Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Італійська історіографія 14 страница

простим реформістським чи революційним рухом, що прагне визволення, а що був він також виразом традиційно вкоріненого, захисного протесту проти процесу модернізації. По-друге, [я] старався показати, що до цієї нової інтерпретації не слід прив'язувати надто великої уваги. З багатьох точок зору робітничий рух був відкритий і фундаментально новий - у тому, що заглядав у майбутнє і зумів розкритися як класовий рух, який виходив за рамки галузевого поділу. Починаючи з XVIII ст. інтервенціоністська політика авторитарної держави не була єдиним, хоча і головним фактором, що причинився до цього процесу. Держава набагато більше втручалася у формування соціальних зв'язків у Німеччині, ніж в інших країнах. Уклад сил, пов'язаних ремісничо-становими традиціями, і вплив авторитарної держави сформували істотні риси і німецького робітничого руху і визначили особливу ситуацію в | Німеччині порівняно з іншими країнами" (J. Коска. О historii \ spolecznej Niemiec. Poznan, 1997. S. 237).

Далеко не всі німецькі історики сприймали новаторські підходи соціальних істориків. За лаштунками їхніх праць проглядала тенденція ревізувати німецьку історію з позицій нової політичної реальності ФРН. З академічною критикою їхніх поглядів виступив мюнхенський історик Томас Ніппердей (1927-1992). Він вважав доцільним використання соціологічних методів в історичних дослідженнях і підвищення уваги до соціально-економічних структур, але не погоджувався з перетворенням історії на "політичну педагогіку", яка бачить своє призначення лише у витягненні уроків з минулого. Учений розвивав думку про те, що завданням науки є показати, що відбувалося і чому відбулося саме так, а не інакше. Він наполягав на тому, що історію Німеччини не можна розглядати тільки через лінію спадкоємності від Бісмарка до Гітлера і не бачити інших, хоча й нереалізованих ліній розвитку, зокрема ліберально-демократичної. Реальна історична дійсність, вважав Т. Ніппердей, є багатоманітнішою, ніж вона представлена в роботах соціальних істориків.

Культурно-антропологічна історія. Постмодерн почав впливати на німецьку історіографію ще у 70-х роках XX ст. Під впливом Школи "Анналів" і американської історичної науки частина німецьких істориків звернулася до вивчення умов життя і побуту окремих осіб і спільнот, відмовляючись від студіювання політичних і соціально-економічних структур. Вони застосували методи

Історична наука Федеративної Республіки Німеччини

антропології, психології, культурології, запровадивши в науку нові джерела - метричні записи, матеріали усних опитувань, епістолярії, І художню літературу, фольклор тощо. Так, Рольф Еуґельзінґ в книзі "Неписьменність і читання" (1973) показав, яку літературу читали широкі кола німецького населення на початку епохи капіталізму і І як вони сприймали прочитане. На прикладі одного міста Бремена І він ствердив, що "революція у читанні" відбулася лише наприкінці XVIII ст. Від середньовіччя до середини XVIII ст. люди читали "екстенсивно": у них було лише кілька книжок, переважно релігійних, або календарі, які вони читали вголос і в групах знову і знову; і це вузьке коло традиційної літератури значно впливало на їхню свідомість. З початку XIX ст. люди почали читати "інтенсивно": читали різні види паперової продукції, особливо журнали і газети, прочитували один раз, одразу читали інші. Рольф Шенде звернув увагу на той же період минулого Німеччини, охарактеризувавши усну народну творчість кінця XVIII - початку XX ст. ("Народ без книги", 1970). Карстен Кютхер дослідив світ злидарів і волоцюг в німецьких землях XVIII ст. ("Люди на вулиці", 1983).

Від початку 80-х років унаслідок "антропологічного повороту" в світовій історіографії і переносу акцентів вивчення з великих структур на рівень окремої людини і повсякденності Німеччину охопив справжній "історичний бум". Виник масовий інтерес до вивчення минулого свого міста чи села, історії родини. У розшуках і публікації документів та пам'яток співпрацювали фахівці і любителі, проводилися численні "історичні робітні", широко практикувалася "усна історія". У Німеччині виникло близько 40 ініціативних груп, які вивчали буденне життя малих спільнот та окремих осіб у різні періоди минулого, надаючи перевагу тим, кого називали "безіменні статисти".

Представники академічної науки достатньо скептично поставилися до Зусиль ентузіастів, але підтримали ідею розвитку " історії повсякденності " (Alltagsgeschichte). Вони запропонували відмовитися від вивчення соціально-економічних структур і процесів та перейти до дослідження таких питань, котрі раніше не бралися до уваги, зокрема ролі "маленької" людини в історії, її буденного життя, взаємин із соціальними структурами. Найбільший вклад в розробку наукової теорії "історії повсякденності" вніс співробітник Інституту історії ім. М. Планка в Ґеттінґені Альф Людтке. Він

Сучасна світова історіографія

вивчав історію німецьких робітників в XIX і XX ст. на предмет їх ставлення до взаємин з власниками, сприйняття різних ідеологічних доктрин і показав, що залежність робітників від заводського керівництва була далеко не абсолютною - вони знаходили у фабричних порядках певні "ніші", в яких самостверджувалися.

На початку 1990-х років "історія повсякденності" стала самостійним напрямом в німецькій, а також, і у світовій історіографії. На Національному конгресі німецьких істориків в Ганновері 1992 р. була створена спеціальна секція "Що буде після історії повсякденності?". На ній сформувалася група дослідників, які надавали перевагу історії буденності. 1993 р. вона почала видавати періодичне видання "Історична антропологія. Культура. Суспільство. Повсякденність", поставивши завдання "розкрити" історію через "призму життєвих обставин людей".

Прихильники цього напряму трактують повсякденність досить широко - від соціального портрета середньовічного суспільства до історії міста, села, приватного життя, дитинства і смерті тощо. Повсякденність, на їхню думку, відображає масову свідомість людей та їхніх традиційних уявлень, показує особистісне сприйняття суспільних процесів. Вивчення показує, що повсякденність нерозривно пов'язана з ментальністю, оскільки демонструє насамперед стійкі і тривалі форми міжособових зв'язків у суспільстві: змінюються політичні системи і режими, ідеологія та її соціальні носії тощо, а повсякденність залишається малозмінною формою соціальної поведінки, зумовленою тривалими культурними традиціями та звичками.

Німецькі історики приділили увагу розробці методологічних питань повсякденної історії. Вони ввели у вжиток категорію "привласнення світу" (Aneignung), згідно з якою кожна людина, потрапивши в ту чи іншу життєву ситуацію, буде поводити себе відповідно до свого світогляду, ставлення до дійсності, а не визначених соціальних норм. Тому пояснювати поведінку людини можна не з позицій її жорсткого підпорядкування соціальним нормам, а з варіативності ситуації та неповторності кожної людини. Характер взаємин між людьми, що гарантує соціальну впорядкованість, ставить кожну людину перед необхідністю вибору складних життєвих рішень. Цей вибір і стратегія поведінки, на думку А. Людтке, зумовлені характером людини, її своєрідністю і "впер-

Історична наука Федеративної Республіки Німеччини F7

тістю", ігноруванням загальних групових настанов. Запровадження категорії "впертості" (Eigensinn) зумовлено визнанням своєрідної форми організації особистості, яка формується в умовах конфронтації суб'єкта з усталеними суспільними структурами (в цьому проявляється вплив неомарксистських ідей).

В історії повсякденності німецькі дослідники виокремлюють проблему насильства, вбачаючи її прояви у стосунках між державою і громадянами, режимом і суспільством. Влада виступає і як ініціатор запровадження регламентуючих норм, і як соціальна практика. У підсумку, суспільні процеси набувають форми складної діалектики і моделі розвитку, в рамках якої міститься і взаємодія, і конфронтація людей та влади. Прикладом таких взаємин стало вивчення історії Німеччини періоду нацистського режиму, яке показало, що опір гітлерівцям з боку суспільства був маргінальним явищем, навпаки, більшість звичайних німців були лояльні в ставленні до режиму і навіть ініціювали його репресивні акції (праці А. Людтке, Д. Шуманна).

Тендерна проблематика не набула особливого поширення в Німеччині, але й тут з'явилися перші дослідження, зокрема Ути Даніель про становище і повсякденне життя німецьких жінок-робіт-ниць у роки Першої світової війни ("Робітниці у воєнному суспільстві", 1989).

У Німеччині розвинувся особливий підхід до інтелектуальної історії, який одержав назву "історія понять". Біля його початків стояли Отто Бруннер, Вернер Конце і Рапнгарт Коззелек. Вони запланували колективну історію політичних і соціальних понять з особливим наголосом на періоді 1750-1850 pp. Результатом колективних досліджень стала 8-томна праця "Основні історичні поняття" (1972-1993), в якій на семи тисячах сторінок було обговорено 120 понять — їх виникнення, запровадження, вживання, зміст. На підставі проведеного аналізу Р. Козеллек розробив оригінальну методологію історичного пізнання, що поєднувала соціологічні ідеї М. Вебера та герменевтику Г. Гадамера, наводячи часовий місток між сприйняттям і розумінням уживаних історичних понять ("Часові пласти. Дослідження з теорії історії", 2000). Вона змушує дослідників минулого враховувати відмінність вживання і тлумачення термінів залежно від історичного часу.

CS) Сучасна світова історіографія

Проблеми національної історії. Внаслідок обставин суспільно-політичного розвитку ФРН сучасна німецька історіографія обертається переважно навколо питань нового та новітнього часу. Серед них центральною проблемою, як зазначалося вище, була тема нацизму, що заторкувала комплекс явищ нового та новітнього часу. Створений 1919 р. і відновлений 1947 р. Інститут сучасної історії у Мюнхені відразу приступив до нагромадження документів з історії III Райху і націонал-соціалізму. Навколо нього згуртувалася група молодих істориків. Згодом інститут почав публікувати наукові збірники "Третій райх" (1981) та документи ("Анатомія держави СС", 2 томи, 1983). Подібні дослідницькі роботи провадились у Воєнно-історичному дослідницькому центрі Фрайбурга, Федеральному центрі політичної освіти в Бонні, Інституті європейської історії в Майнці, багатьох університетах та історичних товариствах.

Одним з перших досліджень стала книга Ернста Нольте "Фашизм у його епоху" (1963). Спираючись переважно на офіційні документи нацистів та їхніх вождів, історик стверджував, що фашизм (нацизм) став реакцією на марксизм і лібералізм, народжених на Грунті капіталізму.

Більшою глибиною проникнення відзначалися праці професора політичних наук Боннського університету Карла Дітріха Бра-хера, зокрема "Німецька диктатура. Виникнення, структура, розвиток націонал-соціалізму" (1969). Цей вчений виводив нацизм з поєднання трьох ідейних течій - демократії, соціалізму і націоналізму, які переплелися під впливом Першої світової війни. У Німеччині, яка програла війну, націоналістично-авторитарна за сутністю і революційна за формою хвиля знищила слабкі інститути демократичного суспільства і призвела до встановлення тоталітарної диктатури.

Уривок з есея К. Д. Брахера "Авторитаризм і тоталітаризм" (1988):

"Після Жовтневої революції в Росії [1917 р.] пролунав сигнал зліва, а з Італії пролунав не менш виразний сигнал захоплення влади справа. Зрозуміло, що Муссоліні теж вийшов з революційного соціалізму; фактично його фашизм за своєю структурою і впливом був більш комплексним, ніж лівацьке гасло "контрреволюції". Сталося так: всередині антидемократичного руху розвинулися! одночасно дві складні концепції, позначені спокусою і терором, що

Історична наука Федеративної Республіки Німеччини

залишалися дуже суперечливими в конфліктах століття: фашизм і і тоталітаризм. Італійська післявоєнна політика, нерішуча через переплетіння революційності і націоналізму, прокомуністичних і антикомуністичних гасел та устремлінь, побачила першу перемогу одного з нових масових рухів. Комбінацією у ньому консервативних і прогресивних, антикомуністичних і державно-соціалістичних цілей, комбінацією, що зверталася до всіх класів, цей рух боровся передусім проти ліберальної демократії. Такі рухи були дійсно новим феноменом міжвоєенного періоду, з якого підносилися нові форми диктатури - тоталітарної диктатури. Але значення таких високо ідеологізованих масових рухів і "абсолютно інтегрованих партій" полягало у факті, що вони робили можливим відновлення крайностей національно-імперіалістичної державної політики в Європі, а потім проводили до її глобального занепаду. Особливий внесок фашизму до модерної історії був фактично неочікуваним відкриттям - неочікуваним насамперед для лівих, - що антимарксизм і антилібералізм як поряд, так і в комбінації можуть стати притягальними для мас. Проте це передбачало логічну формулу націонал-соціалізму. Як альтернатива до марксизму і капіталізму, лібералізму і комунізму (проти "Червоного фронту" і реакції") націонал-соціалізм запропонував масам здійснення національних і соціальних вимог у національно-революційній обгортці.

Націонал-соціалізм у Німеччині висловив цю вимогу зрозуміло і радикально навіть у своїй назві, і він без всякого сумніву повинен сприйматися як німецький фашизм. Його "революція справа" (Ганс Фреєр) означає більше, ніж контрреволюція, про яку ліві опоненти говорили з такою рішучою недооцінкою. їхній присуд був сформований і поширений з допомогою міфу про "добру" революцію, що базувалася на французькій моделі або навіть на ленінській всеохопній меті і дещо рідше на поміркованому американському ідеалі. Ліберальні спостерігачі, з другого боку, вагалися через моральні та інтелектуальні причини застосувати концепцію революції до націонал-соціалістичного типу захоплення влади, навіть якщо вони відкидали марксистські і комуністичні вимоги щодо доброї або справжньої революції, яка донині зберігає подібне розрізнення між правим путчем і лівою революцією. Безперечною правдою є те, що національні соціалісти бачили себе великими противниками Французької революції. Коли вони захопили владу в 1933 р., Геббельс емоційно проголосив: "З цим роком 1789 рік викреслений з історії". Водночас вони не без підстав говорили про свою "легальність" і про "національну революцію". Ігнорування або недооцінка цього є рівнозначною певному хибному розумінню,

Сучасна світова історіографія

яке трапляється в критиці тоталітаризму, що закладає уявні відмінності між лівою і правою диктатурою. Тим не менше, навіть якісні відмінності в інтелектуальній і моральній сферах не призводять до вирішального заперечення концепції тоталітаризму, якщо форми ідеологізованого правління однієї партії та його брутальні наслідки для тих, ким вона править і кого переслідує, є подібними. У Німеччині націонал-соціалізм з його революційністю і водночас псевдодемократичною ударною силою найяскравіше показав себе у битві проти Веймарської республіки. Він здобув перемогу в диктаторських змаганнях над комунізмом і, після 1938 р., над фашизмом" і (К. Bracher. Turning Point in Modern Times. Essays on German and. European History. Cambridge, Mass, and London, 1995. P. 123—124)..

Найбільш ґрунтовні праці з історії нацизму з'явилися з-під пера істориків, пов'язаних з Інститутом сучасної історії. Передусім заслуговує на увагу монографія його директора Мартіна Брошата (1926-1989) "Держава Гітлера" (1979). У ній дослідник зробив висновок, що нацизм був закономірним продуктом розвитку німецького суспільства, де правлячі кола прагнули розв'язати внутрішні суперечності завдяки зовнішній експансії. Нацисти стали класичним взірцем такої недалекоглядної політики. М. Брошат однак не асоціював Гітлера і нацистів з німецьким народом, який назагал є миролюбним і працьовитим. Співробітники інституту опрацювали двотомну працю "Анатомія націонал-соціалістичної держави" (1965), в якій показали функціонування нацистської влади з її арсеналом каральних військ (СС), концтаборами, масовими екзекуціями цивільного населення, винищенням євреїв, циган (авторами були М. Брошат, Г. А. Якобсон, Г. Бухгайм, Г. Краснік та інші).

Значний суспільний резонанс мала праця публіциста Йоахіма Феста "Гітлер. Одна біографія", що вийшла друком 1973 р. і, незважаючи на великий обсяг (1200 стор.) і високу ціну, швидко зникла з продажу. її автор підійшов до біографії нацистського вождя з психологічних позицій, намагаючись реконструювати особливий внутрішній світ свого героя, звертаючись до засобів психології і містичних асоціацій. Й. Фесту вдалося представити Гітлера як особистість, яка відображала інтереси, світосприйняття і страхи середнього німецького обивателя, котрий за своє життя пережив глибокі соціальні катаклізми, а також особистість, яка фанатично вірила в своє

Історична наука Федеративної Республіки Німеччини іч

................ _^_

особливе призначення. Успіх книги Й Феста був значним; вона виходила ще кількома виданнями і була перекладена багатьма мовами.

Персоналістський підхід Й. Феста не розкривав соціальних аспектів феномену нацизму. Цей недолік намагалися подолати інші німецькі історики. Герхард Шульц виступив з положенням про те, що нацизм і фашизм були проявами крайнього націоналізму, який був співзвучний з настроями більшості населення, котре зазнало тяжких психологічних травм у роки війни і післявоєнної відбудови. Його погляди на нацизм, як на споріднене з консерватизмом, марксизмом і націоналізмом явище, перегукувалися з поглядами К. Д. Брахера. Постановка нацизму в більш широкий контекст порівняння тоталітарних режимів в Європі першої половини XX ст. змусила істориків давати відповідь на запитання, чому в одних країнах перемогли диктаторські режими, а в інших збереглися демократичні інститути.

Г. А. Вінклер спробував дати відповідь на це запитання в праці "Революція. Держава. Фашизм" (1973). Він посилався на відставання певних країн в капіталістичній модернізації, в результаті чого багато верств населення не змогли пристосуватися до нових умов і стали сприйнятливими до радикальних гасел. До цього додалися почуття приниження від поразки у війні (Німеччина, Угорщина, Болгарія), що створили сприятливий Грунт для крайнього націоналізму. Таким чином історичне минуле лягло важким тягарем у свідомості мас, створивши настрої непевності, недовіри до демократичних інститутів. Цим скористалися "декласовані" елементи суспільства, які не виражали інтересів якихось певних соціальних верств, а лише прагнули перенести вину за негаразди на зовнішніх і внутрішніх ворогів в особі комуністів, лібералів, євреїв тощо.

У середині 80-х років німецька історіографія пережила бурхливу дискусію про сутність і уроки нацизму. її розпочали статті А. Хілльґрубера і Е. Нольте в авторитетних газетах "Вельт" і "Франкфуртер альгемайне" навесні 1986 р. Автори стверджували, що злочини нацистів не являли якогось виняткового явища в історії ^лл ^стч оскільки масові винищення людей за расовими, національними чи соціальними ознаками також були в інших країнах. Ці положення підтримали Й. Фест і К. Гільдебрандт, стверджуючи поширення загальних тоталітарних тенденцій у XX ст.

Сучасна світова історіографія

Історична наука Федеративної Республіки Німеччини

Проти таких поглядів, що затушовували злочини нацизму, виступили філософи та історики ліберальної та лівої орієнтації, як німецькі, так і зарубіжні. Одним з перших подав голос відомий вчений Ю. Габермас, експонувавши політичні наміри "ревізіоністів", котрі прагнули зняти з гітлерівців відповідальність за розв'язання Другої світової війни. Услід за ним у дискусії взяли участь інші вчені. Багато полемічних статей друкував професор університету в Бохумі Ганс Моммзен, наводячи аргументи щодо небезпеки відродження німецького націоналізму. У дискусії, що одержала назву "спір істориків", більшість учених були на боці демократичного табору. Ю. Кокка відзначав не тільки політичні, а й наукові наслідки полеміки: історики внесли в неї елементи наукової критики, що стали вагомим чинником ідеологічної ідентифікації людей.

З новою силою дискусія навколо нацизму спалахнула наприкінці 1990-х років. Приводом для неї стала фотовиставка "Винищувальна війна. Злочини вермахту 1941-1944", підготовлена Гамбурзьким інститутом соціальних досліджень в рамках науково-дослідного проекту "Перед обличчям нашого століття. Насильство і деструктивність в цивілізаційному процесі". Виставка супроводжувалася науковими доповідями, конференціями, численними публікаціями. Організатори показали, що вермахт не був таким "чистим", як тривалий час вважалося в суспільстві, на відміну від каральних структур нацистів. У 1995-1999 pp. виставка демонструвалася у 33-х містах ФРН, її відвідало понад 800 тис. німців. Проте сприйняли її неоднозначно: вона спричинила гостру полеміку в ЗМІ, два тури дебатів у Бундестазі і численні дискусії у земельних парламентах. На адресу організаторів пролунали звинувачення в огульному очорненні всієї армії, сумніви в автентичності деяких світлин. Працівники Інституту продовжили дослідження і 2001 р. підготували нову фотовиставку про злочини вермахту, яка доводила причетність армії до воєнних злочинів проти цивільного населення. Виставки, публікації і полеміка навколо них стимулюють зусилля істориків у намаганні розібратися з феноменом нацизму і взяти з цього далекосяжні уроки.

В останні десятиріччя зріс інтерес до спадку НДР. Минуле Східної Німеччини розглядається під кутом зору "особливого німецького шляху". Для вивчення історії НДР 1992 р. в Потсдамі був

І утворений Центр історичних досліджень, який певний час очолю-Івав Ю. Кокка. Центр публікує збірники "Дослідження історії НДР". Насамперед увагу істориків привернула організація системи І влади східнонімецької держави, яку вони визначають як однопартійну диктатуру. Така влада була спрямована на контроль і маніпу-Іляцію масами, будувалася за взірцем СРСР. Німецькі історики і досліджують функціонування структур, що здійснювали цей контроль: цензуру, поліцію, службу безпеки "Штазі" (С. Локатіс, Т. Лінденберґер). Цікаві дані щодо формування інтелектуальних еліт НДР одержали історики Інституту досліджень ім. М. Планка в Берліні під керівництвом Карла-Ульріха Майєра. Науковець цього закладу Ральф Єссен показав, що в НДР було фактично сформовано нову університетську еліту, яка на 39% складалася з вихідців з робітничого і селянського середовищ.

Водночас зріс інтерес до з'ясування глибини проникнення політичного контролю за життям східних німців. Крістоф Клес-манн показав, що в НДР, незважаючи на тотальний контроль з боку влади, існували зони альтернативної культури - протестантська церква, неформальні молодіжні організації. Аналіз повсякденного життя висвітлив присутність неформальних структур в усіх сферах життя НДР, включаючи виробництво. Іна Меркель встановила наявність у східних німців "буденних структур спротиву", котрі функціонували на різних рівнях — від родини до спільноти. Проте поки що залишаються без задовільної відповіді питання про причини і засади погодження людей з тоталітарною системою - під примусом чи за взаємною згодою. Історія НДР є яскравим прикладом злиття політичної і соціальної структур, де суспільство виступає як твір політики, хоча й намагається зберегти неформальну автономію від неї. Ще до 1989 р. німецькі історики намагалися порівнювати розвиток ФРН і НДР, передусім у ракурсі проведення модернізації економіки і суспільних стосунків. У цьому плані ФРН представлялася більш модернізованою країною; НДР відставала від неї на 20-30 років, що стало особливо помітним у 70-80-ті роки. Це відставання проявилося в продуктивності праці, рівні та якості споживання тощо. Загалом розвиток НДР німецькі історики характеризують трьома головними рисами: серед інших країн комуністичного табору НДР була найбільш промислово розвинутою країною; накинута радянська модель устрою затримала модернізаційні процеси у

Сучасна світова історіографія

НДР; весь розвиток НДР був тісно пов'язаний багатьма взаєминами з розвитком ФРН, зокрема й завдяки своєрідному змаганню між двома країнами (Ю. Кокка).

Об'єднання Німеччини створило сприятливі умови для розвитку історичної думки і науки. Німецькі історики здобули високий авторитет у світовій спільноті дослідників минулого, часто виступають ініціаторами та організаторами наукових дискусій, великих міжнародних дослідницьких проектів, популяризації історичних знань.

ІТАЛІЙСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ

Основні напрями історіографії. Організація історичних досліджень. Дослідження Рісорджименто. Історіографія фашизму. Історіографія Руху Опору. Основні напрями історіографії. Після Другої світової війни Італія, що звільнилася від фашизму, стала на шлях демократизації суспільного життя. Схвалена 1947 р. Конституція встановлювала в країні парламентсько-президентську республіку. Соціально-політична диференціація населення, що склалася у попередній період, відчутно впливала на суспільний розвиток, спричиняючи неодноразові політичні кризи. На політичній арені активно виступали ліві сили - комуністи і соціалісти, а також християнські демократи. У результаті компромісів й створення лівоцентристських урядів вдавалося зберегти відносну внутрішню стабільність, а в 60-ті роки досягти високих темпів економічного розвитку. Символами італійського "економічного дива" стали автомобілі фірми "Фіат" й великі автошляхи. Кризові явища в економіці, що проявилися наприкінці 60-х років, спричинили зростання лівацького тероризму, жертвою якого став також впливовий християнсько-демократичний політик і прем'єр Альдо Моро (1978). Антитерористична боротьба, яку розпочав уряд проти лівацьких угрупувань ("Червоні бригади") і мафії, принесла лише часткові успіхи. Традиція лівоцентристських урядів стала особливістю політичного життя Італії, давала змогу зберігати відносну стабільність і спадкоємність влади. Запорукою демократичного розвитку країни стала участь у НАТО і ЄС. На початку 90-х років назріла гостра потреба реформи політичної системи.

Історична думка у післявоєнній Італії розвивалася в умовах конфронтації світоглядних доктрин, парадигм лібералізму і марксизму, а також світових історіографічних новацій.

У перші післявоєнні роки на інтелектуальну ситуацію в Італії значний вплив мали історико-філософські ідеї Бенедетто Кроне (1866-1952), що послугували підставою для формування і поширення ліберального світогляду. Його теорія "абсолютного історизму", сформульована ще у міжвоєнний період, наголошувала на ідеальних свідомісних процесах, підпорядкованих універсальному

Сучасна світова історіографія

рф

Духу. Вона суперечила будь-яким намаганням уніфікувати людський розум з допомогою однієї ідеї і тому послугувала інтелектуальним підґрунтям для протиставлення тоталітарній фашистській ідеології. У своїх працях після війни вчений всіляко наголошував на інтелектуальних цінностях італійської історії, а фашизм кваліфікував як "результат втрати свідомості, депресії суспільства, запаморочення, викликаного війною", своєрідну моральну "хворобу".

⇐ Предыдущая 9 10 11 12 131415 16 17 18 Следующая ⇒