3. Філософія А. Шопенгауера. Філософія життя.

Критику Регеля за абсолютизацію розуму Шопенгауер здійснює у

своєму вченні про Світову Волю — у праці " Світ як воля і уявлення". Песимістична філософія теж має своїм засновником Шопенгауера.

Шопенгауер вже не репрезентує класичну німецьку філософію, а є представником " посткласичної", передуючої некласичній, постмодерністській філософії. За характеристикою Ніцше філософія Шопенгауера є виражен­ням епохи занепаду і кризи, що прийшла на зміну епосі піднесення і гармонії, схопленій в думці класичною німецькою філософією. Шопенгау-*р є проте, не тільки й не стільки одним з " вузлів" лінії історико-філо-юфської спадкоємності, що йде від Канта через Фіхте, Шелінга й Гегеля до Фейєрбаха й Маркса, скільки самобутнім мислителем, що повернувся до кантівських засад філософування і переосмислив їх у напрямі, відмінно­му від окресленого представниками німецької класичної філософії, пере­орієнтувавши філософію зі з'ясування пізнавальних здатностей і можливо­стей людини і суспільства і кругосвітньої подорожі на осягнення Універсу-му як самореалізації світової волі. Попри всю самобутність Шопенгауер є водночас прямим чи непрямим продовженням низки як вельми (брахманізм, Анаксімандр, Емпедокл, Платон) чи менш (Я. Беме) давніх, так і досить пізніх (Кант, романтичний інтуїтивізм Ф. Шлегеля, Новаліса, розвідки про природу і вияви волі Шелінга й Фіхте) філософських традицій, що інтегру­ються в органічно цілісне й якісно нове філософське вчення. Однак визна­чальну, конститутивну роль в розбудові означеної системи відіграло твор-че осмислення й використання Шопенгауера ідей філософії брахманізму, Платона і Канта. Ш. повертається до кантівського протиставлення явища і " речі самої по собі" і його вчення про те, що світ лише " уявлення", тобто образ, створений людською свідомістю. Резонансним щодо

Кантового зміщення акценту уваги з питань теоретичної філософії на філософію практичну (моралі) є й вчення Шопенгауера про волю як глиби­ну, суть дійсності. Однак ці та інші ідеї Канта, та його безпосередніх спадкоємців, Шопенгауер переосмислює і реалізує, виходячи з засад і потреб вже зовсім іншої, посткласичної парадигми філософствування — Не для обґрунтування й розбудови системи світорозуміння за якою діяльність І світового начала й благо людини зрештою збігаються в процесі усвідомле-і його чи ні (сумісного) здійснення людьми певного напередзаданого, раціо­нально осяжного плану. А, навпаки, — для виявлення як щонайглибшого первинного могутнього творчого рушія і водночас справжньої аутентичної реальності безсуб'єктної трансцендентної світової Волі, щодо якої воля губ'єктна (трансцендентальна) є похідною, вторинним витвором, дерива­том. Ця трансцедентна воля, йменована подекуди Шопенгауером " волею до життя", в якості творчого світового принципу несвідома й позбавлена будь-якої розумної, конструктивної мети, навпаки, вона постає як деструк­тивне, зле й саморуйнівне прагнення, вразливе, безпідставне й непричин-

- 93 -

не, агресивне, ірраціональне й ненаситне стихійне споконвічне начало, машкарою, " майєю" якою є світ як уявлення і водночас —світ уявлень (" світ речей" Платона). У цьому світі безсуб'єктна Воля прозирає в пере­твореній формі, в закодованому, символічному вираженні. Тому, наголо­шує Шопенгауер, її аутентичне осягнення засобами дискурсивного, суто інструментального за своєю природою мислення в принципі неможливе. Таке осягнення світової Волі як " речі в собі", як трансцендентної здійснен­ня, за Шопенгауером, лише шляхом глибинного інтуїтивного прозріння, та й то лише завдяки тому, що вона сама є своїм власним провісником. При цьому, як вважав філософ, за своєю сутністю вона таким же чином вияв­ляється в кожній сліпо діючий силі природи, як і в продуманих діях люди­ни, істотна різниця між тим й іншим полягає в даному разі лише в ступені вияву, що й сприяє осягненню цієї Волі людиною.

Внаслідок того, що трансцендентна, безсуб'єктна Воля перебуває в стані постійного протиборства з самою собою, є внутрішньо роздвоєною, суперечливою, означена самореалізація, одного боку, постає як висхідна, прогресуюча, з іншого ж — має споконвічне трагічний характер. Відповід­но до такого підходу і вчення Шопенгауера постає як філософія світової скорботи, щоправда, не на кшталт фаталістично-журливої констатації тра­гізму самої людської природи Ф. М. Достоєвським чи С. Кіркегором, а як своєрідна протоформа екзистенційного героїчного стоїцизму Хайдегера, Камю чи Сартра, абсолютна і активна позиція світо- і життєзаперечення, суть якої Шопенгауер прагнув визначити з допомогою ним же запровадже­ного поняття " несимізм", виражаючого негативне ставлення до життя в якому панують безглуздя, втрати, страждання і зло, щастя і повнота само­виявлення залишаються недосяжними.

Єдиним шляхом прориву за межі як нелюдського світу природи й нелюдяного, відчуженого від особистості світу суспільства, навіюючого індивіду відчуття самовтрати, вимушенності існуваня, затиснутості та де-формованості життєвих бажань і прагнень, так і замкнутого на себе, а отже егоїстичного, злого кола індивідуального життя Ш. вважав звернення до відкритої як всьому світові людей так і кожній людині зокрема людяності. Остання, гадав він, знаходить свій вияв у моральних почуттях, передусім таких, як почуття вини, співчуття, співстраждання (тлумачене Шопенгауером як досвід всезагальної любові), спрямованості людини на " релігійну пове­дінку без віри в божество" (Віндельбанд) на звільнення від речових залеж­ностей.

Саме людина, постаючи як центральний член координації світу, в ній же самій розщепленого на волю й уявлення, є, за Шопенгауером, ключем до розуміння контрастів духовного й матеріального, неповторного і спільного, свободи і зумовленості, сенсу і безглуздя, трагізму і сподівання тощо. А

- 94 -

також — підведення смислової основи під ці контрасти, привнесення у їх світ людяності, як чогось такого, що не тільки передбачається, а виклю­чається взагалі самою структурою цього світу, — через досягнення й реалізацію моральної свободи як принципово іншого, ніж природний по­рядок буття (протилежний, з іншого боку, і сваволі). Але спромогтися на це людина може аж ніяк не в ролі чистого суб'єкта пізнання, а й тільки через свої пізнавальні здатності. А передусім — через глибоку співпри­четність до страждань світу, гостре відчуття власної провини за них, завдя­ки яким людині зсередини відкривається просвітлена осмисленість цілого, споконвічна, первина всеєдність.

Подібне тлумачення кардинально відрізняє Шлпенгауера від пред­ставників класичної німецької філософії, дає йому змогу індивідуалізувати зв'язок людини з світовим началом, яке стає духновенним завдяки їй. Однак про непередвизначеність змісту подій з боку потенційно духовного начала, що сягає реальності в якості духовного саме через людину, мож-ив, за Шопенгауером, лише в тому розумінні, що життя в сіті має спокуту-ючий, особистий сенс. Але аж ніяк — у тому, що ці події спрямовані на досягнення якогось вищого стану цього світу, який, на думку Шопенгауе­ ра, залишається незмінним в своїх негативних рисах. З іншого боку, здійснення окремою людиною свого покликання через залучення до первин­ної єдності і одухновення її відбувається в точці екстремуму страждань осо­бистості, зламу " волі до життя", що постає водночас, як гадав Шопенгауер, як звільнення від цієї сліпої і злої сили, єдине сподівання і вище благо.