26. Українська національна революція (1648-1657 рр.)

26. Українська національна революція (1648-1657 рр. )

Навесні 1648 р. на Україні спалахнуло грандіозне народне повстання під керівництвом Богдана Хмельницького. Причини визвольної війни: посилення феодальної експлуатації з боку польських поміщиків, старостів і орендарів-євреїв; насильство польської адміністрації над міщанами і дрібнопомісної укр. ой шляхтою; невдоволення реєстрових козаків утиском старшины; утиск православ'я і поширення унії і католицтва на Україні. Рушійні сили війни: козацтво, селянство, міщани. У січні 1648 р. Б. Хмельницький утікає на Січ, стає гетьманом, розбиває польський гарнізон, що був на Січі. Хмельницький вступає в спілку з кримським ханом у боротьбі проти поляків. Періоди війни: 1) 1648-1650 рр.: а)5-6 травня 1648 р. - битва на Жовтих Водах (Б. Хмельницький переміг поляків); б) 15-16 травня 1648 р. - битва під Корсунем (зустрілися основні головні сили, Хмельницький майже зовсім розбив поляків); в) 12-14 вересня 1648 р. – битва під Пилявцями (Хмельницький переміг, поляки розбиті); г) 18 серпня 1649 р. - підписано Зборівський світ. 2) 1651-1654 рр.: а) 29 червня 1651 р. - битва під Берестечком (поразка козаків); б) 28 вересня 1651 р. - Білоцерківський мир; г) Лише піс­ля перемоги у битві під Батогом (1652 р. ) на території Українсь­кої держави були остаточно ліквідовані фільварково-панщинна система господарювання, велика земельна власність королівщини, польських та українських магнатів і шляхти.

Ця війна мала національно-визвольний характер. Основні цілі війни. Б. Хмельницький, козацька старшина та українська знать хотіли вигнати магнатів та шляхту з території України.

Після численних прохань У о спілці Земський собор у Москві 1 жовтня 1653 р. прийняв рішення про прийняття України під протекцію Російської -держави. 8 січня 1654 р. у Переяславле відбулася генеральна військова рада на котру прибули представники багатьох полків і станів. На ній одностайно було прийняте рішення про спілку з Російською державою.

У в спілці з Росією: а)гетьмана обирає військо і тільки сповіщає царський уряд; б) гетьман і військо можуть зноситися з іншими державами, але з Польщею і Туреччиною під контролем царської влади; в) реєстр визначався в 60 тисяч; г) про збір засобів на утримання козацького війська й оплату старшине; д) про зберігання вдача станів, світських і духовних; е) про зберігання в містах виборного керування і т. д. Богдан Хмельницький фактично зберіг положення незалежного глави держави.

У сучасній науковій і навчальній літературі переважає твердження про те, що закін­чення Визвольної війни слід пов'язувати зі смертю Б. Хмель­ницького 1657 р.

27. Політика українізації. Національний комунізм.

Українізація - це політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 20-ті рр. Одним з головних напрямів «українізації» стало розширення сфери вживання української мови у державному житті. 3 серпня 1923 р. для державних чиновників і партійних функціонерів почали організовуватися курси української мови; той, хто не пройшов їх і не склав відповідного іспиту, ризикував втратити свою посаду. У 1925 р. було введене обов'язкове вживання української мови у державному діловодстві, a1927 p. перший секретар КП(б)У Лазар Каганович оголосив, що вся партійна документація вестиметься українською мовою. Паралельно зростала кількість українців у партійно-державному апараті. У 1923 р. їхня частка становила 25-35%, у 1926-1927 pp. - уже 52-54%.

За кількісним ростом стояли важливі структурні зміни. Одним з найголовніших наслідків «українізації» було витворення нових українських державно-партійних, господарських та культурних еліт. Їхній кістяк складали так звані національні комуністи. Вони виступали керівними кадрами політики «українізації», а армія виконавців рекрутувалася переважно з української інтелігенції. Значна частина її брала участь у національно-визвольних змаганнях і відзначалась антибільшовицькими настроями. Але вона компенсувала свою поразку в революції активною культурницькою діяльністю.

Окрему групу серед представників національної еліти становили українські емігранти з Берліна, Відня, Праги та Парижа, які також повірили у серйозність курсу держави на «українізацію». 1923 р. Юрій Тютюнник, герой Зимового походу, повернувся в Радянську Україну і надрукував відкритого листа, закликаючи своїх співвітчизників в еміграції наслідувати його приклад. У 1924 р. до УРСР повернувся Михайло Грушевський. Слідом за Грушевським в Україну вирушила значна кількість емігрантів, насамперед представників українських лівих партій.

Найбільший вплив «українізація» справила на розвиток національної освіти. Вона збігалась у часі з розгортанням більшовиками так званої культурної революції, одним із головних напрямів якої була ліквідація неписьменності. У 1925 р. було запроваджене для дітей обов'язкове чотирикласне, а в 1931 р. - семикласне навчання. Якщо до революції 1917 р. в Україні взагалі не було українських шкіл, то наприкінці 1920-х pp. 97% українських дітей навчалися рідною мовою (цей показник так і не був перевершений за роки радянської влади). Частка вищих навчальних закладів і українською мовою викладання зросла з 19, 5% у 1923 р. до 69% у 1929 р. Зростання мережі україномовних навчальних закладів йшло паралельно з безпрецедентним розвитком наукових досліджень у різних галузях українознавства. Центром наукової діяльності стала створена ще за часів П. Скоропадського Всеукраїнська академія наук (ВУАН).

Різко збільшилася кількість української преси. На 1933 р. вона ста-повила 89% усього тиражу газет у республіці. Виникли україномовні стаціонарні театри. У 1931 р. вони складали три чверті всіх театрів в Україні. На українській сцені йшли п'єси не лише з національного репертуару, а й світова класика у перекладі на українську мову.

Наслідки «українізації» виходили за межі виключно культурної й наукової сфери. Вона викликала серйозні зміни у соціальній і національній структурі суспільства. Наявність розвинутої україномовної інфраструктури (школи, інститути, преса, театри) спинила процес русифікації населення у великих містах Сходу і Півдня України. Вперше в українській історії українці становили більше половини (55% у 1926 р. ) робітничого класу. Місто почало втрачати позиції цитаделі російської ідентичності.

Все це створювало умови для переростання українською політичною нацією рамок національної етнічної спільноти. Адже захищати українські інтереси бралися не лише етнічні українці, а й представники інших національностей, що проживали на території України. Жодна з республіканських версій «коренізації» не зайшла так далеко, як українська. За десять років «українізації» (1923-1933) українці перетворилися на структурно повноцінну, урбанізовану і сконсолідовану націю - тобто набрали всіх тих характеристик, яких їм так бракувало під час революції 1917-1920 pp. Вони вступали у XXст. як модерна нація. Відтепер можна було відчувати себе сучасною людиною, робити партійну, державну, наукову та іншу кар'єру, не боячись втратити національної ідентичності.

«Українізація» підірвала рівновагу сил, що склалася на початку 1920-х pp. між комуністичним режимом і українським національним рухом. Перехід частини комуністів на національні позиції, витворення українського пролетаріату, збільшення частки українського населення та активна освітня культурна й наукова діяльність старої та молодої української еліти створювали серйозну загрозу контролю центру над УСРР.

Центр так довго міг дивитися крізь пальці на стан справ в Україні, допоки він був зайнятий внутрішньопартійною боротьбою у Кремлі після смерті В. Леніна. 3 кінця ж 1920-х pp., після розгрому різноманітних «ухилів» і «опозицій» у Всесоюзній комуністичній партії (більшовиків) (ВКП(б) — так стала називатися РКП(б)) та остаточного укріплення Йосифа Сталіна при владі, накреслилася різка зміна у внутрішній політиці партії, що фактично означала повернення до методів «воєнного комунізму» і масового революційного терору.