 |
ДВНЗ «Макіївський політехнічний коледж»
|
|
|
|
Станкевич О. В.
ПОЛІТИЧНА ЕКОНОМІЯ
Опорний конспект лекцій
для студентів спеціальності
«Бухгалтерський облік»
ЛЕКЦІЇ З ПОЛІТЕКОНОМІЇ
Предмет і метод політичної економії
1. Предмет політичної економії:
а) зародження і розвиток предмету;
б) трактування різними школами;
в) економічні категорії і закони.
2. Методи економічних досліджень.
3. Функції політичної економії:
а) основи функції політичної економії;
б) політекономія в системі економічних наук;
в) політекономія та обґрунтування економічної політики.
" Економіка" – ємкісне поняття і явище, походить від двох грецьких слів " ойко" і " номос". Цей термін вперше застосував Аристотель у ІІІ ст. до н. е.
Політекономія відноситься до суспільних наук, але її об’єктом є економічне життя суспільства. Політекономія – суспільна і економічна наука. Економіка в сучасному розумінні – це народне господарство країни, що включає відповідні галузі та види виробництва. Економіка – це сфера господарської діяльності для задоволення потреб людини.
Економіка – це вчення про те, як виробляються, розподіляються, обмінюються товари і послуги.
Економіка – наука про те, як обмежені виробничі ресурси використовуються для задоволення потреб.
Економіка розглядається як система господарської діяльності і як система наукових знань про господарську діяльність.
" Політекономію" вперше застосовує представник школи меркантилізму А. Монкретьєн. 1615 він видає трактат з політекономії. Політична → " політея" – держава, суспільство → закони управління державною економікою.
І школа – меркантилізм, XV–XVIII ст. " Мерканте" – торговець, купець.
|
|
|
Має два етапи: раннього і пізнього, сфера обігу, предмет – багатство і його джерела. Політика доби розпаду феодалізму і зародження капіталізму (первісне нагромадження капіталу).
У XVII ст. мануфактурне виробництво – центр інтересів буржуазії переміщується у сферу виробництва, економічне вчення меркантилізм починає гальмувати розвиток, на зміну приходить класична політична економія. Вона виникає в Англії. В. Петті – представник пізнього меркантилізму. Засновник у Франції – П’єр Буагільєр.
А. Сміт, Д. Рікардс, Ф. Кін, А. Тюрго.
Фізіократи – засновник Ф. Кене, ІІ пол. XVIII ст.
Намагалися виявити економічні закони життя людства. А. Сміт – 2 завдання політекономії.
ІІ етап класичної теорії: Т. Р. Мальтус, Дж. С. Міпль, Ж. Б. Сей, Г. У. Керрі.
Маркс в межах класицизму → продетарська політекономія.
Ж. Б. Сей – неокласицизм, ІІ пол. ХІХ ст.
Напрям різноманітний, сучасний.
Теорію неокласицизму сформував А. Маршал.
ІІ пол. ХІХ ст. – маржиналізм (Курно, Госсен), метод граничного аналізу, австрійська школа – Менгер, Бет-Баверн, Ф. Візер, Дж. Б. Кларк – створює теорію граничної продуктивності, праці і капіталу.
20-30 рр. ХХ ст. – кейнсіанство (Дж. М. Кейнс), МВФ, МБРР: неокейнсіанство, посткейнсіанство.
Неокласицизм виникає в 1890-х рр. Засновник Альфред Маршал – стаття " Принципи економіки". Панував до 30-х рр. ХХ ст. центральна ідея – автоматичне регулювання економіки.
Кейнс – засновник Бретонвуддської валютної системи.
Необхідність державного регулювання економіки. Кейнсіанство – макроекономічна теорія. Неокласицизм – мікроекономічна теорія.
Поряд з цими напрямами, представники яких досліджують функціонування ринкової економіки, існує ще один напрямок в економіці – інституціоналізм (кін ХІХ – поч. ХХ ст. ). Institutio – звичай, традиція. Досліджують проблеми трансформування економічної системи, яка визначається різними явищами об’єктивного і суб’єктивного характеру. Сполучення інституцій визначає розвиток економічної системи. Засновником інституціоналізму був Т. Веблен, діячі – Коменс, Мітчел, Дж. К. Гелбрейт, Р. Коуз. Марксизм виник в 40-х рр. ХІХ ст. як пролетарська політична економія. Альтернативна школа – і пол. ХІХ ст., німецька економічна система – засновник Ф. Ліст, діячі – К. Кибс, В. Рошер. Їй на заміну в 70 рр.. ХІХ ст. приходить нова історична школа – Г. Штолнер, В. Зомбарт, Л. Трентано.
|
|
|
Критичний напрям політичної економії – критика капіталізму. С. Сісонді, П. -Ж. Прудон. Критичний напрям відбиває інтереси дрібних товаровиробників. Природньо, що представники визначали предмет політичної економії.
Політична економія – наука про закони, що управляють виробництвом, обміном, розподілом, споживанням благ у людському суспільстві. І досліджує закономірності розвитку виробничих відносин у кожній суспільній формації, визначає межі історичного існування і обґрунтовує необхідність зміни одних виробничих відносин іншими, більш прогресивними.
Водночас політична економія вивчає загальні економічні закони і закономірності, що притаманні усім економічним системам (формаціям).
Економічні закони – це внутрішні, необхідні суттєві і стійкі зв’язки і взаємозалежності між явищами і процесами економічного життя.
Закони бувають загальні і особливі (специфічні).
Загальні діють у багатьох системах і закони товарного виробництва.
Специфічні діють лише в умовах певної економічної системи і закони зарплати по труду.
Кожна наука спирається на свої специфічні поняття, вони є і у політекономії. В них відображаються економічні ознаки процесів і явищ. Серед таких понять основне місце займають економічні категорії.
Економічні категорії – теоретичні поняття, абстракції, що відображають реально існуючі економічні відносини (потреби, інтереси, ціни, прибуток). Кожен закон нібито " групує" навколо себе визначену кількість економічних категорій.
Це наукове поняття, яке відображує найбільш суттєві ознаки і сторони процесів і явищ економічного життя (товар–вартість, корисність). Економічна категорія має свої специфічні ознаки:
|
|
|
– відображає не природні властивості речей і предметів, а характерну властивість певної системи економічних відносин людей;
– має об’єктивний характер, бо відображає об’єктивну дійсність;
– значна частина економічних категорій має історичний характер (відповідають певним історичним умовам і відображають різні етапи економічного життя суспільства).
Методологія політекономії передбачає вивчення економічних процесів, явищ у їхньому тісному взаємозв’язку та постійному розвитку з використанням певної системи методів (методологічного інструментарію). Метод пізнання – шлях, спосіб дослідження предмета, науки. Для пізнання використовують загальнонаукові і специфічні методи.
Загальнонаукові:
– діалектичний (Гегель, Фейєрбах);
– структурно-функціональний.
Діалектичний метод припускає розгляд явищ і процесів системи не ізольовано, а у взаємозв’язку і не у статиці, а в динаміці. Розкладання досліджуваного на окремі елементи і вивчення кожного з них називається аналізом. Об’єднання проаналізованих елементів в єдине ціле називається синтезом. Застосовується поняття " наукових абстракцій".
Серед специфічних – єдність логічного і історичного, наукової абстракції, синтезу, аналізу, дедуктивний.
Функції політекономії:
– теоретико-пізнавальна;
– практична;
– методологічна;
– ідеологічна;
– прогностична.
Суть пізнавальної функції полягає в тому, щоб розкрити зміст економічних законів, категорій, форми їх прояву і механізму дій.
Практична – обґрунтування необхідності і винайдення шляхів раціонального господарювання, що відповідають інтересам людини, колективу, суспільства.
Методологічна функція застосовується при розробці методів, необхідних для дослідження всіх економічних наук, тобто політекономія виступає методологією для останніх.
Ідеологічна – політекономія не може бути незалежною від ідеології. Якщо вона не відображає реальні стосунки людей і не виражає інтереси певних прошарків населення, вона мертва.
Прогностична функція спроможна надати соціально-економічний прогноз розвитку країни на біль-менш тривалий проміжок часу.
Політична економія розробляє рекомендації і програми, що є основою економічної політики.
|
|
|
