Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Італійська історіографія 12 страница

"Нова політична історія" зосередила увагу на проблемі нації та ідентичності. Праці Е. Ґеллнера, Е. Гобсбаума, Р. Семюеля, Т. Каннінгема та інших заторкнули питання формування національних ідентичностей - англійської, валійської, шотландської, ірландської і британської, розглядаючи їх як продукт зміни культурних уявлень.

У зв'язку зі зверненням уваги на етнічні проблеми у Великій Британії з'явився певний інтерес до історії України, котра до цього була "розчинена" в історії Росії та СРСР. Серед небагатьох україністів в британській історіографії в останні роки на перший план висунувся науковець Школи слов'янських і східноєвропейських студій Ендрю Вілсон — автор кількох книжок з історії України. У

2000 р. вийшла його узагальнююча праця "Українці", в якій він представив процес формування української ідеї та нації. Автор належить до прибічників нації як культурної категорії і своїм методом дослідження обрав деконструкцію. На його думку, термін "українці" є випадковим збігом багатьох соціально-політичних і культурних обставин, котрі спричинили складання окремої ідентичності з конгломерату етносів, що в різний час заселяли терен сучасної України. Такий шлях формування української нації не був винятковим - подібну еволюцію пройшли всі європейські, і не тільки, народи. Проте ця еволюція мала і має свою специфіку, яка полягає в багатоманітності соціальних ідентичностей багатокуль-турного населення України.

Значного розвитку набула "усна історія ", яка апелювала до історичної пам'яті. Вона з'явилася у Великій Британії після 1968 р. як результат зацікавлення дослідників історією "простих людей". Молоді історики лівої орієнтації з "Історичної робітні" Оксфорда почали збирати свідчення учасників історичних подій недавнього минулого, які пізніше систематизували і опрацьовували. Згодом інтерес поширився на різні соціальні групи і спільноти, заторкнув не тільки минулі події, а й історичну пам'ять, повсякденне життя. Завдяки праці добровольців з любителів і фахівців доволі швидко були створені великі архіви усної історії в Національній бібліотеці Лондона й університеті Ессекса.

Ініціатором інституціоналізації і теоретиком усної історії у Великій Британії став Пол Томпсон, який створив Товариство усної історії та часопис "Усна історія". У книжці "Голос минулого: усна історія" (1978) він намагався довести, що матеріали усної історії, одержані шляхом опитування (інтерв'ю) безпосередніх учасників подій, містять менше суб'єктивізму, ніж праці істориків, засновані на "писаних" джерелах. Проте надто оптимістичні оцінки матеріалів усної історії згодом були піддані критиці, в той час як згромаджені в процесі роботи документальні свідчення послугували й слугують доброю підставою для вивчення індивідуальної та колективної свідомості різних соціальних середовищ. У 1975 р. П. Томпсон опублікував працю "Едвардіанці. Перетворення британського суспільства", яка базувалася на понад 400 інтерв'ю з особами, котрі народилися до 1906 р. Аналіз інтерв'ю повинен був допомогти реконструювати стан і зміни британського суспільства на початку

Сучасна світова історіографія

XX ст., але замість цього автор одержав цікавий зріз соціальної свідомості цього суспільства.

У 80-ті роки історики "Групи народної пам'яті" бірмінгем-ського Центру сучасних культурних студій (Р. Джонсон, Г. Доусон, Б. Вест, Д. Гард, П. Райт) запропонували нову модель усної історії -дослідження взаємодії індивідуальної і колективної пам'яті ("Роблячи історію", 1982). Вони показали результат такої взаємодії на прикладі пам'яті британців про Другу світову війну. Внаслідок тривалих дискусій з приводу різних підходів до усної історії скристалізувалася спільна позиція стосовно того, що кожна історія - і усна, і писана- нерозривно пов'язана з переплетінням об'єктивних і суб'єктивних джерел, які відображалися в історичній пам'яті. Метафори індивідуальної пам'яті неминуче творять міфи - фундаментальні компоненти людської свідомості. Розкриття цих міфів і стереотипів є головним завданням істориків.

Значного розмаху в британській історіографії набула "локальна історія", пов'язана з краєзнавчими зацікавленнями, в яких могли брати участь і фахівці, і любителі. Поступово сформувався методологічний центр локальних студій у Лестерському університеті, де 1964 р. була відкрита перша кафедра цього напряму. Провідними дослідниками в цій галузі були В. Госкінс, Г. Фінберґ, А. Еве-рітт. У тому ж університеті виник напрям "міської історії" на чолі з Д. Дайосом, який почав видавати "Щорічник міської історії".

В останні десятиріччя у Великій Британії у зв'язку з процесами глобалізації на урядовому рівні багато уваги приділяють плеканню "старих добрих традицій". У різних куточках країни створено "центри спадковості" (heritage center), які заохочують громадян цікавитися минулим своїх попередників, населених пунктів, писати власні мемуари, створювати музеї тощо. Ці центри виникали на базі бібліотек і музеїв, їх завданням є згуртовувати локальні спільноти на основі буденного життя і традицій. Такі центри влаштовують тематичні "історичні парки" з реконструйованих давніх вулиць, будинків, сіл, історичних сцен та епізодів; вони представляють інтерес не тільки для місцевих мешканців, а й збирають численних туристів, зокрема закордонних. Справжні історичні вистави дають змогу наочно "пережити історію", перенестися в інші часові рамки, побачити "героїв" минулих епох (у виконанні акторів). Усе це підтверджує життєвість і затребуваність культурно-антропологічної історії.

Історична наука Великої Британії

Віхи британської історії. "Нова історична наука" потіснила подієво-описову історію й вивела на арену структури й процеси. Основна увага фахових істориків була прикута до великих і тривалих процесів переходу від доіндустріального до індустріального суспільства, що охопив XVI-XX ст. Під час їх вивчення було неможливо оминути віхові явища британської історії.

Серед таких явищ на першому місці була Англійська рево- Ц люція XVII ст., її причини і наслідки. Британські історики провели декілька дискусій з її проблем. Одною з них була дискусія щодо ролі "джентрі" (шляхти). Вчений старшого покоління Р. Тоуні бачив причини революції в суперечностях між джентрі та аристократією, що стали наслідком зміцнення сощально-економічних позицій перших і послаблення других ("Піднесення джентрі 1558-1640", 1978). Його поглядів не поділяв дослідник революції X. Тревор-Ропер, який вважав, що становище джентрі було вкрай тяжким і це штовхало їх на радикальні дії ("Джентрі 1540-1640", 1951). Інші історики дотримувалися погляду, що головною причиною революції став конфлікт між представниками правлячої еліти ("двору") і "провінції"; у цей конфлікт були втягнуті також інші верстви (П. Заґорін, Д. Ейлмер). Нову версію причин революції запропонував Л. Стоун. На його думку, ними стала боротьба станів і внутрішньостанових груп з питань устрою, політики, господарства, релігії тощо. Він зазначав, що режим Стюартів не зумів пристосуватися й відреагува-ти на зміни, що відбувалися тоді в країні та Європі.

М. Джеймс зробив спробу прийти до синтезуючого погляду на соціальні аспекти революції внаслідок вивчення ситуації в окремих регіонах, беручи до уваги як соціально-економічні, так і свідомісні процеси. Він простежив за змінами, що відбулися в сімейних відносинах, буденній свідомості, релігійних уявленнях, культурі різних соціальних груп і прийшов до висновку, що вони відображають процес формування нових світоглядних підстав, характерних для переходу від патріархально-авторитарного устрою До громадянського суспільства ("Сім'я, епоха і громадянське суспільство", 1974). Своєю чергою Б. Меннінґ звернувся до вивчення народної маси, її настроїв та сподівань ("Англійський народ і Англійська революція", 1976). На думку цього вченого, революція стала наслідком конфлікту між правлячою елітою і середніми виробниками міста й села, в той час як бідніша частина населення

Сучасна світова історіографія

залишалася пасивною. У таких побудовах відчувався схематичний підхід автора. Ще одна дослідниця - Е. Г'юз, - попрацювавши з архівними джерелами, зробила висновок, що лінія розколу між двома протилежними таборами напередодні і під час революції чітко поділила всю країну на роялістів і прихильників парламенту. Тільки останні були виразниками нових тенденцій в державно-політичному розвитку країни, в той час як перші не бажали ніяких новацій. Частина британських істориків розглядала історію революції в рамках концепції "загальної кризи" XVII ст., що виникла внаслідок запізнення реформування суспільства. Результатом цього став конфлікт між державною владою, яка прагнула проведення реформ в напрямку централізації управління, і суспільством в особі парламенту, який чинив всілякі перешкоди реформам (Д. Елтон, П. Кларк, Д. Елліот, Д. Морілл). Громадянську війну вони вважали випадковим явищем, яке не мало під собою серйозних соціально-економічних підстав. Боротьба між монархією і парламентом була спором за владу різних угруповань.

Вивчення історії революції значно збагатилося завдяки внесенню шотландських сюжетів. Шотландські історики, висвітливши події 1637-1651 pp. в Шотландії, прийшли до висновку, що там мала місце "особлива" революція і громадянська війна. Концепцію Шотландської революції сформулював Д. Стівенсон ("Революція і контрреволюція. Революція в Шотландії 1644-1651", 1977). Історик заперечив винятково релігійний характер руху ковенантерів, оскільки за ним стояли соціально-політичні інтереси шотландських станів, невдоволених асиміляторською політикою Стюартів, прагнення встановити рівноправний союз з Англією.

Загалом Англійську революцію XVII ст. трактують в британській історіографії як початок епохи глибоких якісних змін, що тривали до XX ст. включно. їх змістом було поступове перетворення "патронажного" суспільства з переважанням вертикальних зв'язків та ієрархій на поляризоване громадянське суспільство з до-мінацією горизонтальних ієрархічних зв'язків.

Ще однією проблемою, яка привертала увагу британських істориків, було і залишається становлення індустріального суспільства. Теорія модернізації, що набула поширення у західній історичній думці в другій половині XX ст., стала доброю підставою для інтерпретації суспільних процесів XVII-XIX ст. У центрі уваги 118

Історична наука Великої Британії

іишалися питання промислової революції на Британських остро-і в інших європейських країнах, насамперед причини швидкого кономічного й технічного поступу, починаючи з кінця XVIII ст. стина істориків (А. Бріґґс, Ґ. Перкін, Р. Гартвелл, М. Томіс) вва-Іясали промислову революцію в Англії взірцем глибоких еволю-! дійних перетворень всього суспільства на засадах демократії і ^толерантность Вони представляли т. зв. "оптимістичний" погляд на ] процес модернізації британського суспільства, відзначали позитивні наслідки змін соціальної структури, підносили роль "серед-• нього класу", який став основою трансформацій. Історики марк-.систської орієнтації дотримувалися "песимістичних" поглядів на причини і наслідки промислової революції. Е. Гобсбаум, Е. П. Томпсон, Д. Фостер відзначали, що революція супроводжувалася значним погіршенням умов життя і праці широких мас населення, яке залишалося безправним і беззахисним. Це призвело до формування класової свідомості робітництва і початку боротьби за соціальні і громадянські права.

Дискусія між прихильниками "оптимізму" і "песимістами" в поглядах на індустріалізацію спонукала дослідників докладно вивчити соціальне становище різних верств населення в XIX - на початку XX ст. "Нові соціальні історики" всебічно проаналізували найрізноманітніші питання становища соціальних груп міського та сільського населення, включаючи зміни у психології й свідомості, способу життя тощо. Особлива увага була прикута до робітництва. Представники "нової робітничої історії"" не зациклювалися на класовому підході до вивчення промислових робітників, виділивши всередині робітництва дуже різнорідні соціальні групи, що відрізнялися між собою світоглядом та інтересами. Це дозволило по-новому побачити й оцінити організований робітничий рух, зокрема чартизм. Останній подавали як багатоманітний народний рух епохи промислової революції, в якому співіснували елементи старого і нового (Е. Гобсбаум, П. Джойс, Б. Гаррісон). Докладний аналіз робітництва епохи промислової революції дав змогу констатувати в його середовищі численні внутрішні групи і шари, конфлікти інтересів, а також "відставання" свідомісних змін від економічних (Г. Стед-мен Джонс, Д. Томпсон, А. Кларк).

Популярними стали дослідження локальних робітничих спільнот, "історія знизу", де відмінності були ще більшими, ніж на

©L

Сучасна світова історіографія

Історична наука Великої Британії

загальному рівні. Згодом дослідницький інтерес перемістився на культурно-антропологічні аспекти соціального життя - питання споживання і відпочинку, культури і ціннісних орієнтацій, масової та індивідуальної свідомості. Усе це дало підстави британським історикам "відсунути" поняття "клас" з історичного пояснення, замінивши його більш адекватними термінами соціальної стратифікації, котрі точніше відображали конкретні соціальні групи. На-загал було встановлено, що як "клас", так і інші терміни соціально-політичної ідентифікації людей, представляють собою "уявлені спільноти", які ґрунтуються на ціннісних орієнтаціях (Р. Морріс, П. Джойс, К. Вілсон, Д. Епстейн). На думку сучасних дослідників, мова, пошук слів для визначення нових явищ реальності, що виникали як наслідок промислової революції, формували соціальну свідомість суспільних груп, виступали в ролі "конструктора" соціальних ідентичностей. Дослідження періоду індустріалізації британськими істориками показало більш складну і багатовимірну картину як економічної, так і соціальної еволюції, які руйнували схеми і моделі попередньої історіографії.

Водночас зміни у розумінні соціальних процесів спонукали до перегляду загальної концепції промислової революції. її новий образ подавали тепер як більш тривалий процес суспільної еволюції, що розпочався ще на зорі XVIII ст. і тривав до початку XX ст. Його наслідком стала докорінна зміна суспільства, стану суспільної свідомості та інститутів. Особливістю цього нового суспільства стали рівноправність його верств і утвердження переконання про можливість компромісного розв'язання всіх суперечностей між ними (Ґ. Перкін).

Проблеми історії зовнішньої політики традиційно залишаються одним з провідних напрямів роздумів британських дослідників. Цей напрям розподілявся на низку спеціальних галузей, серед яких виокремлюють дипломатичну історію, історію суперництва з іншими державами та війн, історію Співдружності, постколоніаль-ну історію тощо. Наприкінці XX ст. відбулося зближення певних галузей, які інтегрувалися в історію зовнішньої політики. Це дало змогу формувати більш цілісну картину, яка відображає становище Великої Британії в системі міжнародних відносин.

Основна увага дослідників була привернута до вивчення історії піднесення країни до рівня провідних держав світу у XIX ст.

і втрати нею лідерських позицій у XX ст. Британська зовнішня
політика XIX ст. пояснювалася потребами забезпечення економіч
них інтересів і національної безпеки у суперництві з іншими євро
пейськими країнами, передусім Францією та Німеччиною. Ті самі
, прагматичні причини лежали у підстав британської колоніальної
експансії XVII-XIX ст. Апологетичні оцінки проявлялися щодо
трактування стосунків Великої Британії з революційною та напо
їв леонівською Францією, створення системи міжнародних відносин
у Європі в XIX ст., назрівання світового воєнного конфлікту на
початку XX ст. Зокрема, підкреслювалося, що британська держава
не прагнула до світової гегемонії, а лише дбала про національну
безпеку. Особливості її розташування на островах, що змушували
створювати потужний флот, високі темпи індустріалізації, утвер
дження демократичних інститутів, забезпечили країні лідерські
позиції і спричинили розроблення довготривалого зовнішньополі
тичного курсу, який реалізували британські уряди, незалежно від їх
партійної приналежності. Британія виступала в ролі "диригента"
"європейського концерту" держав, котрі плекали надії на континен
тальну гегемонію (Франція, Пруссія, Австрія, Росія). Тому вона
укладала прагматичні союзи, щоб не допустити порушення стабіль-
> ності в Європі (Д. Джоне, І. Крісті, Д. Конечер).
[ Тими ж причинами британські історики пояснюють перехід

Великої Британії від "блискучої ізоляції"" до блокової політики на і початку XX ст. (К. Борн, К. Стейнер, П. Кеннеді, К. Вілсон). На їхню думку, британські керівники постійно прагнули зберегти "баланс сил" на континенті, і тільки страх перед послабленням позицій країни змусив їх вступити у війну.

Апологетичну позицію зайняли британські історики також стосовно зовнішньої політики Великої Британії напередодні і під час Другої світової війни. Хоча лунали критичні голоси щодо політики "умиротворення" в Європі напередодні розв'язання війни, загалом цей курс оцінювався як єдино можливий (К. Робіне, М. Коулінґ, Д. Томпсон). Відкриття наприкінці 60-х років документів державного архівного фонду стимулювало нові дослідження, в яких було показано, що політика "умиротворення" була не стільки прагненням не допустити війни в Європі, скільки спробою відтягти її початок через внутрішньополітичні труднощі у самій Великій Британії (А. Мілворд, П. Кеннеді, Р. Паркер).

Сучасна світова історіографія

Післявоєнну зовнішню політику Великої Британії історики розглядають переважно в річищі європейської інтеграції і процесів глобалізації. Так, роботи Стефена Джорджа присвячені висвітленню ставлення та участі Великої Британії в європейських інтеграційних процесах ("Британія та європейська інтеграція після 1945 p.", 1991). Автор показав, з якими труднощами британські політики долали стереотипи, пов'язані з традиціями попереднього періоду, коли країна була серед лідерів західного світу.

Натомість інший британський (згодом американський) історик Пол Кеннеді більшою мірою тяжіє до глобальних процесів та їх міжнародних аспектів. У 1988 р. він дебютував книжкою "Піднесення і занепад великих держав. Економічні зміни та воєнні конфлікти від 1500 до 2000 року", в якій продемонстрував своє прагнення до комплексного і всеохопного трактування міжнародних відносин. Зокрема, він тісно пов'язав економічне піднесення чи занепад країни з її місцем на міжнародній арені. У наступних працях він представив свої погляди на розвиток міжнародних відносин у XX ст., трактуючи їх з позиції розв'язання глобальних викликів ("Вступаючи у двадцять перше століття", 1993).

Значний масив історичної літератури присвячено проблемам колоніальної експансії і деколонізації. Розпад колоніальної імперії спонукав британських істориків переосмислити всю її історію. Насамперед було піддано перегляду зміст терміна "імперіалізм". Традиційне його тлумачення включало в основному торговельну, економічну і територіальну експансію та створення колоніальних імперій. При цьому імперіалізм часом трактувався як "прилучення до цивілізації"" відсталих народів Азії, Африки і Америки. Історія Британської імперії охоплювала три основних періоди: "перша імперія", яка засновувалася на завоюваннях і колоніальному управління й припинила своє існування в результаті Американської революції XVIII ст.; "друга імперія" базувалася на вільній торговельній експансії в колоніях; "третя імперія" в останній третині XIX ст. і першій половині XX ст. характеризувалася вивозом капіталів і територіальною експансією.

Перегляд традиційної схеми припав на кінець 50-х - початок 60-х років XX ст., коли передусім історики консервативного табору поставили під сумнів ідею залежності імперіальної політики від внутрішніх економічних і політичних чинників. У 1961 р. Д. Ґала-122

Історична наука Великої Британії

ґер, П. Робінсон і А. Денні опублікували книгу "Африка і вікторі-анці. Офіційна думка про імперіалізм", в якій доводили, що т. зв. "імперіалістичний період" колоніальної політики 1880-1914 pp. значно відрізнявся від попереднього тим, що британський уряд був змушений легалізувати "імперію" через міжнародні відносини, в той час як раніше в його діях переважали економічні інтереси. Було запропоновано версію про те, що колонізація мала "природний" характер і визначалася інтересами місцевих еліт та переселенців до колоній. Наприкінці XIX ст. Велика Британія була змушена застосувати анексію низки колоніальних країн через те, що національні рухи виступили серйозною загрозою безпеці морських торговельних шляхів Великої Британії та інших європейських країн, а також у зв'язку з виникненням суперництва за впливи в колоніях між провідними західними державами. Економічні інтереси відійшли на другий план, а "імперіалізм" став не причиною, а наслідком суперництва за поділ колоній.

Консервативна модель колоніальної історії зазнала серйозної критики як з погляду її ідейно-політичної кон'юнктурності, так і пізнавальних засад. Більш прискіпливі погляди на історію колоніальної імперії спричинили ревізію базового терміну "імперіалізм", який, на думку дослідників, не надавався до окреслення британської державної політики (Д. Філдгаус, Р. Хаєм, Д. Мартін, К. Віл-сон). Р. Хаєм у праці "Британське імперське століття 1815-1914. Дослідження імперії та експансії"" (1976) взагалі відкинув реальність існування британської колоніальної імперії, котра "завжди залишалася проектом та існувала лише в уяві".

Загалом ревізія поглядів на історію колоніалізму була пов'язана з переглядом уявлень, котрі утвердилися в політизованій науці попереднього періоду. Наслідком цього стало виникнення нової історіографічної течії "постколоніальних студій". її прибічники розглядають імперіалізм, колоніалізм і деколонізацію як історію багатоманітних культурних взаємодій, коли політичні питання відходять на задній план (П. Волф, Д. Маккензі, Е. Баркан). Під впливом постмодерну зазнала змін тематика історії британського колоніалізму: на перший план вийшли дослідження сприйняття (рецепції") європейської культури населенням колоній, зміни свідомості в результаті взаємодії відмінних культур, ролі расового, соціального і тендерного факторів в колоніальному правлінні тощо.

Сучасна світова історіографія

Усі ці тенденції відображають непростий шлях включення постколоніальних країн до світового співтовариства.

У постколоніальних студіях помітну роль відіграла підготовка у британських вищих школах істориків, що походили з колоніальних країн. Це також сприяло розширенню дослідницького простору британських істориків. Ще 1960 р. вийшов перший номер "Журналу африканської історії"" ("Journal of African History"), розпочав роботу семінар Роланда Олівера в Лондонській школі орієнтальних і африканських досліджень, де постала перша "Коротка історія Африки", написана Р. Олівером і Д. Фейджем. До вивчення постколоніальних країн було залучено "теорію залежності", розроблену аргентинським ученим Раулем Пребішем на прикладі країн Латинської Америки. Британські історики успішно застосовували її до інших постколоніальних країн. Так, Волтер Родні опублікував книгу "Як Європа недорозвинула Африку" (1972), в якій показав, що економічна залежність постколоніальних країн обмежує і стримує їхній поступ і після завоювання ними незалежності. Проте сучасні студії в цій галузі, що розвиваються також завдяки вихідцям з постколоніальних країн, намагаються підкреслити автономію африканської історії, зумовлену специфікою її культурних традицій та менталітету.

Загалом історіографія Великої Британії вносить вагомий вклад у розвиток світової історичної думки, спираючись на солідний досвід новаторства у пізнанні минулого, широкі міжнародні зв'язки та впливи в багатьох країнах світу.

ІСТОРИЧНА НАУКА ФЕДЕРАТИВНОЇ РЕСПУБЛІКИ НІМЕЧЧИНИ

Етапи і напрями історичних досліджень.

Організація історичної науки. Соціальна історія.

Культурно-антропологічна історія.

Проблеми національної історії.

Етапи і напрями історичних досліджень. Німецька історіографія, що була однією з найбільш розвинутих в Європі наприкінці XIX ст., у наступному віці пережила два глибокі потрясіння, пов'язані з поразками Німеччини у двох світових війнах і крахом німецьких великодержавних ідейно-політичних доктрин. Історіографія, будучи тісно пов'язаною з цими доктринами, що обґрунтовували особливу роль німців в історичному розвитку континенту і світу, виявилася дискредитованою. 1945 рік став початком перелому в суспільному розвитку і суспільній свідомості німців. Оцінка поразки у Другій світовій війні і пошук відповідальних за неї поклали початок болісним і тривалим дискусіям щодо минулого й майбутнього поділеної країни в німецькій суспільно-політичній думці. Більшість інтелектуалів погоджувалися з тим, що 8 травня 1945 р. німці "були одночасно визволені і знищені", і що Німеччина та Європа зазнали гуманітарної катастрофи. Для німців це означало втрату національного суверенітету через неспроможність власними силами звільнитися від тоталітарного нацистського режиму.

За рішенням Потсдамської конференції держав-переможниць (1945) управління окупованими територіями Німеччини перейшло до Союзної Контрольної Комісії, а країна була поділена на чотири зони окупації - американську, британську, французьку і радянську. Відбудовою економіки, державних інститутів і суспільного життя керували представники союзних держав. Початок "холодної війни" між західними країнами та СРСР спричинив розкол Німеччини, що завершився створенням двох німецьких держав - Федеративної Республіки Німеччини (ФРН) та прорадянської Німецької Демократичної Республіки (НДР). ФРН як демократична держава взяла курс на повне відновлення суверенітету, інтеграцію з країнами Західної Європи і майбутнє об'єднання німецьких держав. Здійсне-

f- V\ Сучасна світова історіографія

ні реформи уможливили її швидкий економічний поступ, що одержав назву "німецького дива". У 1955 р. було скасовано контрольний орган - Вищу Союзну Комісію, ФРН увійшла до європейських структур і НАТО, стала повноправною незалежною країною. Переломне значення для розвитку Німеччини мало знесення т. зв. "Берлінського муру", вибудованого за ініціативою СРСР у Берліні в 1961 p., та об'єднання двох німецьких держав, що сталося 3 жовтня 1990 р.

Труднощі післявоєнного господарського розвитку супроводжувалися складними процесами подолання свідомісних упереджень багатьох німців, заліковування "травм війни", національного приниження, звільнення від нацистських ілюзій. "Денацифікація" вимагала тривалих заходів щодо зміни кадрів, перебудови системи освіти, науки та культури з орієнтацією на демократичні цінності. У цьому процесі історична наука відіграла чи не найголовнішу роль: її завданням було усунути той глибокий розлам, що утворився внаслідок потреби розриву з традиціями німецького "класичного історизму" взірця XIX ст.

Реорганізація німецької вищої освіти і науки розпочалася зі створення у вересні 1945 р. у Британській окупаційній зоні Північно-західнонімецької конференції ректорів вищих шкіл. Університети не зазнали докорінних структурних змін, але в грудні того ж року в м. Ерланґен були затверджені принципи викладання історії, які передбачали повернення до універсально-історичного європейського історичного бачення, що містилося у німецьких підручниках зразка 1928-1929 pp. Однак духовне життя університетів віддзеркалювало глибоку кризу повоєнного німецького суспільства, що відзначалася почуттям ностальгії за втраченою національною величчю та зневагою до ліберальної демократії. В академічній історіографії домінуючі позиції посідали націонал-консерватори (О. Бру-ннер, Г. Гаймпель, Т. Шидер, Ф. Фішер та інші), які нелегко долали усталені великодержавні стереотипи.

⇐ Предыдущая 7 8 9 10 111213 14 15 16 Следующая ⇒