Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Італійська історіографія 4 страница

Сучасна світова історіографія

Історія історичної думки до середини XX століття

вченого зустріли гостру критику з боку багатьох представників фаху, вони віддзеркалювали пошуки шляхів поєднання об'єктивних і суб'єктивних моментів як історичного процесу, так і його пізнання. Вони спонукали багатьох європейських дослідників підійти до історії з "людськими" мірками і врахуванням дихотомії людини - її свідомості та об'єктивізації цієї свідомості у суспільній діяльності.

Від крайнього релятивізму західну історіографію "вберегли" засновники потужного і впливового аж до кінця XX ст. напряму, який отримав специфічну назву Школа "Анналів". Ними були французькі історики Марк Блок (1886-1944) і Люсьєн Февр (1878-1956). У 1929 р. вони розпочали видавати "Аннали (щорічник) економічної та соціальної історії"", навколо якого згуртувалася група їхніх учнів і прибічників, котрі почали застосовувати запропоновану ними нову модель історіописання - "доктрину "Анналів". Цьому напряму в сучасній історіографії присвячено багато уваги, тому коротко окреслимо лише головні елементи його методологічної концепції.

Маючи Ґрунтовну фахову освіту, здобуту в різних європейських університетах, чималий досвід особистих досліджень, оприлюднених в численних виданнях, засновники Школи "Анналів" виступили за глибоке оновлення підходів до історіописання, пізнавального інструментарію та історичної теорії. Вони закликали вивчати історичну Людину у всіх її проявах і взаємодіях у географічно-природному середовищі, господарських, політичних, соціальних і культурних взаєминах, повсякденному житті з його ритуалами і забобонами. Синтетичний образ такої Людини і Суспільства по суті був горизонтальним зрізом певної епохи в її соціально-культурному вимірі. Цементуючим елементом такого синтезу виступала "соціальна пам'ять" або ментальність - поєднання індивідуальної і колективної свідомості, в якій відображаються тривкі уявлення і стереотипи (ментальні структури), що їх можна пізнати з допомогою історичних джерел.

Водночас, вважали французькі вчені, історик-дослідник повинен відмовитися від звичайної описовості подій і фактів, зосередити увагу на проблемах історичного минулого, котрі є важливими для розуміння і пояснення колишньої дійсності: діалог історика з джерелами повинен у підсумку принести нове знання, приховане за звичайними поодинокими подіями. Йшлося про вивчення суспільних структур - економічних, соціальних, свідомісних тощо. Така 34

програма історичних досліджень була недосяжна без залучення методів і теорій інших наук про Людину - соціології, психології, етнології, географії тощо, а також нових видів джерел - господарських і правових актів, судових справ, епістолярії, етнографічних матеріалів тощо.

Свою історію засновники Школи називали "тотальною". Вона відвертала увагу від опису політичних подій і видатних осіб, переносячи погляд на суспільну масу, яку слід розглядати під кутом зору тих чинників, насамперед свідомісного плану, котрі спонукають людей до соціальної діяльності. Історичний дискурс, запропонований "доктриною "Анналів", був спробою нав'язати діалог з людьми минулого, проникнути у світ їхніх ідей та переживань і з його допомогою отримати більш різноманітну й наближену до реальності картину інших часів. Запропоновану модель історичного пізнання засновники Школи назвали "новою історією" або "новою історичною наукою". її становлення і поширення в умовах "неспокійного" XX ст. розтягнулося на декілька десятиріч, а сама доктрина зазнала суттєвого розвитку та змін.

Засновники Школи "Анналів" не встигли створити "класичного взірця" реалізації своєї доктрини. Ця роль припала т. зв. "другому поколінню" Школи, зокрема її визнаному лідеру Фернану Бро-делю (1902—1985). Проте виконати свій задум йому вдалося лише після закінчення Другої світової війни. Дві його великі праці - "Середземне море і світ Середземномор'я в епоху ФіліпаП" і "Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм XV-XVHI ст." (З томи) -з'явилися друком, відповідно, тільки наприкінці 40-х і в 60-70-х роках XX ст. Обидві праці стали конкретизацією методологічної доктрини "нової історії"", яка невдовзі отримала назву "структурної історії¹" і стала популярною в багатьох європейських країнах. Бро-Делівський приклад "структурної історії"" називають також "глобальною історією" через спробу представити суспільні трансформації на всій земній кулі.

У центрі моделі історіобачення французького вченого стоїть синтез суспільних проявів Людини в конкретному історичному часі і просторі. Людина є творцем історії як культури в широкому розумінні терміну - цивілізації. Події та особи залишаються на другому Плані, а на першому - взаємодія людей з навколишнім середови-Щем в процесі господарських стосунків, політичних, соціальних,

Сучасна світова історіографія

культурних взаємин, повсякденному житті. Під час таких взаємин виникають і повільно змінюються економічні, політичні, соціальні і культурні структури, кожна з яких змінюється в рамках різного історичного часу. Ці суспільні структури, що є передусім свідо-місно-культурними феноменами, котрі виникають в процесі суспільних взаємин, чинять вплив на людські стосунки з різною силою. Одні структури є міцними і тривалими, а їхні зміни відбуваються у часі "великої тривалості"; до них належать уявлення про навколишній світ, цивілізаційні цінності. Менш стійкі структури змінюються дещо швидше - вони проходять у "часі середньої тривалості" - економічні стосунки, соціальні зв'язки. Ще інші - передусім політичні зміни - розгортаються у "часі короткого тривання". Усе це пов'язано з особливостями відображення і закріплення в людській свідомості певних стійких культурних уявлень (стереотипів). Завдання історика полягає у виявленні цих, часом невловимих і прихованих, структур свідомості, котрі, однак, визначають суспільну поведінку людей. Таке дослідження заторкує не факти й події, що лежать на поверхні, а вимагає проникнення у внутрішній світ людей, що творили ці явища. Воно більш складне, тому що вимагає іншого способу роботи з історичними джерелами з метою витягнення з них "прихованої" інформації.

Броделівський історичний синтез був протилежним марксистському моністичному уявленню про жорстку зумовленість всіх суспільних проявів незалежними від людей "зовнішніми" явищами об'єктивного світу - результатами людської діяльності. Він демонстрував відмінність протікання різних суспільних процесів, котра зумовлювалась особливостями їх відображення у людській свідомості. За таких умов можна було значно адекватніше пояснювати історичні явища, які не вписувалися у жорстку марксистську схему, а історична картина, що виникала, була багатоманітнішою і ближчою до минулої реальності.

На прикладі "матеріальної цивілізації"" Ф. Бродель показав, що економічні відносини охоплюють не просто "ринкові відносини", а включають в себе значно ширше коло взаємин - умови життя, трудову діяльність, потреби, харчування, одяг, медицину, техніку і технології, надії та ідеали, цінності і правила поведінки тощо. Така історія відкривала неоглядну перспективу для продовження досліджень за встановленим взірцем в напрямку вивчення

Історія історичної думки до середини XX століття

"повсякденного життя", культурно-антропологічних вимірів історичного буття, в центрі якого перебувають структури свідомості як відображення структур суспільного буття в часі й просторі.

Уривок з праці Ф. Броделя "Матеріальна цивілізація, еко-\ коміка і капіталізм XV-XVIII cm. ":

• "Читач зауважить, що серед закономірностей я висував на

^! перший план ті, які залежали від характеру цивілізацій та культур. Ця книга не без причини називається "Матеріальна цивілізація" -то свідомо обрана мова. Справді, цивілізації створюють зв'язки, цебто порядок, між тисячами благ культури, фактично різно-шерстних, на перший погляд чужих одне одному, - від тих, що пов'язані з духовним життям і розумом, до предметів і знарядь повсякденного життя" (Ф. Бродель. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм XV—XVIII ст. Т. І: Структура повсякденності: можли- \ ве і неможливе / Пер. з фр. Г. Філіпчук. Київ, 1995. С. 484).

Модель "глобальної" і "структурної"" історії справила величезний вплив на розвиток західної історіографії, щоправда переважно в її "структурній" частині. У 50-70-ті роки XX ст. чимало молодих на той час істориків зайнялися дослідженням різних соціальних структур як "зовнішнього" (соціальні групи, господарські та інші процеси), так і "внутрішнього" (свідомісного) плану. Змушені співпрацювати з методологічним інструментарієм інших соціально-гуманітарних наук, невдовзі вони опинилися в дуже віддалених один від другого напрямах "нової історичної науки" (про

Це йтиметься далі).

У першій половині XX ст. певні метаморфози відбулися з марксистською історіографією на Заході. Вплив марксистської моделі історіописання мав свої привабливі сторони для багатьох західних дослідників старовини. Марксистський метод, однак, був Підданий серйозному оновленню вже в працях неомарксистів міжвоєнного періоду (К. Каутський, Д. Лукач, К. Корш, А. Грамши, Франкфуртська школа та інші) і післявоєнних років. Під впливом здобутків світової науки західні історики-марксисти поступово позбувалися Уявлень про жорсткий соціально-економічний детермінізм в історії, надавали більшої ваги свідомісним процесам у визначенні мотивів соціальної поведінки людей. "Натхненниками" таких змін були ідеї М- Вебера, Е. Дюркгайма, психоаналіз 3. Фройда, доктрина Школи

Анналів" та інші.

Сучасна світова історіографія

Водночас історики-марксисти зберегли критичне ставлення до капіталізму, увагу до соціального контексту суспільних змін, віру у телеологічний характер історичного розвитку. Результати вивчення соціальних процесів в різні історичні епохи, отримані західними істориками-марксистами, зокрема М. Доббом, Е. Томпсоном, Е. Гобсбаумом, А. Матьєзом, А. Собулєм, Ж. Лефевром, виявилися цінними для історичної науки, спричинили змістовні наукові дискусії у західноєвропейській історіографії 40-60-х років. З цього часу почалося зближення марксистського підходу з іншими науковими методами, що не могло не відобразитися на тематиці й методології праць західних марксистів. Показовим у цьому відношенні була праця відомого англійського історика У. Томпсона "Формування англійського робітничого класу" (1963), в якій було показано, що англійський пролетаріат був не тільки продуктом капіталістичної економіки, а й результатом певних соціальних і культурних процесів того часу. Звернення до свідомісних чинників неминуче усувало з праць прихильників марксизму марксівський соціальний детермінізм, "розмивало" межі між марксистським і немарксист-ськими підходами до історії. Яскравим прикладом такого зближення стала еволюція англійського марксистського часопису "Історична робітня" ("History Workshop"), заснованого 1976 p. Він 1982 змінив субназву з підкресленням його марксистського спрямування на нову - "журнал соціалістичних і феміністичних істориків" і проголосив намір вийти на широку фахову аудиторію.

Загалом модерністська історіографія розвіяла міф про телеологічну закономірність і спрямованість історичного розвитку ("іс-торицизм"). Спираючись на досягнення інших наук, вона запропонувала нові взірці історичного пізнання, що Грунтувалися на вивченні соціальних структур і свідомісних процесів. "Культурний" поворот в історіописанні був не випадковим, випливав зі здобутків інших наук про Людину, котрі все більшу увагу звертали на структури свідомості, що в них переломлюються набуті знання і навички, а також більш стійкі культурні стереотипи. Водночас поступово змінювалось уявлення про історика, який нібито здатний вийти за межі своєї суб'єктивності і здобути цілком "об'єктивні" знання. Історія все більше представлялася діалогом культур минулого і сучасності, в якому історик виступає фаховим посередником.

ІСТОРИЧНА НАУКА

У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XX -

НА ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТТЯ

Особливості інтелектуальної ситуації.

Етапи і напрями розвитку історичних студій.

"Нова історична наука". Постмодерністський виклик

та історична думка. Проблема історичного синтезу.

Міжнародне співробітництво істориків.

Особливості інтелектуальної ситуації. На розвиток соціально-гуманітарного і загалом наукового знання в другій половині XX ст. вирішальний вплив зробили як глибокі суспільно-політичні зміни, пов'язані з глобальним суперництвом політичних систем та їх лідерів (США і СРСР) і крах комуністичної системи, так і якісні зрушення у науковому осмисленні сучасного стану людства. Обидва глобальні чинники змусили вносити суттєві корективи у наукову картину світу, систему соціальних цінностей, пріоритетів та орієнтацій. Науково-технічна революція, яка розпочалася з кінця 1950-х років і спричинила серйозні зміни у способах комунікації, обробці, поширенні й використанні інформації ("комп'ютерна революція"), виникненні нових технологій виробництва, матеріалів і джерел енергії, врешті формування суспільних ідеалів (демократія, культурний плюралізм, ринкова економіка), поставила перед вченими низку складних проблем світоглядного плану. їх розв'язки, запропоновані представниками світової науки, виявилися до певної міри неочікуваними. За визначенням відомого сучасного французького філософа і наукознавця Жаклін Рюс, після Другої світової війни людство зустрілося з "крахом світогляду" і "початком ери невизначеності", які водночас кладуть початок "народження сучасного сві-ту". Новітня сучасність, на її думку, - це "рух плюс невизначеність".

: Жаклін Рюс про "народження сучасного світу ":

! "Очевидно, що вже протягом XIX сторіччя виникає рух, і

і який, висунувши на перший план відношення і відсунувши на і

Сучасна світова історіографія

і задній речі, поступово заполонив усю нашу культуру, принісши | свої ідеїй у нашу епоху масових комунікацій (...)

Утворившись на руїнах цінностей XIX сторіччя, цей рух пропонує нові парадигми, які визначають думку нашого часу: складність, випадковість, відсутність стабільних підстав, непередбачува-ність. Хоча відсутність основ не гальмує ані наукового пошуку, ані практичної діяльності: ми увійшли в еру "активного нігілізму".

Всередині цього процесу на перший план висунулися інформація та комунікація, вони управляють і контролюють усе поле знань. Проблеми мови домінують над усім комплексом перспектив і запитань. Ми перебуваємо в самому осерді відношень, мереж, зв'язків та взаємин. В той час, коли науки і промисловість віддають перевагу технічним засобам, розвивають людські взаємини і створюють посередницький простір, між різними, раніше незалежними дисциплінами встановлюються дедалі тісніші зв'язки (скажімо, тепер немає чітко означених меж між історією і суспільними науками, між етнографією і соціологією). Навіть влада (Фуко, Крозьє) перетворюється на просту взаємодію відношень. Етика і мораль потрапляють у залежність від комунікативної діяльності (Габермас), побудовану на засадах практичного раціонального розуму (...)

Таким чином, якщо зникають великі системи з глобальними претензіями, на світ народжуються взаємодії та відношення. Інформація, комунікація, усвідомлення складності сьогодні визначають мислення (...)

Система відношень, у кінцевому підсумку, є підмурком усіх механізмів сучасної думки" (Ж Рюс. Поступ сучасних ідей. Пано- I рама сучасної науки/Пер. з фр. Віктор Шовкун. Київ: Основи, \. 1998. С. 626-627).

На розвиток наукового пізнання в цілому значно вплинула т. зв. "історична школа" американських філософів - Т. Кун, С Тул-мін, П. Фейєрабенд, 1. Лакатос та інші. Ці вчені поставили проблему "історичності" всіх наукових знань. Томас Кун у праці "Структура наукових революцій" (1960) узагальнив розвиток наукового пізнання і дійшов висновку, що воно спрямоване на розв'язання "загадок", які виникають перед людьми у процесі пізнання природи і людини. Під час їх розв'язання дослідники створюють певні зразки (парадигми) знань, що на даному етапі пізнання дають змогу задовільно пояснювати навколишній світ. Ці знання, проходячи чергові стадії розвитку ((1) "нормальної науки", (2) "кризи" панівної парадигми внаслідок нестачі її засобів для пояснення нових

Історична наука у другій половині XX — на початку XXI cm.

"загадок", (3) "наукової революції"", що дозволяє задовільно пояснювати нові факти, (4) "нормальної науки" з новою панівною парадигмою), створюють нові наукові картини світу, які змінюють одна одну. Т. Кун показав, що немає універсальних і абсолютних критеріїв науковості і наближення до "істини", і що науку слід завжди пов'язувати з науковцями як суб'єктами, котрі, своєю чергою, є продуктом певного культурного середовища та епохи, в межах яких сприймають і пояснюють світ. "Історична школа" в наукознавстві релятивізувала об'єктивний зміст наукових знань як таких, звернувши увагу насамперед на суб'єкта пізнання - вченого, а також на його понятійний апарат.

Подальший аналіз суб'єктивної пізнавальної діяльності дослідника був пов'язаний зі здобутками французьких філософів у 60-70-х роках XX ст., які відреагували на "ліву" хвилю в Західній Європі і США (виступи робітників і студентів під лівацькими гаслами). Низка французьких інтелектуалів, таких як Ж. Лакан, М. Фуко, Ж. Дерріда, Р. Барт, Ж. Ф. Ліотар, Ж. Делюз, виступили з критикою метафізичних уявлень про відповідність думки реальному буттю речей. Одним з перших Жак Дерріда запропонував здійснити "деконструкцію метафізики", тобто провести реконструкцію процесу творення теорій в науковому знанні і показати, що всі теорії не є істинним знанням, а лише певними вербально-лінгвістичними конструкціями, зав'язаними на культурний контекст суб'єкта. Таким чином, він спрямував увагу дослідників на вивчення процесу творення і вживання теоретичних понять і категорій, котрі в своїй сутності є раціональним твором людської свідомості.

Жан Франсуа Ліотар рішуче заперечив проти довіри до т. зв. "метаоповідей" (тобто дискурсів, що спираються на універсальні теорії), які не відображають всього багатоманітного спектру тих значень, що надаються речам і явищам реального світу суб'єктами. Внаслідок цього деконструкція "наративу" поставила під великий сумнів "метаоповіді", котрі відображають лише частку сприйняття навколишнього світу, і то частку дуже суб'єктивізовану.

Деконструкція поступово перетворюється на спосіб розуміння не тільки науки, ідеології, політики, а й культури. Вона "розхи-тує" всю споруду категорій західноєвропейської думки - буття, творіння, божественного, універсального, прогресивного тощо. Вона ставить під сумнів існування емпірично-логічних основ будь-

Сучасна світова історіографія

якої істинності. Мішель Фуко запропонував нову епістемологію (теорію теорії пізнання). Він показав, що поняття, які вживають вчені, відображають відмінну дискурсивну практику в часовому і просторовому вимірах. Сукупності висловлювань одного дискурсу мають зовсім інше значення у другому. Відмінні дискурси закорінені в соціокультурній традиції і зв'язані з "епістемою" -метадискурсом, який задає рамки даному дискурсу. Тому всі дискурси "зав'язані" на мову і повинні вивчатися у своїй конкретності й автономності.

Ще одним джерелом "сум'яття" в інтелектуальному просторі науки другої половини XX ст. став т. зв. "лінгвістичний зворот ". У першій половині століття на мову і логіку висловлювань (думки) вперше звернули увагу неопозитивісти, заклопотані наступом нео-кантіантських ідей (Віденський гурток 1929-1938 pp., M. Шлік, Б. Рассел, А. Н. Вайтгед, Л. Й. Вітґенштайн, К. Поппер та інші). Вони дали поштовх виникненню "аналітичної філософії"", в центрі якої постали проблеми мови як єдиного способу пізнання реальної дійсності. Займаючись спочатку логічним аналізом мови, насамперед її синтактичними аспектами, ці вчені прийшли до висновку про його недостатність і звернули погляди в бік лінгвістики.

Поворот до мовознавства став одним з найважливіших елементів філософської думки у другій половині XX ст. Він дав змогу з'єднати світ речей і світ мислення (свідомості) та перевести їх у площину стосунків між об'єктом і суб'єктом: операції з конструювання світу тепер переходять зі сфери "трансцендентної суб'єктивності" у сферу граматичних структур (Ю. Габермас).

Лінгвістика як наукове дослідження мови бере свій початок від "Курсу загальної лінгвістики" (1916) швейцарського мовознавця Фердінанда де Соссюра (1857—1913). Він заснував "чисту" лінгвістику, відокремивши її від філології і взявши за об'єкт вивчення не еволюцію мовних форм, а реальність мови самої по собі: виступив прихильником вивчення "структур" мови як системи, в якій лінгвістичні знаки визначаються лише у своїх відношеннях один до одного. Крім того, він розрізнив мову, що є суспільною, зовнішньою по відношенню до індивіда системою, який сам-один не може ні створювати, ні змінювати її, і мовлення, що є актом індивіда, котрий реалізує свою мовну здатність через правила суспільної домовленості, що складають мову.

Історична наука у другій половині XX — на початку XXI cm. ff

Його ідеї розвинула Празька школа (Р. Якобсон), Копенгагенський гурток (Л. Єльмслев), французький соціолог Р. Барт (семіо-логія - наука про знаки як частина лінгвістики). Представники цього напряму створили і розвинули "структурну лінгвістику". Американський лінгвіст і філософ Ноем Чомськип (Хомський) здійснив радикальний поворот у сучасному мовознавстві ("Синтаксичні структури", 1957, "Картезіанська лінгвістика. Глава з історії раціоналістичної думки", 1966), відкинувши структурну лінгвістику як таксономічну і неадекватну і замінивши її "генеративною граматикою". Учений показав, що людина приховує в собі "природжені" механізми опанування мови, лінгвістичні схеми або структури, котрі віддзеркалюють універсальні - наявні в більшості мов — структури.

⇐ Предыдущая 1 2 345 6 7 8 9 10 Следующая ⇒