Рівні економічної системи та її основні суб’єкти

Науково-технічний прогрес може відбуватися еволюційним та революційним шляхами. Останній шлях набуває форми НТР як стрибкоподібного розвитку науки і техніки на основі перетворення науки в продуктивну силу (50 рр. ХХ ст. ). Остання зумовлює переворот у структурі і динаміці ПС та дає підстави до нового технічного базису людського суспільства як якісного вдосконалення матеріальних умов життя людини. У процесі суспільного виробництва людина є головною продуктивною силою, оскільки саме вона створює знаряддя праці, відчужує від природи предмети праці та визначає способи їх використання. У продуктивному розвитку та вдосконаленню засобів виробництва розвиваються і розкриваються найістотніші риси людини, формується певний тип працівника. Розвиток автоматизації і комп’ютеризації змінює роль і функції людини, приводить до зростання ролі людського фактора сучасна НТР виводить людину з процесу безпосередньо виробництва, ставить її поряд і над ним. Як головний фактор ПС людина є суб’єктом економічних та інших суспільних відносин.

Важливим елементом є економічні відносини, які є об’єктивними і матеріальними, оскільки:

– складаються незалежно від волі і свідомості людини;

– невід’ємні від буття ПС, являють собою їх суспільну форму.

Усі зміни в економічній системі разом з її матеріальною основою реалізуються через економічні відносини. Водночас економічні відносини не лише наслідок виявлення, а й необхідна умова розвитку ПС. Економічні відносини можна класифікувати за різними критеріями:

– за характером і формами привласнення благ;

– за фазами відтворення;

– за рівнем відносно ПС – техніко-економічні, організаційно-економічні, соціально-економічні;

– за рівнем господарювання: мікро- та макрорівень.

У процесі організації виробництва виникають загальні організаційно-економічні відносини, що відбивають певний рівень виробництва.

Організація виробництва – це процес забезпечення єдності, злагодженості, функціонування факторів виробництва, взаємодія людей, що беруть участь у виробництві. Ці відносини пов’язані з процесом праці, поділом праці тощо. Вони формуються у процесі взаємодії відносин спеціалізації, кооперативності, комбінування, концентрації, обміну діяльності між людьми.

Техніко-економічні відносини – відносини, що визначаються технікою і технологією, що застосовуються у процесі виробництва. Вони розвиваються й удосконалюються паралельно з технікою і технологією та індустріалізацією економіки ПС.

Організаційно-економічні і техніко-економічні відносини виражають систему відносин " людина–виробництво" (" людина–природа" ).

Найскладнішою підсистемою економічної системи і відповідно системи економічних відносин є соціально-економічні відносини.

Соціально-економічними відносинами називають сукупність суспільних зв’язків і відносин між економічними суб’єктами, в які вони вступають у процесі суспільного виробництва і привласнення його результатів. Вони надають суспільству історичної визначеності та соціальної якості. За фазами відтворення (виробництво, розподіл, обмін, споживання), соціально-економічні відносини зумовлюють систему зв’язків " людина–людина".

Економічні відносини (соціально-економічні) є соціально-економічною формою розвитку ПС – це означає, що ПС не існують окремо від відносин, так як і останні не можна відокремити від ПС. Тому суспільне виробництво потрібно розглядати як органічну єдність ПС і економічних відносин. Розвиток і вдосконалення економічних відносин має бути адекватним розвитку ПС.

Господарський механізм узгоджує функціонування і розвиток ланок економічної системи, приводить у відповідність ПС і економічні відносини. Він являє собою сукупність конкретних форм господарювання, організаційно-інституціональних систем, методів та важелів регулювання економічних процесів. Таким чином, цей механізм є сукупністю форм організації та управління суспільними діями економічних суб’єктів, спрямованих на реалізацію економічних законів.

Універсальною закономірністю прогресу економіки є перехід від низьких (нижчих) до вищих ступенів розвитку ПС. В історії розвитку суспільства є декілька етапів, що поступово змінювали один одного. Основними підходами щодо типізації їх є формаційний і загально-цивілізаційний.

Цивілізація – рівень суспільного розвитку матеріальної і духовної культури (антична, сучасна цивілізація). Цивілізація – один з історичних етапів розвитку суспільства, вона визначається як історично-конкретний етап суспільства, що характеризується особливим способом праці, певною суспільно-виробничою технологією, відповідною матеріальною і духовною культурою. Цивілізація відображає органічну сукупність соціально-економічних і культурних характеристик суспільства, рівень ПС, спосіб взаємодії людей з природою.