1 ПЛИКИМ.

Значний вклад у розвиток філософії України зробили видатні вчені-природознавці другої половини XIX — початку XX ст. Основними центра-и розвитку прогресивних світоглядних ідей у природознавстві були такі изнані наукові установи, як Київський, Харківський і Новоросійський (Одесь-ий) університети. Ряд всесвітньо відомих вчених, таких як М. П. Авенарі-<, М. С. Ващенко-Захарченко, Д. О. Граве, Г. Г. Де-Метц, В. П. Єрмаков, 'іЙ. Косоногов, Т. Ф. Осиповський, М. В. Остроградський, С. М. Рефор­матський, О. М. Сєверцовта ін., сконцентрували світоглядно-філософсь­ку увагу на обгрунтуванні положень про об'єктивне, незалежне від свідо­мості людей існування світу. Вони обгрунтували прогресивні погляди на сух, простір і час як форми існування матерії.

Перебуваючи на передовому краї світової науки, видатні вчені-при-идознавці пропагували ідею єдності світу, яка передбачала тлумачення юдини як невіддільної від усієї природи істоти і одночасно — як окремо-п від усієї природи індивіда.

Одним із центральних у працях природознавців є положення про те, що світ не є продуктом людської свідомості, а, навпаки, — людина є

- 125 -

продуктом цього світу. Звідси і віра в безмежну творчу' силу людини, розуміння необхідності вивчення законів природи як однієї з основних умов поліпшення життя людини, людства в цілому. Саме життя людини на Землі постає перед ними як найвища цінність. Однак, ціннісне усвідомлен­ня природи людини, його творчої діяльності перебуває у певній залежності і від соціальних факторів. Особливо важливим у цьому плані є обгрунту­вання окремими природодослідниками гуманістичної природи людини і необхідності її творчої емансипації.

Величезної цінності вклад у розвиток української філософії другої половини XIX— початку XX ст. зробили М. П. Драгоманов (/84Ї-895), І. Я. Франка (1856-1916) та Леся Українка (1871-1913).

Найсуттєвішою рисою філософії М. П. Драгоманова є те, що він розглядав історичний процес у всій його різноманітності як результат дії багатьох факторів і різних комбінацій суспільних сил; визнавав велику роль філософії в історичному процесі, підкреслюючи, що без філософії, без глибоких теоретичних узагальнень неможливе не тільки з'ясування основних законів історичного розвитку, а й розумна організація всіх сус­пільних і державних порядків.

При розгляді питань соціальної філософії М. Драгоманов користу­вався не суб'єктивним методом, а порівняльно-історичним, який вимагав конкретно-історичного розгляду всіх суспільних явищ в їх взаємозв'язку з іншими явищами та в історичному розвитку. Цей метод передбачав також врахування не тільки фактору часу, а й усіх тих суспільних умов, за яких відбувається розвиток того або іншого явища.

М. Драгоманов досить цікаво визначав суспільно-політичний ідеал, що грунтувався на філософському плюралізмі. Плюралізм слугував Драго манову як методологія розкриття внутрішньої логіки розвитку суспільства. Відповідно до цієї методології суспільно-політичним ідеалом він вважав соціалізм. Реалізація цього ідеалу, твердить Драгоманов, можлива тільки у процесі зв'язку між лібералізмом і соціалізмом та переході від одного до другого. Майбутнє України Драгоманов вбачав у побудові соціально-спра ведливого суспільства.

І. Я. Франка перший в українській і один з перших у європейській літературі всебічно й по-справжньому розробляє тему праці, трудової мо ралі, яка розвивається пізніше в одну з провідних філософських тем. Вже в першому своєму філософському трактаті " Поезія і її становисько в на ших временах" Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин проти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії людину, І. Франко форму лює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство — зло, а праця — добро. Праця у розумінні Франка - єдине, що здатне творити І вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди.

- 126 -

Одначе, за Франком, в таку духовну силу може обертатися лише Ітака праця, в якій живе громадянська свідомість, яка не тільки виправдо-|вує, а й визначає мету й сенс людського покликання на землі.

Але жити лише для праці неможливо, вважає І. Франко. Крім праці, снує внутрішнє благо людини, її творче натхнення, її пісня, здатна, бодай на певний час, відривати душу від земного, колючого, брудного і перено­сити її до надії та віри у завтрашній день. У Франковій творчості постійно виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і при-зодою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книжка і хліб.

Одна з основних філософських ідей І. Франка — думка про те, що айбільшою цінністю на землі є не просто людина, а " правдивий живий зловік, бо така людина — носій духу, а той дух є " вічний революціонер", ке, духовний світ людини — її найдорожче надбання. Філософія (. Франка амішана на почуттях і розумінні благородності матерії людського духу. ''Дух, що тіло рве до бою", дух любові й справедливості, знання й грома­дянської самопожертви, віри в щасливу майбутність — це дух істинно франківський, каменярський, молодий і переможний. В одному з найкра­щих філософських віршів (" Веснянки" ), звертаючись до матері-природи, поет звинувачує її в тому, що вона найдосконаліше своє творіння — людську душу — кидає " свиням під ноги". Франко говорить, що, на жаль, людина цілком природно підламує собі " крила духовності", втрачає потяг до ідеалу, стає жертвою громадського песимізму й збайдужіння.

Франківська філософія породжує досить важливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності, для братерства і любові.

Філософія Франка — це також заповідь любові до Батьківщини й до людства. В цілому ж, його філософія — це яскраве втілення філософії українського духу початку XX ст., витоки якої йдуть від Г. Сковороди і Т. Шевченка.

Оригінальність філософії Лесі Українки полягає насамперед в оспі-•уванні ліризму української душі і драми її реалізації. Грунтуючись на Біблії, філософських ідеях Г. Сковороди і Т. Шевченка, Леся Українка будує філософію пошуку синтезу вічних проблем і сучасних запитів. Пись­менниця закликала українську громадськість збудитись від інертності, ма­люючи в разючих образах жахливі картини поразки, що є наслідком бай­дужості до голосу правди.