б) Балканський вектор.

  Балканський півострів, через особливості свого геополітичного положення, був і залишається у фокусі зіткнення інтересів різноманітних держав Заходу і Сходу. Вся історія Балкан - це конфлікт національного, етнічного і релігійного чинників. Варто підкреслити, що іслам наступав на Європу через Балкани і тут був зупинений. Але в силу саме цієї обставини на Балканах склався культурний, економічний і політичний простір, на якому переплелись народи, релігії і культури.

Сучасну геополітичну ситуацію, яка сформувалась на Балканах можна визначити такими рисами:

· Серед країн регіону вирізнюються два полюси: Греція та Туреччина, які прагнуть притягти до себе інші держави регіону. На повномасштабне лідерство у регіоні обидві країни не спроможні за власним потенціалом. Не сприяють цьому також їх економічний стан та загальноєвропейські обставини.

· Спрямування більшості посткомуністичних країн регіону на вступ у європейські та євроатлантичні структури. Інші, такі як Україна та Молдова додержуються принципу військово-політичного нейтралітету. Вони приймають участь у Програмі ‘Партенрство заради миру", але не планують вступ у військові альянси.

· Активний вплив на процеси, які відбуваються у регіоні чинять глобальні центри сил - ЄС, США, Росія.

· Переважає перехідна економічна модель (за виключенням Греції і Туреччини). Економіка країн регіону перебуває у стадії перетворень, що вимагає залучення зовнішніх інвестицій. Її головна риса - " номенклатурна приватизація, різновид грабіжницького капіталізму та корупція" (Тімоті Гартон Еша).

· Збереження нестабільного внутрішнього стану протягом тривалого часу: етнічні суперечності, економічні і політичні зміни. Все це має відношення не тільки до країн колишньої соціалістичної системи, але і до Греції, яка має бажання стати членом Монетарного союзу ЄС. Для досягнення встановленних критеріїв їй потрібно буде здійснити серйозні економічні перетвореняї, що напевно призведе і до підсилення соціально-політичного напруження.

· Поєднання в одному регіоні декілька типів культур: суперечність між православ'ям, яке історично притаманне більшості населення регіону, та мусульманством, спрямуваня здебільшого на цінності Західного христіянського світу.

· Слабка забеспеченість країн регіону власними енергоресурсами. За виключенням Албанії країни регіону мають різний рівень залежністі від імпорту нафти і газу.

· Території країн стають транзитними коридорами. Політичні перетворення в СРСР надали можливість формування нових торгівельних шляхів сполучення Західної Європи та країн Центральної і Південно-Східної Азії. Болгарія і Румунія займають ключеве положення для транзиту російського газу у Грецію, Македонію, а в перспективі - в Албанію та Італію.

       Регіональні взаємини хоч, і знаходяться в стадії розвитку, але спираються на тверду основу діючих двосторонніх договорів. Побоювання, що держави регіону після краху соціалістичної системи будуть утягнуті у вир некерованих регіональних війн, за прикладом Югославії не підтвердилися. Держави дотримуються загальноєвропейської лінії мирного розв'язання різного характеру проблем, які виникали. Двосторонні відносини між ними мають, в цілому спокійний характер без агресивних випадів один проти одного. Укладені міждержавні договори сприяють розвитку політичного діалогу та економічного співробітництва.

       В усіх державах регіону, за винятком Греції, відбуваються радикальні зміни у політичній та економічній сферах. Для них, як і для всього поскомуністичного світу, притаманна потенційна нестабільність, яка пов'язана в першу чергу з економічною відсталістю, складним етнічним складом населення і напруженими міждержавними відносинами. Країни регіону в цілому відмовилися від комуністичної ідеології, яка повністю регулювала та контролювала діяльність держави і суспільства в політичній та економічній областях. В той час трансформаційні процеси в регіоні ще дуже далекі від свого завершення.

Аналіз сучасної надзвичайно складної і багатосистемної балканської реальності визначення ролі і місця України в цьому регіоні світу вимагає хоча б короткого огляду національних інтересів і пріоритетів як країн регіону, так і основних зовнішніх потуг, що приймають участь у формуванні цієї реальності.

З певною долею умовності Балканський півострів може бути поділений на два геостратегічні субрегіони:

 Північна зона ( Румунія, Словенія і Хорватія) і Південна зона (Албанія, Боснія і Герцоговина, Болгарія, Греція, Македонія, СРЮ, Туреччина. Перша зона по своїх соціально-політичних, економічних і етнічних характеристиках наближається до Центральної Європи й орієнтується на всебічний розвиток зв'язків по комунікаційній лінії ЦСЕ - Адріатика - Південна Європа.

Головний пріоритет політики Словенії і Хорватії - це інтеграція у перспективі в усі західноєвропейські й атлантичну структури. Найближчою вважається задача якнайшвидшого отримання такого ж статусу, яким володіє " вишеградська четвірка".

З усіх колишніх югославських республік сьогодні Словенія (згідно з рішенням Мадридського самміту її включено в другу чергу претендентів на членство в НАТО) ближче інших до прийому в ЄС і НАТО, що, безсумнівно, є одним із ключових чинників, які обумовлюють таку, по суті прагматичну, словенську позицію.

Румунія останнім часом прагне довести НАТО, що вона може стати важливою сполучною ланкою на Балканах і гідна бути прийнятою до альянсу новій хвилі поширення. Все це змусило Румунію активізувати свої дії по підготовці Договору з Україною про дружбу, добросусідство і співробітництво, який був підписаний президентами України і Румунії 2 червня 1997 року. Сьогодні можна констатувати, що ’'великий компроміс'' не відбувся - Договір явно задовольняє Бухарест, але ніяк не Київ.

Займаючи важливе геостратегічне положення, Румунія прагне стати транзитною державою для транспортування азербайджанської нафти і нині претендує на роль сполучної ланки між Кавказьким регіоном і Європою. Румунія, що знаходиться на одному з маршрутів постачання нафти на Балкани і далі в Європу, і Молдова стають зацікавленими партнерами. Таким чином, Бухарест, а з ним і Кишинів, мають намір подовжити вісь стратегічного партнерства, що уже сформувалося між Баку, Тбілісі й Києвом.

Румунія в НАТО - це було б щось начебто узяття " у клещі" Молдавії й України, виходом блока на західне узбережжя Чорного моря і до Болгарії, а через її до з'єднання з " анклавами" Греції і Туреччини. У Бухаресті призводили і " економічний доказ": якщо країна вступить у НАТО, то вона стане " своєї" і в її нарешті заюшать західні інвестиції. Але так чи інакше в наявності була б подальша серйозна зміна стратегічної ситуації і балансу в Європі.

На відміну від України сьогодні Захід дуже уважний до Румунії, хоча поки, у силу багатьох причин, розчаровує її верхи в їх найбільше гарячих надіях. Президент США Білл Клінтон не порахував зайвим відвідати Бухарест відразу після торішнього Мадрида, утішивши хазяїв промовами про те, що двері НАТО залишаються для них відкритими.

Хорватія. Ситуація, що склалася, показує, що в Хорватії накопичена ціла низка проблем, які потребують вирішення, й серед них - повернення сербів у Сербську Країну. Хорватія продовжує перешкоджати поверненню хорватських сербів. Представники праворадикального крила в ХДС плекають думку про новий переможний військовий кидок, цього разу - на мис Оштро на півострові Превлака, що давно вже є предметом гострих суперечок між Хорватією й СРЮ.

Сьогодні, як і раніше, створюється загроза для сербського населення в Східній Славонії, тому що вже сьогодні Хорватія прагне обминути Ердутську мирну угоду і, не виключено, що хорватський уряд спробує переселяти сербів у інші місця Хорватії, незважаючи на те, що ердутські мирні угоди зберігають за сербськими біженцями право залишитися в Сремсько-Баранській області. У цьому разі можна очікувати нового виходу сербського населення. Тому без довгострокового вирішення сербського питання в Хорватії не може йти мова про тривалий мир на Балканах.

Словенія. Незважаючи на те, що Югославія в односторонньому порядку визнала Словенію, офіційна Любляна не поспішає з повною нормалізацією політичних відносин з Югославією внаслідок того, що, як говорять словенські посадові особи, залишаються невирішеними питання, пов'язані з поділом майна колишньої Югославії. Але, керуючись сугубо економічними інтересами, словенські бізнесмени намагаються йти попереду політиків.

  Південна зона ( Албанія, Боснія і Герцеговина, Болгарія, Греція, Македонія, Союзна Республіка Югославія й Туреччина) здебільшого зберегла той набір ознак, що міститься у понятті " Балкани": економічна відсталість і нерозвинена інфраструктура, внутрішня політична нестабільність, змішаний етнічний склад населення і вкрай напружені міждержавні стосунки, чреваті виникненням нових конфліктів. З цього погляду варто відзначити і майже повну ідентичність внутрішніх і зовнішніх загроз безпеці цих країн.

Союзна республіка Югославія. Визначальний чинник положення сербів на Балканах криється в глибоко укорінених стереотипах впливових політичних і культурних кіл на Заході. Згідно з ними серби є передовим постом візантійського культурного і геополітичного простору, а отже, можливим чинником політичного і культурного впливу Росії у Південно-Східній Європі.

Сьогодні міжнародне співтовариство не готове прийняти розпад Сербії. Саме цим пояснюється позиція Заходу щодо президента Югославії, в якому як і раніше, вбачають гаранта продовження мирного процесу в Боснії і Герцеговині незважаючи на події в провінції Косово.

1 квітня 1998 року Рада Безпеки ООН проголосувала за оголошення ембарго на постачання озброєнь Союзній Республіці Югославії " з метою сприяння досягненню миру і стабільності в Косово". Прийнята резолюція закликає югославський уряд негайно вжити усіх необхідних заходів для досягнення політичного вирішення проблеми Косово шляхом діалогу і виконання рішень Контактної групи. Одночасно документ пропонує керівництву косовських албанців засудити всі терористичні акти і нагадує, що всі елементи албанської общини повинні домагатися своїх цілей винятково мирними засобами.

Підписання Дейтонських угод відкрило практичні можливості для пошуку нової концепції зовнішньої політики Югославії, що відповідала б існуючим реаліям у Європі. Головним напрямком зовнішньої політики СРЮ проголошується " європейська орієнтація", що означає в довгостроковому плані вступ у ЄС, а потім, можливо, у НАТО.

США, які вже тривалий час здійснюють серйозний вплив на ситуацію в регіоні. У грудні 1997 р. США в односторонньому порядку прийняли рішення про продовження економічних санкцій проти Югославії, що в найближчому майбутньому не може не ускладнювати для СРЮ відновлення своїх прав у різних міжнародних інститутах і організаціях.

Як ще один серйозний чинник, що впливає на зовнішню політику СРЮ, називається РФ, інтереси якої на Балканах носять постійний характер.

Звичайно, будь-який конфлікт у Косово не залишить байдужою Албанію, що мріє про возз'єднання зі своїми численними одноплемінниками на території СРЮ. У кризу може бути втягнена і Македонія з її значним албанським населенням, а можливо, Туреччина, Греція і Болгарія. Туреччина безумовно прагне інтернаціоналізувати національні меншості тих, хто сповідає іслам, на території СРЮ, Боснії, Болгарії і підсилити свій вплив на півдні Балкан.

Не виключено, що в конфлікт можуть бути втягнені й інші країни Європи, такі як Італія, Франція, а також США, а сам конфлікт перетвориться у чисто релігійний, де православ'ю буде протистояти мусульманський світ. І це при невизначеній позиції Ватикана, що теж прагне підсилити свої позиції на Балканах.

Албанія неодноразово заявляла, що вона не залишиться байдужою у випадку поширення конфлікту на Косово, надасть одноплемінникам поміч моральну і матеріальну, у тому числі і зброєю, якщо в цьому виникне необхідність. У той же час слід враховувати, що косовські албанці, які мали можливість після падіння комуністичного режиму в Тирані встановити більш тісні контакти зі своїми співвітчизниками по той бік кордону, не поспішають проголошувати гасла возз'єднання. Дві частини албанської нації довго жили під різними політичними " дахами" і в різних економічних умовах і сьогодні значно розходяться в оцінках перспектив спільного існування в межах єдиної держави.

Влади Тирани підтримують сепаратистські настрої албанців не тільки в Косово, але й у сусідніх державах, мріючи про створення " Великої Албанії". Це не може не турбувати Афіни - історичного союзника Бєлграда.

Македонія домагається міжнародного визнання, але воно дотепер блокується Грецією. Пароксизми грецького націоналізму тягнуться ще з 20-х років, коли ще чимало депортованих з Туреччини греків були розселені у грецькій частині Македонії. З того часу Греція відстоює офіційний погляд, відповідно до якого усі її громадяни - греки. Грецькі македонці, що не згодні з цим поглядом, змушені емігрувати. Саме ця македонська діаспора і є головним джерелом македонського екстремізму (зокрема фінансового), що й досі виношує мрію про " Велику Македонію", яка включала б у себе й частину Греції.

На даний час Македонія одержала офіційну назву " Колишня Югославська республіка Македонія". Офіційний Скоп’є реально оцінюючи сформовану ситуацію на Балканах дав добро на розміщення військового контингенту США на своїй території. Три сотні морських піхотинців США прибули наприкінці червня - початку липня 1993 р. у Македонію під прапором миротворчої місії ООН.

На думку директора Бєлградського інституту міжнародної політики й економіки Душана Сімича, Вашингтон у такий спосіб забиває клин у сферу інтересів трьох головних сил на Балканах: ісламської, російської та європейської (німецької). Сімич вважає, що серед глобальних цілей Америки у світі значне місце займають дві - недопущення реального відродження з комуністичного попілу Росії і приборкання поширення " мусульманської небезпеки".

Боснія і Герцеговина (БіГ). Сучасний конфлікт в БіГ між представниками основних національно-релігійних груп: хорватами, мусульманами і сербами розпочався в березні1992 р. після рекомендованого ЕС референдуму про незалежність.

Боснійська сторона в ході війни наполегливо закликала США скасувати в односторонньому порядку ембарго на постачання зброї і, незважаючи на санкції, увесь час озброювалася. Практично сили США, ЗЕС і НАТО не виконали свою функцію по здійсненню ембарго БіГ. Більш того, починаючи з 1994 року активні постачання озброєнь і військової техніки стимулювали наступ мусульман. Під егідою НАТО і з дозволу Ради Безпеки ООН 20 грудня 1996 р. у Боснії почалася операція " Спільна охорона", що являє собою другий етап міжнародної миротворчої акції по реалізації Дейтонських угод.

Конфедеративна боснійська держава залишається не більш ніж символом, незважаючи на проведені у вересні 1996 р. вибори в її вищі органи влади. Міжетнічна напруженість не спадає. Серби, хорвати й мусульмани, як і раніше, не відчувають гострого бажання жити разом. Політика, що проводиться Алією Ізетбеговичем спрямована на створення єдиної держави БіГ.

На розміщення сил в регіоні намагаються впливати Греція і Туреччина, які прагнуть заручитися союзницькими відносинами з іншими балканськими країнами. Але на цей час, всупереч їх бажанням створення регіональних міні-блоків прогрецької та протурецької орієнтації не відбулося. В суперечностях які тривають і не припиняються між Грецією та Туреччиню інші країни регіону не приймають участі. Румунія додержується рівновіддаленності як від Греції так і від Туреччини. Болгарія спочатку займала більш прогрецьку позицію, але з приходом до влади правоцентристів почали налагоджуватися кращі відносини з Туреччиною. Вочевидь прогрецький ухил змінився на рівноправні відносини як з Грецією так і з Туреччиною. Такі ж відносини має і Албанія. І хоча більша частина населення країни мусульмани, що обумовлює її тісни відносини з Туреччиною, на цей час просоціалістичний уряд Албанії орієнтується на близькі відносини з Грецією.

Греція займає ключову позицію на півдні Балканського півострова. Найбільш серйозні протиріччя в двосторонніх відносинах Греція має з єдиним своїм сусідом - партнером по блоку НАТО - Туреччиною. Достатньо пригадати, що за останні роки Анкара й Афіни неодноразово опинялися на межі війни. Відносини між цими країнами складаються з чотирьох головних проблем: Кіпру, Егейського моря, турецьких меншостей у Західній Фракії і Константинопольскої патріархії в Туреччині.

Республіка Кіпр Цюрихсько-Лондонська угода 1959 року визначила її державний устрій і конституцію. Гарантами процесу стали Великобританія, Греція і Туреччина, причому за Лондоном збереглися дві військові бази - Декелі й Акроті, де зараз розквартировано близько 4000 англійських військових. У грудні 1963 року на острові відбулися збройні сутички між грецьким і турецьким населенням. За рішенням Ради Безпеки від 4 березня 1964 р. сюди введені війська ООН. Третина Кіпру знаходиться під адміністрацією турків. У 1975 році керівництво турецької общини проголосило Турецьку федеративну державу, а в 1983 році було заявлено про створення Турецької республіки Північний Кіпр, що й дотепер не визнана у світі. Ці дії ще більш ускладнили ситуацію на острові, і вона залишається складною й понині. Не виключено, що Туреччина у перспективі спробує здійснити часткову інтеграцію Турецької республіки Північного Кіпру. Все це в цілому не сприяє ліквідації осередка напруженості між Грецією і Туреччиною.

Слід підкреслити, що особливий вплив на розвиток турецько-грецьких відносин має відсутність воєнного паритету між Анкарою й Афінами. В умовах, коли турецьке керівництво заявляє про готовність застосувати свої збройні сили у відповідь на " неправомочні дії" Греції, чотириразова військова перевага Туреччини над Грецією залишається поки головним аргументом суперечки. Тому ймовірність конфлікту зберігається.

 Болгарія. Нині розширюється сфера взаємодії Болгарії й Греції з іншими країнами регіону стосовно забезпечення безпеки, розвитку співробітництва і добросусідства на Балканському півострові. одночасно зростає кооперація Болгарії з РФ.

За підсумками березневих переговорів 1998 р. між головою правління РАО " Газпром" віце - прем'єром уряду Болгарії був підписаний протокол, у якому було узгоджено положення про те, що " Газпром" забезпечить поступове збільшення загального обсягу постачань російського природного газу в Болгарію до рівня 8 млрд кубометрів у рік до 2010 року, а болгарська сторона через акціонерне товариство " Булгаргаз" забезпечить транзит російського газу через територію Болгарії в треті країни в обсязі 18, 7 млрд кубометрів до 2010 року, у тому числі в Туреччину - 14 млрд куб. метрів.

 Болгарія й Греція планують швидкий початок будівництва нафтопроводу Бургас ( Болгарія ) - Александруполіс ( Греція ), стратегічного для економічного розвитку обох країн, для участі Греції й Болгарії в геополітичних планах енергетичного забезпечення Європи.

На Балканах сформувалися власні неформальні союзи, де члени Північноатлантичного альянсу є своєрідними лідерами угруповань, що умовно кажучи, протистоять одне одному. До " турецького" блоку, якому на даний момент належить ініціатива, входить Албанія. Прогрецьку групу складають СРЮ і Болгарія, з якими - у деякому віддаленні - співробітничає Румунія, що не прагне, утім, зіпсувати стосунки і з Туреччиною. Крім того, Румунія, активно підтримувана Францією, усіма наявними засобами прагне довести НАТО необхідність її включення до альянсу. І Румунія домоглася цього включенням її в другу чергу країн, що вступають у НАТО, на Мадридському самміті 8 липня 1997 року.

Зовнішні потуги на Балканах.. Здійснюючи велику політику на Балканах, Німеччина була не дуже помітна і вела свою партію обережно, але послідовно і наполегливо. Поступово вона стала " присутньою" на Балканах - стала членом Контактної групи, брала участь у силах швидкого реагування, мала своїм представником намісника в Мостарі.

У діях на Балканах Німеччина продемонструвала двозначність своєї політики: з одного боку - вона прибічник миру, згоди й борця за збереження безпеки в Європі; з іншого боку - майстер закулісних інтриг, початок яким поклав Ганс Дітер Геншер. Сьогодні Німеччина прагне оживити геополітичні принципи концепції Mitteleuropa (Мітропи), освоїти за допомогою своєї могутньої економіки те, що було втрачено в двох світових війнах. Німеччина включила Хорватію й Словенію в сферу своїх економічних інтересів і заволоділа міжнародним перехрестям доріг - забезпечила собі вихід на Адріатику й до Середземного моря. Звідси і підтримка Хорватії, фінансування її відокремлення, поставки озброєння, захист від санкцій, заохочення до воєнних дій.

Об'єднана Німеччина претендує на провідну роль у європейському політичному й економічному житті. Нині Німеччина перетворюється на самий сильний політичний чинник на Європейському континенті. Вже зараз Німеччина, як гігантський вал, починає затягувати в орбіту свого обертання інші держави Європи.

Практично на Балканах вже сьогодні такі країни як Словенія, Хорватія, Угорщина вже утягнені в орбіту німецької політики, сюди ж підтягується й Румунія і Болгарія. Створюється враження, що Німеччина ще в 1990 році зрозуміла, що просування на Захід для неї закрите, тому сьогодні вона намагається ’'реанімувати'' своїх колишніх союзників по Другій світовій війні. Як тут не пригадати Балкани під час другої світової війни, коли опір німцям чинили лише греки і серби. Інші ж країни Балканського півострова були вірними сателітами гітлерівської Німеччини, а Болгарія, Угорщина, Албанія й Італія активно брали участь у розчленуванні і захопленні територій Югославії.

30 травня 1992 року уряд РФ виступив із заявою про намір робити все можливе для зміцнення традиційних уз дружби з югославськими народами. Водночас Росія голосує за міжнародні санкції проти Союзної Республіки Югославія. У вересні 1992 року МЗС РФ виcтупив з роз'ясненням позиції Росії щодо югославської кризи. У ньому вказувалося, що Росія виступає за непорушність зовнішніх кордонів і за мораторій на зміну міжреспубліканських кордонів колишньої Югославії, а також за невизнання територіального перерозподілу за допомогою сили.

Слід звернути увагу, що політика Росії на Балканах у цей період характеризується як невиразна. Більш того, політика Росії не сприяла встановленню миру на Балканах, а це характерно для початкового періоду конфлікту. Ще в 1992 році було ясно, що безумовна політична й економічна підтримка Сербії Росією (за прикладом безумовної підтримки Хорватії Німеччиною і Ватиканом або уряду Алії Ізетбеговича мусульманськими країнами при потуранні США) послужила б інтересам Росії багато більше, ніж погоджувальна політика і втрата свого іміджу на Балканах.

Незалежно від перспектив остаточного врегулювання конфлікту в Боснії, наявність військ альянсу цілком відповідає інтересам США, оскільки зміцнює провідну роль НАТО в забезпеченні європейської безпеки і підкреслює неспроможність ОБСЄ й ООН на тлі натовської воєнної злагодженості.

Якщо уважно придивитися до дій США, то можна виявити зацікавлену деталь: в ім’я геополітичних інтересів Вашингтона ніколи не підтримувалися слов'яни, зокрема й серби. Американські політики дотепер ототожнюють їх з останнім оплотом соціалізму на Балканах який підлягає знищенню і, нарешті, розподілу й контролю.

Складається враження, що Вашингтон усе ще побоюється Росії, і її впливу на Білорусь і Україну, тому найважливішою складового зовнішньої політики Вашингтона є ослаблення слав'янського домінування на пострадянському просторі, а також на Балканах, де роль Росії завжди була великою. Зважаючи на все, США розробили довгострокову проблему освоєння Балкан. Вже зараз США " запустили у виробництво" проекти міжнародного регіонального співробітництва й намагаються забезпечити собі контроль над цим важливим регіоном.

Стратегія США спрямована на заповнення політичного простору, що утворився після розпаду Радянського Союзу й ОВД. Вже чітко проглядається стратегічний напрямок заповнення політичного простору - через Балкани (Македонія, Боснія) і Чорне море до Близького Сходу і Середнього Сходу й освоєння Закавказзя.

Механізми " дисциплінування" Балканських країн різні, проте помітні зусилля в тому плані, щоб за допомогою економічного співробітництва й політичного натиску схилити їх до більшої кооперативності й тим самим поставити їх під стратегічний контроль.

Ватикан зробив чималий внесок у крах соціалізму в Східної Європі, а тепер прагне розширити зону впливу католицтва на Балканах, де завжди традиційно було сильним православ'я. Рим завжди вважав неприйнятним те, що католицькі Хорватія і Словенія об'єднані з православною Сербією.

Католицизм не чужий Західній Україні, яка входила раніше до складу Австро-Угорської імперії і Польщі, а сьогодні Ватикан повний прагнень поширити його й на східні області України. Римсько-католицька церква вважала і продовжує вважати Західну Україну передовим форпостом поширення католицизму на Схід.  Якщо в 1990 р. у всій Україні було лише 20 парафій та 15 священиків, то на початок грудня 1997 р. нараховується 5 епархій, 750 парафій, які об’єднують 1, 5 млн. католиків - приблизно 3% населення України[2].

Ні в кого не викликає сумніву, що операція НАТО в Боснії виявилася успішною не в розумінні встановлення міцного миру, якого поки немає, а в ефективній дії силою, активному " примушенні до миру". Операція IFOR у Боснії продемонструвала:

незамінність НАТО як діючого механізму забезпечення воєнної безпеки в Європі в цілому і в її окремих субрегіонах, які знаходяться за зоною відповідальності блоку;

одночасно було доведено, що без безпосередньої військової участі США, на який Вашингтон готовий піти тільки в налагодженому форматі НАТО, Європа не в змозі забезпечити свою безпеку.

Як нам здається, сьогодні Захід прагне втягти країни Балканського півострову (Словенія) в орбіту свого впливу, геополітично це означає створити єдиний пояс НАТО від Атлантики через Балкани й Близький Схід до Перської затоки.

У планах НАТО - активізація співробітництва з Румунією і Болгарією, котрі розглядаються як потенційні члени НАТО. Це забезпечує вихід альянсу на берег Чорного моря й оточення СРЮ натівськими і пронатівськими країнами. Тому що й сьогодні СРЮ вважається останньою опорою соціалізму на Балканах.

ЄС і Балкани. Після розпаду колишньої СФРЮ, однієї зі стратегічно досить важливих і по своїх масштабах однієї з найбільших країн Південно-Східної Європи, Балкани стали схожими на простір, який начебто щойно пережив важкий політичний землетрус. З порохової бочки, підпаленої війною в колишніх югославських республіках, ще струмується димок, наче востаннє попереджуючи і балканські народи, і світові центри влади, котрі значною мірою вплинули на розпалювання цього вогнища.

Балканський регіон став зараз в економічному і політичному значенні набагато більше вразливішим, ніж на початку цього десятиліття. До успадкованих протиріч додалися нові, тоді як старі проблеми ще дуже далекі від свого вирішення. Спірні питання між Грецією і Туреччиною, Македонія, з одного боку, і Греція з Болгарією - з іншого, та ще і Югославія з Албанією, Угорщина з Румунією. І це тільки деякі аспекти в довгій низці балканських проблем і протиріч. Немаловажне значення має той факт, що увесь балканський регіон терпить наслідки міжнародних санкцій проти Югославії, що й дотепер цілком не скасовані. Але усе таки з припиненням війни в Боснії і Герцеговині і внаслідок деякого поліпшення відносин між колишніми югославськими республіками ситуація рухається до кращого. Останнім часом все сильніше відчувається готовність балканських країн до початку процеса подолання старої конфронтації.

На цей час, після розпаду ОВД рівновагу сил у регіоні порушено, стабільність в ПСЄ підтримується залученням країн до процесу загальноєвропейської безпеки. Спільне прагнення політичної еліти посткомуністичних країн регіону стати повноправними членами загальноєвропейських політичних, економічних і військових інститутів є домінуючим фактором геополітичних спрямувань і констатуються як національні інтереси держави. Існуюча одновекторність знімає гостроту внутрішньо-регіональних відносин і створює спільнорегіональну стабільність.

Україна і Балкани. Країни Південно-Західного напрямку займають важливе місце у зовнішньополітичних інтересах України. Україна може мати вплив в цьому регіоні, але це залишиться лише бажаною можливостю без економічної підтримки. Досягнуті, за допомогою дипломатії, успіхи потрібно підкрипляти діями економічного характеру.

У структурі експорту Українив країни регіонулишається високою частка сировини, матеріалів і товарів народного споживання. Україна має майже півмілярдне позитивне сальдо в торгівлі з чорноморськимі країнами, що свідчить підтвердженням перспективності цього напрямку звонішньоторгівельних взаємин.

Україні і надалі важливо зміцнювати свої стратегічні позиції в Чорноморському регіоні. Україна могла б активізувати балканський напрямок своєї політики, роблячи ставку на розвиток двосторонніх зв'язків з тими державами регіону, зовнішньополітичні, економічні й оборонні устремління котрих об'єктивно відповідають інтересам України. Економічні аспекти взаємодії України з країнами Балканського півострова найбільше піддається прогнозу, насамперед із-за об'єктиності дії економічних законів, які не залежать від суб'єктивних бажань і дій політиків.

Говорячи про перспективу розвитку відносин між Україною країнами Балканського півострова, можна стверджувати, що вони доволі сприятливі й мають змогу позитивно вплинути на їх розвиток. Це пояснюється не лише тим, що протягом останніх десятиліть ці відносини були досить активними. Така впевненість продиктована економічною ситуацією, що склалася в Європі, насамперед на Балканах, яка в найближчій перспективі збережеться. Раніше чи пізніше політики Балканських країн будуть змушені погодитися з тим, що в даний час країни колишньої РЄВ та країни, які стали суверенними, найбільш прийнятними діловими партнерами одна для одної. Пояснюється це наступними факторами:

- збереглися можливості для відновлення попередніх взаємовигідних економічних зв'язків;

- приблизно однаковий і досить низький загальний технологічний рівень у базових галузях промисловості;

- труднощі виходу на західні ринки. В міру поглиблення інтеграційних процесів у рамках Європейського Союзу ці можливості найвірогідніше будуть зменшуватися;

- необхідність захисту інтересів власних виробників від експансії Заходу. Вже зараз багато галузей економіки в різних країнах Балкан відчувають значні труднощі зі збутом своєї продукції навіть у власній країні.

Встановлення нових і відновлення колишніх перерваних зв'язків і багатостороннього співробітництва на території, яку колись займала колишня Югославія, на Балканах і в Південно-Східній Європі - процес складний і довгий. Можливі тільки поступові кроки, тоді як швидкі рішення виключені з дуже багатьох причин. У цьому процесі важливу роль відіграє і залучення Балкан до європейських інтеграційних процесів. Регіон, про який тут йшла мова, не може і не повинен замикатися у вузьких межах власне балканського співробітництва. Будучи важливою частиною європейської цивілізації, Балкани є тим географічним, транспортним, історичним і релігійним ланцюгом, що з'єднує Європу з Близьким Сходом.

⇐ Предыдущая9101112131415161718Следующая ⇒

Поделиться:

Воспользуйтесь поиском по сайту: