Тема: Теорія цивілізацій А.Тойнбі

Термін цивілізація походить з латинського ці віл (громадянський).

Вважалось, що термін «цивілізація» належить Гольбаху (в роботі «Система суспільств»). Інші ж доводять, що раніше цей термін вжив Мірабо в роботі «Друг жінок або трактат про цивілізацію».

Довгий час термін цивілізація вживався для означення певного суспільного утворення або певного рівня розвитку суспільства, народу, країни. Одні країни називали цивілізованими, а інші – нецивілізованими – тобто в такому розумінні цей термін вживався досить в широкому і досить не визначеному смислі. Росія як була 100 р. назад нецивілізованою, так нею і залишилась. І до ХХ ст. поняття цивілізація вживалося в однині. В середині ХХ ст. цей термін починає вживатися в множині, у просторі і в часі. А в останні роки вже виникла маса термінів: європейська цивілізація, римська цивілізація, китайська цивілізація, антична цивілізація, технічна цивілізація, християнська, мусульманська, індійська і т.д. Тойнбі налічує в історії людства понад 30 цивілізацій, але розвинутих вважає було 21. А.Тойнбі (1889-1975. Англійський історик, філософ, соціолог. 12 томна праця «Дослідження історії»). Суспільне життя по Тойнбі являє собою сукупність дискретних одиниць соціальної організації – цивілізації. Цивілізація – соціальна організація життя і культури даного населення. Тойнбі представляє суспільно-історичний розвиток людства, як сукупність замкнених циклів розвитку локальних цивілізацій. Основні фази існування цивілізації на його думку такі: виникнення, зростання, надлом, занепад і розклад. Але не всі цивілізації проходять шлях до кінця. Деякі гинуть тільки виникнувши.

Виникнення цивілізації – це виклик історичної ситуації і природи. Люди на цей виклик дають відповідь і виникає цивілізація. Якщо ж люди виклику не можуть дати відповідь – то суспільство гине. Вже в процесі становлення цивілізації в ході відповіді на виклик закладається геном, сукупність детермінант, що визначатимуть її розвиток. Цивілізація прогресує, доки вона сприймає виклик і адекватно на нього реагує.

Коли цивілізація виникає - влада зосереджується в руках найбільш обдарованих, заслужених і авторитетних людей Але з часом вони перетворюються в касту, бо їх склад міняється, погір­шується, авторитетні люди зходять з арени і тоді на сцену виходять ті, хто спирається на матеріальну силу – зброю – а серед народу росте незадоволення несправедливістю, відбувається духовний, розкол, бо з’являється прошарок людей, які ведуть паразитичний спосіб життя, тоді цивілізація гине. Врятувати можна, (точніше загибель відстрочити) розумною політикою правлячого класу. Тойнбі вважає, що спасіння може прийти тільки в єднанні духу, шляхом прилучення до вселенської релігії. В росій­ській соціології (чи філософії історії) існує визнання такої зако­номірності: найкоротший шлях піднесення життєвого рівня народу -експансія, завоювання і ограбування сусідів. Не випадково ця теорія виникла в Росії - історія Росії підказала. Але не дивлячись на те, що Росія всю свою історію була самою мілітаристською, загарбницькою державою (під виглядом "визволення" і братерської допомоги поневолювала інші народи) - її народ ні одного дня по людські не жив і причина цього мабуть і криється в мілітаризмі: не може бути вільним народ, який гнобить інші народи. Варварство до інших породжує варварство і до своїх. Тойнбі виводить таку закономірність: головною причиною занепаду цивілізацій в історії був мілітаризм. По мірі зміцнення влади над оточенням починається процес розпаду. Війни, завоювання - самогуб­ство для цивілізації. В цьому – мілітаризмі - головна причина краху СРСР і Росії в 1917 р. Для Тойнбі цивілізація - специфічне суспільство. На основі свого дослідження він робить висновок щодо історії: справжній предмет історії – життя суспільства.

Значення теорії цивілізації Тойнбі досить важливе:

- цивілізації не виставляються в лінію чи ряд по ранжиру - від нижчого до вищого. Вони рівноцінні, хоч і самобутні вияви історичного існування людей на планеті. Цивілізація – індивід історичного масштабу.

- нелінійне тлумачення історичного процесу по новому ставить багато проблем, а головне: історія постає не як однолінійний і посту­пальний, одноманітний всюди в світі процес, рух єдиного суб’єкта (як це по суті становить історія в теорії формацій), а як сукупність самобутніх історичних організмів. Історія - багатолінійний, багатомірний, поліцентричний процес. Вона перестає бути сірою сукупністю поступальних змін як в теорії формацій. Звичайно, такий аналіз історичного процесу, таке його розуміння потребує ще великих зусиль істориків, щоб змалювати історію. Звичайно, я не пропоную відмови­тись повністю від формаційної теорії в філософії історії - цього пятичлена. З точки зору економічного дослідження історії слід враховувати теорію формацій, але водночас не треба забувати, що це абстрактна модель історії намальована Марксом, а не сама реальність. Тому правий був Карнап, коли говорив: покажіть мені цього звіра – капіталізм, якого ви хочете затравити. Його немає, бо це абстрак­ція теж. Але ж абстракції - мертві, вони не сповнені життя - бо вони абстракції. Формація – схема, яка накладається на процес життя. Життя міняється, а схема залишається. З точки зору формацій прогрес вбачається в одному і тому ж напрямку всіх: від менш досконалого до більш досконалого, на основі чого повинен породжуватись сірий оптимізм. Не можна абсолютизувати теорію формацій або обмежуватися нею при розгляді історичного процесу, бо життя ні в які схеми не вкладається. Цивілізації ж – рівноцінні і неповторні, завдяки чому сам процес історії став невичерпним і безкінечним. Кожна має свої можливості, здібності, специфіку життя, мету, ідеали. Послідовники Маркса абсолютизували вчення про пятичлен не з науковою а з політичною метою: аби отримали аргумент на доказ неминучості переходу всіх народів світу до світлого майбутнього тобто до однома­нітного сірого життя - комунізму, для усіх однакового. Їх не лякала уніфікація життя, бо страшна дикість і відсталість народів Росії не давала змоги зрозуміти їм цю уніфікацію і її наслідки. Аби збаг­нути це - потрібний певний рівень культури, освіти, знань чого в Росії не було. Водночас ця теорія /формацій/ давала привід для опти­мізму, хоч нехай і сірого, проте оптимізму.

Ще один важливий висновок робить Тойнбі: в кожній цивілізації своя історія і її події формують специфічну ментальність народу і навіть окремих регіонів; тоді як теорія формацій приводить до універсальності.

Цікавий висновок і про критерій прогресу з точки зору цієї теорії: не якась абстракція типу - сукупності суспільних відносин чи рівень виробничих відносин, або їх НТП - критерієм прогресу є відстань, яку цивілізація пройшла по шляху реалізації свого геному і збагачення загальнолюдських цінностей. Тойнбі категорично відкидає думку Шпенглера (і Маркса), що суспільство – це організм. Суспільство на його думку не може бути нічим іншим крім посередника, за допомогою якого окремі люди взаємодіють між собою. Тойнбі вважав, що зростання цивілізацій – справа рук особистостей або творчої меншості. В той же час великі маси людей залишаються на старому інтелектуальному і моральному рівні, як і 150 років назад, а наука і техніка на Заході існують для того, щоб перетворювати знання і силу в багатство. І це таїть в собі небезпеку, бо існує велика прірва між інтелектуальною, творчою меншістю і більшістю, яка залишається в косному стані. Ця стагнація мас і є причиною кризи і великої небезпеки в майбутньому. (Не слід забувати, що свій 12-томник Тойнбі писав у 30-50 роки). Тойнбі наводить рядки Кіпріана: «Ви скаржитесь на неврожай і голод, але найбільший голод породжує не посуха, а жадність… Ви скаржитесь на спад виробництва, але не хочете знати, що виробники не стримують того, що виробляють».