3. Філософія 19 — початку 20 століття.

Після Г. Сковороди з новою силою зазвучала філософія українсько­го духу й у творчості Великого Українця, Генія і Пророка Т. Г. Шевченка (1814-1861).

Ця філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, така, що ґрунтувалась на національній ідеї українського народу, його менталь­ності. У цій філософії — відображення щирої і беззахисної у своїй відкри­тості душі мислителя, розвитку відтвореного розуму, інтелекту, що просте­жує життя людське у всеосяжності: і в конкретній долі сестри-кріпачки, і в Історичній долі цілих народів. Філософія тому й є мудрістю, що вона Ідатна творити світоглядне диво: особистий, внутрішньо-мистецький світ Тараса Шевченка, переплавлений в литво філософських узагальнень, по­став у таких образах, в яких сам народ упізнавав свою душу, прочитав свою історію, зазирнув у своє майбутнє.

Філософія Т. Шевченка виростає насамперед з конкретно-узагальне­ного ставлення до любові, надії і віри.

Саме з любові до України виникає шевченківська філософія пробуд­ження людської гідності, смутку-жалю знівеченого життя, сили протесту і бунтарства. Улюблений герой Шевченкових поезій і картин — лицар на­родний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонцем рідного краю, носієм народної правди і честі. Гнів мислителя спрямований передусім проти різних утискувачів, зайд і доморощених.

Філософський подвиг Т. Шевченка, вся вибухова сила його творчості полягає в тому, що він зумів серед мертвої тиші, яка покірливо мовчала Іадухою страху, ненависті, підозри, загальної заціпенілості, посіяти надію.

Життя цієї надії починається з оспівування свободи. Шевченко пока-Іує, що нездоланність людського духу виявляється і в тому, що безстраш­них співців свободи народжують найпохмуріші часи, бунтівний голос по-[зивджених соціальних низів. Вінець Шевченкової творчості — це спів Любові, уславлення свободи, цієї першої й неодмінної передумови людсь-ого поступу, добробуту й щастя. До найволелюбніших книг усіх часів належить " Кобзар", він наскрізь просякнутий прагненням свободи, перед­чуттям її неминучості.

Шевченківська творчість пронизана вірою в незнищенність людини, вірою в те, що людина ніколи не змириться з безправ'ям, рабство ніколи не визнає за норму існування.

Філософський характер творчості Т. Шевченка відображає її на­родність, коли кожне явище життя розглядається мовби очима народу, з позицій народу, кожна подія минувшини чи сьогодення вимірюється мірою

- 123 -

І

народної моралі, чистотою й цнотливістю душі трудової людини. Завдяки народності виявляє себе оригінальність шевченківського бачення світу, інтен­сивність його світосприймання.

Для філософії Т. Шевченка характерне нове, мистецько-поетичне розуміння співвідношення стихійного і закономірного. Так, поезія Т. Шев­ченка багато в чому зобов'язана фольклорній стихії, в якій синтезувались в єдине ціле безпосередні враження життя і символіка народної пісні, буйна уява народної міфології і надбання світової культури, скарби знань, що відкрились художникові-професіоналові.

Шевченкова філософія багата емоційною наснагою образів, широ­тою і діяльністю асоціативного мислення. В ній крізь людський біль, крізь індивідуальне раз у раз проступає вселюдське: біблійна далеч історії тут мудро перегукується із сьогоденням, досвід минувшини — із сучасним життям і прагненням народів світу. У цьому розумінні філософія Т. Шев­ченка невичерпна. Нові, прийдешні покоління знаходитимуть у ній синтез народного і вселюдського досвіду, як ми знаходимо його в книгах древніх, чий вік вимірюється тисячоліттями.

Значний вплив на розвиток філософії в Україні мала творчість украї­нського вченого зі світовим ім'ям, визнаного фахівця в галузі загального мовознавства, фонетики, граматики, семантики, етимології, діалектології, теорії словесності, фольклору, етнографії О. П. Потебні (1835-1891).

О. Потебня першим із українських філософів дав глибокий і все­бічний аналіз проблеми взаємозв'язку мови і мислення. Він показав, що мислення формується за допомогою мови, на її основі, розкрив зв'язок мови не тільки з мисленням, а й з психікою в цілому. Характерною особ­ливістю дослідницької практики Потебні є історичний підхід до досліджен­ня питань співвідношення мови і мислення.

Творчо опрацювавши деякі ідеї німецьких вчених В. Гумбольта і Ґ. Штейнталя, Потебня став засновником " психологічного напрямку" у вітчиз няному мовознавстві. У слові він вбачав індивідуальний творчий акт І вважав кожне вживання слова і кожну його видозміну особливим явищем. Потебня розглядав мову як діяльність, як живий, безперервний процес творчості народу.

Потебня був не тільки мовознавцем, а й творцем " лінгвістичної по етики", яка мала величезне філософське значення. Тут він наближався до трактування творчості як мислення художніми образами. О. Потебня завж ди підкреслював високу культуру стародавніх слов'ян, виступав проти теорії запозичення, стверджуючи, що джерелом народної творчості є самобутня культура народу.

Одним із визначних українських філософів минулого століття буп П. Д. Юркевич (1827-1874).

- 124 -

П. Юркевич як філософ за вічно змінними явищами природи, які сприймаються нашими органами чуття, намагався (в дусі платонізму) знай­ти незмінну ідею об'єкта; в цій ідеї мислення і буття тотожні. Істина відкри­вається не тільки мисленням, а й " серцем", оскільки пошук істини пов'яза­ний з релігійними і моральними прагненнями людини. У цьому процесі сходження до істини знання пов'язане з вірою, яка є більш могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові, говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка в процесі сходження до абсолютного, тобто до Бога, є вже містичним спогляданням. Те, що може існувати, стає дійсним через посередництво того, що має бути, а саме через ціль платонівської та кантівської ідеї добра.

Отже, основа специфічності філософії П. Юркевича полягає в її хри-гиянсько-антропологічному спрямуванні. Це спрямування найбільш яскра-во окреслюється у вченні Юркевича про серце як дійсне осереддя людсь-кого духу. П. Юркевич у своєму творі " Серце та його значення у духовному житті людини, згідно з ученням слова Божого" ставив серце багато вище юдської душі та духу, вбачаючи в ньому самий центр людського життя, ерце розглядається П. Юркевичем як орган найвищого духовного значення. Звертаючи увагу на те, що у характерології українського народу однією із найтиповіших рис є " емоціоцентричність", потрібно підкреслити наступну думку. Юркевич своєю " філософією серця" ще раз (після Г. С. Ско-вороди і М. В. Гоголя) утверджує життєдайну думку: для українського на- роду завжди властива " сердечність". Цим цей народ був і вічно буде