прози – оповідання, новела, казка, а також поетичні та драматичні жанри.    

Реалізму цього періоду властиві гострий критицизм, аналітичність щодо прихованих механізмів буржуазного суспільства, зосередженість на повсякденному приватному житті людини. Розкриваючи найбільш важливі соціальні процеси, письменники витворюють нову концепцію людини, в основі якої неможливість переробити дійсність на рівні Історії, втрата оптимістичного погляду на життя (на відміну від попередників, які вірили у перемогу Добра над Злом). Тому життя у творах письменників-реалістів постає трагічним і сповненим протиріч. В цілому ж, реалістичний роман 70 – 90-х рр., представлений творчістю Джорджа Мередіта, Семюеля Батлера, Томаса Гарді, продовжує і розвиває традиції англійського класичного реалізму середини ХХ ст.

Одним з найбільш впливових романістів к. ХІХ ст. вважають Дж. Мередіта. В його програмному романі „Егоїст” (1879) виведений тип джентльмена-егоїста зі специфічними британськими рисами – амбіційністю, снобізмом, залежністю від умовностей. Важливою рисою соціально-психологічних романів письменника є майстерність психологічного аналізу. В них помітно міняється структура оповіді, розвиток сюжету сповільнюється, скорочуються ланки подій, їхня кількість, події зводяться до повсякденних побутових ситуацій, але збільшується обсяг психологічного аналізу, значно зростає увага до психологічної деталі.

„Першим антивікторіанцем” називали С. Батлера, автора сатиричного антиутопічного роману „Едін” (назва – анаграма слова „ніде”, англійською – Nowhere, 1872), роману-хроніки „Шлях всієї плоті” (1903). Такі риси його творчості як перегляд усього традиційного (С. Баталер, наприклад, написав „Перегляд сонетів Шекспіра” (1899), а також доводив, що автором „Одіссеї” була жінка), виступи проти ортодоксії в усіх сферах життя (зокрема, проти ортодоксальної релігії), відкриття сфери безсвідомого, неусвідомлених мотивів людської поведінки зробили його вихідною фігурою для багатьох письменників ХХ століття, серед яких Б. Шоу, Р. Олдінгтон, Дж. Джойс, Г. Велс, Ф. С. Фіцджеральд.

У найкращих романах прозаїка і поета Т. Гарді, які сам письменник назвав романами „характерів і середовища”, втілено його трагічний світогляд. У нього увійшли соціально-психологічні романи „Під деревом зеленим” (1972), „Мер Кестербріджа” (1886), „Тесс з роду Д’Ербервілей” (1891), „Джуд Непомітний” (1896). Трагедія і трагічність людського існування, глибинні соціальні процеси, релігія, мораль, сім’я, освіта – основні теми романної творчості письменника. Т. Гарді аналізує такі поняття як випадок, часто роковий, і характер, вважаючи їх могутніми рушійними силами в житті людини. Демократизм письменника, його увага до долі простої людини праці, майстерність у відстеженні всебічного зв’язку між характером і оточенням, гра точками зору, авторська активність у тексті – ці та інші аспекти романів Т. Гарді дозволяють вважати його передтечею романного мистецтва Великої Британії ХХ ст.

Натуралізм як літературний напрям склався під впливом філософії позитивізму (О. Конт, Г. Спенсер) у французькій літературі в останню третину ХІХ ст. Транслювавши позитивістську тезу про істинне „позитивне” знання, отримане лише експериментальним шляхом спеціальними науками, І. Тен, Е. Золя і брати Гонкури розробили естетику натуралізму. Е. Золя, чиї статті та художні твори вважають відповідно теоретичними і художніми маніфестами, доводив, що митець повинен відтворювати життя без перебільшень, типізації, умовностей, табу, максимально об’єктивно. Художня практика провідних англійських представників натуралізму – Джорджа Гіссінга (романи „Декласовані”, 1884, „Демос”, 1891) і Джорджа Мура (ірландський письменник) – сприяла демократизації змісту та форми англійської літератури. Однак беззаперечне слідування принципу життєподібності приводило до копіювання життя і тим обмежувало художні можливості письменників, оскільки мета мистецтва не копіювати, а осмислювати життя.

Неоромантизм, один з провідних літературних напрямів останньої третини ХІХ с., найширше розвинувся в англійській літературі. Представники неоромантизму – Дж. Конрад, Р. Л. Стівенсон, Р. Кіплінг, А. Конан Дойл – відмовлялися „оспівувати” у своїх творах „поетику повсякденності”, на противагу художнім зверненням до безгеройної сірої дійсності, вони культивували романтику пригод, обираючи місцем дії екзотичні країни, а своїм героєм неповторну, непересічну, мужню особистість. Очевидним є зв’язок з естетикою романтизму початку ХІХ ст., але вдаючись до умовних, часто фантастичних сюжетів і образів, неоромантики основну увагу зосереджували на дослідженні внутрішнього світу людини, на її глибинних психологічних основах (вплив на неоромантиків Ф. Достоєвського).