Дипломатичне та консульське право

спеціального Закону про ратифікацію. Відповідно до ч. 2 ст. 7 Закон про ратифікацію підписується Головою Верховної Ради України. Однак, як згадувалось вище, Конституційний Суд у справі за поданням 54 народних депутатів щодо ратифікації Європейської хартії регіональних мов або мов меншин визнав ч. 1 ст. 7 Закону «Про міжнародні договори України» такою, що суперечить Конституції України, оскільки за Конституці­єю всі закони України підписує Президент України. Згідно з ч. 2 ст. 7 Закону України «Про міжнародні договори Украї­ни», ратифікації підлягають міжнародні договори України: а) політичні, загальноекономічні, із загальних фінансових пи­тань, з питань позики та кредиту, територіальні, мирні; б) що торкаються прав та свобод людини і громадянина; в) про гро­мадянство; г) про участь у міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), системах колектив­ної безпеки; д) про військову допомогу та стосовно направ­лення контингенту Збройних сил України до іншої країни чи допуску збройних сил іноземних держав на територію Украї­ни; є) про історичне та культурне надбання народу України; є) виконання яких обумовлює зміну діючих чи ухвалення но­вих законів України; ж) інші міжнародні договори, ратифі­кація яких передбачена законом чи самим міжнародним дого­вором.

Уряд як вищий колегіальний орган державного управлін­ня здійснює загальне політичне й оперативне керівництво зов­нішніми зносинами держави. Він, як правило, має право укла­дати міжнародні договори від свого імені. Згідно з Законом «Про міжнародні договори України» від імені уряду уклада­ються міжнародні договори з економічних, торговельних, на­уково-технічних та інших питань, що належать до його ком­петенції (ч. З ст. 2). Поширеною формою зовнішньополітичної діяльності уряду є ноти уряду, направлення і прийняття уря­дових делегацій, переговори між ними і підписання міжнарод­них угод. Глави урядів без спеціальних повноважень можуть вести переговори з представниками іноземних держав як у своїй країні, так і за кордоном. Під час поїздок за кордон глави урядів мають дипломатичний імунітет.

Міністр закордонних справ, як і глава держави і глава уря­ду, може вести безпосередні переговори без спеціальних пов­новажень і має право підписати міжнародний договір без пев­ного формального повноваження. Під час поїздок за кордон він також має дипломатичні привілеї та імунітет.

Під відомством закордонних справ розуміють централізо­ваний апарат, який здійснює зовнішню політику держави, займається її повсякденними зовнішньополітичними справа-і ми. В різних країнах цей апарат називається по-різному:

Держдепартамент (США), Міністерство закордонних справ (Україна, Японія та ін.), Закордонний офіс (Гогеі^п ОШсе) (Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірлан­дії) тощо. Відомство закордонних справ, зазвичай, складаєть­ся з трьох груп відділів: 1) територіальних (за групами країн); 2) функціональних; 3) адміністративних. Територіальні відді­ли виконують поточну оперативну роботу з вивчення політич­ного та економічного становища в окремих країнах. Функціо­нальні відділи, як правило, відають загальними питаннями міжнародних відносин, в яких держава зацікавлена, напри­клад, питаннями міжнародних організацій, консульських зно­син тощо. Адміністративні відділи і управління мають в основ­ному допоміжний характер і обслуговують апарат відомства закордонних справ.

Центральне місце серед цих органів займа­ють дипломатичні представництва в іноземних державах, серед яких розрізняють посольства і місії. Як правило, очолює посольство дипло­матичний представник в ранзі посла, а місію — дипломатичний представник в ранзі послан­ника чи повіреного у справах, акредитований при главі відомства закордонних справ.

Згідно зі ст. 14 Віденської конвенції про ди­пломатичні зносини 1961 р. глави представ­ництв поділяються на три класи: а) клас по­слів і нунціїв (повноважних представників Ва-тикану), що акредитовані при главах держав; б) клас посланників та інтернунціїв, акреди­тованих при главах держав; в) клас повірених у справах, акредитованих при міністрах зако­рдонних справ. Згідно зі ст. 15 Конвенції 1961 р. клас, до якого повинні належати гла­ви дипломатичних представництв, визначаєть­ся угодою між державами.

Від класу слід відрізняти дипломатичний ранг. Зазвичай клас дипломатичного представника збігається з рангом, але якщо питання про клас дипломатичного представника визна­чається міжнародним правом, то питання про ранги регулю­ється внутрішньодержавним правом. Майже в усіх країнах є Ранги аташе, третього секретаря, другого секретаря, першого секретаря, радника, посланника, посла. Службові ранги, як правило, відповідають посадам у закордонному представництві.

РОЗДІЛ 12