3. Філософія Б. Спінози.

Відновити цілісність природного буття прагнув голландський філо­соф Спіноза Барух (1632 -1677). В основі Всесвіту як цілісної реаль­ності, згідно зі Спінозою, лежить єдина субстанція — природа, матерія і Бог. Субстанції притаманні два атрибути (лат. аНгіЬиІо — надаю, наді­ляю, — невід'ємна властивість об'єкта) — протяжність (простір) і мислен­ня. Конкретними станами субстанції є модуси (лат. тосіиз — міра, образ, вид — властивість предмета, що притаманна йому лише в деяких станах). Людське тіло — модус протяжності, а людська душа — модус мислення. Протяжність і мислення, згідно з вченням Спінози, — це два атрибути однієї субстанції. Проте, Спіноза відносить мислення до всієї природи і тим самим вдається до своєрідного пантеїстичного гілозоїзму (" оживле-ності матерії" ).

Мислення Спіноза розглядає як щось дане природою. Після смерті людини мислення не зникає, а розчиняється у безвиразному мисленні, де індивідуальне зникає, а лишається атрибутивне мислення.

Отже, Спіноза розглядає людину як річ серед речей. Він не долає дуалізм Декарта. Душа і тіло у нього — це різні і рівноправні модуси. Тут дуалізм залишається, але існує в іншому вигляді.

- 56 -

З позицій цієї ж доктрини Спіноза тлумачить і людину як єдність душі та тіла. Людина не розглядається Спінозою як субстанція чи атрибут, вона, на думку філософа, складається з " певних модифікацій атрибутів бога", тобто — " з модусів мислення" (свідомості: понять, ідей тощо) і " з модусів протяжності", тіла, яке утворює предмет і вмістилище свідомості, розуму. Паралелізм двох означених низок модусів знаходить свій вияв, зокрема, в тому, що, за Спінозою, " чим більше речей тіло порівняно з іншими пристосоване сприймати одночасно, тим ліпше порівняно з іншими розум пристосований до сприйняття множини речей водночас". В сфері пізнання Спіноза виокремлює, як основні, три його різновиди, або ступені: а) гадка і уява; б) раціональне пізнання; в) інтуїтивне пізнання. Перший щабель — чуттєве пізнання, яке Спіноза, як раціоналіст, протиставляє ра­ціональному, або ж розумінню в якості нижчої, найменш досконалої, хоч і неодмінної, форми. Будучи пов'язаною з чуттєвими сприйняттями та образами, що завжди " безладні й неясні", ця пізнавальна форма часто-густо призводить до заблуджень є менш адекватною, ніж наступні, обме­жується окремими казусами, не розкриваючи причин і зв'язків, однак містить й моменти істини. Другий рід Спіноза пов'язує з розсудком (гатіо) та розумом (іпіеііесіиз)! вважає власне науковим пізнанням, що знаходить типове вираження передусім в математиці (геометрії) та фізиці, але не редукується до них. Саме в рамках цієї форми пізнання, заснованій на здатності людської душі як модусу атрибуту мислення осягнути все, що випливає з субстанції, уможливлюється досягнення адекватних ідей і істин, спільних для всіх людей, — таких як ідеї якості, кількості, руху, форми тощо. А також — каузальних ланцюжків між відповідними ідеями (а отже, — і речами). Специфіку третього, інтуїтивного ступеня пізнання Спіноза вба­чав у спогляданні речей як таких, що нисходять від бога, тобто — як модусів, основу, сутність чи причину яких становить атрибут божественної субстанції. Можливість такого споглядання забезпечується, за Спіноза, тим, що душа людини є частиною безконечного розуму бога. Тому, коли йдеться про те, що вона щось сприймає, то це означає, що саме бог споглядає відповідну ідею, але не як безконечний, а оскільки він виражається приро­дою людської душі, тобто становить її суть. Міркування про інтуїтивне пізнання пов'язані у Спінози, з одного боку, з містико-пантеїстичними концепціями " внутрішнього світла" як засобу безпосереднього єднання з богом, з іншого ж — з декартівськими аксіомами " ясного і чіткого розуму" як основи всієї будови людського знання. На першому, чуттєвому ступені пізнання відмінність істинного й хибного перебуває ще в досить аморфно­му вигляді, увага часто-густо фокусується на неістотних, випадкових влас­тивостях і зв'язках речей, та й самі ці предмети теж постають, як правило, як випадкові. На другому щаблі — для розсудку та розуму — речі пізна-

- 57 -

ються вже не як випадкові, а як необхідні. Тут Спіноза постає як один з послідовних представників детермінізму і супротивників телеології, ототож­нюючи, щоправда детермінацію з причинністю, випадковість же взагалі трактуючи як суть суб'єктивний епіфеномен. Але лише на третьому, інтуї­тивному щаблі пізнання необхідність речей розкривається насправді — як імманентна необхідність вічного єства бога. Поширюючи механістичне тлу­мачений детермінізм на життєдіяльність людини, Спіноза заперечував сво­боду волі, доводячи необхідний характер всіх дій людини. Свобода в даному разі можлива лише як пізнання необхідності з подаьшим дотри­манням вимог останньої в діяльності та поведінці. Тому пізнання постає тут як звільнення від пристрастей і засіб формування доброчинності, трактова­ної як інтелектуальна любов до вічного й незмінного, тобто до бога, яка є частиною безконечної любові бога до себе самого. Така любов, служіння богу є, за Спінозою, вже сама по собі для людини щастям і вищою свободою. Тому ті, хто у відповідь на найниціше рабство очікують від бога високих нагород і благодіянь, вельми далекі від справжніх розуміння й поваги до доброчинності.

Для пантеїзму Спінози показовою є й ідея безсмертя людської душі та її повернення, після смерті людини, до споконвічної субстанції. Власне релігію Спіноза оцінював невисоко, віднісши її до першого пізнавального щабля, де панують гадка й уява, на відміну від філософії, яка посідає другий і третій щаблі. Саме в компетенцію останньої входить з'ясування відмінностей істинного від хибного, а тому саме вона, за Спінозою, й є автентичним засобом пізнання бога. 4. Філософія Г. Лейбніца.

Спробу подолати дуалізм, вирішити проблему єдності мислення і буття намагався німецький філософ і природодослідник Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716). Ученню Спінози про єдину субстанцію Лейбніц про­тиставляє плюралістичну концепцію - знамениту монадологію. Якщо суб­станція одна і нерухома, - міркує Лейбніц, то з неї не можна вивести все різноманіття, індивідуальність і неповторність реального існування.

Згідно з вченням Лейбніца, Всесвіт складається з нескінченної мно­жини монад (гр. топоз - одиниця), безтілесних простих субстанцій " істинних атомів природи", " елементів речей". Монади неподільні, незнищувані, не­повторні, діяльні.

Лейбніц наголошує, що субстанції-монади є носіями сили та актив­ності і мають духовну природу, оскільки матерія в філософії ХУП ст. вважалась пасивною, не здатною до саморуху. Монади є вічними, вони не виникають і не зникають природнім шляхом, а є породженням неперерв­них " випромінювань Божества". Монади є індивідуально-неповторними і

- 58 -

незалежними одна від одної, не можуть впливати на внутрішнє буття одна одної. Єдність та взаємоузгодженість монад є результатом передбаченої Богом гармонії, яка перетворює кожну монаду у " живе дзеркало Всесвіту". Єдиним відношенням між монадами є гармонія.

Лейбніц розрізняє три види монад, в залежності від їх досконалості: 1) найнижчі, що характеризуються " перцепцією", тобто здатністю чуттєво­го пасивного сприйняття; 2) монади-душі, які можуть мати відчуття та більш-менш яскраві уявлення; 3) монади-духи, які характеризуються най­вищим ступенем досконалості і мають свідомість, " аперцепцію", здатність до міркування та рефлексії. Монади самі по собі не сприймаються у чуттє­вому досвіді, а осягаються лише розумом. Тіла ж, що сприймаються чуттє­во є поєднанням монад з матерією і відрізняються одне від одного тим, з якими монадами поєднується матерія. Тіла неживої природи містять мона-ди-перцепції, живі тіла — монади-душі, а людина — це поєднання матерії з монадами — духами, аперцепцією і рефлексією. Поєднання монад з мате­рією є результатом передбаченої Богом гармонії.

Монади, на думку Лейбніца, не взаємодіють між собою, але завдяки божественній мудрості створюють єдиний світ, якому притаманна гармо­нія. Отже, Лейбніц теж не вирішує проблеми мислення і буття. З позицій науки він переходить на позиції теології. Першим, хто розкрив наявність дисгармонії, був німецький філософ Іммануїл Кант.