4. Російська філософія.

Ядром російської філософії є російська релігійна філософія ХІХ-ХХ ст. Релігійна філософія була вкрай неоднорідною. Перш за все потрібно виділити напрямок, який твердо дотримується канонів. Це ортодоксаль­ний напрямок.

Одним з таких вчених був К. Н. Леонтьєв (1831-1891). Він є по­слідовником " філософії тотальності" '(колективності). Історія будь-якого суспільства, на його думку, в своєму розвитку проходить три стадії: юнаць­кої простоти, зрілої квітучої складності і підстаркуватого змішаного спро­щення. Останній етап є болісним, і тому влада та ідеологія покликані будь-яким чином перешкоджати його наступу. Найблагодатніший етап — дру­гий. Він випав Західній Європі на середні віки. Нині ж вона підійшла до свого руйнування. Капіталізм Леонтьєв розглядав як явище виродження, повне " хамства і підлості".

Вихід із становища він вбачав в переорієнтації Росії на Схід і пере­творенні його в новий світовий християнський центр шляхом політичної експансії. Основою стабільності в суспільстві, на думку Леонтьєва, повинні стати сільські общини та суворий розподіл на стани.

Другий представник цього напрямку в релігійній філософії — Н. Ф. Фе­доров (1828-1903). Він робив у своєму вченні наголос не тільки на релі­гію, але й на моральність. Федоров вбачав основне зло для людини в смерті як прояву сліпих сил природи. Вивчення її за допомогою науки і техніки дозволило б вивести особистість з-під цього принизливого підко­рення аж до набуття нею здатності воскрешати предків. Всі повинні жити вічно і бути щасливими. Воскресіння та безсмертя повинно стати спільною справою людства.

Федоров пов'язував своє вчення з християнством, бо в ньому, особ­ливо в православ'ї, присутні ідеї воскресіння та вічного життя.

Другий напрямок руської релігійної філософії можна визначити як критичний, її прихильники вважають, що релігія є важливим елементом життя суспільства. Щодо ортодоксального напрямку вони займають, як правило, протилежну позицію, тому що заперечують офіційно прийняту релігійну доктрину.

Одним з найпомітніших представників руської релігійної філософії демократичного напрямку був Ф. М. Достоєвський (1821-1881).

Федір Михайлович був палким прихильником релігії, так як вважав, що вона повністю базується на моральних мотивах, а нерелігійне раціо нальне ставлення до світу провокує уседозволеність та аморалізм.

Саме релігійна мораль може виступати істинним наповненням душ окремих особистостей.

Його релігія — віра в себе, в своє вдосконалення відповідно вищим

- 128 -

моральним ідеалам. Розвиваючи в собі моральність, люблячи людей, не відповідаючи насиллям на насилля, особа створює кращий світ.

Третій напрямок у релігійній філософії — це філософія всеєдності. Проміжне положення між ортодоксальним та критичним напрямком в релігійній філософії Росії займала філософія всеєдності.

Цей намрямок був, мабуть, найпліднішим як за кількісю послідов­ників, так і за обсягом і різноманітністю творів. Не випадково в історії філософії його називають «релігійно-філософським Ренесансом». У ньо­му досить дивно поєднувались емпіризм та містицизм, раціоналізм та іде­алізм, опозиційність до існуючого режиму та лояльність до влади, перетво­рення філософії у функцію релігії з несприйняттям офіційного правосла-І'я. Безсумнівним його родоначальником був В. С. Соловйов( 1853-1900). Головна філософська ідея Соловйова В. С. — ідея духовної тілес­ності. Матерія і тіло пов'язані та чисті саме тому, що є вмістилищем божественного людського духу. Один без одного вони не існують: чиста Ідея безжиттєва, а тіло — грішне і не має сенсу.

Він вважав, що в основу філософської теорії повинен був покладе­ний «моральний аспект». З ним повинен бути пов'язаний смисл життя як прагнення до утвердження на землі правди. Правда втілює в собі христи­янський ідеал спасіння, який реалізується в переході до боголюдства. Для розв'язання такого завдання в житті треба втілити ідею «всеєдності», що являє собою єдність всіх форм буття як матеріальних, так і ідеальних. Те, | що дане завдання має вирішення, говорить той факт, що над всім світом існує Єдиний Бог, і всі люди визнають Його наявність та необхідність.

Вселенська спільність може бути досягнута лише в межах усього смосу. Людству вона доступна буде через любов, у тому числі і через Ітеву. Досконалість любові здатна робити людей безсмертними. Але < »єдність — це не тільки єдність буття, але й єдність мудрості — Софії. на втілює в собі і істину, і суцільне знання, і «вічну жіночність». Так, С Соловйов збирає в єдину систему існування, знання, віру, моральність І> асу.

Одним з найбільш цікавих послідовників Соловйова був М. О. Бер-

в( 1874-1948). Філософію він вважає чистою творчістю на відміну від

ти, яка завжди повинна пристосовуватися до необхідності буття. Вихо-

ш з творчої природи філософії, Бердяєв пропонує свою концепцію

юбудови, яка зорієнтована на людину.

В якості першореальності він висуває історію та природу. Вони вічні (лючають в себе нестворену свободу. Все зло у світі виходить з цієї І< іоди. Зло являє певною мірою випробування благого Бога, який по­ший людям. У підсумку — Бог створює світ, виявляє себе у світі, але не швляє світом. Людині Бог необхідний як моральний ідеал і надія на

- 129 -

спасіння, а Богу потрібна людина як грішник, що покаявся і який прагне до боголюдського зразка. Правда, досягнути такого результату людина може лише через катастрофу, кінець світу, Страшний Суд. У результаті насту­пить новий світ — вічне царство свободи і духу, людське безсмертя.

Особистість^ Бердяєва являє собою зосередження індивідуальних духовних сил і сферу свободи. Вона постійно відчуває тиск з боку суспіль­ства, яке прагне підкорити особистість, включивши в неї яку-небудь спільність. Істинна ж свобода особистості полягає в «соборності», концент­рації індивідуальної духовної сили і волі.