Модуль 12. Сучасна філософія. Критика гегелівської філософіТ. 1. Філософія Л. Фейєрбаха. Філософський персоналізм.

Людвіг Андреас Фейєрбах (1804-1872) замолоду був учнем Гегеля, Ал* згодом став поступово відходити від гегелівської філософії, що й привело його до остаточного розриву з ідеалізмом.

З точки зору Л. Фейєрбаха, предметом філософії повинен бути не дух, що протиставляється природі, і не природа, що протиставляється духу, я людина — в єдності своєї тілесної і духовної сутності. Людина за своєю природою єдина, в ній нема нічого надприродного, вона природна істота і її мислення теж природне.

- 83 -

Якщо Гегель відривав розум, мислення від природи, від його чуттє­вої діяльності і потреб, то нова філософія або " філософія майбутнього", як називав своє вчення Л. Фейєрбах, виходила з того, що реальним су­б'єктом розуму є лише людина. На противагу механічному матеріалізму Л. Фейєрбах створює нову форму матеріалістичної філософії — матері­алізм антропологічний, що орієнтується не просто на природу, а природну людину. " Нова філософія перетворює людину, — писав Л. Фейєрбах, — включаючи в природу як базис людини, в єдиний універсальний і вищий

предмет філософії".

Людина, за Фейєрбахом, від природи наділена розумом і залежить від неї. Вона невіддільна від природи, оскільки є її вищим проявом. Ця єдність не є історичною, а є вічною. Тому ні історична епоха, ні тип суспільних відносин, ні класова приналежність людини, з точки зору ант­ропологічного матеріалізму, значення не мають. Люди між собою пов'язані

лише природними стосунками.

Людина за своєю природою егоїстична істота і найголовнішою ос­новою її егоїзму є прагнення до щастя, яке полягає у володінні предмета­ми своїх потреб.

Отже, у Фейєрбаха людина — це власник. Прагнення володіти предметами робить людину залежною від них, як і тих, які будуть звертатися до Бога заради задоволення своїх потреб. Почуття залеж­ності і є найглибшою основою релігії. Шлях подолання релігії Фейєр­бах вбачав у переборенні почуття залежності від зовнішніх природних і

соціальних сил.

Відносини людини і природи у Фейєрбаха опосередковується став­ленням людини до людини. Свій творчий діалектичний пошук Л. Фейєрбах націлює на виявлення всієї складності і суперечностей в сфері міжлюдсь-кого спілкування, в якій людина реалізує свою родову сутність — розум,

почуття, волю.

Фейєрбах пропонує нову релігію, що обожнює людину, яка грун­тується на ідеї і почутті загальної любові. Любов чоловіка до жінки навчи­ла людину любити людину. Любов і релігія у Фейєрбаха виступають осно­вою моральності.

Філософія майбутнього — це антропологія. Людині потрібно повер­нути людську сутність, повернути людину до людини.

В цілому антропологічний матеріалізм не міг вивести Л. Фейєрбаха і
його послідовників за межі пасивно-споглядального ставлення до світу. З
критикою антропологічного матеріалізму Л. Фейєрбаха за його абстракт­
ний, позачасовий підхід в розумінні людини виступили К. Маркс і Ф. Ен­
гельс.                                                              V
До послідовників песоналістичної філософії Фейєрбаха можна віднести

- 84 -

•аких філософів, як М. Бердяєв, Л. Шестов, М. Бубер, які на відміну від Іейєрбаха були переконаними релігійними філософами.

Власну філософську систему Бердяєв прагне розбудовувати не з одного принципу, за зразком класичних, моністично-раціональних побу­дов, а як засновану на кількох інтуїціях, визначальними серед яких є Ідея свободи як фундамент всієї онтології Бердяєва; ідея творчості й об єкти-вації; ідея особистості як засада його філософської антропологи, соціаль­ної філософії й етики; ідея " метафізичного", есхатологічного сенсу Історії. Дуальність двох низок основ, на яких ґрунтуються означені вище авто­номні смислові блоки, з одного боку - свобода, суб'єкт, дух, бог; з іншого - необхідність, об'єкт, матерія, світ, - насправді виявляється, по суті, позірною. Адже, на відміну від Канта ноуменом у Бердяєва виявляєть­ся сам суб'єкт (особистість), саме і тільки в ньому міститься, гадав філо­соф, заснована в його свободі (що є вже безосновною, безначальною, найглибиннішою засадою самого буття як такого) неосяжна внутрішня глибина, непізнавана безодня" ... ground" (термін, перейнятий Бердяєвим у Я Бьоме) Свобода, за Бердяєвим, укорінена не в бутті, а в ніщо, вона безосновна і нічим не детермінована, перебуває поза відношеннями кау­зальності без яких немислиме і яким підпорядковане буття. Свобода, отже, постає як начало, а дух, тобто вільна за самим своїм єством особистість -як суб'єкт буття. Відповідно й світ виступає як наслідок взаємодії двох інтенцій людського духу - інтериоризації й екстериоризацм. Завдяки першій, яка означає спрямованість духу на самого себе, " до світу справді сущого, до царства свободи", здійснюється самозаглиблення духу; через другу -рух " до поневолюючого світу об'єктності, до царства необхідності; до породження світу об'єктів, або, іншими словами - об'єктивації. Остання тлумачиться Бердяєвим як втрата свободи, її падіння в необхідність через розмаїті вияви в поцейбічному, грішному світі в формі мертвих предметів, відчужених від вільного суб'єкта і приречених на пасивність, страждання, рабство й зло. Лише через низку творчих актів суб'єкт спроможний увібра­ти цей світ в себе, в своє внутрішнє, відкрите для свободи, буття й тим самим перетворити його. Реалізуючи такий підхід, Бердяєв розбудовує своє вчення про антроподіцею - виправдання людини творчістю. Не ви­падково, саме в своїй праці " Смьісл творчества" (М., 1916) Бердяєв вбачав перше вираження самостійності власної філософії. Розглядаючи Історію як процес і результат дій суб'єкта, Бердяєв бачив її сенс у звільненні в, д об'єктивації. Оскільки ж вона нерозривно пов'язана з атрибутивними ха­рактеристиками історичного процесу, остільки досягнення цього сенсу мож­ливе, за Бердяєвим, тільки через кінець історії й переходом у світ вільного духу, ототожнюваний філософом з царством божим. Цей метаїсторичнии перехід перебуває поза історичним часом, здійснюється в особливому ес-

- 85 -

хатологічному вимірі через акти творчості, які й є уособленням сенсу історії як дискретного творчого процесу історичного поступу. Бердяєв відкидає як властиве класичній філософії розуміння прогресу як глобального, лінійно­го й неухильного поступального руху суспільства як єдиного історичного суб'єкта, так і доктрину божественного провидіння ходу історії — бог, за Бердяєвим, являє себе світові, але не керує ним. Піддаючи критиці буржу­азне суспільство як антигуманне, а " старе" християнство як знаряддя експ­луатації, Бердяєв, втім, зміни на краще пов'язує не з перетворенням існую­чого ладу, а з містичним народженням бога в людині і людини — в богові у світі четвертого виміру — " Нового середньовіччя", що настане після " кінця світу" (" Новое средневековье" (1924); " Я й мир обьектов" (1934); " Философия свободного духа" (1927); " Опьіт зсхатологической метафизи-ки. Творчество й объективация" (1947). Чільне місце у вченні Бердяєва про людину і суспільство посідає протистояння особистості та об'єктивації. Трактуючи особистість не в якості соціального типу людини чи емпірично фіксованої особи, а як своєрідне екзистенційне ядро людини, осереддя її душевних і, особливо, духовних здатностей, уможливлюючих свободу і творчість, Бердяєв вважав, що об'єктивація робить знеособлюючий вплив на людину. Подолання ж цього впливу, не означаючи аж ніяк індивідуа­лізму, оскільки особистість за самим єством характеризується єдністю з іншими, суспільство ж є частиною особистості, потребує, за Бердяєвим, послідовної пріоритетності особистісного щодо будь-яких виявів і форм безособового. Бердяєв розрізняв примусову соціальність, представлену породженими об'єктивацією соціальними інститутами (церквою, націями, ласами тощо) і соціальність вільно сповідувану особистістю, яку він нази­ває " соборністю" (термін запроваджений Хомяковим). З 1922, коли Бер­дяєв у складі великої групи російських інтелігентів було вислано, він живе за кордоном — в Берліні (до 1924) та Парижі; був знайомий з О. Шпенг-лером, М. Шелером, Г. фон Кайзерлінгом; співробітничав з Ж. Марітеном, Е. Муньє, Г. Марселем, низкою філософів і діячів культури з російської еміграції. Аналізу його життя і творчості, яка здійснила значний вплив на чимало напрямків філософії XX ст. (екзистенціалізм, персоналізм, " нові ліві" тощо) вже присвячено чисельні публікації.