Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Італійська історіографія 7 страница

Прихильники історичної антропології неодноразово зазначали, що в цього напряму немає особливого дослідницького поля і своєї особливої проблематики. Тим не менше, можна виокремити декілька проблемних галузей, в яких історико-антропологічний підхід виявився особливо плідним (на них, зокрема, вказує французький історик А. Бюрг'єр у "Словнику історичних наук", 1986). До них належать: 1) матеріальна і біологічна антропологія, що заторкує історію тіла, сприйняття життя і смерті, сексуальні відносини тощо; 2) економічна антропологія, що вивчає "економічні звички", котрі часто формуються під впливом позаекономічних чинників - соціальних, моральних, релігійних; 3) соціальна антропологія, в центрі якої перебувають сімейні і родинні структури;

Історична наука у другій половині XX— на початку XXI cm.

4) культурна і політична антропологія, що займаються вивченням _ар_Одних вірувань і обрядів, а також сприйняттям і ставленням до влади та владних інститутів.

У кожному з названих різновидів історичної антропології отримано серйозні пізнавальні результати, які поглибили розуміння минулої реальності або внесли в неї суттєві корективи. Так, праці Марселя Мосса ("Нарис про дар") показали, що до розуміння господарських відносин у традиційному суспільстві не можна підходити з мірками "класичного капіталізму", а торговельні операції здебільшого залежали від культурних позицій їхніх учасників, ніж від матеріальної вигоди.

Звернення до суб'єктивних аспектів історичного пізнання відкрило низку нових тем і полів досліджень. Серед них ще у 70-ті роки виокремилася "жіноча історія" ("жіночі студії"), яка згодом, у 80-ті роки, трансформувалася у тендерну історію (ґендер - з англійської "рід"). "Жіноча історія" зросла на фунті феміністичного руху ХГХ-ХХ ст., який виступав за рівні права чоловіків і жінок, дотримуючись погляду, що між ними немає "родових" відмінностей. Проте т. зв. "друга хвиля" фемінізму другої половини XX ст. навпаки наголосила на суттєвих відмінностях між чоловічим і жіночим сприйняттям дійсності, визнанні "специфічності" жінок щодо чоловіків.

Ґендерні концепції, як вивчення особливостей станів свідомості різних статевих і вікових спільнот, спочатку прописалися в соціології, а тоді зустрілися з "жіночими студіями". У 70-ті роки в університетах Великої Британії і США, а потім у Німеччині, Італії, Польщі, Росії та інших країнах виникли наукові центри, головним об'єктом досліджень яких була жінка - у сім'ї, на виробництві, в освіті, науці, культурі. Історико-фемінологічні дослідження показа-лИэ Що в історичних розвідках майже повністю відсутні жінки, які впродовж століть у різні епохи і в різних культурах мали свій світогляд й свою систему цінностей, що відрізнялися від чоловічих. Було доведено, що статус жінки (як і чоловіка) не надається, а отримується, а стать було визнано лише "засобом інтерпретації біологічного, закріпленого писаними і неписаними законами суспільства". Набір угод, якими суспільство трансформує біологічне в со-^альне, отримав найменування "ґендер" (термін запропонував пси-Холог Р. Столер). Нині під тендером розуміють систему міжосо-Истісної взаємодії, за допомогою якої створюється, підтверджу-

Сучасна світова історіографія

ється і відтворюється уявлення про чоловіче, жіноче, інше статеве як категорії соціального порядку.

Ще 1929 р. письменниця Вірджинія Вулф у творі "Чиясь власна кімната" поставила під сумнів наявну історію, яку належить переписати, тому що вона "часто видається трохи дивною, нереальною, однобічною". Згодом жіночі студії продемонстрували, що в багатьох усталених міркуваннях, зокрема про минуле, наявна ієрархічність, утвердження й переважання "його-історії" над "її-історією", закріплені у нормах репрезентації історії людства загалом, де погляду чоловіків призначена роль головних діючих осіб. "Нова соціальна історія" стала вагомим чинником виокремлення й поширення жіночої історії: увівши жінок до політичних організацій і на робочі місця та в культуру, її представники легітимізували цей напрям. У результаті цього категорія "жінки" почала існувати як соціальна ідентичність, а творений дискурс акумулював суспільний жіночий досвід. Подібно до жінок, чоловіки почали розглядатися як інша соціальна група з гомогенними інтересами, що відкрило цікаву суперечність між чоловічим і жіночим світобаченням: антагонізм чоловік/жінка перебував у центрі уваги політики й історії.

Американська дослідниця Джоан Скотт 1985 р. у доповіді на зборах Американської історичної асоціації закликала покласти край протиставленню "чоловічої" та "жіночої"" історій; вона запропонувала на її місце "ґендерну історію". їй належить також визначення її предметного поля, яке дослідниця подає як: 1) комплекс символів і образів, що характеризують чоловіка і жінку в культурі ("ґендерні стереотипи"); 2) комплекс норм - релігійних, педагогічних, наукових, правових, політичних, які закріплюють відмінні позиції чоловіка і жінки в суспільстві ("ґендерні норми"); 3) проблеми самовираження, суб'єктивного самосприйняття та самосвідомості ("ґендерна ідентичність"); 4) соціальні відносини та інституції, що їх формують (сім'я, ринок, освіта тощо). Таким чином, Тендер перетворився на "соціальну стать" з широким соціальним простором.

Першими підтримали ідеї Д. Скотт американські історики С. Александер, Ґ. Лернер, Д. Келлі, Н. Земон Девіс, російські -Н. Пушкарьова, Н. Дружиніна, Л. Рєпіна. Численні праці, що з'явилися у 80-90-ті роки, засвідчили фахову акцептацію напряму істориками багатьох країн світу. На зміну структурі і схемі під впливом постмодерну прийшов принцип "тонкої взаємопов'язаності", де мік-

Історична наука у другій половині XX — на початку XXI cm. WT

______________________ """ " *#

підхід змусив визнати поліцентризм і багатоманітність навколишнього світу, плюралізм суб'єктів і об'єктів історичного знання. Вив-ення суб'єктивності як такої зміцнило переконання про існування "жіночої суб'єктивності". У полі зору дослідників опинилися сфери інтимності - секс, сексуальна практика і політика (К. Міллє "Сексуальна політика", 1969; М. Фуко "Історія сексуальності", 1976-1984).

Аналіз мовних дискурсів в усіх галузях соціального життя показав, що кожний з них є 'тендерно враженим", тобто таким, що містить в собі усталені статеві стереотипи, а мовленева практика значною мірою визначає людську поведінку. Ґендерологи виявили "множинність" статей (бісексуали, трансвестита, лесбіянки, гомо-сексуали тощо) і запровадили їх в історію як окремі соціальні групи. Хоча ґендерна історія сьогодні не позбавлена суперечностей і крайнощів, вона перетворилася на доволі впливовий історіографічний напрям, який, на думку Д. Скотт, приносить добрі пізнавальні здобутки.

Поряд з Тендерними дослідженнями виклик традиційній моделі історіописання наприкінці XX ст. кинули й " постколоніальні студії ". їм передували в західній історіографії т. зв. "заморські студії", представники яких займалися вивченням колоніальної експансії розвинутих західних держав в країни Азії, Африки та їх наслідків. Вони сприяли творенню у XX ст. нових національних історій колишніх колоній. Постколоніальні студії виникли як протест проти розгляду історії колишніх колоніальних країн з позицій євро-центризму, який, на думку їх прихильників, є недостатнім для розуміння внутрішніх чинників розвитку цих країн у до- і післяко-лоніальний період. Ще на початку 80-х років у Великій Британії Утворилася "Група досліджень підлеглого" ("Subaltern Studies Group"), що мала за мету "переписати" історію Індії. До групи увійшли англійські, американські та інші дослідники, котрі походили з колишніх колоніальних країн й прагнули говорити про історію з Позицій "аборигенів" (Ґайатрі Чакраворті-Співак, Гайан Пракаш, Ранаїнт Гуха, Шахід Амін, Діпеш Чакрабарті та інші). їхнім РУПором став часопис "Subaltern Studies" (з 1982 р.). На його сторінках вони розвивають критичні погляди на "євроцентричну" іс-^рпо, пропонуючи замінити її історією "підлеглих", що ґрунтується ¹¹⁸ історіях постколоніальних незалежних країн. На місце європейського "метанаративу" ставиться інший, де домінують відмінність, Фрагментарність, пам'ять, але залишаються незмінними концепти

Сучасна світова історіографія

модерності - вмонтовування окремих групових наративів у національний, що повертає історію до домінуючих в світовій історіографії парадигм.

У становленні постколоніальних студій помітну роль відіграли праці професора Колумбійського університету (США) Едварда Саїда. 1978 р вийшла його книга "Орієнталізм", що була перекладена багатьма мовами. У ній він прослідкував причини і характер зародження та розвитку антиколоніального руху, який виник значною мірою під впливом європейської культури, що її принесли колонізатори. Е. Саїд виступив як представник наукового постмодерну; у праці "Культура і імперіалізм" (1993), присвяченій аналізу відображення колоніальних проблем в західній культурі, він зазначив, що "великі наративи емансипації і просвітництва мобілізували людей в колоніях на піднесення і призвели до скинення імперіальної підлеглості". Ідеї і культура, на його думку, були і залишаються тими силами, які задовільно пояснюють людські дії.

"Постколоніальні студії"" сформувалися в течію 1989 p., коли вийшла друком книга американців Б. Ешкрофта, Ґ. Ґріффітс і Г. Тіффін "Історія переписується: теорія і практика постколоніаль-ної літератури". Терміном "постколоніальна література" автори позначили "всі культури, заторкнуті імперіалістичним процесом від моменту колонізації до сучасності". 1995 р. фахівці побачили "Хрестоматію постколоніальних студій" тих же авторів, в якій вони розширили визначення течії, як 1) аморфної дискурсивної практики, спорідненої з постмодернізмом, 2) специфічні культурні стратегії, спрямовані на презентацію суспільств колишніх колоній від часу їх колонізації до нинішніх днів з врахуванням того факту, що незалежність не зробила цих суспільств вільними від колоніалізму в інших формах.

Серед напрямів фрагментаризованої історіографії кінця XX ст. своє місце посіла також "усна історія " (oral history). Цей напрям як галузь історичних знань сформувався в середині XX ст., коли у США, а згодом в європейських країнах (Велика Британія, Франція, Італія) виникли товариства з усної історії, почали виходити спеціалізовані часописи ("Oral History Review", 1969). У 1948 p. американський соціолог А. Невінс вперше вжив цей термін, розуміючи під ним збір і використання спогадів про історичні події, викладені у словесній формі. Пізніше його почали застосовувати як

Історична наука у другій половині XX— на початку XXI cm. F7

шодо рі^зних історичних традицій, що передавалися з уст до уст дродовж віків (наприклад, у деяких африканських та азійських народів)* так і стосовно спеціальної дослідницької літератури, яка була написана на базі цих першоджерел.

Методологія усної історії пов'язана з досвідом етнологічних досліджень, соціологічних опитувань, анкетувань, інтерв'ю. Як напрям історичних студій усна історія виникла з потреби збору й впорядкування усних свідчень про давні й недавні події, незафіксовані в писемних джерелах. Проте порівняно швидко її представники звернули увагу на своєрідний пласт історичної свідомості - історичну пам'ять (стійкі образи, індивідуальні та колективні стереотипи). З'ясувалося, що "офіційна" історія часто входить у суперечність зі сприйняттям і відображенням подій в історичній свідомості осіб та спільнот: існують якби різні історії - на рівні фахівців, державних інститутів, соціальних груп і окремих осіб. Конфронтація історичної свідомості з історіографією виявила значну вибірковість й стійкість історичних уявлень, зумовлених соціально-культурним середовищем. Дослідження з усної історії стимулювали "рух" за усну історію, який розпочався в рамках напряму "історії знизу", виокремившись наприкінці 1970-х років в окремий напрям міждисциплінарних історичних студій. Сучасні теоретики усної історії - американець Жан Вансіна, британець Пол Томпсон - звернули увагу на те, що свідчення людей різної соціальної, етнічної, групової, вікової та станової приналежності виявляють відмінне ставлення до одних і тих же подій, розкривають більш широку картину минулої реальності через суб'єктивність її сприйняття. Усна інформація про ПОДІЇ, що зберігається у свідомості сучасників, дає значною мірою •нтий" образ цих подій, ніж традиційна історіографія. Це дало Підстави прихильникам усної історії пропагувати крайні погляди Про "винайдення" "справжньої"" історії, історії, яка конденсується у Пам'яті і передається за традицією, на противагу "документальній" ^ІСт°рії, заснованій на офіційних документах (П. Томпсон "Голос Минулого: усна історія", 1978).

^г~*~------- __ ______ __ _

J Уривок з книги Пола Томпсона "Голос минулого: усна ■..

і історія": \

і "Усна історія є історією, створеною людьми. Вона штовхає і

і життя в саму історію й розширює її простір. Вона запроваджує ге- | • Роїв, але не лідерів, з незнаної більшості населення. Вона змушує і

Сучасна світова історіографія

Історична наука у другій половині XX— на початку XXI cm.

вчителів і студентів ставати співпрацівниками. Вона приносить історію в середину і з середини фомади. Вона допомагає непривілейо-ваним, особливо старшим людям, почуватися гідніше й впевненіше. Вона створює контакт, а значить взаєморозуміння між соціальними класами і між поколіннями. Окремим історикам та особам з особливою думкою вона дає змогу почуватися в рамках місця або часу. Коротко кажучи, вона існує для повнішого гуманістичного буття. Усна історія також робить виклик загальноприйнятим міфам історії, втручанню авторитаристського судження в її традицію. Вона надає засоби для радикальної трансформації соціального значення історії" (Р Thompson. The Voice of the Past: Oral History. New York: '. Oxford University Press, 2000. P. 23-24).

У сучасних умовах соціологічні техніки усної історії включені до канону знання багатьох істориків. "Пам'ять творить нас, ми творимо пам'ять" - написала британка Елізабет Тонкій, підкреслюючи значний потенціал методу усної історії ("Оповідаючи наше минуле: соціальне конструювання усної історії", 1992). У США та європейських країнах, передусім Великій Британії, створено розлогі архіви усної історії, де нагромаджуються записи різних спільнот ("фокус-груп") щодо давніх і біжучих подій (наприклад, "Національна колекція життєвих історій" в Лондонському університеті, "Архів усної історії" в університеті Ессекса тощо). У США поширився рух "творимо власну історію" з виходом на т. зв. "локальну історію" або історію локальних спільнот. Усна історія неочікувано розкрила свої пізнавальні можливості не тільки в конструюванні історії доколоніальної Африки та Азії (В. Коен, Д. Коб-бінґ), айв реконструюванні суспільної свідомості населення т. зв. країн соціалістичного табору (в Центральній і Південно-Східній Європі, де офіційна історіографія тривалий час піддавалася жорсткій цензурі - М. Кундера, Т. Ґ. Еш).

Серед нових напрямів історіографії помітне місце зайняла " локальна історія ", яка, своєю чергою, розгалужується на міську і сільську. У Великій Британії Лейстерський університет видає часопис "Міська історія" ("Urban History"), редакцію якого очолює знаний дослідник Р. Роджерс. Інтерес до міської тематики прослідко-вується у всіх західних країнах. У США вже декілька десятиліть виходить часопис "Журнал міської історії" ("Journal of Urban History"). He менший інтерес викликає сільська історія. З 1990 р. у

КембріД^жськ0МУ університеті Великої Британії виходить часопис "Сільська історія: економіка, суспільство, культура" ("Rural History Economy, Society, Culture"). Західні історики розуміють локальну історію не як розбиту на клапті національну історію, а як «зібрання локального історичного досвіду" (А. Кросбі). Норвезький історик Ола Алевік визначає її як історію місцевих громад і установ, яка посідає певну "страту" в історичних дослідженнях -нижчу від національного рівня, але вищу від сім'ї та особистості. Йдеться про соціокультурний контекст місцевої історії, який вимагає застосування міждисциплінарного підходу.

Наприкінці XX ст. "нового дихання" набула " інтелектуальна історія "/" нова інтелектуальна історія ", яка у попередній період переживала певну кризу жанру. Інтелектуальна історія як історіографічна практика має тривалу історію, що сягає початками у XIX ст. У міжвоєнний період її об'єктно-предметну сферу окреслив американський історик й філософ Артур Лавджоп ("Великий ланцюг буття: студії з історії ідей", 1936). Він запропонував вивчати універсальні "ідеї-блоки", котрі мандрують у часі й використовуються як модулі у складних конструкціях різних учень і теорій. Метою дослідження було створення максимально повної біографії ідей, їх опис на різних стадіях історичного розвитку і в різних сферах інтелектуального життя, включаючи філософію, науку, літературу, мистецтво, релігію, політику. Водночас американський вчений поширив предметну сферу "історії ідей" на ментальні звички, логіку мислення, філософську семантику. Програма А. Лавджоя передбачала "розуміння того, як виникають і поширюються нові переконання й інтелектуальні форми, висвітлення психологічної природи процесів, які впливають на зміни в популярності та впливовості тих або інших ідей, з'ясування, по-можливо-сті, того, як концепції, що домінували або переважали в одному поколінні, втрачають свою владу над розумом людей і поступаються місцем іншим", У подальшому під "історією ідей" розуміли певні ^итономні абстракції, що мають внутрішню логіку, незалежно від иппих проявів людської активності. Ці ідеї А. Лавджой пропагував На сторінках заснованого ним часопису "Journal of the History of Ideas". В умовах переважання в західній історіографії 60-70-х років соціальної історії погляди американського вченого піддавалися критиці за ігнорування зв'язку ідей з соціальним контекстом.

О-

Сучасна світова історіографія

У 70-80-ті роки XX ст. історія ментальностей і "антропологічний зворот" у розвитку історичної думки спричинили переосмислення історії ідей як "інтелектуальної історії"", що поширила своє пізнавальне поле на всі ідеї, котрі були у вжитку в конкретний період і серед конкретної спільноти. У полі зору інтелектуальної історії опинився загальний стан індивідуальної та колективної свідомості, який включає в себе дослідження всієї інтелектуальної сфери, або, іншими словами, "вивчення минулих думок" (К. Скін-нер). Такий підхід перетворив її на міждисциплінарну науку, що змушена спиратися на співпрацю з іншими соціально-гуманітарними науками: вона поєднує соціологію знання, історію ідей, історію ментальностей, герменевтику тощо. Фактично предметне поле сучасної інтелектуальної історії є необмеженим - уся історія перетворюється на інтелектуальну.

Доналд Келлі, головний редактор часопису "Journal of the History of Ideas", про інтелектуальну історію сьогодні:

"Інтелектуальна історія — це, швидше, не розділ історії, а спосіб (або способи) цілісного розгляду минулого людства (...) Завдання інтелектуального історика - вивчити всі області людського минулого, в яких збереглися всі його сліди, що піддаються розшифруванню (як правило, письмові та образотворчі), і надати їм сучасний сенс засобами мови. Інтелектуальні історики завжди можуть звертатися до таких дисциплін як економіка, соціологія, політологія, антропологія, філософія і, особливо - з урахуванням герменевтики і цілей своєї розвідки - гуманітарних дисциплін, починаючи з літератури і критики, але одночасно вони не повинні забувати про власне завдання і про обмеження, що накладаються їх культурним кругозором і дисциплінарними нормами" (D. Kelley. Prolegomena to the Study of Intellectual History // Intellectual News. Review of the International Society for Intellectional History, 1996. № 1. P. 13-14).

Така формула містить всю історію культури в широкому значенні слова, яка створюється комбінацією всіх культурних форм. У сучасній інтелектуальній історії переважає прагнення об'єднати зусилля фахівців, чиї професійні інтереси пов'язані з дослідженням всіх видів творчої діяльності людини, включаючи її умови, форми та результати. Це не заперечує існування й більш поміркованих версій інтелектуальної історії, обмежених вивченням винятково інтелектуальної сфери свідомості, зокрема видатних осіб минулого.

Історична наука у другій половині XX '- на початку XXI cm.

Назагал йдеться про трирівневу структуру дослідження, запропоновану французьким істориком Ж. лєҐоффом: 1) історія інтелектуального життя, яка є "вивченням соціальних навичок мислення"; 2) історія ментальностей, тобто колективних "автоматизмів" у свідомості; 3) історія ціннісних орієнтацій ("етика людських бажань і прагнень")- "Інтелектуальні історики" намагаються подолати опозицію між "зовнішньою" і "внутрішньою" історією ідей і текстів, між їхнім змістом і контекстом. В історії наук, наприклад, діє тенденція зосереджувати увагу швидше не на готовому знанні, а на діяльності з його "виробництва", не на доктринах і теоріях, а на вивченні проблем, які стояли перед вченими.

Представники сучасної "нової інтелектуальної історії" концентрують увагу на феномені самого "історичного тексту" та його сприйняття читачем. Вони прагнуть досліджувати історію історичної науки (історіографію) через якісні зміни у свідомості істориків, їхню практику історіописання, культуру творчості. Значне місце в сучасній інтелектуальній історії займають історія філософії, науки, політичної думки, біографістика тощо. Інтелектуальна історія орієнтована на реконструкцію історичного минулого кожної з областей і форм знання (включно зі знанням донауковим і паранауковим) як частини цілісної інтелектуальної системи, що з часом переживає неминучу трансформацію. З 1994 р. існує Міжнародне товариство з інтелектуальної історії, 1996 - виходить часопис "Intellectual News. Review of the International Society for Intellectional History"; з 1998 p. Центр інтелектуальної історії діє в Росії (Л. Рєпіна).

Ще один напрям в сучасній світовій історіографії отримав
назву " історія довкілля " (часом вживають термін "екоісторія").
Його поява була пов'язана з вивченням взаємодії людини й навко
лишнього природного середовища, що лежало в річищі історичної
географії. Але з 1970-х років XX ст. все більшу увагу цим питан
ням почали приділяти "чисті" історики, усвідомивши глобальну
кризу навколишнього середовища. Помітні спроби поєднати істо-
Рно суспільств з навколишнім природним середовищем спостеріга
лися у творчості представників Школи "Анналів", передусім Ф. Бро-
Деля. У 1978 р. американський вчений Джон Опай заснував часопис
Environmental History", який знаменував нагромадження дослідни
ками певного наукового доробку. Зокрема, ще 1967 р. Американець
К Ґлакен опублікував роботу "Сліди на родоському березі:

⇐ Предыдущая 2 3 4 5 678 9 10 11 Следующая ⇒