 |
3. Неопозитивізм
|
|
|
|
Неопозитивізм – наступний етап розвитку позитивізму.
В науці відбуваються якісні зміни (кін. 19 – поч.. 20 ст) – формується теорія відносності, квантова механіка, відбувається формалізація наукового дослідження, що виводить на першу лінію математичні методи опису та доказу.
Основні проблеми, на яких базувалася неопозитивістська концепція:
1) осмислення ролі знаково-символічних засобів для наукового пізнання: методи математичного опису стали проникати не тільки в природні науки, а й в гуманітарне знання. Наприклад, хімія – описати досліди формулами.
2) Друга проблема – співвідношення між теоретичним апаратом науки і її емпіричною базою.
3) Третя проблема – уяснення місця та значення суб’єкта в процесі пізнання.
4) Четверта – проблема крити методів, які притаманні класичному позитивізму і обґрунтування допущення в методологію неопозитивізму методу дедукції.
Позитивізм – визнавав лише індукцію; неопозитивізм – критикував індукцію, а визнавав лише дедукцію.
5) П’ята – проблема демаркації науки – розмежування 1) наукового та ненаукового знання; 2) розмежування гуманітарного знання і природних навичок.
Неопозитивізм виник в кількох державах, представники спирались на досягнення науки.
Напрями неопозитивізму:
- Віденська
- Львівсько-варшавська
- Берлінська –
- Великобританія – Рассел, Айєр
Особливості (ознаки) неопозитивізму
1) Єдине наукове знання – спеціально-наукове знання;
2) Традиційні філософська питання – метафізичні і не можуть розглядатися як наукові;
Наприклад, існування Бога – питання віри, а не науки
3) Задача філософії (філософії природозавства), задача науки полягає не в систематизації і узагальненні загально-наукового знання, а у діяльності по аналізу мовної форми виразу знання.
|
|
|
Тому, в межах неопозитивізму головними питання є – філософські проблеми мови, структури наукового дослідження. Неопозитивісти фактично ототожнюють логіку науки з математикою, виносять за межі науки світоглядні проблеми і питання. Наприклад, питання про те, чи справедливий світ – не наукове питання.
В аналізі вони спираються на аналіз мовної форми вираження знань.
Позитивізм – всі знання спираються на сенсуальне сприйняття.
Неопозитивісти – світоглядне емпіричне спостереження перевести в форму роботи, щоб отримати не слова (оціночні категорії), а щось схоже на математику (знаки, формули, тощо).
Вони спробували це зробити через мову.
Виділяють три типи речень:
- логіко-математичні або аналітичні речення –неістинні, але зроблені правильно
Наприклад: 1+1=2, але 1 корова+1свиня= 2 свино-корови. Формально-логічно – правильно, але істину змісту не перевіримо.
- емпіричні або фактуальні – істинні або не істинні, але можуть бути перевірені на досвіді – емпіричним шляхом; можемо змістовно оцінювати лише тоді, коли перевіримо на досвіді.
- всі інші речення – метафізичні речення, які не мають ніякого наукового сенсу – їх ми відкидаємо.
Будь-яка наука має мати наступний вид – ми проводимо редукцію теоретичних суджень емпіричним речення. А за іншого боку ми проводимо емпіричну перевірку за допомогою принципу варифікації.
Редукція – метод зведення чогось до елементарних одиниць.
Варифікація – це підтвердження знання, тобто зо допомогою фактів підтверджується або спростовується певна теорія. Варифікації не підлягають метафізичні речення метафізичної теорії.
Як працювати з цими реченнями?
Фактуальне речення «Мені тепло».
Ці емпіричні речення гносеологічно первинні, виражають чистий емпіричний досвід суб’єктів, їх істинність неможливо ставити під сумнів. Ці речення найближчі по відношення до знання, бо органи чуття у людини не змінюються – протокольні речення.
|
|
|
Приклад, проходження процедури аналізу:
1) сиджу на стільці – відчуваю – це достовірно;
2) на вулиці світло
3) палець в розетку – струм – протокольне речення, оскільки якщо в розетку, то б’є струмом – висновок: розетка зі струмом і струм має якусь силу, яка може наносити удар.
4) Гіпотеза: у струмі є сила, яка йде через розетку: треба перевірити – йде до розетки, сую палець – метод експерименту; працюю з вірогідним значенням, бо в розетці може і не бути струму.
Варіфікувати знання – підтверджувати його за допомогою фактів, підтверджуючих чи спростовуючи теорію. Варифікація – форма підтвердження знання. Метафізичні знання варифікації не підлягають, оскільки оціночні поняття не можна тарифікувати.
Значення для юриспруденції
- Всі закони природничих, соціальних і політичних наук, тощо – є загальними, одніми й тими ж самими.
- Методи також можуть збігатися, тобто бути об’єктивними.
- Суб’єктивні аспекти моделюють поведінку (право не існує саме по собі)
Навіщо право? Щоб порядок був після регулювання відносин. Сенс регулювання, порядку: 1) моя поведінка по відношення до мене; 2) їх поведінка по відношенню до мене.
Суб’єктивні аспекти людської поведінки можуть досліджуватися виключно через зовнішні прояви цієї поведінки.
Головне: що ми зробили та які наслідки цього.
Недоліки підходу (неопозитивізму):
- Чистий досвід не існує як загальна для всіх категорія, оскільки протокольний запис досвіду – індивідуальний, а тому необхідно знайти інтерсубєктну протокольну мову. Тому наука набуває конвенційного характеру – договірного.
Позитивізм виник для отримання абстрактного, істинного знання, а виявилося, що це не істина, а просто домовленість.
- Принцип варифікації не здатний вирішити проблеми, пов’язані із включенням в науку інформації про факти минулого та майбутнього.
- Якщо допустити можливість редукцію великих блоків знання за допомогою протокольних речень – зведення всього знання – неможливе.
Найбільш відомим неопозитивістом є Ганс Кельзен (чиста теорія права) – представник Обсальської школи (Скандинавія)
|
|
|
Основні ідеї:
1) В основі всього права лежить одна супернорма – транседентальна. Далі ця норма розширюється шляхом прийняття конституційних законів. Далі закони, підзаконні акти. А все це разом має відображення в правозастосовній практиці. Виходить піраміда, яку ми можемо звести до однієї норми.
2) Держава – існуючий в суспільстві правовий порядок – соціальне явище, яке проявляється в поведінці суб’єктів, яке є об’єктивним.
4. Постпозитивізм
Оформлюється в 60 - 70 рр.. ХХ ст.. Попер, Кун, Лакатос
Відмова від 3 базових положень позитивізму:
- Відмова від тези, що чистий актуальний досвід є базисом науки;
- Не розмежовує так жорстко філософію та науку, емпіричне та метафізичне знання.
- Відмовилися від того, що розвиток науки - поступовий та лінійний.
Нові погляди постпозитивізму:
- Н має емпіричну та світоглядну основу, треба чіпати і світоглядні питання
- Теоретичне знання – відносне, бо щоб описати більшість фактів потрібна теорія
- Крім того пост позитивізм визнав теоретичну завантаженість фактів, на відміну від неопозитивізму
- Намагається зв’язати причини виникнення змін в теоретичній побуд\ові з тими змінами, які відбуваються в теоретичній базі, науці.
Напрямки постпозитивізму:
- Соціально-психологічний (Кун, Тоумін) – причини змін в науці в соціальних та психологічних особливостях розвитку мод.
- Логічний (Поппер, Локатос) – зміни повязані з самим розвитком науки, логікою науки.
Основні категорії Постпозитивізму
- На заміну принципу варифікації висувають принцип фальсифікації: треба не підтверджувати, а спростовувати теорію.
Локатос: ідея наукового знання
Теорія оточена захисними тезами, які можна корегувати, але суть теорії не змінюється.
Коли наука намагається спростувати теорію - поступово розбивається захисний шар, але основа теорії живе. Коли вже входимо в суть теорії, теорія спростовується.
Цей напрям – критичний раціоналізм (Локатос)
- Остаточного підтвердження теорії не існує, будь-яка теорія може бути сфальсифікована і є лише науковою гіпотезою. Це називається принципом фалімілізма. Суть: наукові закони і теорії – інструмент для прогнозування, а також інструмент для пояснення фактичного стану речей у світі. Наукове знання за природою є гіпотетичним.
Поппер – «Открытое общество и его враги»- через критику Маркса довів неспроможність цієї теорії, висунув та підтвердив теорію демократії.
|
|
|
