32. Радянсько-німецькі договори і доля західноукраїнських земель.

32. Радянсько-німецькі договори і доля західноукраїнських земель.

23 серпня 1939 року несподівано для всіх було підписано радянсько-німецький договір про ненапад, т. зв. пакт Молотова-Ріббентропа, який Гітлер назвав ''шлюбом за розрахунком”. У таємному додатковому протоколі до пакту про ненапад зафіксовані стратегічні агресивні наміри Сталіна і Гітлера щодо сфер впливу у Східній Європі. У ньому були пункти, які безпосередньо стосувалися українських земель. Так, у пункті 2 зазначалося, що ''на випадок територіальних і політичних перетворень в областях, які належать Польській державі, сфери впливу Німеччини на СРСР будуть розмежовані приблизно по лінії рік Нарев, Вісла, Сан''. В пункті 3 було записано: ''Щодо Південно-Східної Європи Радянська сторона вказала на свою зацікавленість у Бессарабії. Німецька сторона ясно заявила про повну політичну незацікавленість у цих територіях”.

Таким чином, як випливає з тексту таємного протоколу, Німеччина та СРСР поділили територію Східної Європи на свої сфери впливу за спиною урядів і народів інших держав.

Оскільки Гітлер розв'язав проблему війни на два фронти і отримав гарантії на Сході, він зміг розпочати Другу світову війну в сприятливих для себе умовах. Як відомо, 1 вересня 1939 року гітлерівська Німеччина, здійснивши напад на Польщу, розпочала Другу світову війну. Трохи більше ніж за 2 тижні – 17 вересня, реалізовуючи таємний протокол пакту Молотова-Ріббентропа, Червона армія перейшла р. Збруч і вступила на територію Західної України. Як офіційний привід для введення своїх військ радянське керівництво називало захист життя і майна населення Західної України і Західної Білорусії. Але радянські урядові заяви не розкривали справжніх мотивів Москви. Допомога ''єдинокровним братам-українцям'' і ''братам-білорусам'', що проживали в Польщі, не становила найвищих пріоритетів радянського керівництва. Насправді ж Москві хотілося покращення своєї геополітичної ситуації – перенесення своїх кордонів у зв'язку з загрозою нової війни. Очевидно, не останню роль зіграло прагнення ліквідувати націоналістичний ''П'ємонт'' у Галичині.

28 вересня 1939 року було укладено німецько-радянський договір ''Про дружбу і кордони'', який остаточно розмежовував зони німецької і радянської окупації колишньої Польщі. Лінія кордону проходила по так званій ''лінії Керзона'', визначеній країнами Антанти в 1919 році. Щоправда, етнічний принцип не був здійснений повністю. На німецькому боці залишились давні українські землі: Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина. Радянське керівництво поспіхом оформляло новий політичний і територіальний статус Західної України. Щоб надати легітимного характеру приєднанню західноукраїнських земель до Української РСР, 22 жовтня 1939 року відбулися вибори до Народних Зборів Західної України. Вибори проводились під контролем радянських військ і партійної влади. Всі без винятку кандитати належали до блоку партійних і безпартійних. 27 жовтня 1939 року Нородні Збори у Львові проголосили встановлення радянської влади. А через два дні (29 жовтня) вони звернулися з проханням до Верховної Ради СРСР включити західноукраїнські землі до складу УРСР, тим самим завершити возз’єднання західних українців у складі єдиної держави.

У відповідності з законом Верховної Ради СРСР від 1 листопада 1939 року Західна Україна стала складовою частиною Радянської України. Було утворено 6 нових областей: Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Ровенську, Станіславську і Тернопільську. Їх сукупна територія складала 86 тис. км2, населення – 8 млн. чол., в тому числі українців – 7, 5 млн. чол.

Наступним кроком у реалізації статей німецько-радянського договору, що стосувалися українських земель, було вирішення проблеми Північної Буковини та Бессарабії. 28 червня 1940 року Радянський Союз, погрожуючи Румунії війною, змусив її віддати ці землі, заселені українцями. Рішенням Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 року вони увійшли до складу Української РСР.

Даючи оцінку приєднанню Західної України до складу Української РСР, доцільно сказати, що, незважаючи на злочини тоталітарного режиму, які, звичайно, нічим не можна виправдати, сам факт об'єднання після майже 600-літнього роз'єднання українських земель заслуговує позитивної оцінки. Цього український народ чекав багато століть, але методи і мета з якою здійснювали цей акт більшовики були недемократичними, злочинними і антинародними.

33. політична роздробленість Київської Русі

Зі смертю Ярослава Мудрого у 1054 р. розпочався новий період в історії Київської Русі - період феодальної роздробленості. Щодо її причин в історіографії існують різні погляди. Більшість істориків стверджує, що головною причиною цього процесу став соціально-економічний розвиток Київської Русі, економічне і політичне зміцнення окремих князівств, посилення місцевої феодальної знаті, створення нових політичних і культурних центрів. Поширення великого феодального землеволодіння зумовлювало зростання відцентрових тенденцій з боку окремих областей Давньоруської держави, зміцнення сепаратистських прагнень місцевих князів. Ці прагнення активізувалися зростанням економічної могутності князівств, які в умовах господарської замкненості все більше відособлювалися від центру і прагнули незалежності. Цьому сприяло також зростання міст як торговельно-ремісничих і культурних центрів окремих областей.

М. Грушевський та його послідовники вважали, що головним чинником розпаду Київської Русі стала боротьба спадкоємців за великокняжий стіл і їх настирливе бажання до створення окремих, незалежних одна від одної земель. На думку вченого, цей процес тривав майже два століття, по часах Ярослава Мудрого. Перший період роздробленості, за М. Грушевським, закінчується княжінням Мстислава Великого (1132 р. ). Це етап боротьби двох тенденцій у відносинах між князями: першої - сепаратистської, автономістської, другої - централістської до об'єднання зусиль у боротьбі з зовнішніми ворогами, передусім половцями. Після смерті Мстислава настає другий період, що тривав до монголо-татарської навали. Це період безпосередньо феодальної роздрібненості, повного ослаблення й занепаду Києва, формування біля нових центрів на іншому політичному фунті нових сил і впливів. Переломним моментом в існуванні Київської Русі М. Грушевський вважав 1169 р., коли Володимиро-Суздальський князь Андрій Боголюбський повністю поплюндрував Київ.

Всі причини розпаду Київської Русі досить вагомі, але лише їх комплексний взаємовплив і вплив на історичні процеси, що відбувалися в Київській Русі, зумовили перемогу сепаратизму над централізмом, а отже, і загибель Давньоруської держави.

Останню спробу об'єднати Руські землі й відновити колишню велич держави зробив

ВОЛОДИМИР МОНОМАХ(1113 - 1125рр. ).

На деякий час йому вдалося об'єднати князівства у могутню державу. Він створив могутні військові сили, зміцнив зв'язки Києва з іншими князівствами, обмежив свавілля феодалів, виступив на захист народу, суворо спинив спроби непокори, зміцнив міжнародне становище Київської Русі. Він стримує розпад Русі, підтримує духовенство, обмежив використання рабської праці, встановив єдиний відсоток на взяті у позику гроші, розвинув господарство і торгівлю, видав збірник законів " Устав" та твір " Повчання дітям".

Після смерті Мономаха його справу продовжив син Мстислав Великий (1125 -1132 рр. ). Йому ще на досить короткий час вдалося підтримати єдність руських земель.

В XII ст. на політичній карті Русі з'являються 15 незалежних та ще й " великих" князівств (земель), п'ять з яких - Київське, Переяславське, Чернігівське, Володимир-Волинське і Галицьке - перебували в межах сучасної території України. З часом і ці князівства продовжували дробитися. У кожного з них з'являлися свої невеликі князівства-васали. На початок XIII ст. кількість князівств сягнула 50. Тривали процеси послаблення влади, посилення князівських амбіцій та міжусобиць.

На цей час серед північних князівств вирізнилась тенденція до єдності, створення спільного сильного центру, що зумовило заснування міцної централізованої влади навколо Москви.

Отже, полутичну роздробленість спричинили кілька факторів: велика територія держави та етнічна неоднорідність населення; зростання великого феодального землеволодіння; відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади; зміна торговельної кон'юнктури, частковий занепад Києва як торгового центру і поява поліцентрії у зовнішній торгівлі; посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців та ін. ).