Тема: Релігійна філософія

(неотомізм, персоналізм)

1. Сутність неотомізму

2. Тенденції оновленства в неотомізмі

3. Персоналізм

Неотомізм – течія релігійно-філософського напрямку, офіційна філософська доктрина католицизму, оновлений томізм. Неотомізму властивий традиціоналізм та догматизм.

Томізм виник в ХІІІ ст. Т.Аквінський пристосував філософію Аристотеля і в т.ч. його логіку до потреб християнства («християнізований арістотелизм»). Він твердив: всяке пізнання, крім пізнання Бога – гріх. В епоху Відродження авторитет томізму був підірваний (інквізиція, переслідування учених, Джордано Бруно), а ще більше в період Нового часу (наука, матеріалізм ХVІІ-ХVІІІ ст., французькі просвітителі, філософія). Перед Ватиканом постала проблема переозброєння або реанімація томізму. Перший Ватиканський собор (1870 р.) став на шлях реанімації. В 1914 р. папа Пій ХІІ опублікував «24 томістських тези», з чого починається поява неотомізму.

Представники неотомізму: Жільсон, Маріттен (Франція), Мерсьє (Бельгія), Бохенський (Німеччина).

Важливе місце в неотомізмі посідає теодицея (виправдання Бога). Якщо все в світі створене Богом, то чому існує зло? Хто винен? Неотомісти заявляють: Бог подарував людям свободу волі, але вони зневажають нею, не вміють розпорядитися. Вини Бога в цьому немає.

Основне завдання неотомізму – гармонія віри і розуму, примирення науки і релігії, бо віра без розуму – суєвір'я, а розум без віри впадає в гординю, зарозумілість (атеїзм). Але при цьому все ж передбачається підпорядкування розуму вірі: адже істини віри – абсолютні, вони недосяжні раціональному пізнанню і недоказові, надрозумні. Розуму «забороняється переходити межі того, що встановлено для захисту істини віри і католицької доктрини». Філософія – природнича теологія.

В теорії пізнання неотомізму співіснують віра і раціональне пізнання. Буття Бога відкривається тільки у вірі. Право говорити, що таке Бог, має тільки віра. Розум має право судити чим Бог не є. Бог не доступний розуму, але сотворивши світ він залишив сліди свого буття, а тому згідно методу аналогії можна робити висновки про справжнє існування Бога. Пізнаючи світ, люди пізнають Бога. У неотомізмі розрізняють дві істини: онтологічну і логічну. Онтологічна – результат відповідності речі інтелектуальному задуму Бога. Логічна пов’язана з інтелектуальною діяльністю людини. Різні погляди доповнюють одне одного, - наприклад релігія і наука не виключають одне одного, а доповнюють. Це дві сторони одного і того самого процесу пізнання.

Нові відкриття в науці пояснюються з позиції віри. Основа світу – матерія, але пасивна. Вона – можливість. Реальності їй надають форми. Першоформа – Бог, вільний від матерії.

Неотомістська антропологія: людина – продукт божественного творіння. Доля людини залежить від неї самої – як вона може розпорядитися свободою. Люди зловживають свободою. Неотомісти багато уваги приділяють людині, що взагалі є характерною рисою філософії ХХ століття на Заході.

В сучасному неотомізмі набула поширення тенденція антропологізації, яку підтримував Папа Римський Іоанн Павло ІІ (Кароль Войтила) у своїй книзі «Діюча особистість». Людина розглядається як складна субстанція, що поділяється на дві прості – душу і тіло. Універсальна мета і сенс існування людини – споглядання божественного блага. Людина у своїй діяльності керується природнім законом, який закликає творити добро і уникати зла.

Неотомісти заперечують можливість науки про суспільство. Історія – таїнство і промисел Божий. Суспільство – (град земний) і церква (град Божий) перебувають у взаємодії. Вплив історичних осіб на процес розвитку суспільства неотомісти виключають.

Кароль Войтила створив концепцію людської діяльності: людська діяльність первинна по відношенню до свідомості. Джерело діяльності в душі людини. Людина не раб Божий, а іскра Божа і несе в собі частку Бога. Папа попросив вибачення у людей за діяльність церкви, яка була часом хибною і несправедливою.

Неотомісти намагаються пояснити біблійські непорозуміння: у Біблії написано про дні творіння світу Богом в алегоричному дусі, бо в той час люди не зрозуміли б як би говорилося про мільярди років.

Тейяр де Шарден (1881-1955) – найкрупніший представник оновленства, неортодоксальний католицький філософ палеонтолог, богослов. Його філософія отримала назву «тейярдизму». Оскільки наука довела, що світ перебуває в постійному русі, розвитку, необхідно переосмислити християнське світорозуміння. Центральним методологічним принципом сучасного мислення він проголошує еволюціонізм і поєднує еволюційне вчення з християнством. Основні етапи процесу розвитку світу в тейярдизмі такі:

- перед життя – неорганічна природа,

- життя – органічна природа,

- мислення – поява людини, людина творить ноосферу,

- ноосфера – це сфера розуму,

- наджиття – (точка «омега»).

Мета еволюції (фінал) – наджиття. В точці Омега збирається велика кількість свідомості. Наджиття знаменує стан єднання душ людей після завершення історії в космічному Христі. Омега – центр всесвіту.

Все пронизує духовне начало. Бог в усьому, всюди, розчинений (пантеїзм).

Тейяр де Шарден претендував на створення наукової феноменології, яка б синтезувала дані науки та релігії для розкриття смислу всесвіту.

Звернення католицизму до проблем науки, людини, є свідченням оновлення релігійної думки. Книга Тейяра де Шардена «Феномен людини» - філософська антропологія. За цю книгу його позбавили права викладати в релігійних закладах. Суспільство на його думку має свою історію, де взаємно розчинені град земний і град небесний. Суспільство рухається по шляху універсалізації зв’язків між народами і в майбутньому людство з’єднається в єдине ціле. Спочатку буде спільна культура, наука, релігія, мораль, а потім зникнуть мовні, національні і політичні відмінності. Рушійною силою еволюції, яка приведе до об'єднання народів і людей він називає християнську любов. Історія людства в кінці кінців у нього переростає в есхатологію – релігійне вчення про кінець людства і світу. В Ватикані по різному ставляться до оновленства. Одні визнають, інші – протестують.

Персоналізм

Персоналізм, як філософська течія, виник в США в кінці ХІХ – поч. ХХ ст. Походить назва від латинського персона – особа. Засновник Боун. Термін персоналізм вперше вжив Шлейєрмахер. Ідеї персоналізму і раніше проявлялись. В Україні, зокрема, в творчості Сковороди, Юркевича, Бердяєва.

Висхідний пункт – людська індивідуальність, особа, якій властиві воля, активність, самосвідомість. Вищий смисл цивілізації – особа, її духовні цінності. Особистість – первинна творча реальність. Людина не може бути щасливою, задовольняючи лише свої матеріальні потреби. Вона прагне задоволення і духовних потреб – розуміння світу, пізнання його, історії, морального вдосконалення, але духовні потреби в кожного різні і постійно зростають. Людина як особа стверджує себе на шляху вільного волевиявлення. В основі персоналізму лежить ідея свободи волі.

Суспільство – гармонія особистостей. Особистість – неповторна, унікальна. Колектив повинен надавати свободу особі, а не позбавляти свободи. Перевагу слід надавати організації життя особистостей. Суспільство особистостей протиставляється суспільству спільної діяльності. В суспільстві особистостей діяльність індивідуальна, творча.

Останнім часом персоналізм втратив свій вплив, розчинившись у екзистенціалізму, філософській антропології, феноменології.