Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Італійська історіографія 9 страница

Крім "Середземномор'я" і "Матеріальної цивілізації", про які йшлося вище, Ф. Бродель дотримувався усталеного взірця історіо-ИИсання у своїй останній великій роботі "Ідентичність Франції" \Л томи вийшли вже після його смерті, два наступних він не встиг Написати). У ній він аналізує змодельовані ним структури-цивілі-^3аЦІЇ, змальовує структуру "нерухомої історії"" взаємин людей з Навколишнім природним середовищем, географічні й кліматичні Умови Франції та їх вплив на антропологічну, мовну, економічну, Політичну різноманітність її регіонів. Назагал, це дослідження

I' ■

Сучасна світова історіографія французької самобутності у "часі довгої тривалості" - стосунках між містами і селами, впливі на них ландшафтів, розвитку комунікацій тощо. Людей у цьому дослідженні майже не видно, вони "розчинені" в середовищі. Автор прагнув наголосити, що "люди творять історію, але й історія створює людей, вона нерідко формує їхню долю - це анонімна, але глибоко й часто мовчазна історія".

Таку структурну "історію без людей" розвинули у 60-70-ті роки учні Броделя Ж. лє Ґофф, Е. лє Руа Лядюрі, М. Ферро та інші. Дроблення суспільства на структури поступово призвело до фрагментації історичних знань, переносу центру ваги з соціальних процесів на свідомісні, пошуку причин змін у індивідуальній і колективній свідомості, у мотивах людських діянь. Учні і прихильники Школи підхопили й розвинули саме цей аспект історичного пізнання. У 1953-1956 pp. вони опублікували семитомне видання "Загальна історія цивілізацій" під редакцією М. Крузе, на підставі якого були підготовлені шкільні підручники з історії. У них йшлося про нескінченні зустрічі та взаємодії часів та регіонів, цивілізацій і "світів".

На початках учні Ф. Броделя захоплювалися вивченням соціально-економічних суспільних структур. У 1955-1957pp. Пер Шоню опублікував і захистив докторську дисертацію, що була представлена 12-томною працею "Севілья і Атлантика 1504-1650 pp." (у співпраці з Г'юїт Шоню). У ній він статистично обробив і проаналізував документи порту Севільї, що був одним з основних центрів торгівлі між Іспанією та Америкою, відзначивши його вплив на всю європейську економіку. Вчений застосував статистичні методи обробки інформації, організував матеріал у т. зв. "серії даних", через що кліометричні дослідження у Франції отримали назву "серійної історії"".

Вивчення соціальних структур супроводжувалося введенням до наукового обігу масових джерел - описів маєтків, парафій, демографічних матеріалів тощо. Квантифікація і "вимірювання" історичної інформації увійшло в моду. Молоді історики, які легко засвоювали нові віяння й математичні методи, вважали, що відбувається "онаучнення" історії, шукали і обробляли масові джерела, представляючи їх мовою цифр і рівнянь. Ще в 1973 р. один з провідних представників Школи Е. лє Руа Лядюрі писав, що "історія, яка не є квантифікованою, не може претендувати на те, щоб вважатися наукою". У цьому річищі стали відомими праці П'єра 82

Французька історіографія

зокрема монографія "Бове і бовейці з 1660 до 1730 року" а) Історик проаналізував приходські книги й представив уза- картину родинних стосунків у Бове за понад півстоліття, ні студії були надзвичайно популярні: історики вивчали, епідемії, наслідки війн тощо.

Наукове визнання здобули праці учня Броделя Еммануеля яв Руа Лядюрі, який намагався йти слідами свого вчителя у більш широкому охопленні історичної проблематики. У 1966 р. вийшла дпуком його докторська дисертація "Селяни Ланґедока (з XV до «матку XVIII ст.)". У ній вчений на підставі уважного вивчення документів подав картину замкненого і самодостатнього світу селян провінції Ланґедок в рамках аграрного циклу довгої тривалості який характеризувався як "нерухома історія". Учений дослідив даа головні складники цього циклу - динаміку зростання населення І «ціни на сільськогосподарську продукцію. Статистичний аналіз коливання чисельності населення, виробництва і цін, становища шиш дав змогу йому встановити незбігання економічного розвитку з поширенням грамотності - остання фактично зовсім не залежала від виробничого процесу.

Е. лє Руа Лядюрі про проблему неписьменності; уривок з праці "Селяни Ланґедока":

"...Таким чином, всупереч існуючим стереотипам, не еко-
ряоміка визначає розвиток культури. У даному випадку вона мала б
сприяти занепадові народної освіти. Навпаки, це культура, яка при
повному застої у виробництві, попереджує майбутній розвиток
■' економіки й сприяє майбутньому відновленню матеріального
і зростання, тому, яке розпочнеться, починаючи з 1720 р.
І Культура попереджує, і ми можемо навіть додати, що вона

визначає; поруч з іншими факторами вона сприяла з 1700 p., з хронологічного початку століття Просвітництва, закладенню основ, підго-, і товці умов майбутнього економічного піднесення. Дуже повільне | поширення початкової освіти внаслідок згаданих заходів досягає найвіддаленіших сіл, впливає на стан економічних чинників: внаслідок цього процесу клас великих фермерів, ще неписьменний наприкінці XVI ст., у своїй більшості стає письменним наприкінці XVII ст.; Це ясно показує співставлення проставлених наприкінці документів j знаків і підписів" (Ж.-Б. Дюпон-Мельниченко, В. Ададуров. Фран-'Цузька історіографія XX століття. Львів: Класика, 2001, С. 112).

О-

Сучасна світова історіографія

Увага до "малорухливої історії" і стійких суспільних структур виводила французьких істориків на свідомісний рівень. У своїй інавгураційній промові в Колеж де Франс Е. лє Руа Лядюрі проголосив, що історія є "одвічною неперервністю, довгим терміном і постійним коригуванням". В основі її "нерухомості" лежать глибинні структури - "історія зерна і хліба, історія морських шляхів, історія посухи і зрошення, історія рівноваги між голодом та родючістю". Така історія скеровувала увагу дослідників на свідомісні структури - менталітет, в якому закріплювалася ця малорухливість. Одними з перших такий перехід до свідомості зробили Філіп Арієс, Робер Мандру, Жак лє Ґофф, Жорж Дюбі. Робер Мандру в докторський дисертації (1968) з'ясував, як формувалися уявлення про "нечисту силу" і чому в середні віки влаштовувалися процеси над відьмами. Ж. Дюбі на прикладі однієї битви між французами і німцями при Бувші у ] 214 р. змалював уявлення, спосіб життя, звичаї і стиль мислення французів у ті давні часи.

Проте поворот до історії ментальностей з особливою силою проявився у послідовників Школи у 70-80-ті роки, коли почали задавати тон представники т.зв. "третього покоління". Усі вони вийшли з лона Школи, заступили свого Метра на керівних посадах в VI Секції, на кафедрі і в редакції "Анналів". Найбільш відомими його представниками стали Е. лє Руа Лядюрі, Ж. лє Ґофф, М. Фер-ро, П. Нора. У 1974 р. вони опублікували тритомну колективну працю "Техніка історії"", в якій під впливом постмодерну проголосили намір створити "нову історію", що повинна відійти від вивчення соціальних структур і надструктур, відмовитися від "великих наративів", "глобальних схем" і зосередитися на дослідженні сві-домісних явищ, індивідуальних і колективних уявлень, описі подій. Історія, на думку авторів, повинна бути відкрита всім впливам, співпрацювати з багатьма науками, повернутися обличчям до окремої людини та її переживань. Поворот в історіописанні був закріплений в колективній роботі "Нова історія" (1978), яка вийшла під редакцією Ж. лє Ґоффа. У ній простежувалася сильна тенденція до зв'язку історії з культурною антропологією, вивченням індивідуального і колективного досвіду.

Ініціатори звороту до "нової історії" своїми дослідженнями створили взірці нового історіописання. У 1975 р. великим накладом вийшла праця Е. лє Руа Лядюрі "Монтайю, окситанське село з 1294 84

-п

Французька історіографія

1324 р." Це була історія ізольованої в Піренеях сільської іромади в добу середньовіччя. На основі 92-х томів актів доклад-його розслідування на предмет поширення в селі катарської єресі, Іргорик реконструював цікаву картину життя та уявлень селян, їхнього господарства, звичаїв, сімейних стосунків. Блискуче написана книжка читалася як роман, стала бестселером, побила всі рекорди популярності (загальний наклад 2 млн примірників), при-Яесла автору комерційний успіх. Подібна реакція була й на нас-іупну роботу Е. лє Руа Лядюрі 1979 р. "Романський карнавал", де він взяв сюжет про соціальні заворушення у місті Роман, спрямова-tii проти засилля знаті, здійснив реконструкцію світосприйняття Мешканцями ЛанГедока свого часу і власного місця у ньому. Заколот у Романі 1580 р. змальовано в химерній атмосфері карнавального дійства, в якому люди в силу обставин і звичаїв виступають в певних ролях, про які й самі не здогадуються.

Культурна антропологія стала найбільш популярним захопленням представників "третього покоління" Школи "Анналів". Гучного розголосу і наслідування набули праці Філіпа Арієса, який у 70-ті роки опублікував декілька книжок про ставлення до смерті в різні часи та його відображення в поведінці людей ("Людина перед Обличчям смерті", 1972; "Нарис смерті на Заході", 1975). Після foro чимало істориків почали вивчати народження, шлюб, почуття, Кохання, секс, одяг та інші прояви людського життя у минулі часи. Зокрема, Жорж Дюбі написав роботу "Лицар, жінка і священик. ІПлюб у середньовічній Франції" (1981), Мітель Фуко - "Історію сексуальності в класичну добу" (1984, 2 томи) тощо.

У цьому ж напрямі працював і Жак лє Ґофф, якого цікавили Системи колективних уявлень та ідей людей середньовіччя, "учена" Та "народна" культура. Героєм його творів стали прості люди та їхні повсякденні проблеми, звичаї, вірування, забобони ("мовчазна

бІЛЬШІСТЬ"). КуЛЬТурНО-аНТрОПОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД усунув 3 ІСТОрІЇ ПОДІЇ й постулював "неподієву історію" - ментальність, змусив запровадити у дослідження нові типи джерел (фольклор, казки, ритуали, артефакти). Усе це дало змогу значно глибше проникнути у внутрішній світ людей певної епохи.

Культурно-антропологічна історія стала вершиною вивчення свідомісних проявів поведінки людей. Проте у 80-ті роки в сере-Довищі французьких істориків виникли дискусії щодо фрагментації

^-} Сучасна світова історіографія

історії і кризи історичної науки. Редакція "Анналів" провела декілька міжнародних семінарів з обговорення проблем історичної методології. У дискусіях підносилися питання про цілісність бачення історії, ставлення до "мікроісторії", що набирала популярності. Стверджувалося, що загальна картина минулого нагадує розколоте на друзки дзеркало, яке добре відображає окремі світи, але не світ у цілому. Подрібнення історіографічних практик і вузька спеціалізація дослідників на початку XXI ст. ставить під питання існування такого феномену як Школа "Анналів". Відображенням змін у підходах стала зміна назви часопису, який від 1994 р. вже другий раз поміняв назву з "Аннали: економіка, суспільство, цивілізація" на "Аннали історії та соціальних наук".

Різноманітність зацікавлень представників Школи нині є значною. У 1988 р. група істориків (Ж.-П. Азема, Ж.-П. Ріу, М. Сі-рінеллі та інші) опублікувала збірник за редакцією Рене Ремона "За політичну історію". Автори привертали увагу до потреби вивчати політичну історію як події "часу короткої тривалості", враховуючи вплив політики на суспільну свідомість. Заклик був почутий: з'явилися праці знаних дослідників, в яких простежувалася роль політики у суспільній та індивідуальній свідомості. Прикладом є монографія Ж. лє Ґоффа "Людовик Святий" (1996), в якій представлено політичний портрет французького короля крізь призму політичної думки та ментальності його епохи. Досліджено зміст і механізми політичної влади, її стосунків зі суспільством, ритуали, символіку, способи самоідентифікації. Такий образ політичної історії докорінно відрізняється від традиційної подієвої історії, подає значно об'ємнішу і складнішу картину політичних дій.

Водночас більша увага приділяється історичній свідомості та її функціонуванню в суспільстві. Дослідження проблем історичної свідомості відкрило завісу маніпулювання нею з боку держав, політичних партій та ідеологій, а також показало жахливі наслідки такої маніпуляції (наприклад, взаємне поборювання націй під час розпаду Югославії у 90-ті роки XX ст.).

Марк Ферро розглянув цю проблему на прикладі біографії маршала Ф. Петена (1987). Він показав, що завдання історика не "судити" минуле, а зробити його зрозумілим сучасникам. На прикладі ставлення до маршала Петена, якого у 1940 р. обожнювали, а у 1945 р. викреслили з офіційної пам'яті, історик ствердив, що завжди "офіційна" історія та колективна пам'ять вступатимуть у суперечність. 86

Французька історіографія

Робер Амбелен у книзі "Драми та секрети історії 1306-1643" П98І) переконливо довів, що офіційна історіографія впродовж століть намагалася приховувати одні та перебільшувати значення інших подій минулого, щоб представити його у вигідному для держави, церкви чи партії світлі. Тому історична пам'ять та історична свідомість в останні роки привертає все більшу увагу істориків. У 1984-1993 pp. у Франції було опубліковано семитомне видання під редакцією П'єра Нора "Місця пам'яті". У його підготовці брали участь фахові історики, політологи, соціологи, мовознавці, культурологи тощо. Вони вивчили і презентували уявлення французів про символи і ритуали, котрі об'єднують їх у націю. Дослідження показало, що символічні уявлення, які цементують сучасну французьку націю, склалися тільки в останні два століття й сягають періоду французької революції XVIII ст. Проте в історичній пам'яті завжди присутні й елементи, які роз'єднують її.

Економічна і соціальна історія має давні традиції у французькій історіографії. У міжвоєнний період міжнародне визнання здобули праці дослідника соціально-економічних проблем Франції та Європи Ернеста Лябрусса (1895-1988). Після війни він очолив кафедру економічної історії Паризького університету, яку перед ним займав М. Блок. Творчість вченого розгорталася під впливом відомого французького економіста Франсуа Сіміана (1873-1935), який був прихильником пошуку закономірностей в розвитку економіки, що проявлялися в русі цін на вироблені продукти. Е. Лябрусс пішов його слідами, опублікував у 1933 р. широко знану двотомну працю "Нарис руху цін і доходів у Франції XVIII ст." На підставі Обробки статистичних даних він побудував схему розвитку господарства, виявивши цикли різного тривання - довгі, циклічні й сезонні. Ученого цікавили передусім "цикли довгого тривання", пов'язані зі змінами цін і доходів населення.

Після війни він продовжив дослідження циклів розвитку французької економіки, зосередившись на періоді, що передував Французькій революції ("Криза французької економіки наприкінці Старого режиму і напередодні Революції"", 1944). Дослідник показав, що французька економіка у XVIII ст. залишалася "економікою старого типу", залежала не стільки від господарської кон'юнктури, скільки від природних катаклізмів, неврожаїв, які викликали різке збідніння населення й гострі соціальні протести. Неврожай автома-

Сучасна світова історіографія

тично призводив до кризи, яка швидко охоплювала все господарство. Одна з таких криз спричинила революцію кінця XVIII ст.

Згодом учений перейшов до вивчення економічних циклів XIX ст. та інших періодів минулого Франції. Він розробив методологічні й методичні засади пошуку залежності між циклами змін цін, доходів, споживання і виробництва, які застосував до XIX ст. Це дало йому підстави стверджувати, що до середини XIX ст. економіка Франції розвивалася за старими, домодерними законами, що й стало наслідком кількох великих соціальних заворушень та революцій. Е. Лябрусс був прихильником роботи з масовими джерелами, вибудовуючи на їх основі різноманітні часові цикли. Він легко перейшов до квантифікаційної історії і на IX Міжнародному конгресі істориків в Римі (1955) запропонував загальноєвропейський проект дослідження буржуазії XVIII-XIX ст., що ґрунтувався б на статистичному дослідженні різноманітних джерел.

Е. Лябрусс активно займався організаційною і педагогічною діяльністю, підготував багато учнів, котрі досліджували різні питання соціальної та економічної історії. Він очолював низку комісій МКІН, був головою Товариства з історії революції 1848 р.. створив Центр з вивчення історії синдикалізму, Французький інститут соціальної історії, заснував часопис "Соціальний рух". У поглядах Е. Лябрусса було чимало елементів, які зближували його зі Школою "Анналів". Він співпрацював з VI Секцією Практичної школи вищих студій, був її членом та учасником проектів. Одним з них стала підготовка і публікація спільно з Ф. Броделем фундаментального чотиритомного синтезу "Економічна і соціальна історія Франції" (1977-1982).

Учні і послідовники Е. Лябрусса розробляли різні питання минулого економіки. Група вчених (Ж. Був'є, В. Жилль, М. Лєві-Лєбуайє) у 60-70-ті роки підготували роботи з історії банків і банківської системи в Європі, інші займалися вивченням промисловості, транспорту тощо. Історики-економісти з ентузіазмом взяли участь у "квантитативній революції"". її французький варіант запропонував Ж. Марчевскі, вважаючи, що необхідно досліджувати минуле на підставі вироблених у XX ст. підходів до господарської звітності: вивчати демографічні і статистичні показники розвитку різних галузей. Розроблена ним методологія була застосована працівниками очолюваного Ж. Марчевскі Інституту прикладної еконо-

ЙЙ

І!

Французька історіографія

цічної науки. Було складено статистичні таблиці, що містили показники промислового і сільськогосподарського виробництва у франції XVIII-XIX ст. Проте результати здійсненої роботи не при-яесли очікуваних дослідницьких здобутків, але згодилися як дже-*ело для інших історичних досліджень.

■';■■■ " Нова історія міжнародних відносин ". Історія міжнародних відносин і дипломатії теж спиралася на міцні історіографічні традиції, що засновувалися на методології опису подій дипломатичного Життя, війн, мирових угод, переговорів тощо. Після Другої світової війни такий підхід був скомпрометований, оскільки провокував істориків на апологетичне ставлення до власних держав і, у підсумку, провадив до спотворення реальної картини минувшини. Засновники їпколи "Анналів" висловлювали невдоволення тим, що історики обмежували свої студії політичними чинниками, не беручи до уваги інших. У 1929 р. Л. Февр написав полемічну статтю "Проти дипломатичної історії як такої"", де зазначив, що історики "живляться королівськими примхами, царським дрантям або великими намірами міністрів". Такий поверховий погляд не розкриває всіх механізмів зовнішньої політики, залишаючи поза увагою її внутрішню сутність.

Формування нових підходів до історії міжнародних відносий у французькій історіографії пов'язане з ім'ям професора Паризького університету П'єра Ренувена (1893-1974). Його погляди формувалися у суспільно-політичній атмосфері Франції перших десятиріч XX ст., коли перед істориками стояло завдання виправдати зовнішню політику своєї країни і "ошляхетнити" її цілі у Першій світовій війні, поклавши вину за її розв'язання на Німеччину та її союзників. П. Ренувен, як учасник цієї війни і учень А. Олара, цілкої підходив на цю роль. У 1928 р. він був включений до ґрона знаний французьких істориків, які за дорученням уряду підготували і опублікували - у відповідь на німецьку версію дипломатичної істо-РІЇ - 32-томне видання "Французьких дипломатичних документів 1871-1914 pp." (1929-1957). Міжвоєнні праці П. Ренувена хоча й Перебували в річищі тогочасних офіційних оцінок війни, де основа на вина покладалася на центральні держави, вирізнялися спробами кинути більш широкий погляд на події.

Друга світова війна внесла перелом у світогляд і методологічні погляди П. Ренувена. Після її закінчення він працював у Провідних університетських центрах Франції, очолював низку до-

V\ Сучасна світова історіографія

___ „„u історіографія

слідницьких установ і редакцію часопису "Історичний огляд", був засновником Міжнародного комітету з історії Другої світової війни. Його погляди на історію міждержавних відносин у завершеному вигляді були представлені у 8-томній "Історії міжнародних відносин", яка вийшла під його загальною редакцією у 1953-1958 pp., і книзі "Вступ до історії міжнародних відносин" (1964), написаної спільно з його учнем Ж.-Б. Дюрозелем.

Методологічною підставою оригінального підходу П. Ренувена послугували марксизм і Школа "Анналів". З'єднавши їх раціональні ідеї, вчений запропонував теорію "глибинних сил", що діють у міжнародних відносинах, а точніше - у відносинах між народами, а не державами. На його думку, міжнародні відносини визначаються не стільки дипломатією урядів, скільки синтезом географічних і демографічних умов суспільств, їхніх економічних і фінансових інтересів, технологій, внутрішніх соціальних структур, ідеологій, вірувань, моралі, ментальності. Врахування всіх цих "глибинних сил" може прояснити основне в міжнародних відносинах - мотиви, причини та наміри. На відміну від представників Школи "Анналів" П. Ренувен не перебільшував значення соціальних процесів, з повагою ставився до "історії-події", вважаючи її необхідним елементом історичного аналізу і пояснення. Він відкидав моністичний погляд на причини розвитку цих стосунків, зазначав, що у конкретних обставинах провідну роль можуть відігравати різні чинники. Тому при розгляді історії міжнародних відносин поряд з політичними та дипломатичними процесами він наводив дані про розвиток науки і техніки, соціально-економічне становище, національні і соціальні рухи та колективну психологію.

праці

Уривок про "Кінець бісмарківської Європи j праці П. Ренувена "Історія міжнародних відносин " (1955):

"Падіння Бісмарка 18 березня 1890 р. прискорило кризу. Піс- і
ля відставки канцлера німецький уряд розірвав таємний союз з і
! Росією, таким чином відмовившись від визначальної ролі бісмар- ■
і ківської політики. З цього моменту готується подія, якій Бісмарк і
• намагався запобігти і якої йому можливо вдалося би ще певний час!
уникати: ізольована внаслідок цього розриву Росія переорієнтову- і
ється на союз з Францією. В міжнародних відносинах у Європі це - j
лінія глибокої зміни. Як її пояснити і як окреслити значення? і

! Відставка канцлера є наслідком конфлікту з молодим імпера-!

і тором Вільгельмом II. У цьому конфлікті значне місце посідають і 90

Французька історіографія

мотиви особистого порядку: не є несподіванкою, що згода між 70-річним міністром та 25-річним монархом буде важкою; вона стає ще важчою, коли віч-на-віч стикаються амбітний суверен, захоплений ідеєю "великого царювання", та призвичаєний домінувати канцлер (...) Внутрішня політика також створює ситуації для серйозних непорозумінь: канцлер, який з 1879 р. веде запеклу боротьбу проти соціалізму та синдикалізму, не хоче від неї відмовлятися, навіть попри те, що домігся тут менш ніж посередніх результатів; він зробив цю проблему передвиборчою платформою, щоб не допустити соціалістів до рейхстагу; а імператор боявся опору і не бажав розпочинати своє царювання наступом проти робітничих мас, що міг допровадити до кривавих заворушень.

Але суперечності зазначились також у сфері зовнішньої політики. Вільгельм II охоче прислухався до критичних голосів з боку військового командування на адресу російської політики Бісмарка, особливо до думки генерала фон Вальдерзее, а також голосів з кабінетів міністерства закордонних справ, де кілька співробітників канцлера розпочинають подвійну гру, щоб відмежуватися від свого начальника, зірку якого оповиває морок (...) В керівництві Генерального штабу певні особи вважають, що було б на часі розв'язати війну проти Росії "ще до того, як вона зміцнить свої сили" (...)

Як тільки Вільгельм II вручив Бісмарку його відставку, люди "нового курсу" розпочали змінювати орієнтацію німецької політики щодо Росії. Наступник Бісмарка Капріві є хорошим генералом, непоганим адміністратором, проте не має жодного досвіду в питаннях зовнішньої політики; тож його спрямовували співробітники, особливо барон Фріц фон Гольштейн, який на простій посаді радни-ка-референта в міністерстві закордонних справ починає відігравати вирішальну роль у сфері зовнішньої політики (...) В цьому "повороті" німецької зовнішньої політики вплив Гольштейна є величезним (...)

Це німецьке рішення спричинилося - після довгих вагань - до переорієнтації зовнішньої політики царя. Значення цієї дипломатичної еволюції є настільки вагомим, що тут слід розглянути її детальніше, поетапно: всі ці пошуки навпомацки російської зовнішньої політики відкривають захоплюючі перспективи для історичної інтерпретації..." (Ж.-Б. Дюпон-Мельниченко, В. Ададуров. Фрат/узька ■ історіографіяXXстоліття. Львів: "Класика". 2001, С. 119-121).

У 60-70-ті роки XX ст. під керівництвом П. Ренувена було підготовлено низку докторських дисертацій, присвячених економічним і фінансовим взаєминам Франції з іншими державами в XIX і XX ст. Серед учнів здобули авторитет П'єр Ґюйєн, Раймон

І:

Сучасна світова історіографія

Пуадевен, Рене Жіро, Жак Тобі. Рене Реман зробив вдалу спробу показати вплив міжнародних стосунків на формування суспільної свідомості на прикладі ставлення французів до американців ("Сполучені Штати в очах французької громадської думки (1815-1852)", 1962). Серед учнів Ренувена виділяється творчими здобутками професор Сорбонни Жан-Батіст Дюрозель - автор численних праць з історії міжнародних відносин і передусім популярного синтезу "Історія дипломатії від 1919 року до наших днів", який тільки у Франції витримав дванадцять видань, був перекладений багатьма мовами світу (український переклад з'явився 1995 р.). Його працям властива увага до глобальних соціально-економічних, політичних і культурно-духовних зрушень, котрі чинять безпосередній вплив на міжнародні відносини. Нове покоління французьких істориків міжнародних відносин утримує на високому рівні планку досліджень, продовжуючи і збагачуючи концепцію П. Ренувена завдяки новітнім методологіям.

Історія Великої Французької революції. Як і в більшості національних історіографій, у Франції однією з ключових проблем, що були і залишаються під прискіпливим оком істориків, є Французька революція кінця XVIII ст. У XX ст. вона найбільше привертала увагу істориків лівої політичної орієнтації, які бачили в ній прояви соціальної боротьби та революційних рухів знедолених мас. Натомість історики Школи "Анналів" відсунули революційну тематику на другий план, закликаючи вивчати історію "довгої тривалості", вважаючи революції "феєрверками" та "катастрофами", а зміни, спричинені ними, короткочасною кон'юнктурою. У студіях над Французькою революцією впродовж тривалого часу панували політичні пристрасті, стикалися погляди та оцінки різної політичної орієнтації.

⇐ Предыдущая 4 5 6 7 8910 11 12 13 Следующая ⇒