д) Україна і Туреччина

Туреччинає потужним субрегіональним лідером із власною системою інтересів[3]. В умовах останніх структурних змін в посткомуністичному світі Туреччина у своїй закордонній політиці опрацьовує новий геополітичний ракурс. Анкара не є вже повернутою обличчям до комуністичної загрози з Півночі та з Балкан, а у зв’язку із арабо-ізраїльского мирним процесом вона виступає як регіональний гравець і шукає впливову політику на більш віддаленій періферії. Після 2-ї Світової війни зовнішньополітичний курс Туреччини був зорієнтований подвійно: політика розвитку індустрії та приєднанні до ЄС, а з іншого боку - у зв’язку із східною та ісламською орієнтацією Туреччина шукає свою ідентифікацію із Середнім Сходом та Центральною Азією. Але в часи холодної війни радянська домінація в Центральній Азії та на Кавказіі заважала турецьким зусиллям в цьому напрямку, тоді як турецька асоціація з Ізраїлем та альянс із Вашінгтоном затьмарували прямі стосункі із Середнім Сходом. Туреччина виконувала функцію південного флангу НАТО і слугувала опорою безпеки США. Наслідок - політична ізоляція від Середнього Сходу, протистояння із Північчю.

       Особливе положення Туреччини у відношенні до Європи, з одного боку, та у відношенні до ісламського Півдня - з іншого, створює особливу геополітичну конфігурацію її національних інтересів. Європі важко сприйняти Туреччину як її невід’ємну частину, вона спирймається як щось чужерідне. Участь Туреччини в Північно-Атлантичному альянсі є скоріше наслідком ‘холодної війни’ та геостратегічних уподобань США, аніж - усвідомлення спільних європейських інтересів. Тривалий конфлікт з більш ‘європейською’ Грецією, Кіпрська проблема, особлива позиція в Боснійській кризі, у відношенні до курдів - все це не сприяє скорішому включенню Туреччини в інші європейські структури.

Турецькі амбіції в Балканському регіоні грунтуються на тому переконанні, що розпад СРСР і СФРЮ дав Туреччині унікальний шанс повернути в нових формах свій політичний, економічний, культурний і воєнний вплив у межах колишньої Османської імперії. Саме мусульманське населення повинно стати одним з основних інструментів цього впливу.

Особливу сміливість Туреччині надає могутня підтримка з боку Сполучених Штатів. Для турецьких аналітиків характерним є уявлення, що всі так звані кола євразійської безпеки, які включають в себе ЦСЄ, Балкани, регіон Чорного моря, Кавказ, Східне Середземномор'я, Близький Схід і Центральну Азію, накладаються і перетинаються саме в тому місці, де розташована Туреччина, що з урахуванням нових умов значно підвищує її значення як члена НАТО й імовірність переростання її в регіонального лідера. При цьому явне прагнення до панування в регіоні прикривається гуманітарною риторикою: Туреччина нібито надає допомогу " новим країнам" у пошуку ними " справжньої ідентичності, вільної від зовнішніх чинників і тиску".

Нині Туреччина збільшує флот і, на наш погляд, пояснюється це серйозними проблемами в Середземному (Кіпр) і Егейському морях. Пріоритети політики Туреччини зрозумілі: збереження стійкої і значної переваги, у тому числі й воєнно-морської, над основним супротивником - Грецією. Обумовлюється це необхідністю захисту своїх інтересів в Егейському морі, де греки, всупереч міжнародним домовленостям, проводять ремілітаризацію прилягаючих до турецького узбережжя островів, а також недопущення силової ревізії кіпрських реалій, що склалися після окупації турецькими військами північної частини острова.

 Туреччина з метою захисту своїх інтересів планує в наступному столітті стати країною, що володіє авіаносцями. Державна міць, географія й історичні чинники змушують Туреччину стати регіональною державою. Її ВМС повинні вийти за межі берегової лінії. Турецькі війська брали участь у миротворчій діяльності ООН у Сомалі, Албанії, Боснії і Герцеговині. Це показує, що інтереси Туреччини не повинні бути обмежені лише прилеглими державами.

Туреччина має досить обгрунтовану альтернативу європейсьому вектору у вигляді своїх південних, ісламських та центрально-азійських зацікавлень. Тургут Озал, архітектор нової Туреччини, почав використовувати тюркський символізм для проекції Турецької економічної та політичної потуги в Центрально-Азійському та Кавказському регіонах. Починаючи з 1991 р. Т. Озал, а пізніше Сулейман Демірель зробили ряд візитів в нові держави та підписали числені угоди з політичного співробітництва, вйськової допомоги, культурних та економічних змін. Туреччина входить в Чорноморський консорціум, Союз Тюркських держав, Організацію Економічного співробітництва - інституціоналізовані форми, що підвищують її регіональний статус.

       Зрозуміло, що це викликає певне занепокоєння з боку Російської Федерації. яка переглядає власне сприйняття Туреччини в більш широкому контексті і починає обмежувати пан-тюркістське просування Анкари, насамперед на з’їзді тюрок, а потім формуючи Конвенцію Курдських організацій СНД в Москві. Московська інтервенція в Чечні погіршила взаємосприйняття двох країн. Хоча Туреччина має значні ресурси та просуває свою геополітичну роль в республіках колишнього СРСР, вона не може виступати тут одноосібно і зтикається з конкуренцією інших держав, зокрема - Ірану.

Туреччина намагається конкурувати з Росією, а у певному відношенні і з Іраном, за вплив на пострадянські тюркомовні країни Центральної Азії. Її козирі в цій грі полягають: в етнічній спорідненості з тюркомовними народами регіону) туркменами, узбеками, казахами, киргизами, кара-калпаками, уйгурами; конфесійної ідентичності (турки, як і всі корінні народи пострадянськой Центральної Азії - сунніти найпоміркованішого ханіфітського толку, на відміну від іранців-шиїтів; своєму характеру як економічно розвинутої та сильної у військово-політичному відношенні тюрксько-мусульманської країни, а відтак яка має слугувати зразком й для тюрксько-мусульманських країн, які обрали (на відміну від Ірану) світський шлях розвитку; своєму впливі на розвинуті західні країни, головно - США (для якого Туреччина, якщо не казати про Ізраіль, є найважливішим стратегічним партнером у Західній Азії), а відтак у відношенні можливого лобіювання Туреччиною інтересів відповідного кола країн перед Заходом.

       Між тим посилення ісламіських настроїв Туреччині, її спроби зближення з іншими ісламськими країнами здатні у найближчі роки призвести до деякої зміни її традиційно прозахідного курсу. До того ж РФ всіляко протидії посиленю турецького впливу у Центральній Азії, так само як і на Кавказі та на Балканах.

Туреччина підвищує власну роль в регіоні на хвилі пантюркизму. Це деякою мірою послаблює ісламське відновлення країн регіону, що значно секуляризовані. Для Туречини нестабільність на Балканах та Кавказі несе загрозу її власній теріторіальній цілісності, оскільки виникає загроза міграцій в Туреччину. Росія прагне до встановлення системи коллективної безпеки в Азії, що протистоїть турецьким інтересам відродження пан-тюркизму. З іншого боку самі країни регіону схильні скоріше озробляти власні економічні та політичні моделі, аніж просто адаптувати турецький взірець. Одночасно з опробуванням пантюркистської ідеї країни ЦА розширяли і стосунки з іншими країнами, прагнучи дівесифікувати власну зовнішню політику, що взагалі характерно для всіх пострадянських держав. Внаслідок цього в середині 90-х пантюркістскі впливи ослабли і увійшли в більш нормальне русло.

Посилення позицій Туреччини в регіоні пов’язано з її власним досвідом модернізації, що реалізується через сучасні універсальні технології розвитку, коли робиться акцент на регіональних економічних інтересах, енергії приватного капіталу. Турецькі приватні фірми активно діють в регіон. Головними напрямками є будівельні підряди - ринок в якому Туреччина спромоглася зайняти відчутне місце в світовму масштабі. Вони будують дешевше і відносно якісно. Крім того турецькі фірми включені в створення обробної промисловості в легкій та харчовій промисловості. Турецький капітал також кооперується з провідними транснаціональними корпораціями, маючи функцію посередника. Проникнення турецького капіталу фінансується також за рахунок державної допомоги самої Туреччини.

       Ідея пантюркизму має скоріше економічне підгрунття: Туреччина жваво підтримала незалежні країни надавши торгові пільги та кредити. Тут також спрацював і анти-російський чинник, тобто - пошуки в Туреччині певної противаги. В річищі ідей пантюркизму відбувається перехід центральноазійських країн на латинський алфавіт, нарощуються інтенсивні культурні контакти та між політичними елітами. З іншого боку спрацював певний романтизм у відношенні до цивілізованої Туреччина також - пошуки співрозмірних союзників, відповідної моделі модернізації.

  Головним важелем пантюркистських впливів зробилися регулярні зустрічі керівників тюркомовних держав (Анкара, 1992, Стамбул, 1994). В серпні 1995 г. на самміті в Бишкекі обговорювалися ідеї більш щільної кооперації в межах тюркомовного альянсу. На четвертій зустрічі керівників тюркомовних країн в Ташкенті (жовтень 1996 р. ) була прийнята Декларація про подальше співробітництво в галузі культури та інформації, в розбудові трас Великого шовкового шляху, покращення двосторонніх взаємин, тощо.

Розвиток відносин з Туреччиною є одним з головних пріоритетіві України в південному напрямку. Заключений дуже важливий Договір про дружбу і співробітництво між обома державами строком на 10 років. Після отримання Україною незалежності між Києвом і Анкарою не виникало жодного помітного тертя. У вирішенні проблем військової і екологічної безпеки в регіоні Чорного моря, його демілітарізації складається прямий і безпосередній інтерес обох країн. Але і в пошуку балансу сил вновій і складній геополітичній ситуації, що склалася в регіоні за останні роки, інтереси Туреччини і України в багато в чому можуть співпадати. В Україні високо оцінюють розуміння Туреччиною проблем, пов'язаних з поверненням з місць депортації в Крим етнічно спорідненого туркам кримськотатарського народу.

Туреччинає ключовою державою для України, оскільки через неї йдуть найбільш зручні транспортні шляхи в средиземноморський та близькосхідний регіони. Останнім часом Туреччина проробляє шляхи диверсифікації власного зовнішньополітичного курсу, але який в цілому залишається проамериканським. Туреччина має тривалий конфлікт з Грецією і це робить проблематичним її входження в Європейську спільноту. Її стратегічне значення як південно-східного флангу НАТО втрачається із зниженням порогу конфронтації між Заходом та Росією. Мотиви для зближення України з Туреччиною виглядають достатньо обгрунтованими: необхідність забезпечення транспортування енергоносіїв в і через Україну, компліментарність економік, співпраця в межах ЧЕС, тощо. Розвиток партнерських стосунків із Туреччиною, яка на цей час займає біля половини всього обсягу торгівлі України з близькосхідними країнами, слід вести переважно в рамках двостороннього економічного співробітництва, або в межах системи ЧЕС, уникаючи їх перетворення в стратегічний військово-політичний альянс. Елементи останнього можуть мати місце лише в межах розвитку співпраці України з НАТО.