 |
17.Висловіть свої думки щодо зв’язку категорії ницого з поняттями, які виражають морально-етичні антицінності. Наведіть та прокоментуйте образи художньої літератури, в яких втілено категорію ницого.
|
|
|
|
17. Висловіть свої думки щодо зв’язку категорії ницого з поняттями, які виражають морально-етичні антицінності. Наведіть та прокоментуйте образи художньої літератури, в яких втілено категорію ницого.
Нице ─ естетична категорія, що характеризує естетичну виразність предметів і явищ, які мають велику негативну життєву значущість (антицінність) і становлять загрозу для суспільства і особи. Нице ─ гранична міра соціально потворного, вкрай негативна цінність. Ницому більшою мірою, ніж іншим естетичним категоріям, притаманна моральна оцінка: воно безпосередньо пов’язується із чинниками зла. Як ниці зазвичай сприймаються не явища природи, а передусім риси характеру й вчинки людей або суспільні явища: підлота, лицемірство, обман, розпуста, війна, визискування, обмеження прав і свобод людини, придушення особистості, нехтування її гідністю… Ось рядки сонету Шекспіра, в яких поет образно окреслює морально-соціальні явища, естетично освоєні як ниці:
Стомившися, вже смерті я благаю,
Бо скрізь нікчемність в розкоші сама,
І в злиднях честь доходить до одчаю,
І чистій вірності шляхів нема,
І силу неміч забива в кайдани,
І честь дівочу втоптано у бруд,
І почесті не тим, хто гідний шани,
І досконалості ─ ганебний суд,
І злу добро поставлено в служниці,
І владою уярмлені митці,
І істину вважають за дурниці,
І гине хист в недоума в руці…
Гірка іронія життя виявляється часом у тому, що піднесені й ниці феномени співіснують одне біля одного, зримо маніфестуючи ціннісні контрасти людського буття. Скажімо, біля брами чи не кожного величного храму (піднесене) можна побачити дітей-жебраків, жалюгідне животіння яких спонукає замислитися над усією ницістю соціальних обставин (байдужості, жорстокості, несправедливості), якими ці діти викинуті на дно життя…
|
|
|
Можна погодитися із тими естетиками, які вважають, що художнє відтворення ницого ─ така ж закономірність мистецької творчості, як і відображення прекрасного й піднесеного, але, звісно ж, митцеві слід мати чуття міри. “Найважче для художника в осягненні ницого ─ не втратити висоту погляду, аби це осягнення не перетворилося на копирсання в “порочному ґрунті”, на самодостатнє розглядання споду життя під виглядом “реалізму””1. Адекватне художнє осягнення ницого можливе лише тоді, коли митець як особистість має належну внутрішньо-світоглядну закоріненість в категоріях прекрасного й піднесеного. На жаль, в контексті сучасної масової культури є чимало явищ, які власне й засвідчують, що “митці” служать своєю “творчістю” саме ницому1, перетворюючи відтворення його виразності на самоціль. Долучення споживачів маскультурного продукту (особливо дітей та юнаків) до таких “художеств”, звісно ж, не сприяє витонченню їхньої естетичної свідомості, а навпаки, ─ руйнує її креативно-гармонізаційні потенції. Тому практичним завданням кожного небайдужого інтелектуала (і передусім фахівців філософського напряму) має бути реальна відповідальність за плекання адекватних естетичних орієнтирів тих людей, з якими доводиться спілкуватися. Студенти філософських спеціальностей мають усвідомити, що справжнім здійсненням настанов великого Сократа стане ненав’язливе, але послідовне та уважне навернення всіх, з ким доводиться комунікувати, до ідеалів прекрасного й піднесеного в їх конкретних життєво-практичних вимірах.
18. Окресліть концептуальну відмінність між художньо-естетичною та науковою картинами об’єктивної реальності. Як Ви розумієте вислів: «Наука розкриває закони природи, а мистецтво – закони серця»?
|
|
|
Важливою метою наукового пізнання з погляду його методологічної самосвідомості є побудова картини світу, яка була б максимально достовірною, загальною, вичерпною та переконливою. Завдання творців картини світу – показати природу як сутнє, те що протистоїть людині й за допомогою чого вона себе водночас розкриває. Проте не менш важливо виявити її ціннісний потенціал, оскільки неможливо збагнути феномен істинної науки і перспективи її подальшого розвитку без аналізу ціннісної визначеності теоретичної картини (образу, моделі) світу та її місця в аксіосфері культури.
аукова картина світу передбачає передовсім інтегральну єдність усієї суми наукових знань як системи теоретичних уявлень, ідей, гіпотез, принципів і теорій. Цінності в такій картині світу постають об’єднавчим чинником, оскільки саме завдяки їм усвідомлюється цілісний зміст і смисл об’єктивного знання. Дослідження людського, ціннісного виміру знання та його ролі в розв’язанні конкретно-наукових проблем космології, квантової фізики, екології, біосферології та інших дисциплін дає матеріал для філософських узагальнень і спонукає до нових інтерпретацій людиномірності та ціннісної релевантності власне наукової картини світу.
Філософські картини життя дуже багатоманітні, однак усі вони будуються навколо відношення людина – світ або світ – людина (яке і є предметом філософії). Власне на цьому розрізненні базуються дві лінії у філософському знанні, які можна назвати об’єктивістською і суб’єктивістською.
19. Розкрийте етимологію (походження) й естетичний зміст понять «мімесис» (μ ί μ η σ ι ς ) і «катарсис» (κ ά θ α ρ σ ι ς ). Обміркуйте значення мімесису й катарсису в контексті сучасної художньо-естетичної культури.
Чимало мислителів (Аристотель, Вольтер та ін. ), аналізуючи категорію трагічного, звертали увагу на її катарсичну дію (від давньогрецького κ α θ α ρ σ ι ς ─ “очищення”). Страждання чи й смерть героїв трагедії збуджують біль і скорботу глядачів, читачів, але також і викликають захоплення унікальністю потужного, бунтівного характеру, самовідданою жертовністю.
|
|
|
Мімезис (грец. µί µή σ ι ς — наслідування, mimeistkai «імітувати») — термін давньогрецької філософії і естетики яким позначали основні принципи творчої діяльності митця.
Мімезис є імітацією або репрезентацією чогось/когось. В античному світі мімезисом вважалася імітація тієї чи іншої особи фізичними або мовленнєвими засобами. Проте ця «особа» могла бути також і предметом, ідеєю, героєм чи богом. У «Поетиці» Аристотеля художню творчість (поезис), визначено як імітацію (мімезис) дії (праксис).
Місце мімезису
Найповніше теорію мімезису розробили Платон і Аристотель.
а) У Платона
У праці «Республіка» (кн. 3 і 10) мімезис визначено як копію копії (недоступні митцеві ідеї). Імітацію (головним чином драматичну) вилучено зі шкільної освіти, оскільки імітація може схиляти людину до наслідування світу речей, не гідних уваги мистецтва, а також тому, що вона прив’язана тільки до зовнішнього вигляду речей. Вона стає, зокрема в неоплатонівців (Плотін, Ціцерон), образом зовнішнього світу на відміну від світу ідей. Тому, очевидно й почали критикувати театр упродовж багатьох століть, а відтак і самі вистави через його зовнішній, фізичний характер (на відміну від божественних ідей).
б) В Аристотеля
У «Поетиці» (1447 а) мімезис пояснено як фундаментальний засіб мистецтва, хоча насправді він існує тільки в різних формах ( поема, трагедія, епічна оповідь). Імітація стосується не ідеального світу, а людської діяльності (окрім характерів): «Отож для поета важливо відтворити фабулу, тобто вдатись до імітації дій високою і повноцінною мовою, пересипаною особливими оригінальними прикрасами, відповідно до розмаїтих частин твору; такої імітації, яку реалізують на сцені персонажі в дії, а не через оповідь і яка (викликаючи відчуття та страх) очищує глядачів у випадках подібних емоцій» (ibid., 1949 b). «Саме фабула є імітацією дії, бо під фабулою розумію сукупність виконаних дій» (ibid., 1950 а). Це протиставлення не втратило значення й сьогодні. Такою є опозиція «шоунінг/теллінг» в англо-саксонському літературознавстві
|
|
|
