3. "Критика практичного розуму" — основні ідеї.

3. " Критика практичного розуму" — основні ідеї.

В практичній, морально-етичній сфері розум виконує творчу функ­цію, діє вільно. Це " практичний розум" (інтуїція), рушійною силою якого є воля. Кант розглядає Божественну волю основою творення. А так як воля містить у собі завжди елементи ірраціональні, то світ, створений Богом, не може бути до кінця пізнаний розумом. Це сфера панування " вільної причинності", що охоплює " трансцендентне", те, що існує поза свідомістю, недоступне і непізнаване. Йдеться про душу, Бога, безсмертя. Ці ідеї, за Кантом, " ніколи не можуть бути дані в досвіді і їх положення не можна ні підтвердити, ні спростувати", але вони цілком осягаються внутрішнім спогляданням і реалізуються " практичним розумом", що розкриває розмаїття людських морально-етичних цінностей: безсмертя, свобода, душа, Бог тощо. Звідси випливає основна думка гносеології Канта: розум людини обмеже­ний у своїх пізнавальних можливостях тому, що Бог творить не за розу­мом, а за волею. Кант вводить поняття " речі в собГ для позначення реальності, яка до пізнання не має ніякого відношення.

Заслугою Канта є те, що він відділив питання " теоретичного розу­му" — питання про існування Бога, душі, безсмертя — від питань " прак­тичного розуму", показав, що " практичний розум" ширший, ніж " розум теоретичний" і незалежний від нього.

Здатність людини чинити морально, тобто виконувати свій обов'язок без усякого примусу, говорить про реальність свободи. Закони моралі, за Кантом, походять від єдиного верховного принципу — категоричного імперативу (лат. ітрегат. іуиз — владний), який є загальним правилом, нормою поведінки. Згідно з принципами Канта, треба ставитися до інших так, як би ти бажав, щоб вони ставились щодо тебе. Людина повинна відповідати за себе так, як би відповідала за все людство. Людина робить саму себе людиною тим, що поважає у собі людину і поважає людину в іншій. Згідно з Кантом, поведінка людини буде добродійною, якщо метою її є власна моральна досконалість і щастя інших. Ми не тому моральні, що віримо в Бога, а тому віримо в Бога, що моральні. Хоча ідеї Бога і безсмертя душі теоретично не доведені, вони мають практичну значущість, бо людина потребує підтримки свого вибору на користь моральної пове­дінки. Тому безглуздо говорити про обов'язки людини перед Богом.

Кант не поділяв думку Ж. -Ж. Руссо " назад до природи", говорячи, що люди ніколи не знайдуть таку природу, яку б вони бажали бачити, а лише таку, якою вона стала під впливом цивілізації. Цивілізація навчила

- 76 -

людину поводитися зі своїми бажаннями і потребами. Повернення назад, до якогось ідилічного природного стану неможливе.

4. " Критика здатності судження" — основні ідеї.

" На що я можу сподіватись? " — таке питання знаходить свою відповідь, на думку Канта, у його " Критиці здатності судження. Необхідність по­єднання царства причинності (" чистий розум" ) і царства свободи (" прак­тичний розум" ) як єдність пізнавальної і цілепокладаючої діяльності завдя­ки принципу цілевідповідності розв'язується Кантом в " естетиці" за допо­могою поняття смаку, поняття генія — завдяки переосмисленню значення творчості. Саме у творчості утверджуються ті цілісності, які людина потім сприймає як самостійно існуючі — починаючи зі світу як цілого і завершу­ючи окремими речами як субстанціями.

В праці " Антропологія з прагматичної точки зору" Кант розкриває суть своїх поглядів на людину. Він показує, що над усіма істотами людину підносить наявність самосвідомості та здатність творити культуру. Культу­ра, з одного боку, стримує чисто тваринні потяги та бажання, а з другого — стимулює чисто людські насолоди через свободну діяльність і творчість. Кант наголошує, що творча діяльність — це найкращий спосіб насолоджу­ватись життям. Чим більше ти здійснив — тим більше ти жив. Єдиний спосіб бути задоволеним долею — це наповнити життя творчою діяльні­стю, реалізуючи свою свободу.

Модуль 11. Німецька класична філософія. Розвиток.

1. Філософія Й. -Г. Фіхте.

Й. Г. Фіхте (1762-1814). На відміну від І. Канта, він не був кабінет­ним мислителем. Фіхте був не лише мислителем-теоретиком, але й палким трибуном, політичним оратором, відстоював незалежність вітчизни.

Фіхте вирішує нерозв'язану Кантом проблему. В роботі " Основи за­гального науковчення" Фіхте, вслід за Кантом, вважав, що всі людські знання створюють систему. В системі багато наук і кожна конкретна наука також повинна мати свою власну систему. Але необхідна наука, яка б обґрунтувала всі науки. Такою наукою повинна бути філософія — вчення про науку.

Ідеалізм Фіхте — суб'єктивний. Свідомість, за Фіхте, творить не лише себе, але й увесь світ безсвідомою силою уявлення.

Згідно з кантівською критичною філософією, Фіхте починає зі свідо­мості і виводить з неї увесь світ. Тому і кантівська " річ у собі" у Фіхте постає як думка. Фіхте казав, що ми не можемо мислити світ, який не діє на нас. З активного діяльного ставлення свідомості до світу він виводить принцип єдності протилежностей (співвідношення " Я" і " не-Я" ) та інші категорії діалектики.

- 77 -

За Фіхте, формулою науковчення є:

" Я є " Я" (перше основоположення);

" Я є " не-Я" (друге основоположення);

" Я є " Я" і " не-Я" (третє основоположення).

В центрі уваги у Фіхте постає індивідуальне " Я" окремої людини, її вільна діяльність. " Абсолютне " Я" (самосвідомість людства) постає твор­цем усього, основою буття. Всяка реальність, згідно з Фіхте, є продуктом діяльності " Я", індивідуального " Я" і абсолютного " Я". " Я" існує для діяльності і тільки вона визначає цінність " Я".

Завдання науковчення полягає в тому, щоб показати, як і чому діяльність приймає форму предмета. В одному " Я" співіснують " Я є " Я" і " не-Я", тобто індивідуальне " Я" і " абсолютне Я". Це єдність протилежнос­тей. За Фіхте, " Я" визначається через " не-Я", " не-Я" визначається через " Я". Процес пізнання починає розглядатися як процес творення предметів пізнання, чуттєва наочність як створення природи. Ми діємо, а потім пізнаємо. В створеному " Я" ми осягаємо свою власну сутність. Діючи, ми опредме-чуємо сутність (опредмечення — це перетворення і перехід людських діяльних сил і здібностей із форми руху в форму предмета), а шляхом розпредме-чення (перетворення предметно-втілених форм культури в діяльні здібності суб'єкта) осягаємо сутність. Це ступені розвитку пізнання. Тут уже є діалек­тика. Суперечності виступають як форми руху. Ця діалектика розглядається як метод філософського пізнання.

Фіхте долає межу між кантівськими світами " природної" та " вільної" причинності, покладаючись на обмеження світу " природної" причинності, де суб'єктивність (" Я" ) отримує статус єдиної реальності. Буття як об'єкт пізнання набуває вигляду знання буття в свідомості, тобто буття і мислення ототожнюються, а закони мислення проголошуються єдино можливими законами предметного світу.

⇐ Предыдущая15161718192021222324Следующая ⇒

Поделиться:

Воспользуйтесь поиском по сайту: