Розділ 2. Землеустрій у зарубіжних країнах

Розділ 2. Землеустрій у зарубіжних країнах

2. 1. Земельні реформи в зарубіжних країнах

Корінні перетворення земельних відносин є центральною лан­кою всіх земельних реформ, оскільки вони закладають фундамент розвитку суспільства на тривалий час і впливають на рівень добробуту народу. Тому, перш ніж розпочати земельну реформу, і іпобхідно глибоко вивчити досвід таких перетворень у різних державних і на різних історичних етапах розвитку суспільства для того, щоб виявити закономірності, наслідки і врахувати їх при прове­денні перетворень.

Реформи з корінними змінами земельних відносин проводи­лись у країнах Латинської Америки, Південної, Південно-Східної І Центральної Азії, Африки. І навпаки, в країнах Західної Європи, ШІА земельні перетворення здійснювалися еволюційно, в основ­ному без різких змін, на основі переважно економічних заходів.

У країнах Латинської Америки земельні реформи проводилися Трьома шляхами: у результаті громадянських війн, військовими режимами " згори" і в результаті законодавчих дій. Наприклад, реформи в Мексиці та Болівії були проведені після громадянсь­ких війн, у Перу - військовим урядом, а в Чілі, Коста-Ріці - зако­нодавчим шляхом.

Земельні реформи в країнах, орієнтованих на США і Західну Свропу, безальтернативно висували ідею сімейної ферми як ос­новного землевласника і виробника продукції сільського госпо­дарства. Навпаки, в країнах, що знаходилися під впливом колиш­нього СРСР, пріоритетним- напрямком було створення сільськогоспордарських кооперативів і інших форм колективного господарства.

Земельні відносини в країнах Латинської Америки під час про ведення реформ базувалися в основному на перевазі великої за розмірами земельної власності. У Колумбії 4 % лендлордів до цього часу контролюють 43 % сільськогосподарських угідь, а 66 % селян цілком або майже цілком безземельні. У Гватемалі близько 88 % усіх ферм розміщуються лише на 16 % оброблюва­них земель. А ферми розміром у 450 га і більш займають близько 34 % усіх орних земель, за чисельністю складаючи лише 1 % усіх ферм [20].

Реформи в країнах Латинської Америки проводилися з вико­ристанням наступних методів [21]:

· націоналізація землі та її передача селянам з утворенням державних підприємств і сільськогосподарських коопера­тивів (Куба, 1959 - 1961 рр.; Нікарагуа, 1979- 1983 рр. );

· колонізація земель, тобто створення переважно сімейних ферм на прикордонних територіях, на невикористовуваних або викуплених державою в приватних особах землях (Бра­зилія, 1964 - 1969 РР-; Аргентина, 1940- 1968 рр. );

· часткова експропріація або викуп земель і утворення но­вих сімейних чи ферм сільськогосподарських виробничих кооперативів (Болівія, 1953 - 1975 рр.; Гватемала, 1954 - 1969 рр. ).

В усіх випадках при проведенні земельних реформ створю­валися або зміцнювалися землевпорядні органи, ставилися пи­тання про перерозподіл землі, а також про переваги або недо­ліки дрібних сімейних ферм і більш великих виробничих коопе­ративів.

Незважаючи на переваги кооперативів, у країнах Латинської Америки в основному був здійснений в перехід до індивідуально­го фермерства. Це обумовлювалось наступними причинами:

· уряди шукали підтримку селян, тому заохочувався розподіл земель державних і кооперативних структур;

· для налагодження виробництва кооперативам потрібні були кредити, допомога висококваліфікованих фахівців (еко­номістів, менеджерів, бухгалтерів), які практично були відсутні;

· з отриманням землі селяни були зацікавлені у самостійності та в звільненні від опіки різними організаціями;

· при розподілі доходів у кооперативах оплата праці прак­тично не диференціювалася в залежності від кількості і якості роботи,

· підприємливі селяни були зацікавлені в отриманні землі у власність із правом вільно розпоряджатися нею, переда­вати у спадщину та здійснювати інші операції. Крім того, більшість селян надавало перевагу вибору різних форм зем­леволодіння і землекористування;

· неефективність дрібного селянського господарства в умо­вах переваги ручної праці, недостатньої механізації, відсут­ності кредитів компенсувалася величезною працею і заці­кавленістю в одержанні прибутку.

До початку XX в. країни Південної, Південно-Східної та Цент­ральної Азії знаходилися у колоніальній залежності від європейсь­ких держав. Вони були собою феодальними суспільствами, оріє­нтованими в основному на аграрний сектор економіки з упо­вільненим розвитком і перевагою поміщицького землеволодіння.

Звільнення від колоніальної залежності, необхідність росту промисловості і сільського господарства вимагали корінних пе­ретворень в економіці. Земельні реформи в цих країнах проходи­ли двома шляхами [7, с. 39 - 47].

1) розвиток капіталістичних земельних відносин, заснованих на приватній власності на землю, оренді земель, створенні сільськогосподарських землекористувань та індивідуальних се­лянських господарств (Індія, Південна Корея, Пакистан та ін. );

2) перехід на колективні форми ведення сільського господар­ства, розвиток кооперації, створення соціалістичних виробничих відносин (Монголія, Китай, В'єтнам, Північна Корея).

Під час реформи були запроваджені різні методи: націоналіза­ція земель, їх експропріація, регулювання землеволодіння і зем­лекористування законодавчими заходами та економічними засо­бами (оподатковування, кредитування, субсидії), які мали свої особливості в різних країнах.

Так, в Індії переважали наступні види землеволодіння і земле­користування [22]:

· держава передала частину великих територій в якості " хас- ских" земель землевласникам (заміндарам), які володіли цими землями і самі обробляли їх;

· частина земель була віддана заміндарам для збору оренд­ної плати з селян, які обробляють ці землі. Заміндари що­річно за рахунок збору орендної плати виплачували дер­жаві визначену суму у вигляді земельного податку,

· окремі землі були виділені великим феодальним землевлас­никам як винагорода за особливі заслуги (військові, еко­номічні, управлінські) перед державою. До них відносили­ся " інами" - так звані даровані права на землі, з яких зби­рався земельний податок на користь землевласника, а та­кож " джагири" - землеволодільці яких частково або цілком звільнялись від сплати земельного податку;

· частина земель була в безпосередньому володінні селян, які обробляли їх та платили земельний податок безпосе­редньо уряду;

· були також землі, переважно на півночі та північному сході країни, які знаходились під контролем громади (села) і були передані в користування її членам (жителям) для обробіт­ку. Землевласник був господарем землі до того часу, поки продовжував жити в селі. Коли він виїздив, його земля по­верталася громаді, а потім передавали іншому господарю. Така система перехідного обробітку землі називалася " джум".

Британська адміністрація стимулювала сільськогосподарське виробництво в Індії шляхом земельних перетворень У першій половині XX ст. у системі використання землі відбулися зміни для одержання максимального прибутку державою за рахунок:

· руйнування поміщицького землеволодіння;

· розширення приватної власності селян;

· підвищення зацікавленості селян у зростанні сільськогос­подарського виробництва.

При цьому були апробовані такі системи.

1. Так звана " англійська система" розвитку поміщицького зем­леволодіння, якою ставилось завдання, з одного боку, зацікавити заміндарів-поміщиків у вкладанні додаткових засобів у сільське господарство та активізації сільськогосподарського виробництва, з іншого боку - перерозподілити на користь приватних підприємців і заселити частину неефективно використовуваних поміщицьких земель.

Ці землі були оголошені вільними і продавалися на аукціонах. Крім того, британці ввели так називаний постійний сеттельмент, а саме встановили навічно для заміндарів фіксовану суму земель­ного податку, давши можливість залишати собі весь додатковий Дохід.

Дія зазначеної системи обмежувалося в основному східними частинами Індії (штати Західна Бенгалія, Біхар і Орісса). У цілому вона себе не виправдала, тому що на аукціонах заміндари про­понували за свої колишні землі максимальну ціну.

Разом з тим сеттельмент привів до того, що селяни насильно були обкладені великою орендною платою, що сприяло їх зубо жінню і збільшенню соціальної напруженості. Заміндари продов­жували жити як рантьє і були зацікавлені в максимальному опо­датковуванні селянства.

2) У Мадрасі і Бомбеї британці використовували французьку модель насаджування селянської власності, яка в Індії одержала назву системи " райотвари", тобто земля передавалася у власність селянам безпосередньо державою за спеціальним узгодженням, завдяки якому селянин визнавався власником землі з правом віддавати її в оренду, заставити, подарувати або продати. Селя- нин-землевласник був захищений від виселення до того періоду, поки платив уряду встановлений земельний податок.

3) Інший тип землеволодіння -" махалвари" - був установлений в об'єднаних провінціях аж до границь штату Пенджаб і полягав в оформленні договору із цілим селом. При цьому додатково до індивідуального, встановленого державою, виплачувався і колек­тивний земельний податок.

Усі ці системи не могли довго існувати, оскільки приводили до вилучення в селян практично всього прибутку у формі земельно­го податку. Як правило, від 50 до 70 % валового продукту сплачу­валося за користування землею, не враховуючи інших незакон­них зборів і обкладень. Тому селяни і не були зацікавлені у роз­витку сільськогосподарського виробництва.

Після набуття Індією незалежності постала необхідність у здійсненні нової земельної реформи. Її основний зміст зводився до наступного:

· скасування системи великого землеволодіння (системи за­міндари);

· становлення, закріплення і охорона прав орендарів;

· введення обмежень на максимальний розмір землево­лодінь;

· об'єднання землеволодінь.

Скасування системи заміндари здійснювалось на підставі за­конів, прийнятих штатами; їх суть полягала в ліквідації посеред­ників між державою і селянами-землевласниками та землеко­ристувачами. Таким чином, була зроблена спроба ліквідувати залишки феодалізму в сільському господарстві та підготувати ґрунт для розвитку ефективного сільськогосподарського вироб­ництва.

За відчужені землі поміщики одержували грошову компенса­цію, яка враховувала рівень земельного податку і розмір річного доходу. В розпорядженні землевласників продовжували залиша­тися великі площі земель (присадибні землі, землі в селах і власні землі хасскіє, оброблювані самими землевласниками).

Держава одержала від колишніх приватних власників близько 173 млн. акрів землі (69, 9 млн. га) і встановила прямі стосунки із 73 млн. землевласників. Цей процес не завершився ще й до цьо­го часу.

Розвиток сільського господарства пов'язувався зі зміцненням прав орендарів землі, що утискувались поміщиками і навіть висе­лялися з орендованих земель, не одержуючи ніяких інших засобів до існування.

Було рекомендовано всім землевласникам і землекористува­чам підтвердити свої права на земельні ділянки через поземельні книги, договори оренди, відомості про розрахунки по орендній платі тощо. У процесі земельної реформи були налагоджені облік земель і реєстрація земельних угод, які здійснювалися податко­вими інспекціями.

Деякі штати прийняли закони щодо порядку стягування оренд­ної плати. Кінцева мета передачі земель орендарям у власність не була досягнута, тому що у більшісті з них не було коштів, дос­татніх для викупу землі. Крім того, великі земельні власники всіляко перешкоджали здійсненню реформи, знаходили в законах різні обхідні шляхи, щоб зберегти свої володіння.

Обмеження на граничний розмір ділянок зводилось до вилучення надлишків землі у великих власників та її перерозпод­ілу безземельним селянам або дрібним виробникам. Законодав­ство про максимальні наділи знаходилося в юрисдикції штатів, кожний з них приймав відповідні закони, які потім коректувалися, виходячи з єдиної загальнодержавної політики.

Відповідно до законів штатів 7, 2 млн. акрів (2, 9 млн. га) земель були оголошені надлишками, з них 4, 4 млн. акрів (1, 8 млн. га) були перерозподілені, а інші залишилися неперерозподіленими, або щодо них ведуться судові процеси [7, с. 40 - 47].

Площа перерозподілених земель була набагато меншою очікуваної, тому що:

1) великі землевласники фіктивно розділяли свої володіня і передавали частини своїх володінь іншим особам;

2) для деяких груп землевласників існували пільги, що пере­шкоджали розподілу їх ділянок;

3) ініціатори реформи були погано організовані;

4) не був задіяний адміністративний механізм.

Паралельно в ряді штатів країни (Пенджаб, Харьяна, Уттар-

Прадеш і ін. ) йшла робота з укрупнення дрібних землеволодінь. Дрібноземелля, дроблення і розподіл ділянок у цих регіонах підси­лювалися з кожним поколінням, що було пов'язано з традиціями і законами спадкування. Тому проводилася комассація земель з метою створення умов для росту продуктивності сільського Гос­подарства.

У цілому з досвіду земельних реформ в Індії можна зробити наступні висновки.

1. Для успішного здійснення реформи необхідні політична воля, економічні і організаційні заходи, створення спеціальних органів або розширення функцій діючих.

2. Необхідна повна і достовірна інформація про склад земле­власників, межі та площі закріплених за ними земель, налагодже­ний земельний кадастр для реєстрації землеволодінь і землеко- рисіувань, облік і контроль за використанням земель та їх оцінку. І)ш це-основа для здійснення системи економічних заходів (на- дииня кредитів, оподатковування тощо).

3. Для юридично правильних і технічно грамотних відводів і перерозподілу земель, організації їх раціонального та економіч­но вигідного використання необхідний землеустрій.

У Західній Європі основу земельних відносин складає приват­на власність на землю і фермерське господарство. Тут земель­ний лад складався поступово, і був розпочатий завдяки фран­цузькій революції 1789 р. Основним змістом реформ стало ска­сування феодальної системи прав на землю (яка виключає при- шлею знаті).

Приватна власність на землю не була введена у Великобри­танії, де статус власності позначається як " маєток, наслідуване без обмежень", що має на увазі абсолютне володіння землею, нозважаючи на те, що формально вона належить державі.

Розвиток приватної власності на землю в країнах Західної Європи дозволив вирішити наступні питання:

· створити новий соціальний прошарок фермерів за рахунок руйнування великого землеволодіння;

· забезпечити соціальний захист і особисту незалежність фермерів для того, щоб вони вільно розпоряджались зем­лею і вирощеною продукцією з урахуванням суспільних інте­ресів;

· збільшити продуктивність сільського господарства за раху­нок підвищення зацікавленості фермерства у зростанні ви­робництва;

· забезпечити фермерам можливість одержання коротко- і довгострокових кредитів, у тому числі під заставу землі, що знаходяться у власності;

· надати фермерам право самостійно приймати рішення щодо використання землі, передачі її в оренду, в спадщину тощо.

Придбання права власності на землю в кожній державі здійсню­валося по-різному. При цьому використовувалися методи:

1) часткової експропріації земель;

2) економічного регулювання землеволодіння і землекористу­вання (за рахунок диференційованого оподатковування, субси­дування тощо);

3) законодавчі акти, що обмежують максимальний розмір зем­леволодіння.

В усіх випадках враховували давно сформовані в Західній Європі ринкові відносини. У більшості країн (Франція, Велико­британія, Бельгія, Нідерланди, Швеція та інші) є вільний ринок землі, а ціна на неї визначається попитом та пропозицією.

В інших країнах (наприклад, у Німеччині) ринок сільськогоспо­дарських земельних угідь знаходиться під контролем держави. Мета такого контролю - запобігання спекуляції землею, скупки її для перетворення в нерухомість і наступний перепродаж. З огля­ду на те, що інтереси покупця і продавця у відношенні ціни землі не збігаються, уряд Німеччини прийняв рішення, що всі угоди про ціни нижче 150 % середньої вартості землі аналогічної якості, які були визначені іншими фермерами, не суперечать закону [23].

Велике значення мають роботи з комасації (об'єднання) земель­них угідь з метою укрупнення земельних ділянок фермерів, зве­дення їх у великі масиви і скорочення їх числа, а також землевпо­рядні роботи з укрупнення ферм.

Це заохочується політикою держави, яка спрямована на підтримку фермерів, число яких постійно зменшується. Так, за статистичними даними, у Німеччині щорічно зникає 16, 7 тис. фер­мерських господарств, але тільки 0, 1 % цього числа ліквідується в результаті банкрутства.

У Швеції за період з 1950 р. по 1990 р. число землеволодінь скоротилося із 300 до 98 тис., а середній розмір оброблюваних земель, що припадають на одне землеволодіння, збільшився з 12 до 27 га [7, с. 40-47].

Основні важелі регулювання земельних відносин у країнах За­хідної Європи - оподатковування, кредитування і субсидування фермерів. Головними є наступні види податків:

· прибутковий;

· земельний (на нерухому власність);

· на перехід земельної власності або іншої нерухомості з

· одних рук в інші;

· на приріст капіталу (нерухомості).

Велике значення мають система кредитування і субсидування фермерів, різні урядові програми їх підтримки і розвинута мере­жа банків, яка включає кредитні банки, банки сільськогосподарсь­кої ренти, банки кредитування селищ і земельної ренти, коопера­тивні банки, ощадні банки, земельні та селянські банки і т. д.

При проведенні земельної політики, вирішенні земельних су­перечок, реєстрації землеволодінь і землекористуванні, охороні земельних прав велике значення мають земельні суди.

Аналіз земельної політики західноєвропейських держав дозво­ляє зробити наступні висновки:

· захищені законом, стабільні відносини власності на землю дають сільськогосподарським виробникам особисту заці­кавленість у збільшенні виробництва продукції та росту ро­дючості ґрунтів;

· земельна політика обов'язково базується на економічному механізмі її Здійснення (оподатковуванні, кредитуванні, суб сидуванні);

· удосконалення земельного законодавства обов'язково до­пускає адекватну зміну аграрних законів, що забезпечують комплексне вирішення проблеми; а в умовах ринкової економіки земельні відносини забезпе­чуються розвинутою інфраструктурою, що включає державні установи і приватні підприємства (земельні банки, земельні суди, земельні біржі, систему землеустрою, інформаційні системи про землю, податкову інспекцію, реєстраційні бюро, різні земельні агентства); а широке застосування землеустрою для планування земле­користування.

⇐ Предыдущая234567891011Следующая ⇒

Поделиться:

Воспользуйтесь поиском по сайту: