Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!
МегаЛекции

Італійська історіографія 14 страница




простим реформістським чи революційним рухом, що прагне виз­волення, а що був він також виразом традиційно вкоріненого, за­хисного протесту проти процесу модернізації. По-друге, [я] старав­ся показати, що до цієї нової інтерпретації не слід прив'язувати надто великої уваги. З багатьох точок зору робітничий рух був відкритий і фундаментально новий - у тому, що заглядав у май­бутнє і зумів розкритися як класовий рух, який виходив за рамки галузевого поділу. Починаючи з XVIII ст. інтервенціоністська по­літика авторитарної держави не була єдиним, хоча і головним фактором, що причинився до цього процесу. Держава набагато більше втручалася у формування соціальних зв'язків у Німеччині, ніж в інших країнах. Уклад сил, пов'язаних ремісничо-становими традиціями, і вплив авторитарної держави сформували істотні риси і німецького робітничого руху і визначили особливу ситуацію в | Німеччині порівняно з іншими країнами" (J. Коска. О historii \ spolecznej Niemiec. Poznan, 1997. S. 237).

Далеко не всі німецькі історики сприймали новаторські під­ходи соціальних істориків. За лаштунками їхніх праць проглядала тенденція ревізувати німецьку історію з позицій нової політичної реальності ФРН. З академічною критикою їхніх поглядів виступив мюнхенський історик Томас Ніппердей (1927-1992). Він вважав доцільним використання соціологічних методів в історичних до­слідженнях і підвищення уваги до соціально-економічних струк­тур, але не погоджувався з перетворенням історії на "політичну педагогіку", яка бачить своє призначення лише у витягненні уроків з минулого. Учений розвивав думку про те, що завданням науки є показати, що відбувалося і чому відбулося саме так, а не інакше. Він наполягав на тому, що історію Німеччини не можна розглядати тільки через лінію спадкоємності від Бісмарка до Гітлера і не бачити інших, хоча й нереалізованих ліній розвитку, зокрема лібе­рально-демократичної. Реальна історична дійсність, вважав Т. Ніп­пердей, є багатоманітнішою, ніж вона представлена в роботах со­ціальних істориків.

Культурно-антропологічна історія. Постмодерн почав впли­вати на німецьку історіографію ще у 70-х роках XX ст. Під впливом Школи "Анналів" і американської історичної науки частина німецьких істориків звернулася до вивчення умов життя і побуту окремих осіб і спільнот, відмовляючись від студіювання політич­них і соціально-економічних структур. Вони застосували методи


Історична наука Федеративної Республіки Німеччини

антропології, психології, культурології, запровадивши в науку нові джерела - метричні записи, матеріали усних опитувань, епістолярії, І художню літературу, фольклор тощо. Так, Рольф Еуґельзінґ в книзі "Неписьменність і читання" (1973) показав, яку літературу читали широкі кола німецького населення на початку епохи капіталізму і І як вони сприймали прочитане. На прикладі одного міста Бремена І він ствердив, що "революція у читанні" відбулася лише наприкінці XVIII ст. Від середньовіччя до середини XVIII ст. люди читали "екстенсивно": у них було лише кілька книжок, переважно ре­лігійних, або календарі, які вони читали вголос і в групах знову і знову; і це вузьке коло традиційної літератури значно впливало на їхню свідомість. З початку XIX ст. люди почали читати "інтенсив­но": читали різні види паперової продукції, особливо журнали і газети, прочитували один раз, одразу читали інші. Рольф Шенде звернув увагу на той же період минулого Німеччини, охарактеризу­вавши усну народну творчість кінця XVIII - початку XX ст. ("Народ без книги", 1970). Карстен Кютхер дослідив світ злидарів і волоцюг в німецьких землях XVIII ст. ("Люди на вулиці", 1983).

Від початку 80-х років унаслідок "антропологічного пово­роту" в світовій історіографії і переносу акцентів вивчення з вели­ких структур на рівень окремої людини і повсякденності Німеч­чину охопив справжній "історичний бум". Виник масовий інтерес до вивчення минулого свого міста чи села, історії родини. У розшуках і публікації документів та пам'яток співпрацювали фа­хівці і любителі, проводилися численні "історичні робітні", широко практикувалася "усна історія". У Німеччині виникло близько 40 ініціативних груп, які вивчали буденне життя малих спільнот та окремих осіб у різні періоди минулого, надаючи перевагу тим, кого називали "безіменні статисти".

Представники академічної науки достатньо скептично поста­вилися до Зусиль ентузіастів, але підтримали ідею розвитку " істо­рії повсякденності " (Alltagsgeschichte). Вони запропонували від­мовитися від вивчення соціально-економічних структур і процесів та перейти до дослідження таких питань, котрі раніше не бралися до уваги, зокрема ролі "маленької" людини в історії, її буденного життя, взаємин із соціальними структурами. Найбільший вклад в розробку наукової теорії "історії повсякденності" вніс співробітник Інституту історії ім. М. Планка в Ґеттінґені Альф Людтке. Він


Сучасна світова історіографія

вивчав історію німецьких робітників в XIX і XX ст. на предмет їх ставлення до взаємин з власниками, сприйняття різних ідеологічних доктрин і показав, що залежність робітників від заводського керів­ництва була далеко не абсолютною - вони знаходили у фабричних порядках певні "ніші", в яких самостверджувалися.

На початку 1990-х років "історія повсякденності" стала са­мостійним напрямом в німецькій, а також, і у світовій історіографії. На Національному конгресі німецьких істориків в Ганновері 1992 р. була створена спеціальна секція "Що буде після історії пов­сякденності?". На ній сформувалася група дослідників, які надава­ли перевагу історії буденності. 1993 р. вона почала видавати періо­дичне видання "Історична антропологія. Культура. Суспільство. Повсякденність", поставивши завдання "розкрити" історію через "призму життєвих обставин людей".

Прихильники цього напряму трактують повсякденність до­сить широко - від соціального портрета середньовічного суспіль­ства до історії міста, села, приватного життя, дитинства і смерті тощо. Повсякденність, на їхню думку, відображає масову свідо­мість людей та їхніх традиційних уявлень, показує особистісне сприйняття суспільних процесів. Вивчення показує, що повсякден­ність нерозривно пов'язана з ментальністю, оскільки демонструє насамперед стійкі і тривалі форми міжособових зв'язків у суспіль­стві: змінюються політичні системи і режими, ідеологія та її со­ціальні носії тощо, а повсякденність залишається малозмінною формою соціальної поведінки, зумовленою тривалими культурни­ми традиціями та звичками.

Німецькі історики приділили увагу розробці методологічних питань повсякденної історії. Вони ввели у вжиток категорію "привласнення світу" (Aneignung), згідно з якою кожна людина, потрапивши в ту чи іншу життєву ситуацію, буде поводити себе відповідно до свого світогляду, ставлення до дійсності, а не виз­начених соціальних норм. Тому пояснювати поведінку людини можна не з позицій її жорсткого підпорядкування соціальним нор­мам, а з варіативності ситуації та неповторності кожної людини. Характер взаємин між людьми, що гарантує соціальну впорядкова­ність, ставить кожну людину перед необхідністю вибору складних життєвих рішень. Цей вибір і стратегія поведінки, на думку А. Людтке, зумовлені характером людини, її своєрідністю і "впер-


Історична наука Федеративної Республіки Німеччини F7

тістю", ігноруванням загальних групових настанов. Запровадження категорії "впертості" (Eigensinn) зумовлено визнанням своєрідної форми організації особистості, яка формується в умовах конфрон­тації суб'єкта з усталеними суспільними структурами (в цьому про­являється вплив неомарксистських ідей).

В історії повсякденності німецькі дослідники виокремлюють проблему насильства, вбачаючи її прояви у стосунках між дер­жавою і громадянами, режимом і суспільством. Влада виступає і як ініціатор запровадження регламентуючих норм, і як соціальна практика. У підсумку, суспільні процеси набувають форми склад­ної діалектики і моделі розвитку, в рамках якої міститься і взаємо­дія, і конфронтація людей та влади. Прикладом таких взаємин стало вивчення історії Німеччини періоду нацистського режиму, яке показало, що опір гітлерівцям з боку суспільства був маргіналь­ним явищем, навпаки, більшість звичайних німців були лояльні в ставленні до режиму і навіть ініціювали його репресивні акції (праці А. Людтке, Д. Шуманна).

Тендерна проблематика не набула особливого поширення в Німеччині, але й тут з'явилися перші дослідження, зокрема Ути Даніель про становище і повсякденне життя німецьких жінок-робіт-ниць у роки Першої світової війни ("Робітниці у воєнному сус­пільстві", 1989).

У Німеччині розвинувся особливий підхід до інтелектуальної історії, який одержав назву "історія понять". Біля його початків стояли Отто Бруннер, Вернер Конце і Рапнгарт Коззелек. Вони запланували колективну історію політичних і соціальних понять з особливим наголосом на періоді 1750-1850 pp. Результатом колек­тивних досліджень стала 8-томна праця "Основні історичні понят­тя" (1972-1993), в якій на семи тисячах сторінок було обговорено 120 понять — їх виникнення, запровадження, вживання, зміст. На підставі проведеного аналізу Р. Козеллек розробив оригінальну методологію історичного пізнання, що поєднувала соціологічні ідеї М. Вебера та герменевтику Г. Гадамера, наводячи часовий місток між сприйняттям і розумінням уживаних історичних понять ("Часові пласти. Дослідження з теорії історії", 2000). Вона змушує дослідників минулого враховувати відмінність вживання і тлума­чення термінів залежно від історичного часу.


CS) Сучасна світова історіографія

Проблеми національної історії. Внаслідок обставин сус­пільно-політичного розвитку ФРН сучасна німецька історіографія обертається переважно навколо питань нового та новітнього часу. Серед них центральною проблемою, як зазначалося вище, була тема нацизму, що заторкувала комплекс явищ нового та новітнього часу. Створений 1919 р. і відновлений 1947 р. Інститут сучасної історії у Мюнхені відразу приступив до нагромадження документів з історії III Райху і націонал-соціалізму. Навколо нього згуртувалася група молодих істориків. Згодом інститут почав публікувати наукові збірники "Третій райх" (1981) та документи ("Анатомія держави СС", 2 томи, 1983). Подібні дослідницькі роботи провадились у Во­єнно-історичному дослідницькому центрі Фрайбурга, Федеральному центрі політичної освіти в Бонні, Інституті європейської історії в Майнці, багатьох університетах та історичних товариствах.

Одним з перших досліджень стала книга Ернста Нольте "Фашизм у його епоху" (1963). Спираючись переважно на офіційні документи нацистів та їхніх вождів, історик стверджував, що фа­шизм (нацизм) став реакцією на марксизм і лібералізм, народжених на Грунті капіталізму.

Більшою глибиною проникнення відзначалися праці профе­сора політичних наук Боннського університету Карла Дітріха Бра-хера, зокрема "Німецька диктатура. Виникнення, структура, розви­ток націонал-соціалізму" (1969). Цей вчений виводив нацизм з поєднання трьох ідейних течій - демократії, соціалізму і націона­лізму, які переплелися під впливом Першої світової війни. У Ні­меччині, яка програла війну, націоналістично-авторитарна за сутні­стю і революційна за формою хвиля знищила слабкі інститути демократичного суспільства і призвела до встановлення тоталі­тарної диктатури.

Уривок з есея К. Д. Брахера "Авторитаризм і тоталіта­ризм" (1988):

"Після Жовтневої революції в Росії [1917 р.] пролунав сиг­нал зліва, а з Італії пролунав не менш виразний сигнал захоплення влади справа. Зрозуміло, що Муссоліні теж вийшов з революційно­го соціалізму; фактично його фашизм за своєю структурою і впливом був більш комплексним, ніж лівацьке гасло "контрреволю­ції". Сталося так: всередині антидемократичного руху розвинулися! одночасно дві складні концепції, позначені спокусою і терором, що


Історична наука Федеративної Республіки Німеччини

залишалися дуже суперечливими в конфліктах століття: фашизм і і тоталітаризм. Італійська післявоєнна політика, нерішуча через переплетіння революційності і націоналізму, прокомуністичних і антикомуністичних гасел та устремлінь, побачила першу перемогу одного з нових масових рухів. Комбінацією у ньому консерватив­них і прогресивних, антикомуністичних і державно-соціалістичних цілей, комбінацією, що зверталася до всіх класів, цей рух боровся передусім проти ліберальної демократії. Такі рухи були дійсно новим феноменом міжвоєенного періоду, з якого підносилися нові форми диктатури - тоталітарної диктатури. Але значення таких високо ідеологізованих масових рухів і "абсолютно інтегрованих партій" полягало у факті, що вони робили можливим відновлення крайностей національно-імперіалістичної державної політики в Європі, а потім проводили до її глобального занепаду. Особливий внесок фашизму до модерної історії був фактично неочікуваним відкриттям - неочікуваним насамперед для лівих, - що антимарк­сизм і антилібералізм як поряд, так і в комбінації можуть стати при­тягальними для мас. Проте це передбачало логічну формулу націонал-соціалізму. Як альтернатива до марксизму і капіталізму, лібералізму і комунізму (проти "Червоного фронту" і реакції") націонал-соціалізм запропонував масам здійснення національних і соціальних вимог у національно-революційній обгортці.

Націонал-соціалізм у Німеччині висловив цю вимогу зрозу­міло і радикально навіть у своїй назві, і він без всякого сумніву повинен сприйматися як німецький фашизм. Його "революція справа" (Ганс Фреєр) означає більше, ніж контрреволюція, про яку ліві опоненти говорили з такою рішучою недооцінкою. їхній при­суд був сформований і поширений з допомогою міфу про "добру" революцію, що базувалася на французькій моделі або навіть на ленінській всеохопній меті і дещо рідше на поміркованому амери­канському ідеалі. Ліберальні спостерігачі, з другого боку, вагалися через моральні та інтелектуальні причини застосувати концепцію революції до націонал-соціалістичного типу захоплення влади, навіть якщо вони відкидали марксистські і комуністичні вимоги щодо доброї або справжньої революції, яка донині зберігає подібне розрізнення між правим путчем і лівою революцією. Безперечною правдою є те, що національні соціалісти бачили себе великими противниками Французької революції. Коли вони захопили владу в 1933 р., Геббельс емоційно проголосив: "З цим роком 1789 рік викреслений з історії". Водночас вони не без підстав говорили про свою "легальність" і про "національну революцію". Ігнорування або недооцінка цього є рівнозначною певному хибному розумінню,


Сучасна світова історіографія

яке трапляється в критиці тоталітаризму, що закладає уявні відмін­ності між лівою і правою диктатурою. Тим не менше, навіть якісні відмінності в інтелектуальній і моральній сферах не призводять до вирішального заперечення концепції тоталітаризму, якщо форми ідеологізованого правління однієї партії та його брутальні наслідки для тих, ким вона править і кого переслідує, є подібними. У Німеч­чині націонал-соціалізм з його революційністю і водночас псевдо­демократичною ударною силою найяскравіше показав себе у битві проти Веймарської республіки. Він здобув перемогу в диктатор­ських змаганнях над комунізмом і, після 1938 р., над фашизмом" і (К. Bracher. Turning Point in Modern Times. Essays on German and. European History. Cambridge, Mass, and London, 1995. P. 123—124)..

Найбільш ґрунтовні праці з історії нацизму з'явилися з-під пера істориків, пов'язаних з Інститутом сучасної історії. Передусім заслуговує на увагу монографія його директора Мартіна Брошата (1926-1989) "Держава Гітлера" (1979). У ній дослідник зробив вис­новок, що нацизм був закономірним продуктом розвитку німець­кого суспільства, де правлячі кола прагнули розв'язати внутрішні суперечності завдяки зовнішній експансії. Нацисти стали класич­ним взірцем такої недалекоглядної політики. М. Брошат однак не асоціював Гітлера і нацистів з німецьким народом, який назагал є ми­ролюбним і працьовитим. Співробітники інституту опрацювали дво­томну працю "Анатомія націонал-соціалістичної держави" (1965), в якій показали функціонування нацистської влади з її арсеналом ка­ральних військ (СС), концтаборами, масовими екзекуціями цивіль­ного населення, винищенням євреїв, циган (авторами були М. Бро­шат, Г. А. Якобсон, Г. Бухгайм, Г. Краснік та інші).

Значний суспільний резонанс мала праця публіциста Йоахіма Феста "Гітлер. Одна біографія", що вийшла друком 1973 р. і, нез­важаючи на великий обсяг (1200 стор.) і високу ціну, швидко зник­ла з продажу. її автор підійшов до біографії нацистського вождя з психологічних позицій, намагаючись реконструювати особливий внутрішній світ свого героя, звертаючись до засобів психології і містичних асоціацій. Й. Фесту вдалося представити Гітлера як осо­бистість, яка відображала інтереси, світосприйняття і страхи серед­нього німецького обивателя, котрий за своє життя пережив глибокі соціальні катаклізми, а також особистість, яка фанатично вірила в своє


Історична наука Федеративної Республіки Німеччини іч

................ _^_

особливе призначення. Успіх книги Й Феста був значним; вона ви­ходила ще кількома виданнями і була перекладена багатьма мовами.

Персоналістський підхід Й. Феста не розкривав соціальних аспектів феномену нацизму. Цей недолік намагалися подолати інші німецькі історики. Герхард Шульц виступив з положенням про те, що нацизм і фашизм були проявами крайнього націоналізму, який був співзвучний з настроями більшості населення, котре зазнало тяжких психологічних травм у роки війни і післявоєнної відбудови. Його погляди на нацизм, як на споріднене з консерватизмом, марк­сизмом і націоналізмом явище, перегукувалися з поглядами К. Д. Брахера. Постановка нацизму в більш широкий контекст по­рівняння тоталітарних режимів в Європі першої половини XX ст. змусила істориків давати відповідь на запитання, чому в одних країнах перемогли диктаторські режими, а в інших збереглися де­мократичні інститути.

Г. А. Вінклер спробував дати відповідь на це запитання в праці "Революція. Держава. Фашизм" (1973). Він посилався на від­ставання певних країн в капіталістичній модернізації, в результаті чого багато верств населення не змогли пристосуватися до нових умов і стали сприйнятливими до радикальних гасел. До цього додалися почуття приниження від поразки у війні (Німеччина, Угорщина, Болгарія), що створили сприятливий Грунт для край­нього націоналізму. Таким чином історичне минуле лягло важким тягарем у свідомості мас, створивши настрої непевності, недовіри до демократичних інститутів. Цим скористалися "декласовані" еле­менти суспільства, які не виражали інтересів якихось певних соціаль­них верств, а лише прагнули перенести вину за негаразди на зовніш­ніх і внутрішніх ворогів в особі комуністів, лібералів, євреїв тощо.

У середині 80-х років німецька історіографія пережила бурх­ливу дискусію про сутність і уроки нацизму. її розпочали статті А. Хілльґрубера і Е. Нольте в авторитетних газетах "Вельт" і "Франкфуртер альгемайне" навесні 1986 р. Автори стверджували, що злочини нацистів не являли якогось виняткового явища в історії лл стч оскільки масові винищення людей за расовими, національ­ними чи соціальними ознаками також були в інших країнах. Ці поло­ження підтримали Й. Фест і К. Гільдебрандт, стверджуючи поши­рення загальних тоталітарних тенденцій у XX ст.



Сучасна світова історіографія


Історична наука Федеративної Республіки Німеччини


 


Проти таких поглядів, що затушовували злочини нацизму, виступили філософи та історики ліберальної та лівої орієнтації, як німецькі, так і зарубіжні. Одним з перших подав голос відомий вчений Ю. Габермас, експонувавши політичні наміри "ревізіо­ністів", котрі прагнули зняти з гітлерівців відповідальність за роз­в'язання Другої світової війни. Услід за ним у дискусії взяли участь інші вчені. Багато полемічних статей друкував професор уні­верситету в Бохумі Ганс Моммзен, наводячи аргументи щодо небезпеки відродження німецького націоналізму. У дискусії, що одержала назву "спір істориків", більшість учених були на боці демократичного табору. Ю. Кокка відзначав не тільки політичні, а й наукові наслідки полеміки: історики внесли в неї елементи нау­кової критики, що стали вагомим чинником ідеологічної іден­тифікації людей.

З новою силою дискусія навколо нацизму спалахнула на­прикінці 1990-х років. Приводом для неї стала фотовиставка "Ви­нищувальна війна. Злочини вермахту 1941-1944", підготовлена Гамбурзьким інститутом соціальних досліджень в рамках науко­во-дослідного проекту "Перед обличчям нашого століття. Насиль­ство і деструктивність в цивілізаційному процесі". Виставка су­проводжувалася науковими доповідями, конференціями, чис­ленними публікаціями. Організатори показали, що вермахт не був таким "чистим", як тривалий час вважалося в суспільстві, на від­міну від каральних структур нацистів. У 1995-1999 pp. виставка демонструвалася у 33-х містах ФРН, її відвідало понад 800 тис. німців. Проте сприйняли її неоднозначно: вона спричинила гостру полеміку в ЗМІ, два тури дебатів у Бундестазі і численні дискусії у земельних парламентах. На адресу організаторів пролунали звину­вачення в огульному очорненні всієї армії, сумніви в автентичності деяких світлин. Працівники Інституту продовжили дослідження і 2001 р. підготували нову фотовиставку про злочини вермахту, яка доводила причетність армії до воєнних злочинів проти цивільного населення. Виставки, публікації і полеміка навколо них стиму­люють зусилля істориків у намаганні розібратися з феноменом нацизму і взяти з цього далекосяжні уроки.

В останні десятиріччя зріс інтерес до спадку НДР. Минуле Східної Німеччини розглядається під кутом зору "особливого німе­цького шляху". Для вивчення історії НДР 1992 р. в Потсдамі був


І утворений Центр історичних досліджень, який певний час очолю-Івав Ю. Кокка. Центр публікує збірники "Дослідження історії НДР". Насамперед увагу істориків привернула організація системи І влади східнонімецької держави, яку вони визначають як однопар­тійну диктатуру. Така влада була спрямована на контроль і маніпу-Іляцію масами, будувалася за взірцем СРСР. Німецькі історики і досліджують функціонування структур, що здійснювали цей конт­роль: цензуру, поліцію, службу безпеки "Штазі" (С. Локатіс, Т. Лінденберґер). Цікаві дані щодо формування інтелектуальних еліт НДР одержали історики Інституту досліджень ім. М. Планка в Берліні під керівництвом Карла-Ульріха Майєра. Науковець цього закладу Ральф Єссен показав, що в НДР було фактично сформо­вано нову університетську еліту, яка на 39% складалася з вихідців з робітничого і селянського середовищ.

Водночас зріс інтерес до з'ясування глибини проникнення політичного контролю за життям східних німців. Крістоф Клес-манн показав, що в НДР, незважаючи на тотальний контроль з боку влади, існували зони альтернативної культури - протестантська церква, неформальні молодіжні організації. Аналіз повсякденного життя висвітлив присутність неформальних структур в усіх сферах життя НДР, включаючи виробництво. Іна Меркель встановила наяв­ність у східних німців "буденних структур спротиву", котрі функ­ціонували на різних рівнях — від родини до спільноти. Проте поки що залишаються без задовільної відповіді питання про причини і засади погодження людей з тоталітарною системою - під примусом чи за взаємною згодою. Історія НДР є яскравим прикладом злиття політичної і соціальної структур, де суспільство виступає як твір по­літики, хоча й намагається зберегти неформальну автономію від неї. Ще до 1989 р. німецькі історики намагалися порівнювати розвиток ФРН і НДР, передусім у ракурсі проведення модернізації економіки і суспільних стосунків. У цьому плані ФРН представ­лялася більш модернізованою країною; НДР відставала від неї на 20-30 років, що стало особливо помітним у 70-80-ті роки. Це від­ставання проявилося в продуктивності праці, рівні та якості спожи­вання тощо. Загалом розвиток НДР німецькі історики характери­зують трьома головними рисами: серед інших країн комуністичного табору НДР була найбільш промислово розвинутою країною; наки­нута радянська модель устрою затримала модернізаційні процеси у


Сучасна світова історіографія


НДР; весь розвиток НДР був тісно пов'язаний багатьма взаєминами з розвитком ФРН, зокрема й завдяки своєрідному змаганню між двома країнами (Ю. Кокка).

Об'єднання Німеччини створило сприятливі умови для роз­витку історичної думки і науки. Німецькі історики здобули висо­кий авторитет у світовій спільноті дослідників минулого, часто виступають ініціаторами та організаторами наукових дискусій, великих міжнародних дослідницьких проектів, популяризації іс­торичних знань.


ІТАЛІЙСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ

Основні напрями історіографії. Організація історичних досліджень. Дослідження Рісорджименто. Історіографія фашизму. Історіографія Руху Опору. Основні напрями історіографії. Після Другої світової війни Італія, що звільнилася від фашизму, стала на шлях демократизації суспільного життя. Схвалена 1947 р. Конституція встановлювала в країні парламентсько-президентську республіку. Соціально-полі­тична диференціація населення, що склалася у попередній період, відчутно впливала на суспільний розвиток, спричиняючи неоднора­зові політичні кризи. На політичній арені активно виступали ліві сили - комуністи і соціалісти, а також християнські демократи. У результаті компромісів й створення лівоцентристських урядів вдавалося зберегти відносну внутрішню стабільність, а в 60-ті роки досягти високих темпів економічного розвитку. Символами італій­ського "економічного дива" стали автомобілі фірми "Фіат" й великі автошляхи. Кризові явища в економіці, що проявилися наприкінці 60-х років, спричинили зростання лівацького тероризму, жертвою якого став також впливовий християнсько-демократичний політик і прем'єр Альдо Моро (1978). Антитерористична боротьба, яку роз­почав уряд проти лівацьких угрупувань ("Червоні бригади") і мафії, принесла лише часткові успіхи. Традиція лівоцентристських урядів стала особливістю політичного життя Італії, давала змогу зберігати відносну стабільність і спадкоємність влади. Запорукою демократич­ного розвитку країни стала участь у НАТО і ЄС. На початку 90-х ро­ків назріла гостра потреба реформи політичної системи.

Історична думка у післявоєнній Італії розвивалася в умовах конфронтації світоглядних доктрин, парадигм лібералізму і марк­сизму, а також світових історіографічних новацій.

У перші післявоєнні роки на інтелектуальну ситуацію в Італії значний вплив мали історико-філософські ідеї Бенедетто Кроне (1866-1952), що послугували підставою для формування і поши­рення ліберального світогляду. Його теорія "абсолютного істориз­му", сформульована ще у міжвоєнний період, наголошувала на ідеальних свідомісних процесах, підпорядкованих універсальному


Сучасна світова історіографія

рф

Духу. Вона суперечила будь-яким намаганням уніфікувати люд­ський розум з допомогою однієї ідеї і тому послугувала інтелекту­альним підґрунтям для протиставлення тоталітарній фашистській ідеології. У своїх працях після війни вчений всіляко наголошував на інтелектуальних цінностях італійської історії, а фашизм кваліфі­кував як "результат втрати свідомості, депресії суспільства, запамо­рочення, викликаного війною", своєрідну моральну "хворобу".

Поделиться:





Читайте также:





Воспользуйтесь поиском по сайту:



©2015 - 2024 megalektsii.ru Все авторские права принадлежат авторам лекционных материалов. Обратная связь с нами...