Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Італійська історіографія 5 страница

Повернення від мови до людини-суб'єкта пов'язане з ім'ям французького етнолога, творця структурної антропології Клода Леві-Строса ("Структурна антропологія", 1958). Досліджуючи т. зв. "примітивні" народи, або народи на ранніх стадіях розвитку, він дійшов висновку, що всі форми соціального життя мають одну природу - вони складаються з систем поведінки, котрі є проекцією універсальних законів функціонування підсвідомих структур розуму на рівень свідомості й соціалізованої думки. Структурна антропологія довела, що в процесі пізнання навколишнього світу людина з допомогою органів чуття спотворює його образ, який згодом відображається в мові. Таким чином, мова як засіб комунікації несе в собі спотворений образ світу і його відносин. Історику, на думку К. Леві-Строса, треба пройти шлях "від явного до неявного", щоб зрозуміти, яким чином відбувається процес пізнання: структури мови відіграють у ньому першорядну роль, вони творять міфоло-гізовану картину - "метаоповідь" - знакову систему, наділену сенсом, що залежить від того, в який спосіб поєднані її елементи. За таких обставин усі "метаоповіді" представляються мовною конструкцією певної культурної системи, в якій всі явища підпорядковані виробленому і відображеному у мові "культурному коду". Щоб зрозуміти його походження, треба вивчати структури мови -Утворення, видозміни змісту її складників шляхом часової ретроспекції - від сучасності до ранніх етапів.

Отже, "лінгвістичний зворот" вирішальним чином змінив кут ^3оРУ, під яким почали розглядати результати пізнавальної діяльності людини-суб'єкта - знання. Виявилося, що всі здобуті знання

Сучасна світова історіографія

дивним чином "зав'язані" на культурні традиції і мову, а ті, своєю чергою, базуються на ідеалізованих (міфологізованих) взірцях світобачення. Мова і мислення зі знарядь відображення реального світу (емпіричного пізнання) перетворилися на головного "винуватця" його спотворення. Усе це різко змінювало ставлення до "об'єктивності" наукових знань і знань взагалі, розчиняючи їх у просторі певної культури.

Роздуми над процесом наукового пізнання народили такий феномен сучасного інтелектуального життя, як "постмодернізм", або "ситуацію постмодерну". Під ним розуміють такий стиль мислення, який характеризується відмовою від "метаоповідей" - бачення світу крізь призму однієї провідної ідеї, дробленням (фрагментаризацією) картин реальності як проявів суб'єктивності. Вперше в сучасних умовах термін "постмодернізм" ужив Ж.-Ф. Ліотар 1979 р.

Ж.-Ф. Ліотар про постмодерном:

"Ця праця має на меті вивчення умов, в яких перебуває знання в найрозвинутіших суспільствах. Ми вирішили назвати їх "постновітніми", "постмодерністськими". Слово "постмодернізм", "постновітня сучасність" часто вживається на Американському континенті, воно з'являється здебільшого з-під пера соціологів та критиків. Воно означає стан культури після тих змін, які відбулися з правилами гри в науці, в літературі і в мистецтвах, починаючи з кінця XIX сторіччя (...)

Наука від самого свого виникнення увійшла в конфлікт з оповідями. Згідно з її критеріями, більшість цих останніх - байки. Та оскільки вона не обмежується тим, що встановляє утилітарні закони, а й шукає істину, вона повинна узаконити свої правила гри. Саме тоді вона вводить до свого статусу мову власної легітимації, яка називається філософією. Коли ця метамова експліцитно вдається до тієї чи тієї великої оповіді, як, наприклад, діалектики Духу, герменевтики смислу, емансипації мислячого або діючого суб'єкта, розвитку багатства, то науку, яка звертається з метою власної легітимації до однієї з таких експліцитно виражених метаоповідей, називають "сучасною" (...) У процесі легітимації знання через метаоповідь, яка включає в себе філософію історії, ми змушені поставити питання про істинність інституцій, які управляють суспільними зв'язками: їх також треба легітимізувати. Таким чином справедливість теж слід узаконювати зверненням до ширшої оповіді, як і у випадку з істинністю.

Спрощуючи до краю, ми назвемо "постмодернізмом" недовіру до метаоповідей. Вона стала, безперечно, можливою внаслідок

Історична наука у другій половині XX — на початку XXI cm.

------------------------------------------------------------------------------------------------------

поступу наук; але цей поступ, у свою чергу, передбачає її. Виходу з ужитку леґітимізаційного апарату метаоповідей якраз і відповідає криза метафізичної філософії та криза системи університетської освіти, яка від неї залежала. Оповідна функція втрачає свої функто- ри — великого героя, великі небезпеки, великі мандри і велику мету. Вона розсіюється в хмари мовних елементів - наративних, але також денотативних, прескриптивних, дескриптивних та ін., кожен із них обтяжений прагматичними валентностями sui generis. Кожен із нас зустрічається з ними дуже часто. Ми далеко не завжди утво- рюємо стабільні мовні сполуки, а ті з них, які ми утворюємо, дале- ко не завжди комунікабельні.

Таким чином, прийдешнє суспільство набагато менше зале- жить від ньютонівської антропології (як і структуралізм або теорія систем) і більше - від прагматики мовних часточок (...)

Проте умови постмодернізму чужі розчаруванню, чужі вони й сліпій позитивності делеґітимації. Де можна шукати леґітимність, поза метаоповідями? Критерій керованості - це критерій суто тех- нологічний, він не годиться для оцінки ані істинного, ані справед- ливого" {Ж.-Ф. Ліотар. "Умови постмодернізму", 1979 //Ж. Рюс. Поступ сучасних ідей. Панорама новітньої науки. Київ: Основи, 1998. С. 198-199).

Загальним спрямуванням постмодерну є "культурницький" підхід до всіх здобутків людського розуму, усунення (або визнання) ідеологічного забарвлення творів людської думки, акцент на культурному плюралізмі як основі для соціального співжиття людей і спільнот, відмова від надмірних амбіцій ratio на користь sensus. Хоча внаслідок "постмодерністського виклику" наукові ідеї та ідеали попереднього розвитку зазнали потужного удару, нові парадигми, запропоновані ним, відкрили нові обрії та можливості пізнання. Почувши себе вільною, бо ж не має ні цінностей, ні твер-ДИх основ, людина доходить висновку, що їй треба організувати "Нове бачення світу" (Ж. Рюс).

Етапи і напрями розвитку історичних студій. Після Другої світової війни історична думка та історіографія зазнавали постійного впливу і тиску як з боку суспільно-політичної ситуації в світі, ^т^к й інтелектуальних пошуків. Еволюція історіографії в розвину-^^ країнах світу дає змогу виокремити певні етапи: 1) 50-60-ті роки XX ст., коли під впливом науково-технічної революції проявляються наміри "сцієнтизації" (онаучнення) історії; і 2) остання

\ Сучасна світова історіографія

третина XX - початок XXI ст., позначений реакцією істориків на посталі виклики. Для першого етапу залишалася актуальною "соціальна історія" з її посиленою увагою до вивчення суспільних структур і процесів; таке дослідження вимагало застосування універсальних або спеціальних теорій до пояснення структурних змін. На другому етапі спостерігалося подрібнення об'єкта дослідження, поступова відмова від пошуку соціальних закономірностей і надання переваги фрагментованому опису окремих явищ, осіб і подій з особливою увагою до їх переломлення в індивідуальній і колективній свідомості.

На першому етапі (50~60-ті ро ки XXcm.) всеохопні соціально-політичні доктрини "розвитку людства" чинили значний, якщо не переважний вплив на історіографічну практику. Серед таких доктрин серйозною популярністю користувалася марксистська історико-соціологічна модель з її посиленою увагою до соціально-економічних чинників суспільного розвитку. Впливу марксизму в його модернізованих версіях не уникло чимало теоретиків і практиків історії. Марксизм в його неомарксистських версіях слугував благодатним теоретичним підґрунтям для дослідження рівною мірою історії соціальних груп, соціальних рухів і економік, політичних систем і міжнародних відносин, ідеологічних і культурних перетворень. Його прихильники підходили до розгляду розвитку і змін суспільних станів з позицій соціальних або свідомісних конфліктів, що невпинно спрямовують людські спільноти в бік "добра і справедливості". Доволі проста й прозора методологія марксизму, оновлена на Заході теоретиками неомарксизму з використанням найновіших концептів інших соціально-гуманітарних наук, була притягальною для багатьох західних інтелектуалів своєю спрямованістю у майбутнє, прагненням реформувати суспільні відносини. Тому в більшості розвинутих країн, а також країн т. зв. "третього світу", які тільки ставали на шлях незалежного розвитку, звільняючись від колоніалізму, марксистська модель історіописання здобула своїх прихильників.

Проте, протистояння світових систем, що супроводжувалося ідеологічним, політичним, економічним і воєнним протиборством, спонукало західних теоретиків до розробки низки всеохопних соціальних доктрин, що у комплексі сформували теорію "модернізації". До її виникнення причинилися численні модні на Заході, 46

Історична наука у другій половині XX— на початку XXI cm. Щ

передусім у США, теорії "стадій економічного росту" В. Ростоу, "постіндустріального суспільства" Д. Белла і 3. Бжезінського тощо. Основним концептом, який лежав в їх підставах, було бачення змісту історичного розвитку в переході від традиційного (аграрного) ДО модерного (індустріального) суспільства з усіма соціальними, політичними, економічними й культурними наслідками, котрі з цього випливали. Головними серед них були (і залишаються) промисловість, місто, ринок, демократія, культурний плюралізм. Глобальна схема такого переходу відкривала великі пізнавальні можливості спостереження за цивілізаційним поступом людства, приваблювала своєю інтегральною візією суспільної еволюції, структурно-функціональним підходом до вивчення соціуму. Водночас вона постулювала єдино можливий шлях суспільної еволюції за західним - європейсько-американським - взірцем, підпорядковуючи йому всю різноманітність цивілізаційних проявів.

Ідеологічне підґрунтя теорії модернізації, що зводилася до "єдиного вірного" шляху капіталістичного розвитку, знайшла логічне завершення в гучній праці американського політолога Френ-сіса Фукуями "Кінець історії і остання людина" (1992), де ідеали ліберального капіталізму — ринкова економіка і демократія — представлені як мета і зміст історичного розвитку людства. Перед обличчям звинувачень у явному протягуванні в науку ідеології та політики західні теоретики неодноразово вдавалися до "модернізацій" теорії модернізації, вносячи в неї все нові елементи. Зокрема, ще у 60-ті роки американський вчений Семюел Гантінхтон розділив соціально-економічні й політичні процеси, котрі, на його думку, мають відмінну спрямованість, характер і наслідки - перші можуть провадити до поступу, а другі - до занепаду і навпаки ("Політичний порядок у суспільствах, що змінюються", 1968). Але наприкінці 90-х років він повернувся до старих концепцій переваги західного цивілізаційного шляху над "ворожими" "нецивілізованими" суспільствами ("Зіткнення цивілізацій", 1997).

Назагал теорія модернізації як модель пояснення суспільного Розвитку в XVI-XX ст. залишається популярною серед багатьох істориків в різних куточках земної кулі. Своїм виникненням вона б

безп

еречно завдячує інспірації марксизму.

Третя парадигма, що поступово набула поширення у 50-60-ті ро- була пов'язана з "глобальною" і "структурною" історією Шко-

Сучасна світова історіографія історична наука у[другійполовиш[ХК-на початку XXI cm. __

ли "Анналів", зокрема її другим поколінням (Ф. Бродель). Запропонований цим поколінням структурний підхід і визначення суспільних процесів різного часу тривання стали "міною уповільненої дії"", яка неминуче підважувала саму "глобальну історію": цей підхід зосереджував увагу дослідників на окремих соціальних структурах, які випадали із загального цілого. І хоча сам Ф. Бродель неодноразово закликав своїх учнів та послідовників "не втрачати з поля зору" цілісності історичного процесу, трапилося з точністю до навпаки - дослідники почали все частіше ізольовано вивчати окремі суспільні структури у все більш вузькому хронологічному періоді, за яким втрачалися риси цілого.

На другому етапі розвитку світової історичної думки, починаючи з 70-х років XX ст., спостерігаються нові тенденції, що окреслилися вже у попередній період. Насамперед це стосується поступового, але все більш відчутного переносу уваги дослідників з т. зв. зовнішніх соціальних структур (економічних, соціальних та інших процесів) на внутрішні - свідомісні, тобто відображення перших у других. Унаслідок цього в полі зору істориків опинилися індивідуальна і колективна свідомість, ментальність (менталітет), а просторові рамки звузилися до рівня мікропроцесів - дослідження осіб, невеликих груп і спільнот на предмет сприйняття і відображення ними суспільного оточення, реакції на нього. "Героями" такого дослідження стають не відомі політики чи діячі, а прості, часом навіть малопомітні люди, які не чинять впливу на зміну суспільних відносин, а лише пристосовуються до них у повсякденному житті.

Вихід істориків у сферу історичної свідомості, яка дає змогу краще зрозуміти минулу реальність, подивитися на відомі події очима сучасників, спробувати зрозуміти їхні переживання та реакцію - все це значно поглиблює і "демократизує" уявлення про минуле, але, разом з тим, ставить перед дослідниками цілком інакші проблеми. Звертаючись до сфери свідомості, вони потрапляють у світ духовних феноменів, культури, який вимагає нових методологічних підходів та інструментарію. Саме в цьому напрямку штовхав істориків "постмодерністський виклик". Історичне знання стає більш оберненим до людини та різноманітних людських спільнот, натомість соціальні процеси переходять на другий план, щоб перетворитися на тло, з яким співвідноситься кожне окреме життя або груповий досвід. Історія подрібнюється на багато різних індивідуальних і групових історій, де точкою відліку стає свідомість і культура.

Серед багатьох причин поступового занепаду інтегрального соціального погляду на історичне минуле треба відзначити дві провідні. Однією з них можна вважати реакцію фахового середовища істориків на критику і звинувачення з боку філософів та теоретиків історії в протягуванні до історичних знань ідеологічних і політичних ідей, описовості і малій доказовості історичних пояснень. Йдеться про старий спір, розпочатий ще неокантіанцями і продовжений у міжвоєнний час представниками феноменологічних течій у філософії (Е. Гуссерль, X. Ортеґа-і-Гассет та інші), який після Другої світової війни розгорівся з новою силою. У 50-ті роки на Заході з'явилися друком полемічні праці Р. Д. Коллінґвуда ("Ідея історії", 1946), Д. Реніра ("Історія, її цілі та метод", 1950), І. Берліна ("Чи природнича наука історія?", 1960) та інших теоретиків історії, які наголошували на суб'єктивності всіх етапів історичного пізнання, що усувають історію з переліку "повноцінних" наук, подібних до природничих. Інші автори, спираючись на досвід використання історичних знань у тоталітарних суспільствах, відзначали підпорядкування історії ідеологічним і політичним замовленням, особливо підкреслюючи роль "метатеорій" у спотворенні історичної реальності.

Другою причиною дезінтеграції історіографії, зрештою пов'язаною з першою, було прагнення фахового історичного середовища зберегти авторитет історичної науки, підвищити рівень її доказовості. Підставою для реалізації цього наміру послугували Два здобутки тогочасної науки - структурний метод вивчення суспільних явищ і "квантитативна революція" — запровадження до досліджень електронно-обчислювальних машин (ЕОМ), а згодом -персональних комп'ютерів. Наслідком дії цих та інших факторів у 60-ті роки сформувалася нова парадигма історичного пізнання, що ^згодом отримала назву "нова історична наука' ("нова історія" у Французькій версії, "нова наукова історія"), що об'єднала низку напрямів історичних досліджень й замінила одну "історичну науку" багатьма "історичними науками".

" Нова історична наука ". Дійсно, нова парадигма, що сформувалася у 60-ті роки й поступово видозмінювалася до кінця століття, фрагментаризувала історичне пізнання, розбивши дослідників на різні напрями й течії, кожний з яких намагався залучати до свого пізнавального арсеналу теорії та методи інших соціальних, гуманітарних і природничих наук. Так, у західних країнах виникли

Сучасна світова історіографія

"нова економічна історія", "нова соціальна історія", "нова політична історія", "нова військова історія" тощо. Інтегруючись з іншими науками, "нові історики" прагнули звести до мінімуму суб'єктивні чинники пізнання, розглядаючи масові явища й окремі соціальні структури - економіку, політику, свідомість, а також усунути з дискурсу скомпрометовані зв'язком з ідеологією "метатеорії", котрі спонукають до конструювання "метаоповідей" поступу людства. Водночас з'явилася тенденція включення в історичне пізнання тих соціальних і свідомісних структур, котрі до цього не були в полі зору дослідників - повсякденного життя і побуту, речей і відносин, реклами і погоди тощо. "Нова наукова історія", за висловом американського вченого Д. Донна, "робить маленьку кімнату для себе всюди". Фраґментаризація і подрібнення об'єкта історичного вивчення мало наслідком, з одного боку, дезінтеграцію загальної візії історичного розвитку з відмовою від пошуку його метафізичного змісту, а з другого - рішуче поглиблення конкретно-історичних знань про минулу реальність, посилення доказовості історичного пояснення. Один із засновників "нової економічної історії"" американський вчений Дуглас Норт 1966 р. проголосив: "Якщо історія є чимось більшим, ніж суб'єктивним впорядкуванням фактів минулого, що змінюється з кожним новим поколінням, то мусимо застосувати до історичного дослідження теорії інших соціальних наук, наукові методи, які тестують вироблені гіпотези".

Уривок з праці англійського історика Д. Барраклоу "Головні течії в історії" (1978):

"Доки історія не звільниться від міфології, як це зробили астрономія чи хімія, доки вона не розірве раз і назавжди зі своїм міфологічним корінням, як астрономія розірвала з астрологією, а хімія — з алхімією, шанси історії розімкнути вадливе коло, в яке історію завело її минуле, є невеликими" (G. Barraclough. Main Trends in History. New York, 1979. P. 211).

Для парадигми "нової наукової історії"" взірця 60-80-х років, що об'єднувала різні течії та напрямки, характерними є такі риси: 1) вивчення масових соціальних груп чи структур з метою віднайти приховані (імпліцитні) зв'язки і залежності; 2) залучення і обробка масових джерел із застосуванням квантифікації історичної інформації та використанням кількісних (математичних) методів; 3) обо-

Історична наука у другій половині XX- на початку XXI cm. Wj

в'язкова попередня побудова моделі (гіпотези) досліджуваного явища з наступною її перевіркою за допомогою аналізу масових джерел; 4) запозичення теоретичних концепцій і методів суміжних соціальних і гуманітарних наук для побудови моделі-гіпотези; 5) відмова від притягнення спекулятивних загальноісторичних теорій, які шукають (і знаходять) універсальний сенс історичного розвитку.

Особливу роль у "новій науковій історії" відводять кількісним (математичним) методам, які повинні зробити цілком доказовими отримані дослідницькі результати. Комп'ютерна технологія обробки масових історичних джерел захопила багатьох західних істориків, мала своїх прихильників в СРСР та інших країнах соціалістичного табору (І. Ковальченко, Л. Мілов, К. Хвостова та інші). Під її вплив потрапили й деякі французькі історики Школи "Анналів". Так, Е. лє Руа Лядюрі у 70-ті роки писав: "Квантитативна революція в нашій країні повністю перетворила фах історика, а у майбутньому він або буде програмістом, або не буде істориком".

З особливим ентузіазмом сприйняли "квантитативну революцію" американські історики, що почали масово застосовувати кількісні методи до вивчення політичних процесів у США ("нова політична історія"). У США зусиллями А. Конрада, Д. Меєра, Р. Фогеля, Д. Норта та інших 1960 р. почалося створення напряму "нової економічної історії"", представники якої теж надавали першочергове значення квантитативним методам. Прибічників цих методів стали називати "кліометристами". Повернення в бік масових джерел стимулювало створення у США і західноєвропейських країнах численних електронних баз даних, виникли нові часописи ("Computers and Humanities", 1966; "Historical Methods Newsletter", 1967; "Journal of Interdisciplinary History", 1970 тощо). У Франції ініціатором кліометрики виступив історик старшого покоління Ернест Лябрусс, праці якого з історії французького господарства та соціальних груп здобули міжнародне визнання. Подібні тенденції простежувалися в Инних європейських країнах та СРСР. Проте "мода" на кліометрику У 80-ті роки почала знижуватися під впливом нових тенденцій в світовій історіографії.

"Нова політична історія" розвинулася переважно у США ^ПіД впливом політології, зосередивши увагу на функціонуванні ^ериканської політичної системи - виборів, зміни владних еліт (Л. Бенсон, Д. Сілбі, М. Голт). Натомість "нова соціальна іс-

Сучасна світова історіографія

⇐ Предыдущая 1 2 3 456 7 8 9 10 Следующая ⇒