Специфіка реалізації стратегій і тактик міжособистісного спілкування

Міжособистісне спілкування формують взаємо­пов'язані репліки співрозмовників, що породжують одна одну. Ця взаємопов'язаність виявляється у взаємо­дії інтенцій адресанта й адресата, що можуть збігатися, суперечити або підпорядковуватися одна одній. Залеж­но від власних комунікативних цілей і намірів кожен учасник спілкування будує свої комунікативні стратегії і тактики. Отже, необхідно розрізняти комунікативні стратегії і тактики адресанта і адресата.

Використання комунікативних тактик у міжособи-стісному спілкуванні ускладнюється тим, що не­можливо точно спрогнозувати мовленнєву поведінку співрозмовника на всіх стадіях взаємодії. Кожна людина має власний репертуар засобів і способів дося­гнення комунікативних цілей. Розвиток комунікатив­ної події може бути різним: від гармонійного, коопера­тивного до дисгармонійного, конфліктного. Вибір варіанта залежить від типу особистості учасника спіл­кування, його комунікативного досвіду, комунікатив­ної компетенції, комунікативних настанов, комуніка­тивних переваг.

Уміння використовувати свій тактико-стратегічний арсенал набуває важливого значення у діловому спілку­ванні. У процесі такої взаємодії відбувається не лише сприйняття та розуміння партнера по комунікації, а й відчутний вплив одного співрозмовника на іншого з метою досягнення певного результату, що зумовлено практичною діяльністю та інтенцією комунікантів. Наприклад, мовленнєві взаємодії підлеглого з начальни­ком спрямовані на отримання максимуму інформації. Особливістю таких мовленнєвих контактів є непріори-тетна позиція адресанта (підлеглого), оскільки адресат (начальник), маючи вищий соціальний статус, завжди визначає, коли, кому, яку і скільки інформації потрібно надати, і може взагалі відмовитися від спілкування. Для досягнення очікуваного перлокутивного ефекту підле­глий мусить ретельно. планувати свої мовленнєві дії і коригувати їх залежно від конкретної ситуації.

З огляду на мету комунікації виокремлюють страте­гії отримання інформації, інформування, ненадання ін­формації.

Стратегія отримання інформації. Основною метою адресанта (підлеглого) є отримання інформації, що дося­гається не лише за допомогою прямого запитання, а й гнучкішими тактиками. При цьому підлеглий зазвичай намагається досягти своєї стратегічної мети через кому­нікативне співробітництво з начальником, тобто надає перевагу неконфліктним тактичним ходам і прийомам.

Якщо підлеглий має на меті отримання вказівок від начальника або запит-пошук об'єктивної інформації щодо певної ситуації, яка має забезпечити успішну реа­лізацію ним професійних обов'язків, то він вдається до тактики прямого запитання. Ця тактика передбачає одне-єдине звернення до адресата і ґрунту­ється на пресупозиції того, що начальник має бути заці­кавленим проінформувати підлеглого:

— Вам потрібна буде машина?

— Ні.

Однак у багатьох випадках підлеглий намагається зро­бити своє звернення до начальника ввічливішим, викори­стовуючи тактику прохання, що реалізується за­звичай питальними реченнями типу «Не могли б ви...? »:

— Не могли б ви пояснити мені, що ви розумієте під дією?

— По телефону?

Посиленню мовленнєвого впливу на начальника сприяє тактика посилання на іншу особу, що акцентує увагу на зацікавленості третьої особи в отриманні інформації:

— Коли ви будете в офісі? Фінансовий директор хотів би знати.

— Фінансовий директор?

Ефективною буде тактика аргументуван­ня, що передбачає висування з боку підлеглого аргу­ментів на свою користь з метою спонукати начальника надати потрібну інформацію:

— Як довго я там маю бути? У мене є інші проекти.

— Приблизно шість тижнів.

Тактика конкретизації спрямовує розумо­ву діяльність начальника у певному руслі і відображає поступове звуження інформаційного обсягу запитання підлеглого з метою конкретизації його змісту та отри­мання найточнішої інформації:

— Ви прийняли остаточне рішення, хто буде моїм постійним напарником?

— Я якраз збирався зателефонувати тобі і сказа­ти, що вирішив залишити тебе з Петром. Сподіваюся, ти задоволений?

Однією із найуживаніших є тактика верифі­кації, що свідчить про наявність у підлеглого певної інформації, яка потребує перевірки. Ця тактика послаб­лює категоричність запитання підлеглого і може спону­кати начальника дати розгорнуту відповідь. У деяких випадках тактика верифікації допомагає підлеглому приховати свою необізнаність або неповне розуміння ситуації чи її елементів. До засобів актуалізації цієї так­тики належать питальні та розповідні речення, що містять деякі припущення:

— Це робить їх нашими найважливішими клієн­тами?

— Саме так.

Із метою уточнення певної інформації підлеглий може застосувати тактику сумніву, що відобра­жає його невпевненість в істинності свого висловлюван­ня та бажання здобути правдиву інформацію:

— Ви певні, що нам потрібно триста співробітни­ків для цього проекту?

— Так, можливо, навіть чотириста.

Із репліками адресанта завжди пов'язують ініціати­ву, тому що вони програмують відповідь. Однак адреса­ту також належить активна роль у комунікативному процесі, оскільки він інтерпретує висловлювання адре­санта, відчуває на собі перлокутивний ефект і реагує. Репліки не позбавлені ініціативи, в них відпрацьову­ються поведінкові тактики реагування.

Репліка адресата експлікує його ставлення до слів адресанта у спектрі відображення діалогічних взаємо­дій «комунікативна кооперація» (співробітництво) або «комунікативний конфлікт». Тобто залежно від кому­нікативної мети начальник застосовує кооперативну стратегію інформування або конфліктну стратегію ненадання інформації.

Стратегія інформування. Вона відображає зацікав­леність начальника у співпраці з підлеглим і реалізу­ється насамперед через тактики прямої відповіді, під­твердження та коригування.

Тактика прямої відповіді свідчить про готовність і спроможність начальника надати підлегло­му потрібну інформацію та спрямована на заповнення інформаційних лакун у репліці-стимулі. При цьому адресант отримує рівно стільки і таку інформацію, на яку він очікує:

— Куди я маю поїхати?

— До Берліна.

Тактика підтвердження засвідчує пра­вильність припущення підлеглого щодо реалізації пев­ної ситуації та відображає повний збіг інформаційних обсягів реплік комунікантів, що може бути досягнуто реченнями типу «Так», «Саме так»; реченнями, що експліцитно відтворюють семантичний склад і грама­тичну організацію окремих сегментів вихідної репліки:

— На перший поверх, пане директоре?

— На перший поверх.

Тактика коригування передбачає випра­влення окремих сегментів репліки-стимулу, що не супе­речить комунікативному наміру підлеглого отримати потрібну інформацію; взаємозв'язок реплік комунікан­тів, як правило, будується на частковому паралелізмі:

— Йому... що? Близько сімдесяти?

— Сімдесят один.

В інтересах справи начальник може бути зацікавле­ний докладно поінформувати підлеглого. Тоді він вда­ється до тактики розгорнутої відповіді, що відображає збільшення інформаційного обсягу репліки-стимулу:

— Хто відкопав цю інформацію?

— Клієнт здобув цілу пачку фотокопій векселів, що цей цуцик віддав Мартіну. На суму п'ять тисяч дола­рів. Цуцик — він є прийомним сином старого — відмо­вляється від векселів...

Із цією метою начальник може вдатися і до так­тики інструктажу, що передбачає надання детальної інформації стосовно перебігу та способу реа­лізації каузованої дії:

— Що мені з нею робити?

— Мушу сказати, що це неприємна робота. Якщо вона отримала якийсь документ, ти мусиш його здобу­ти і кинути їй в обличчя. Якщо в неї нічого немає, вирі­шуй сам.

Реагуючи на запитання підлеглого, начальник нерід­ко застосовує тактику регулювання дій адре­санта, щоб спрямувати його вчинки і дії у потрібному напрямі. Репліка у відповідь може бути представлена реченнями різного типу, придатними для вираження дозволу, наказу, пропозиції, рекомендації, поради тощо:

— Невинний?

— Ти не повинен себе звинувачувати в цьому. Бажання начальника дотримуватися принципу

ввічливості зумовлює використання ним тактики схвалення, що вказує на його позитивне ставлення до запитання підлеглого:

— Я можу приїхати завтра вранці. Це підходить?

— Чудово.

Також ввічливою є тактика пояснення, що припускає тлумачення репліки у відповідь як фактора-причини щодо змісту репліки-стимулу і може бути спря­мована на пом'якшення неприємної для підлеглого інформації, зняття напруженості у стосунках:

— Чому ви це зробили?

— Я нічого не маю проти вас. Просто хочу керува­ти по-своєму.

Репліка начальника не завжди містить пряму відпо­відь на запитання підлеглого, хоча при цьому може свідчити про його зацікавленість у подальшій співпра­ці. Така мовленнєва поведінка начальника реалізується в тактиці уточнення або з'ясування.

Тактика уточнення часто зумовлена неспо­діваністю запитання підлеглого і відображає непевність начальника в тому, що він правильно розуміє зміст репліки-стимулу. Ця тактика реалізується питальними реченнями, що позначають перепитування:

— Ви забули щось?

— Що ви кажете?

Тактика з'ясування спрямована на одержан­ня додаткової інформації, пов'язаної зі змістом репліки-стимулу, що потрібна начальнику для прийняття рішен­ня. Вона реалізується питальними реченнями, які в центр уваги ставлять запит інформації про час, місце, умови певної дії, суб'єкта або об'єкта дії тощо:

— Ми йому заплатимо за втрачений час?

— Він ще на заводі?

Стратегія ненадання інформації. Ця комунікативна стратегія припускає пряму або приховану відмову начальника дати підлеглому інформацію та відображає контрадикторний (суперечний) характер реплік співроз­мовників. Причинами конфліктної мовленнєвої пове­дінки начальника можуть бути: його необізнаність або неготовність дати відповідь на запитання підлеглого; неналежні умови для спілкування (не той час, не те місце, не той канал комунікації тощо); несподівані або недоречні, на думку начальника, запитання підлеглого; розбіжність у поглядах та ін. Ці причини зумовлюють наявність у репертуарі начальника тактик із різними ступенями конфліктності.

Вищий статус начальника дає йому право не відпові­дати на питання підлеглого, нічого не пояснювати і навіть припинити розмову, тому він може вдаватися до катего­ричних тактик, що експлікують конфлікт інтересів співрозмовників. До них належать: пряма відмова, кауза-ція припинення дії, посилання на недоречність запитання.

Тактика прямої відмови безпосередньо вка­зує на небажання начальника надати інформацію, про яку запитують, і передбачає негативну відповідь як реакцію на запитання підлеглого. Ця тактика реалізу­ється заперечними реченнями:

— Можете мені сказати, що не так між Едітою і мною?

— Звичайно, ні.

Тактика каузації припинення дії свід­чить про незацікавленість начальника у подальшій комунікативній та/або поведінковій діяльності підле­глого і спрямована на її припинення. Ця тактика актуа­лізується переважно спонукальними реченнями, що поєднують спонукання з негативною оцінкою, обурен­ням, роздратуванням:

— Ви вважаєте це чесним?

— Залиште мій кабінет.

Тактика посилання на недоречність запитання відображає негативне ставлення началь­ника до запиту інформації в репліці-стимулі; він роз­глядає запитання підлеглого як абсурдне, безглузде, недоречне. Ця тактика може бути реалізована риторич­ними питаннями:

— Коли ми поїдемо звідси?

— Що означає коли?

Тактика пояснення стає дедалі вживанішою, оскільки в сучасному бізнесі набуває цінності відкри­тість у діловому спілкуванні, керівники змушені вия­вляти уважне ставлення до підлеглих і пом'якшувати конфліктність. Ця тактика припускає тлумачення репліки начальника як фактора-причини відмови нада­ти підлеглому потрібну інформацію:

— Як звуть цього клієнта?

— Ти можеш зустрітися з ним особисто — просто зараз.

Тактика посилання на залежність від обставин також сприяє пом'якшенню конфліктно­сті. Вона припускає неможливість надати потрібну під­леглому інформацію через деякі умови, що визначають певну ситуацію:

— Як довго триває процедура продажу?

— Усе залежить від того, хто і що продає.

Коли запитання підлеглого хоч якось стосується особи начальника, спрямоване на отримання його думки щодо реалізації певної ситуації або пов'язане з прийняттям рішення, що не є в інтересах начальника, керівник може застосувати тактику неповної відповіді, тактику обіцянки, тактику посилання на необізнаність чи ментально-когнітивну базу адресанта.

Тактика неповної відповіді ґрунтується на імпліцитній відмові надати повну відповідь і демон­струє порушення Грайсових постулатів якості та кіль­кості:

— Ось чому ви звернулися до мене, чи не так?

— Почасти.

Тактика обіцянки відображає ухилення началь­ника від негайної відповіді на запитання підлеглого:

— Ви вже готові?

— Я вам зателефоную.

Тактика посилання на необізнаність припускає неспроможність надати потрібну підлеглому інформацію і реалізується реченнями, семантична структура яких містить семи «необізнаність», «нерозу­міння»:

— Скільки часу вам потрібно?

— Я ще не знаю. Я хочу краще в цьому розібратися. Тактика посилання на ментально-когнітивну базу адресанта вказує на спромож­ність підлеглого самому відповісти на своє запитання, що досягається реченнями, у складі яких містяться предикати із семою «обізнаність»:

— Ви просите мене проігнорувати цю підозру?

— Ви самі знаєте, що робити.

Тактику вивідування начальник може засто­сувати, реагуючи на несподіване запитання підлеглого. Вона спрямована на виявлення істинного мотиву запи­тання працівника і реалізується питальними реченнями різного типу:

— Ви збираєтесь скликати прес-конференцію?

— Ви чогось боїтесь?

Отже, різноманіття комунікативних тактик началь­ника та підлеглого зумовлене багатьма причинами, основними з яких є нерівні соціальні статуси співроз­мовників, їхні функціональні обов'язки і тип інформа­ції, про яку запитують. Наявність більшої кількості тактик у репертуарі начальника пояснюється його пріо­ритетною позицією, що надає йому більшу свободу дій, право регулювати поведінку підлеглого залежно від своїх цілей та намірів.

Виявлення та класифікація комунікативних так­тик, якими користуються адресант і адресат у межах діалогічного дискурсу, уможливлюють зрозуміння прагматичних умов успішного міжособистісного спіл­кування.

⇐ Предыдущая12345678Следующая ⇒

Поделиться:

Воспользуйтесь поиском по сайту: