5. Південно-Східний вектор. а) Близький та Середній Схід

5. Південно-Східний вектор

а) Близький та Середній Схід

З огляду на велику геостратегічну значущість регіону в ньому перехрещуються інтереси глобальних економічних потуг і ряду великих держав, зокрема США, Об’єднаної Європи, Російської Федерації. Західні концерни, а відтак й уряди відповідних країн, безпосередньо зацікавлені в контролі над природними багатствами Середньосхідних та Центральноазійських держав, країн Чорноморсько-Каспійського регіону, чи принаймі в участі у прибутках від їх експлуатації. Реалізація масштабних трансазійських транспортних проектів сприяє переорієнтації країн Центральної Азії на Захід. В такому розкладі Україна опиняється у якості однієї із з’єднувальних ланок, що ведуть із Заходу на Схід, отже має шанс зфокусувати на собі один з центрів тяжіння нових систем міжнародного спілкування.

Національні інтереси України на Близькому Сході вимагають першочергового розвитку економічних відносин з країнами регіону, що визначається традиційними (з часів СРСР) торговельно-економічними зв’язками, значним обсягом товарних ринків та їх відносною невибагливістю, щорічно зростаючим товарообігом з стійким позитивним для України сальдо, перспективами збуту продукції військово-технічного призначення та ремонту військової техніки і озброєння радянських зразків, наявністю запасів сировинних та енергетичних ресурсів, можливістю участі в реалізації перспективних проектів розвитку інфраструктури цих країн, можливостями надання транзитних послуг для руху товарів цих країн як на європейські ринки, так і в зворотньому напрямку.

З огляду на необхідність вирішення проблеми диверсифікації джерел енергозабезпечення, особливої уваги потребує розробка політики України щодо країн ризикової групи - Іраном, Іраком, Ливією, Сирією. Йдеться про більш гнучку й, можливо, неекспліковану лінію поведінки на межі припустимого. Девіденти від цього можуть значно перевищити деякі моральні втрати. Для просування співпраці з цими державами Україні можливо доцільно активізувати свою дипломатію в напрямку домовленостей з РФ та європейськими країнами. Україні доцільно підходити до різних гілок ісламського руху зважено і диференційовано, дивлячись яку мету переслідує та або інша ісламська політична течія, та важаючи на характер її діяльності.

Потенційними інтересами України щодо Ізраїлю є можливе сприяння з боку останнього в залученні інвестицій з джерел, контрольованих єврейськими фінансовими колами, отримання новітніх технологій та ноу-хау, використання лобістського потенціалу єврейської діаспори в США в інтересах України. Але реалізація означених інтересів залишатиметься в осяжній перспективі проблематичною. Сподівання на отримання значних коштів з боку світових фінансових потуг на цей час не виглядають достатньо виправданими. Ізраїльські інтереси щодо України полягають в запобіганні розширенню співробітництва України з ісламськими країнами, в розвитку нових ринків збуту власної продукції у відповідності зі стратегією розширення експорту. Щодо Ізраїлюважливо дотримуватися толерантної і виваженої позиції, розвивати відносини лише на двосторонній основі з урахуванням потенційних можливостей не виходячи за межі арабо-ізраїльского мирного процесу. Україна має враховувати ставлення до Ізраїлю з боку провідних країн Європи, які демонструють більшзбалансовану позицію в арабо-ізраільскому протистоянні. Протидія з боку Ізраїлю та США по конкретних проектах співпраці України з непримиренними ісламськими країнами, може враховуватись лише за умов компенсації у вигляді адекватної фінансової допомоги чи пільгових кредитів.

Доводиться констатувати, що ефективність економічної взаємодії у широкорозрекламованому стратегічному трикутнику Ізраїль – Україна – США далека від оптимальної. Стратегічні партнери України здебільшого використовують “особливі відносини” насамперед як засіб тиску на Україну у власних політичних інтересах (досить згадати питання, пов¢ язані з ракетними технологіями, поставками турбін Ірану тощо). Причому взамін вагомих політичних поступок і прямих економічних втрат Україні в ліпшому випадку пропонуються нові кредити, які колись треба віддавати. Між тим симбіоз нових високих технологій і капіталу Ізраїля і дешевої сировини і робочої сили України міг би служити ефективною основою взаємовигідного розвитку україно-ізраїльських відносин. Не менш важливим є і те, що через Україну Ізраїль міг би отримати безперешкодний вихід на ринки пострадянського простору, а Україна за допомогою Ізраїля могла б ефективно вирішувати багато проблем у своїх відносинах зі США, які останнім часом набули певної гостроти.

Необгрунтовано пасивною залишається і позиція України по відношенню до країн Перської затоки. Між тим цей регіон представляє для України виключно важливий інтерес як з точки зору можливостей диверсифікації джерел енергопостачання і можливості участі в нафтодобувних і нафтопереробних металургійних і транспортних проектах, так і з точки зору освоєння перспективних ринків для поставки озброєнь і військової техніки. Не можна забувати і те, що регіон Перської затоки - це джерело потужного інвестиційного капіталу, загальний обсяг якого перевищує 300 млрд. дол. За умов створення привабливого інвестиційного клімату в Україні можливості залучення цього капіталу для фінансування будівництва транспортних коридорів між Близьким Сходом і Європою через територію України могли б стати цілком реальними.

Посилення спіпраці України із Туреччиною та Ізраїлем не повинно сприяти втягуванню нашої держави у проамериканський військово-політичний трикутник, що формується в регіоні, оскільки це матиме наслідком дуже суттєві втрати в стосунках з іншими країнами Близького Сходу, а з іншого боку - призведе і до погіршення стосунків з РФ, яка вбачитиме в цьому нову масштабну загрозу своїй безпеці.

З країн Близькосхідного регіону до провропейської парадигми найбільш близьким є Єгипет, за ініциативою якого і був розпочатий средиземноморський діалог. Єгипет є одним з лідерів арабо-ісламського світу, але на відміну від інших арабських держав займає більш зрівноважену і помірковану позицію у стосунках з міжнародним співтовариством. Головними рисами цього курсу є орієнтація на власні національні інтереси та балансування між різними політико-ідеологічними схемами орієнтацій, що мають вплив в регіоні. Зацікавленість Єгипту в партнерстві з Україною обумовлена як прагненням знайти в її особі надійного й рівноправного партнера в проведенні власних інтересів як щодо європейського світу, так і в аспекті вирішення проблем регіону. Єгипет прагне до диверсифікації власної економіки, яка тривалий час мала риси колоніальної, побудованої на монокультурах - вирощування хлопку та на постачанни енергоносіїв. Незважаючи на інтенсивне проникнення в Єгипет іноземних капіталів, Україна має великі можливості закріпитися на єгипетському ринку враховуючи її значний інтелектуальний та промисловий потенціал.

Спираючись на розвиток партнерських стосунків з Єгиптом та здобувши підтримку європейських країн (Франція, Італія) Україна має шанс включитися в средиземноморський діалог, який має аналог в системі ЧЕС, де Єгипет виступає у статусі спостерігача. В обох випадках маємо перефірійні економічні зони західноєвропейської сфери тяжіння і в перспективі вони можуть бути більш інтегровані між собою. Отже йдеться про розробку стратегії формування загальної зони економічного співробітництва від Гібралтару до Кавказу під егідою ЄС, яка разом із транспортною системою ТРАСЕКА (‘Великий шовковий шлях’) утворила б простір, сприятливий для реалізації українських інтересів.

Іран. Окремішню позицію в регіоні займає Іран, який завдяки зусиллям американської дипломатії опинився у певній зовнішньополітичній ізоляцій, принаймні по відношенню до Заходу. Ісламська революція в Ірані є прикладом відштовхування від західної модернізації, але також і спробою адаптації суспільства до змін без порушення його культурної цілісності. Геостратегічне розміщення Ірану дозволяло йому в до-індустріальну епоху слугувати містом між Внутрішньою, Південною, Східною Азією та Європою. Він був торгівельним шляхом ‘світового остріву’ із Заходом та Сходом.

Іран знаходиться на другому місці після Саудівської Аравії як нафтова держава і має прибуток від експорту нафти біля 20 млрд. долл. Це дозволяє йому мати значні озброєні сили і здійснювати масштабні переозброєння. На Заході панує думка, що Іран створює інфраструктуру для виробництва ядерних озброєнь за домопогою Китаю. Але центральноазійські експерти не вважають Іран джерелом загрози безпеці регіону, оскільки головною метою нарощування власного військового потенціалу йому потрібно для формування регіонального центру сили в районі Перської затоки.

Іран сприймає себе та свої стратегічні інтереси та цілі як розміщені в трьох сферах: як спасителя ісламських цінностей, як важливого члена третього світу в боротьбі проти нео-колоніалізму, і як гравця в грі нафто-газової політики на міжнародній арені.

  Іран використав можливість відразу за Алма-Атинською резолюцією визнати нові незалежні держави 25 грудня 1991 р. Перед цим була полоса незручності, коли Іран зважував на делікатність відносин із Росією. Прийняття рішення зобов’язане тому факту, що зміни в СРСР мають прямий вплив на національну безпеку Ірану. Іран вітав ці республіки на зустрічі ЕКО (Організація Економічного Співробітництва) в Теґерані (лютий, 1992), підтримав їх вступ у Рух Неприєднання, та вступ в Організацію Ісламської Конференції (OIC), ініцюював створення Організації країн басейну Каспійського Моря. Організація економічного співробітництва (ОЕС) відновлена за ініциативою Ірану включає Туреччину, Пакистан, Іран а з 1992 р. - всі країни Центральної Азії та Азербайджан. Планується, що в майбутньому ця організація має бути основою “ісламського спільного ринку”

Іран сьогодні активно претендує на роль тієї сили, що здатна також здійснювати політичний та еконономічний патронаж регіону. Іран має життєві щодо інтереси забезпечення стабільності в регіоні, але його міжнародна ізоляція значною мірою стримує його активність. Шанси Ірану зменшуються також внаслідок домінації його власної етатистської економічної моделі. Послаблення приватного сектору, має наслідком те, що іранські товари поступаються у якості китайським. Іран не здатний запропонувати сучасні технології, які вкрай потрібні новим незалежним державам регіону.

Іран веде самостійну зовнішньополітичну гру, протистоючи західним країнам, конкуруючи з Туреччиною й Пакістаном та намагаючися не загострювати взаємин з Росією. Він розвиває економічне і політичне співробітництво з своїм північним сусідом Туркменистаном, має неабиякий вплив на етнічно і культурно споріднений з ним Таджикістан, підтримує шиїтсько-таджиксько-узбекську антиталібівську коаліцію в Афганістані.

Туреччина та Іран після розпаду СРСР опинилися в ситуації конфлікту інтересів, а фактично в ситуації боротьби за вплив в регіоні. При цьому Іран намагається нав’язати регіону т. з. «політичний іслам» тобто сформувати можливості для беспосереднього впливу на політику нових держав використовуючи ідеологічну гегемонію. Туреччина ж активно використовує фактор політичного та економічного впливу в середовищі тюркських народів. Зростання усвідомлення ролі етнічної близкості спричиняють посилення консалідаційних процесів тюркських країн, що особливо активізувалися останнім часом.

Існує особливий вимір іранських інтересів в пошуках ядерної спроможності. Окремо від поширення іранського-ісламського випливу Захід бачить небезпеку проникнення радянської ядерної технологіі та зброї в Іран. В західній пресі з’являлися публікації щодо переходу радянських ядерників-вчених в Іран для допомоги у виробленні ядерної зброї, про передання ядерних матеріалів в Іран і т. п.

Можливості поступового перетворення україно-іранських взаємин у відносини стратегічного партнерства останнім часом виглядають проблематичними з огляду на відмову України під тиском США в постачанні турбін для Іранської АЕС в Бешхеді. Але в цілому. Україна зацікавлена у розвитку дружніх, партнерських стосунків з Іраном. І хоча на цей час торгово-економічне співробітництво обох країн не можна вважати значним, воно має великий потенціал з огляду на розвиток торгівлі в межах трикутника: Україна-Туркменистан-Іран, розбудову трансазійської транспортної мережи (‘Великий шовковий шлях’), можливості постачання нафти з регіону Перської затоки, тощо.