Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Італійська історіографія 10 страница

Після Другої світової війни одним з перших зробив спробу змінити ситуацію у вивченні історії Французької революції Жорж Лєфевр (1874-1959). До війни він належав до прихильників марксизму. Післявоєнні обставини спонукали цього маститого вченого врахувати нові тенденції в розвитку світової історіографії, зокрема праці представників Школи "Анналів". Він залучив до групи дослідників революції вчених різної політичної орієнтації, об'єднавши їх зусилля в рамках "Товариства Робесп'єра" та часопису "Історичні аннали Французької революції". Водночас Ж. Лєфевр закликав фахівців вивчати революцію "знизу", синтезуючи соціальні, по-92

Французька історіографія FT

її й ментальні характеристики народних мас (праці "Директо-;М^', 1946, "Французька революція", 1951). Учений прагнув онови-№ підходи до революційних процесів взагалі, запровадивши у «слідження вивчення стану суспільної свідомості. і Пошуки Ж. Лєфевра продовжив його учень Альбер Собуль $№914—1982), який змінив Метра на керівних постах на кафедрі |І<їОрії Французької революції Паризького університету, товари-ЇІІГїві, редакції. Тут, а також в інших наукових центрах було підго-'■■ровлено чимало фахівців з історії революції (М. Вовель, Ж. Брюа, ІІК.-Р- Сюррето). А. Собуль вивчив становище і настрої бідніших даіщан, об'єднаних назвою "санкюлоти". У монографії "Паризькі і&анкюлоти у Ц-му році" (1958) та інших працях він доводив відмінність соціальних інтересів якобінців і санкюлотів, що призвело ІДО неминучого їх зіткнення. У пізніших студіях А. Собуль застосував марксистський підхід до соціальної стратифікації французького суспільства, представив боротьбу класів, яка, на його думку, відображала процес переходу від феодальних до капіталістичних стосунків ("Цивілізація і Французька революція", 3 томи, 1970-1982). У Марксистська інтерпретація історії революції не була єдиною. Ще у 50-ті роки спільними зусиллями французького історика Жака Ґодшо і американського дослідника Роберта Палмера була «конструйована т. зв. "атлантична" концепція революційних подій жінця XVIII ст. На Міжнародному конгресі історичних наук в Римі,(1955) обидва історики сформулювали ідею про спільні риси й VПричини Французької та Американської революцій, котрі зродили інші революційні рухи по обидва боки Атлантики й створили підстави сучасної євро-американської цивілізації. її змістом було утвердження демократії та громадянського суспільства (праця Ж. Годшо "Революції. 1770-1795 роки", 1963). Проте чимало французьких істориків зауважили в цій концепції елементи тодішньої політичної кон'юнктури.

Іншу візію Французької революції розвивали історики консервативно-теологічної орієнтації, прагнучи насамперед підважити Марксистську концепцію. Одним з відомих представників цих кіл був професор Католицького університету в Парижі Жорж Бернано. Він звернув увагу на антигуманні дії під час революції, зокрема, на страту революціонерами 16-ти юних дівчат-монахинь, які відмовилися зректися віри і чернечого сану. Історик стверджував, що рево-

„її

Сучасна світова історіографія

люція не створила у Франції громадянського суспільства, а перетворила людей на пішаків, якими керувала стихія; революція представлялася йому "суцільним злом".

У 60-ті роки сформувалася "ревізіоністська" концепція історії Французької революції, яка мала спростувати марксистську. Першою ознакою ревізії стала поява двотомної праці Ф. Фюре і Д. Ріше "Революція" (1965-1966). Автори переконливо показали, що революція не мала антифеодального і буржуазного характеру; напередодні її вибуху у Франції не було кризи сільського господарства, активно розвивалася промисловість і торгівля, комунікації. Головні причини революції, на їхню думку, лежали не в площині соціально-економічного життя, а політичних стосунків - відсутності громадянських прав основної маси населення, гальмуванні реформ частиною привілейованих верств. Автори виокремили в революційному процесі три взаємопов'язані революції, які відбувалися у паралельних площинах: революцію ліберального дворянства і буржуазії, котрі прагнули політичних реформ; селянську консервативну революцію, спрямовану проти капіталістичних стосунків; санкюлотську революцію, найбільш ворожу капіталізму, оскільки вона послуговувалася демократичними гаслами соціальної рівності. Вчені вбачали значення революції не у переході від феодалізму до капіталізму, а в її політичному досвіді, здобутому у боротьбі за громадянське суспільство. У книзі "Осмислити революцію" (1978) Ф. Фюре зазначав, що Французька революція створила суспільство перехідного типу, яке шукало свого нового "колективного обличчя", нової схеми влади й державного устрою, була "першим експериментом з демократією", вперше застосувала форми новітніх владних устроїв - демократії й тоталітаризму.

У наступних працях Франсуа Фюре розвинув і поглибив накреслені обриси "ревізіоністської"" концепції Французької революції, намагався розкрити механізми виникнення диктаторських тенденцій в надрах молодої демократії. Він показав, що диктатура народилася тоді, коли відбулося ототожнення народу-суверена з владою: віра у їх тотожність стала "матрицею тоталітаризму". "У царстві терору, - писав Ф. Фюре, - суверенна легітимація влади -чиста демократія, - повністю підмінила собою конституційну законність - представницьку демократію: ворог стає жертвою терору, тому що він загрожував усьому колективу". Франсуа Фюре 1988 р. 94

Французька історіографія FJ

співавторстві з М. Озуф підготував і опублікував фундаментальний "Критичний словник Французької революції" (1200 сторінок текстів), який утверджував новий погляд на цю історичну подію; Праця стала авторитетною у фахових колах і серед громадськості.

Напередодні 200-річчя від початку Французької революції дискусії навколо її змісту й оцінки набули суспільно-політичного звучання. Історики марксистського ("якобінського") напряму відстоювали версію революційного переходу від феодалізму до капіталізму. Так, Ґі Лємаршан з допомогою кліометричних досліджень прагнув показати боротьбу феодальних і капіталістичних елементів в одному з районів Нормандії, яка призвела до революційного вибуху у 1789 р. ("Кінець феодалізму в області Ко", 1989). Мішель Вовель, який змінив А. Собуля на посаді директора Інституту історії Французької революції, вивчав менталітет учасників революційних подій - окремих осіб і груп ("Революційний менталітет. Суспільство і менталітет під час Французької революції"", 1985). Під керівництвом М. Вовеля напередодні ювілейної дати революції було опубліковано п'ятитомне видання "Французька революція. Ілюстрації та розповідь" (1986), в якому презентовано зібрання малюнків, картин, гравюр революційного періоду, що свідчили про формування нової системи суспільних цінностей.

З іншого боку, послідовники "ревізіоністської"" інтерпретації революції шукали і знаходили аргументи на користь її свідомісно-політичних вимірів. Зокрема, Мішель Ґоше у роботі "Революція і права людини" (1988) поглибив пояснення причин невдачі утвердження демократичної політичної системи у Франції. Він з'ясував, що у країні спостерігалося прагнення встановити народний суверенітет у формі колективної волі відповідно до філософських доктрин просвітників, що призводило до злиття держави і суспільства, у той час, як, наприклад, у США громадяни і держава були чітко розмежовані - тут народний суверенітет ототожнювався з індивідуальною волею кожного громадянина.

Активна і гостра дискусія навколо проблем Французької революції розширила наукову картину цього складного явища, виявила його різноманітні пласти, котрі часом не збігалися й навіть входили у суперечність. Одноманітне соціально-економічне пояснення її подій змінилося більш глибоким і диференційованим поясненням окремих соціально-свідомісних структур - громадської

Сучасна світова історіографія

думки, менталітету, артефактів. Нове покоління французьких істориків знаходить кожного разу нові й неочікувані ракурси революційного минулого. Проте головним наслідком дискусії навколо Французької революції стало закріплення цієї події в колективній історичній свідомості французів. Незважаючи на відмінні оцінки революції, утвердилося уявлення про історичну значущість цього явища, яке слугує однією з віх національної ідентифікації французів. У 1989 і 1999 pp. Франція і світова громадськість урочисто відзначили 200- і 210-річний ювілеї цієї події як переломової для французької та європейської історії.

Проблеми новітньої історії. Як і в інших європейських країнах, у Франції не згасає інтерес до бурхливих подій XX ст. їх наукове дослідження ускладнювалося доступом до архівних матеріалів, що обмежене піввіковим терміном. Тому й досі праці, які тематично потрапляють у хронологічний проміжок останніх п'ятдесяти років, не вважаються науковими і не приймаються провідними університетами як дисертації. Проте обійти події Другої світової війни і післявоєнного розвитку Франції було неможливо. Невдовзі після закінчення війни французький уряд створив спеціальний Комітет з історії Другої світової війни при прем'єр-міністрі, до якого увійшли відомі історики Л. Февр, П. Ренувен, Е. Лябрусс та інші. Його генеральним секретарем тривалий час залишався Анрі Мітель, а завданням - збір документів про Рух Опору та уряд Віші. З 1950 р. почав виходити часопис "Огляд історії Другої світової війни", який до 1986 р. очолював генеральний секретар Комітету. Навколо Комітету згуртувалася група істориків, котрі вивчали переважно Рух Опору. Вони опублікували чимало праць, в яких досліджувалися окремі організації, їх склад і політичні програми, форми боротьби тощо.

Помітною подією став вихід у світ книги А. Мішеля "Думка Опору" (1962). Вона стала першою роботою з історії війни, допущеною до захисту в Паризькому університеті. її автор змалював ідеологію і політичні прагнення різних визвольних організацій, серед яких переважали дві головні політичні сили — комуністи і прихильники генерала де Ґолля. Водночас не вщухав інтерес до теми маріонеткового уряду Віші та його ролі в історії Франції XX ст. Так, Робер Арон одним з перших виступив з апологетичними твердженнями про "захисну" роль Віші в справі порятунку

Франгуузъка історіографія

екзистенції французької нації ("Історія Віші 1940-1944", 1954).

* Однак його праці викликали неоднозначну реакцію фахової й гро
мадської думки. Стало очевидним, що для більш об'єктивної оцін-

I ки цього явища повинен проминути більший проміжок часу.

У 1978 р. Комітет історії Другої світової війни був перетворе-

• ний на Інститут історії сучасності, першим директором якого став
ф. Бедаріда. Того ж року в рамках авторитетної Вищої школи до
сліджень в галузі соціальних наук було відкрито кафедру історії
сучасності, яку очолив один з лідерів Школи "Анналів" П. Нора.

^Поступово було подолано недовіру до праць з новітньої історії, з'явилися нові періодичні видання (часопис "Двадцяте століття"). Цьому сприяли прагнення "нових істориків" активно співпрацювати з політологами, культурологами й соціологами. В центрі уваги опинилися дослідження французької політичної системи, політичні організації, настрої, електоральні процеси.

У 60-ті роки здобули популярність праці Моріса Дюверже, Рене Ремана, присвячені розвиткові французьких політичних партій після Другої світової війни. З кінця 50-х років у французькій полі-

; тології помітні позиції посіли праці знаного філософа Реймона Арона (1905-1983), який пропагував у Франції ідеї американської концепції "індустріального суспільства". У численних роботах 60-70-х років він намагався поєднати аналіз економічного розвитку з міждержавними та міжнаціональними відносинами, які характеризувалися постійним суперництвом і боротьбою. Індустріальне суспільство поставило перед всім людством кардинальне питання: навчитися співіснувати у багатоманітності або зникнути у взаємному поборюванні ("Мир і війна між націями", 1962). Учений надав політологічно-історичним студіям спрямування на вивчення глобальних процесів людства з опорою на історичному матеріалі. Його учні і послідовники широко застосовували теоретичне моделювання, системний і багатофакторний аналіз, щоб показати взаємозалежність людський діянь.

Певний інтерес французьких істориків викликала колоніальна тематика, пов'язана з гострими проблемами, з якими зіткнулася Франція у зв'язку з розпадом колоніальної системи. У 50-60-ті роки перші дослідження колоніальної політики Франції показали її тісний зв'язок з економічними і фінансовими інтересами банків і фірм. У минуле відійшли апологетичні концепції "цивілізатор-

Сучасна світова історіографія

ськоГ' місії Франції в її колоніальних володіннях. Хоча причини колоніальної експансії історики бачили по-різному. Так, відомий дослідник Анрі Брюншвіг у резонансній книзі "Міфи і реальність французького колоніального імперіалізму" (1960) стверджував, що першопричиною захоплення Францією колоній була "націоналістична лихоманка", а не економічні вигоди їх експлуатації, оскільки остання виявилася збитковою. У роботах 70-80-х років французькі історики більше уваги приділяли вивченню складу населення, соціальних і національних рухів в колишніх колоніях. Перу професора Сорбонни Ш.-А. Жюльєна належить низка праць з історії і сучасного розвитку Алжиру ("Історія сучасного Алжиру", 1964).

У XXI століття французька історіографія увійшла з авторитетним доробком у вивченні національної і всесвітньої історії, різноманітними методологічними підходами, значними впливами на розвиток світового історіописання. Водночас майже неподільне домінування Школи "Анналів", яким позначена друга половина XX ст., фактично завершилося. Французькі історики розійшлися по своїх "квартирах" вузької тематичної й методологічної спеціалізації.

ІСТОРИЧНА НАУКА ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ

Традиції та новації в історичній науці.; Організаційні підстави. Соціальна історія. Культурно-антропологічна історія. Віхи британської історії.

і Традиції та новації в історичній науці. Після завершення

' ДРУ^ГО1 світової війни місце і роль Великої Британії у світі зазнали, глибоких змін. Перед обличчям внутрішніх соціально-економічних І іруднощів, загострення конфронтації з комуністичним табором / правлячі кола Великої Британії були змушені відмовитися від ролі ' лідера західного світу й розпочати цивілізований процес деколонізації, перетворення імперії на Британську співдружність, переорієнтуватися на інтеграцію з європейськими державами в рамках Європейського Економічного Співтовариства, а згодом Європейського Союзу. Незважаючи на серйозні господарські й соціально-політичні проблеми, з якими зіткнулися післявоєнні уряди країни, в інтелектуальному середовищі постійно зберігалося переконання в значущості британських демократичних інститутів і соціального досвіду.

Історична думка і наука розвивалися під впливом як традиційних уявлень про історичний процес, так і нових тенденцій у світовій історіографії, пов'язаних з пошуком критеріїв об'єктивності історичного знання. З кінця XIX ст. в британській історіографії спостерігався поступовий відхід від переважного вивчення історії політичних подій та явищ й перенесення погляду на історію народу, соціальних груп і колективів, суспільних процесів. "Історія простих людей" набула популярності в першій половині XX ст. і зустріла співчутливий відгук з боку громадськості. Це спричинило ранню появу британської соціальної історії, про яку один з її творців Джордж Маколей Тревельян писав: "Соціальну історію можна окреслити через протиставлення - як історію народу після відокремлення від неї політики". Соціальна історія привернула увагу багатьох молодих британських істориків, зокрема прихильників і членів лівих політичних сил, насамперед лейбористів і комуністів. Політичні впливи на історичну думку були особливо відчутними у перше післявоєнне десятиріччя. У середовищі фахових істориків

Сучасна світова історіографія

виникли сумніви щодо адекватності створеної на той час картини минулого, придатності традиційних ціннісних установок. Ці сумніви відобразилися в методологічних дискусіях 50-60-х років, пошуках задовільної наукової парадигми.

На зламі 40-50-х років авторитетний англійський історик Арнольд Джозеф Топнбі (1889-1975) завершив свою фундаментальну філософсько-історичну працю "Дослідження історії" (12 томів, 1936-1946), в якій виступив прихильником провіденційно-позити-вістського трактування історії як процесу виникнення й занепаду великих культурних систем - цивілізацій. Він намагався показати, що у підсумку вся історія людства є взаємозв'язаним процесом пошуку адекватних відповідей на божественні "виклики", що стимулюють мислення і духовність як основу цивілізаційного поступу. За А. Д. Тойнбі, історія - це насамперед процес духовного збагачення людства, вона вимагає широкого тла для вивчення окремих його явищ.

Уривок з праці А. Д. Тойибі "Дослідження історії" про поле історичного дослідження:

"Історія жодної європейської нації чи національної держави не може бути пояснена сама по собі. Якби, скажімо, така держава все-таки знайшлася, то в першу чергу на цю роль претендувала б Великобританія (...)

То зрозуміємо ми чи не зрозуміємо англійську історію, якщо розглянемо її окремо, абстрагувавшись від усіх зовнішніх зв'язків? Припустимо, нам це вдасться, але чи зможемо ми знехтувати ці зв'язки як щось другорядне? Чи дійдемо ми висновку, вивчаючи їх, що чужоземні впливи на Англію неістотні порівняно з англійськими впливами на інші частини світу? (...) Найкращий спосіб ближче ознайомитися з цією проблемою - спрямувати погляд назад у англійську історію і пригадати її головні розділи. Ось вони, перераховані у зворотньому порядку:

а) утвердження індустріальної економічної системи (почина
ючи від останньої чверті XVIII сторіччя);

б) запровадження парламентської системи врядування (почи
наючи від останньої чверті XVII сторіччя);

в) заморська експансія (яка почалася в третій чверті XVI сто
річчя з піратства і поступово розвинулася в світову торгівлю, за
хоплення тропічних колоній та утворення англомовних спільнот у
заморських країнах з помірним кліматом);

г) Реформація (з другої чверті XVI сторіччя);

■М

Історична наука Великої Британії

'. д) Ренесанс, включаючи його політичний, економічний, твор-

і чий та інтелектуальний аспекти (з останньої чверті XV сторіччя);
| є) утворення феодальної системи (з XI сторіччя);

і є) перехід англійців від релігії так званої Героїчної Доби в

і західне християнство (в кінці VI сторіччя).

¹Навіть такий побіжний погляд від сьогодні вглиб англійської

і історії підтверджує, що чим далі ми заглядаємо назад, тим менше
і знаходимо аргументів на користь обмеження історичних студій
і кордонами однієї країни. Навернення до християнства, яке започат-
! кувало всі найважливіші події в англійській історії, є прямою анти-
і тезою такого методу; то був акт, який згуртував із півдесятка роз'єд-
! наних варварських спільнот, відкривши всім дорогу до загального
І добробуту в лоні новонародженого західного суспільства (...)
І Наш короткий огляд англійської історії, попри його негатив-

j ний результат, дав нам, одначе, ключ до глибшого розуміння. Роз-! діли цієї історії, які привернули нашу увагу.., були насправді і розділами з історії якогось значно більшого суспільства, куди Ве-! ликобританія входила лише як складова частина, переживаючи той і самий досвід, що його переживали й інші учасники згадуваних! подій. Отже, "самодостатнім полем історичного дослідження" ре-! ально виступає суспільство, яке включає в себе чимало спільнот ] того самого типу, що й Великобританія, - і Францію, і Італію, і Ні-j дерланди, і Скандинавські країни тощо (...)

] Тут справді діють сили, які не є національними, а виникають

\ унаслідок більш загальних причин. Вони визначають розвиток по-| дій у кожній окремо взятій країні, але їх годі правильно зрозуміти, ] вивчаючи їх в окремих проявах і не беручи до уваги, як вони вза-I емодіють у межах усього суспільства (...) За таких умов неможливо І зрозуміти поведінку тієї або тієї спільноти як наслідок окремого ви-! пробування, не беручи до уваги подібної або протилежної поведінки j інших спільнот, які утворюють суспільство, і не розглядаючи кожне І окреме випробування як елемент загальної системи послідовних і подій, що визначає життя суспільства, взятого в цілому" (А. Д. Тойн-, ■ _бі. Дослідження історії. Київ: Основи. 1995. Т. 1. С. 14—17)

Підходи А. Д. Тойнбі були співзвучні частині британських істориків, які, однак, відкидали його провіденційні погляди і зосереджували увагу на особливостях творення історичних знань істориками. Серед них значний вплив на розвиток історичної думки справили праці кількох знаних британських істориків. Насамперед слід згадати професора Оксфордського і Кембріджського універси-

Сучасна світова історіографія

тетів Майкла Оукшота (1901-1990), роботи якого з'явилися ще у міжвоєнний період. Учений розвинув думку про суб'єктивний характер історичних знань, котрі не можна вважати суворо науковими. "Історичне минуле, - писав він, - це складний світ, позбавлений єдиної будови і прозорих обрисів; у ньому події не мають ні загальної мети, ні загального взірця, вони нікуди не ведуть, не вказують ні на які сприятливі умови існування суспільства, не підтверджують ніякі практичні висновки. Це світ, що цілком складається з випадковостей..." ("Історія як діяльність", 1953).

Подібним чином висловлював погляди на історію й визначний філософ та історик Карп Поппер (1902-1996). У праці "Злиденність історицизму" (1957) він відкинув можливість знайти в історії зміст і мету розвитку. "Історицизм", як спроба сконструювати концепцію "закономірного" розвитку суспільства, був відкинутий ним як невідповідний.

Але особливо впливовими стали погляди іншого британського, а потім американського історика Ісайї Берліна (1909-1997). У 1953 р. в лекції "Історична неминучість" він заперечив детермінізм і закономірність в історії, наголосивши на творчій активності історика, який конструює минуле відповідно до власних поглядів на світ. Історія, вважав учений, стоїть ближче до літератури, ніж до природничих наук. У 1960 р. він став одним із засновників авторитетного нині часопису теоретичної історії "Історія і теорія" ("History and Theory"), на сторінках якого найчастіше друкувалися статті прихильників його поглядів. У першому числі часопису була вміщена його стаття "Історія і теорія: концепція наукової історії"", що стала передвісником постмодерністських впливів на історіографію. У ній він зазначав: "Історія є простою проекцією в минуле цієї (інтелектуальної. -Л. 3.) діяльності відбору і пристосування, пошуку зв'язності та єдності".

Співзвучними з І. Берліном були погляди на історію Д. Бат-терфілда, Д. Елтона та інші Усі вони були прихильниками "індивідуалізуючої" історії, яка стала підставою для формування постмо-дерної історіографії.

З другого боку, після війни у Великій Британії зміцніли позиції "генералізуючої" історіографії, яка пропагувала модерністські взірці історіобачення. На її розвиток значно вплинули британські історики-марксисти, серед яких виділялися знані згодом дослідни-102

Історична наука Великої Британії

їси минулого Моріс Добб, Джордж Рюде, Крістофер Гілл, Ерік Гобсбаум, Едвард Палмер Томпсон. У 1946 р. вони створили "Групу істориків комуністичної партії"", що проіснувала до 1956 p., _г почали видавати один з найавторитетніших історичних часописів "Минуле і сучасне" ("Past and Present"). Метою групи було "оновити" історію з допомогою марксистської інтерпретації та "комуністичної ідеології", її члени наполягали на закономірному характері історичного процесу й необхідності детерміністичного пояснення історичних подій. У центр дослідницької уваги вони ставили економічний розвиток, класову боротьбу, соціальну революцію, надаючи перевагу вивченню формування англійського капіталізму. Історію вони вважали такою ж строгою наукою, як і природничі. Марксистські історики сумлінно займалися історією "простих людей" - селян, робітників. Більшість з них зробили успішну кар'єру, зайнявши професорські посади в багатьох британських університетах. Наприкінці 50-х років Група розпалась: частина істориків взяла участь у дискусіях навколо модернізації британської історіографії, об'єднавшись навколо часопису "Минуле і сучасне" (К. Гілл), інша - приєдналася до "нових лівих", що дотримувалися концепцій неомарксизму (Е. П. Томпсон).

У 60-ті роки у Великій Британії розгорнувся рух за "оновлення" історії. Він розвинувся під значним впливом французької Школи "Анналів" і був підтриманий британськими марксистами, для яких вивчення соціальних структур і процесів не було новиною. Парадигма "нової історії" передбачала нову інтерпретацію минулого, засновану на застосуванні теорій і методів інших соціальних наук, передусім соціології, економії, демографії і зустрілася зі сприятливою атмосферою в середовищі молодих дослідників, котрі сподівалися на початок "нової ери" в історичних студіях. Усі вони прагнули відійти від традиційної політичної історії і зайнятися дослідженням соціальних процесів.

Оптимістичний настрій "нової історії"" проявився в низці методологічних робіт, що стали своєрідними маніфестами. До них потрібно віднести працю Едварда Карра "Що таке історія?" (1961), яка була курсом лекцій, прочитаних студентам Кембріджського університету. Визнаючи конструктивний характер історичних знань, учений, тим не менше, висловлював впевненість у досягненні наукових істин, якщо дослідження базуватиметься на наукових

⇐ Предыдущая 5 6 7 8 91011 12 13 14 Следующая ⇒