Тема: Франкфуртська школа. Неомарксизм

Виникла в 1930 р. у Франкфурті. Засновники Хоркхаймер. До школи входили Г.Маркузе, Т.Адорно, Е.Фром, Жан-Поль Сартр, Г.Лукач, Габермас. Це були різні люди і їх погляди теж різні. Всі вони займали посади професорів на кафедрах. Після приходу до влади фашистів, Франкфуртська школа виїхала в США (Колумбійський університет), а в 1949 знову повернулася до Франкфурту. У 70-х школа розпалась, але їх ідеї існували і пізніше.

Це по суті західний марксизм, або неомарксизм. Ідейно-теоретичні джерела неомарксизму – філософія життя, діалектика Гегеля, марксизм. Всі вони ставилися до марксизму об’єктивно і критично, не за вказівками московських вождів, а тому в СРСР їх оголосили «ревізіоністами», «ворогами робітничого класу», «зрадниками» і т.п. Критичне ставлення до марксизму було обумовлено тим, що пророцтва Маркса не збулися: світова революція не відбулась, робітничий рух пішов на спад, ні класової боротьби, ні пролетарських революцій не було ніде, крім Росії. Добробут робітників суттєво зріс і революції не були потрібні. Все це означало поразку марксизму. Хоча комуністичні партії й існували у країнах Західної Європи, але ніякого впливу на робітників вони не мали.

Неомарксисти намагаються осмислити реалії ХХ ст. Досліджували вони політико-економічні процеси в суспільстві, спочатку виходячи з марксистського вчення, а в 1948 р. відходять від Маркса, але продовжують визнавати об’єктивну закономірність суспільного розвитку, хоча і не всі, і по різному. Різко критикують радянський «соціалізм».

Було немало спроб синтезувати марксизм і екзистенціалізм (Сартр), марксизм і фройдизм (Фром), марксизм і герменевтику (Габермас).

Праці: «Розум і революція» Маркузе, «Негативна діалектика» Адорно, «Критика діалектичного розуму» Сартра.

Центральне місце в системі соціальних ідей школи займає критична теорія суспільства. Габермас ставить завдання відмовитись як від ідеалістичного розуміння історії, так і від матеріалістичного, а вихід із суспільних суперечностей бачить у соціально-технологічному реформуванні суспільства («інтелектуальна технологія»).

Багато уваги приділяється проблемам суспільства і природи. Майбутнє – це праведне суспільство, де відбудеться примирення, в основі якого лежить не насильство в ставленні до природи. Однак, Габермас вважав, що це утопія.

Найвидатнішим представником неомарксизму був Г.Маркузе (1898-1979). Він сам вважав себе прихильником марксизму, але виступав з позицій його оновлення і доповнення. Виступав з критикою вчення Гегеля і Маркса про суспільство. Гостро негативно ставився до «радянського марксизму» і «радянського соціалізму». Він заперечував принципову різницю між капіталізмом і соціалізмом, вважаючи, що ці дві системи – лише модифікації індустріального суспільства: в СРСР панує всезагальна приватна власність і колективна, а в капіталістичних країнах – індивідуальна приватна власність. Він вважав, що почуття людини повинні бути визволені з-під гніту норм культури (сексуальний утопізм Маркузе).

Маркузе висунув концепцію «одномірної людини». В індустріальному суспільстві, вважав він, пролетаріат через свою інтегрованість в індустріальне суспільство втрачає свою революційність, стає пасивним, не здатним на рішучі дії, він втягується в русло споживацьких настроїв. Йому не потрібні партії і політичні рухи. Людина – лише споживач. Одномірна людина стає опорою існуючого ладу. Її життя наповнене бажаннями, потребами, прагненнями лише споживання. Культура також зводиться до економічних потреб. Формується «суспільство споживання» - «одномірне суспільство». Критичним суб’єктом у такому суспільстві стає інтелігенція, студенти.

Фром вважає, що людство має побудувати не Град Божий, а Град буття, в якому житиме людина. Він висуває ідею нової людини, без якої не можливе нове суспільство. Нова людина та, що здатна нести в собі любов до інших людей і відчувати тепло оточуючих. Саме любов розвиває активність особистості. Модус буття передбачає незалежність, свободу, наявність критичного розуму, активність.

Неомарксисти виступали з лівих радикальних позицій. Вони стали теоретиками «нових лівих», а в 60-х (1968) – прапором масового молодіжного, студентського руху в Західній Європі, хоча цього вони самі не бажали.