3. Філософія Дж. Берклі.. 4. Філософія Д. Юма.

3. Філософія Дж. Берклі.

З критикою філософського вчення Дж. Лока виступив англійський філософ, єпископ Джордж Берклі (1685 — 1753). Він відкидає, визнає помилковою точку зору Дж. Лока про розподіл якостей на первинні і вторинні, вказує на відсутність принципової відмінності між ними.

Дж. Берклі не визнає утворення загальних (абстрактних) понять і взагалі їх заперечує. " Матерії нема... саме поняття матерії з приписуваним їй абсолютним зовнішнім існуванням містить у собі суперечність, а ніщо суперечливе існувати не може". В процесі пізнання, за Дж. Берклі, людина має справу лише з даним предметом, а не предметом взагалі.

Відносно Дж. Берклі існує, зазвичай, хибна думка, що він є су­б'єктивним ідеалістом. Насправді, для нього суб'єктивний ідеалізм — це спосіб довести існування Бога. " Ніщо не може бути більш очевидним, — стверджує Дж. Берклі, — ніж існування Бога". А так як Бог всюдисущий і вічний, то і речі не зникають, перестаючи бути відчуттями людей. Вони такі ж вічні, як і їх сприйняття Богом. " Я більш, ніж інші філософи, дотриму­юсь реальності..., — говорить Дж. Берклі. — Хай не говорять, що я відки­даю існування. Тому я лише установлюю смисл цього слова, наскільки я його розумію".

Дійсно, важко не погодитися з Дж. Берклі, коли він тлумачить ре-

- 61 -

альність як таку, що безпосередньо спостерігається, сприймаєтеся, є " да­ною", бо сприйманість всього того, що оточує особу, надає всьому цьому оточенню статус існування, тобто сприйняття його як здатного бути пізна­ним людиною.

Позиція Дж. Берклі є об'єктивною. З його точки зору відчуття існу­ють лише в дусі і чуттєві враження у людини викликає дух.

Дж. Берклі виявив себе не до кінця послідовним у своїй критиці Дж. Лока. Він заперечував не лише тілесну субстанцію — матерію, але і духовну, в існуванні якої був переконаний.

4. Філософія Д. Юма.

Більш послідовним критиком поглядів Дж. Лока був англійський філо­соф, психолог та історик Девід Юм (1711-1776). Єдино існуючим, на погляд Д. Юма, є враження відчуттів і враження рефлексії. Вірогідним знанням є лише об'єкти математики, все інше не може бути доведено логічно, а тому виводиться з досвіду. Все з досвіду, а розум виступає як щось привхідне. Крейда біла, — міркує Д. Юм, — я це бачу, а що всере­дині — не знаю, що знаходиться поза відчуттям — нам не дано- Питання про походження світів, про будову інтелектуального світу — все це лежить за межами людського розуміння. " Матерія і дух в основі своїй однаково невідомі, — пише Д. Юм, — і ми не можемо визначити, які властивості притаманні тому чи іншому". Ми не можемо довести, існує чИ не існує об'єктивний світ, а тому нам краще керуватися уявленнями про об'єктивне існування предметів і явищ природи. Дійсність —це лише потік уявлень і сприймати її можемо лише на віру. Завдяки уяві ми з'єднуємо в певний порядок враження і це називаємо реальністю.

Д. Юм заперечував можливість пізнання причинних зв'язків та відно­шень. Причина, на його думку, є не що інше, як притаманна душі людини звичка спостерігати одне явище після іншого.

5. Філософія Просвітництва. Однією з провідних думок філософії

XVIIст. була ідея про настання нової ери — царства розуму на Землі. У

XVIIIст. ця думка вилилася в ідею Просвітництва. Просвітники прагнули
усунути недоліки існуючого суспільства, змінити його політику, побут і
звичаї з метою досягнення людством рівності, братерства та свободи,
тобто такого стану, який би відповідав вимогам розуму.

Основна ідея філософії Просвітництва полягала в тому, що людина є природною істотою і всі її здібності та здатності визначаються приро­дою. Всі соціальні протиріччя і конфлікти є результатом незнання природи світу і природи людини. Завдання філософії полягає в тому, щоб адекват­но пізнати їх, створити відповідне законодавство і шляхом просвітництва впровадити його в життя. На цій основі в філософії Просвітництва форму-

ються два основні напрямки — деїстичний та матеріал/стично-атеї­стичний.

Одним з перших філософів-просвітителів деїстичного напрямку був французький філософ Шарль Луї де Монтеск'є (1689-1755), який робить спробу пояснити виникнення і розвиток суспільства як природно зумовле­ний процес, відмежовуючись від будь-яких релігійно-схоластичних побу­дов. Він стверджував, що природне середовище має значний вплив на розвиток суспільства, започаткувавши напрямок " географічного детермініз­му" (більш детально — в розділі " Основи соціальної філософії" ).

Ще одну концепцію деїстичної філософії розробив фр. філософ і письменник Вольтер (1694-1778). Головне завдання своєї філософії він вбачав у розвінчуванні релігійної догматики, що заважає людям будувати щасливе життя, культивуючи неуцтво, неосвіченість, фанатизм, брехню, оману. Християнська релігія, на його думку, — це сітка, якою шахраї протягом багатьох віків обплутують дурнів. Всю історію релігії і церкви Вольтер подає як ланцюг шахрайств, злочинів, пограбувань та вбивств, а джерело цього вбачає у самій сутності офіційної релігії і церкви, як осно­ви старих феодальних порядків. Проте релігію він розглядав також і як засіб мирного вирішення суспільних протиріч, як засіб стримувати бідняків від зазіхань на власність багатих та запобігати свавіллю " сильних світу цього". " Коли б Бога не існувало, його слід було б вигадати" — це максима Вольтера, якою він прагне довести, що в інтересах людства, щоб Бог існував і карав би те, чого не в змозі подолати правосуддя.

Вольтер відкидає ідею божественного промислу і наголошує, що історію творять самі люди на основі своїх поглядів, гадок, пристрастей, які виникають із життєвого досвіду і оволодівають свідомістю великих мас людей. Ці погляди великих мас людей він поділяє на істинні та хибні. Істинні ведуть до щасливого суспільного життя, забезпечують можливість матеріального добробуту, свободи та соціальної справедливості, хибні ж ведуть до біди та нещастя. Вольтер був переконаний у неминучості вста­новлення Царства Розуму, де буде ліквідоване соціальне зло і створені всі умови для щасливого життя людей. При цьому він наголошував, що сво­бода, соціальна справедливість, висока духовна культура можуть стати надбанням усіх без винятку народів, у яких би географічно-кліматичних умовах вони не проживали. Суспільно-політичним ідеалом Вольтера була аристократична монархія на чолі з філософськи освіченим монархом.

Видатним представником деїстичного напрямку Просвітництва був також фр. мислитель Жан-Жак Руссо (1712-1778). Центральною пробле­мою його філософії була проблема нерівності між людьми та шляхів її подолання. Саме у сфері соціальної нерівності він вбачав джерело всіх бід

 

- 62

- 63 -

та соціальних конфліктів. На відміну від Вольтера, який вважав нерівність вічною характеристикою людського буття, Руссо наголошує, що нерівність між людьми виникає на певному історичному етапі розвитку людства і укорінена вона у майнових відносинах. Майнова нерівність, поділ на бага­тих і бідних, на його думку, є першим щаблем нерівності. Другий щабель нерівності він пов'язує з виникненням держави. На певному етапі суспіль­ного розвитку багаті і бідні укладають договір, який призводить до вста­новлення державної влади, яка мала б бути гарантом справедливості і миру. Нерівність між багатими і бідними тим самим піднімається на новий щабель, перетворюючись у нерівність між пануючими та підлеглими. Третій щабель нерівності є результатом перетворення законної влади на деспо­тизм. Цей щабель нерівності створює, між тим, і нову рівність: щодо деспота всі люди стають рівними у своєму безправ'ї. Природнім станом людського буття Руссо вважав такий, коли людина є вільною, незалеж­ною від інших людей. Втрату цього природного стану він пов'язує з по­явою приватної власності. Руссо підкреслює, що людина, яка відгородила певну ділянку землі і оголосила: " це моє! ", знайшовши достатньо людей, які їй повірили, і була дійсним засновником громадянського суспільства. Скільки злочинів, вбивств, воєн уникло б людство, коли б хтось зруйнував загорожу і попередив, що людство загине, якщо забуде, що плоди землі належать усім, а земля — нікому. Проте цього не сталося, і прямим на­слідком приватної власності є ворожнеча між людьми, ліквідація рівності і втрата свободи. Таке суспільство має бути ліквідоване, а натомість збудо­ване нове на засадах нового суспільного договору, згідно якому сувере­ном, єдиним правителем суспільства буде об'єднаний народ.

Матеріалістично-атеїстичний напрямок філософії Просвітництва пред­ставлений такими мислителями, як У7аметр/(1709-1751), ДеніДідро (1713-1784), Поль Гольбах (1723-1789), Ге/7ь6ек«ї(1715-1771). Особливе місце в системі поглядів просвітителів-матеріалістів посідає творчість /7. Гольба-ха. Його головна праця " Система природи, або про закони світу фізично­го та світу духовного" (1770) була своєрідним колективним кредо фран­цузького матеріалізму ХУІІІ ст., де подані головні принципи, методологічні засади та висновки матеріалістичного осмислення дійсності. Гольбах близько підходить до осмислення основного питання філософії як питання про відношення духу до природи, свідомості до матерії. Він також конкретизує вчення про субстанцію, наголошуючи, що єдиною субстанцією може бути тільки матерія — вічна, безкінечна, самопричинна. У Гольбаха ми зустрі­чаємо одне з перших визначень матерії: матерія — це те, що діючи на органи чуття людини, викликає відчуття. Він наголошує також і на єдності матерії та руху. Він вважає рух способом існування матерії, який не зво­диться тільки до механічного переміщення, а включає також фізико-хімічні

- 64 -                  \

та біологічні зміни. Основною характеристикою закономірностей природи Гольбах вважав детермінізм, який зводив до причинно-наслідкових взає­мозв'язків. В природі, за Гольбахом, усі зміни підпорядковані лише необ­хідності, випадковості ж я природі об'єктивно не існує. Ми називаємо випадковими ті явища, наголошує він, причини яких нам невідомі. Людина також, будучи частиною природи, підпорядкована цим універсальним не­обхідним закономірностям. Вона вважає себе свободною, бо не помічає істинного мотиву, що спонукає її до дії. Щоб бути щасливою, вона має пізнати свою природу і діяти у відповідності з нею. Незнання ж своєї природи і природи світу веде до рабства і нещастя.

Отже, за Гольбахом, єдино можливим шляхом до щастя є пізнання природи світу та природи людини, створення законодавства, яке б врахо­вувало прагнення людини до самозбереження як прояв універсального закону інерції і засновувалося б на органічній єдності та узгодженні осо-бистісних та суспільних інтересів людей. Це, на його думку, єдиний шлях утвердження в суспільстві принципів Розуму та Справедливості. Але як можна досягти цього?

Відповісти на це питання спробував Гельвецій. Людину він, як і інші філософи-просвітителі, розглядав як частину природи, проте гадав, що суттєві її характеристики неможливо пояснити тільки природною організа­цією. При народженні, на його думку, між людьми не існує ніяких відмінно­стей, наступна ж величезна нерівність є результатом відмінностей у вихо­ванні.

Вихідною характеристикою природи людини Гельвецій вважав " фізич­ну чуттєвість", завдяки якій людина є чутливою до болю та до насолоди і, відповідно, має почуття любові до насолоди та відрази до болю і страж­дання. З цих двох почуттів (любові та відрази), які завжди притаманні душі людини, у неї формується любов до себе. Ця любов до себе, за Гель-вецієм, є вихідним, первинним мотивом усіх людських дій і може перетво­рюватись як у найвищі чесноти, так і у найниціші вади. Гельвецій, як і Гольбах, вважав, що єдиний шлях до доброчинного і справедливого сус­пільства — це узгодження засобами розумного законодавства особистих та суспільних інтересів. Необхідно, щоб служіння суспільству стало вищим особистісним інтересом і пануючою пристрастю кожної людини. Добро­чесна людина, наголошує Гельвецій, — це не та, яка жертвує своїми звичками та найсильнішими пристрастями задля суспільного інтересу (така людина просто неможлива), а та, чия сильна пристрасть до такої міри узгоджується з суспільним інтересом, що людина завжди змушена бути добродійною. Гельвецій вважав, що все це цілком можливо реалізувати в сучасному йому суспільстві шляхом втілення у дійсність розумного законо­давства, просвітництва та відповідного виховання.

- 65 -

Як висновок можна виділити такі характерні риби та проблеми філо­софії Просвітництва: 1) переважно матеріалістична тенденція у вирішенні питання про відношення духу до природи, свідомості до матерії; 2) розу­міння людини як частини природи, всі здібності та здатності якої обумов­лені переважно природними закономірностями; 3) детермінізм та фаталізм, заперечення свободи, яка пов'язується з пізнанням та усвідомленням при­чинності: ми називаємо свободою ті дії, причини та мотиви яких не усві­домлюємо; 4) ідеалістична тенденція в розумінні суспільного життя, основ­не значення при вирішенні проблем розвитку суспільства надається ідеям, поглядам, гадкам; 5) віра у суспільний прогрес як прогрес розуму, що через пізнання природи та створення відповідного законодавства веде до утвердження Царства Розуму і Справедливості; 6) шлях людини до щастя та прогресу пролягає через пізнання природи світу і природи людини; 7) пізнавальний оптимізм: людина може пізнати все, якщо органічно поєднає переваги емпіричної та раціоналістичної методології; 8} критика релігії та церкви, як культивуючих неуцтво, неосвіченість, забобони та фанатизм і перешкоджаючих утвердженню Царства Розуму і Справедливості.

⇐ Предыдущая12131415161718192021Следующая ⇒

Поделиться:

Воспользуйтесь поиском по сайту: