5. Особистість у вимірах філософського аналізу.

Центральна проблема соціальної філософії — особистість, проблема здини, проблема сенсу її життя, проблема головної мети її життя, пошу-І оптимальних принципів взаємовідносин з іншими людьми, оптимальних 'організаційних форм життя суспільства. Осмислення цих проблем і сприян­ня гармонізації взаємовідносин особистості і суспільства, людини і приро­ди — найвища мета соціальної філософії. Людина — начало філософських роздумів і її кінцевий результат.

Формально так і є. Але фактично дуже часто у філософських пошу­ках людина як самоцінність замінюється суспільством, державою (Т. Гоббс), класом (К. Маркс), партією, ідеєю справедливості (Платон), ідеєю надлю­дини (Ф. Ніцше), підсвідомим (3. Фрейд) тощо. Така філософія перетво­рюється в ідеологію і не дає істинного знання.

Подібна метаморфоза має місце і тоді, коли замість людини у центр філософських пошуків оптимальних шляхів розвитку суспільства ставлять­ся Бог, ідея, дух, світовий розум тощо. У такому разі соціальна філософія перетворюється у теологію. Таке знання вже не може перевірятися на істинність. Воно перетворюється у предмет віри і не може бути основою свідомих пошуків оптимальних шляхів подальшого розвитку суспільного життя.

Особистість — це перш за все людина. Але не просто людина, а окремо взятий представник людського роду, який означується поняттям " індивід". Отже, особистість — це людина, індивід. Але він являє собою одночасно і соціоприродну, і соціальну істоту. А це означає, що одинич­ний, окремий представник людського роду втілює в собі єдність індивіда соціобіологічного та індивіда соціального. Скажімо, природні задатки даної людини, вроджені анатомо-фізіологічні особливості її нервової системи, мозку являють собою біологічну суть індивіда. Участь же даної людини, наприклад, у суспільно-політичному житті характеризують її вже як су­спільного індивіда. Зрозуміло, що відзначені дві сторони людського інди­віда тісно пов'язані, являють собою природну основу її здібностей.

Індивід — це окремо взятий представник людського роду, якому властиві неповторні природні і соціальні якості. Поняття ж особистості акцентує увагу на соціальне значущих рисах людського індивіда. Якщо сказати коротко, то особистість — це суспільниїй індивід, якому прита­манні соціальне значущі риси, що утворюють стійку систему. Соціальне значущих якостей у індивіда багато. Особистість же являє собою певну цілісність, систему багатоманітних якостей, рис індивіда. Система ця дина­мічна, рухлива і в той же час відносно стійка. У ході історичного розвитку індивід може набувати одні та втрачати інші соціальні якості, але є якості і неминущі. Наприклад, інтереси особистості у різних умовах можуть бути

- 185 -

різними, але інтерес як такий притаманний їй завжди. Він є рушійною силою дії індивіда.

Культура особистості. Як уже зазначалось, біологічно людині дається лише організм, який має певні задатки, можливості тощо. Оволодіваючи існуючими у суспільстві нормами, звичаями, прийомами і способами діяль­ності, людина освоює й змінює культуру. Отже, міра її причетності до культури визначає міру її суспільного розвитку, міру людського в людині.

Особливе місце у світі культури займають її морально-етичні та естетичні аспекти.

Мораль регулює життя людей у різних сферах — у побуті, сім'ї, на роботі, в політиці, науці та ін. В моральних принципах і нормах відкла­дається все те, що має всезагальне, тобто загальнолюдське, значення, що становлять культуру міжлюдських відносин. Є універсальні, загальнолюдські уявлення про добро і зло (наприклад, такі, як " не вбий", " не вкради" та інші, зафіксовані у Біблії). Є групові, історично обмежені уявлення про те, що погане і що гарне. У будь-якому випадку практика міжлюдських сто­сунків осмислюється через добро, благородство, справедливість. Есте­тичне ставлення людини до дійсності має всеохоплюючий характер, адже краса, прекрасне, гармонійне, витончене — всі ці цінності людина знаходить і в природі, і в суспільстві, і в інших людях. Тому естетичне сприйняття, естетичне переживання, естетичні смаки притаманні кожній людині, хоча безсумнівним є те, що ступінь розвинутості, досконалості естетичної культури у різних людей різний. Історично мінливим є й ідеал краси. Але у будь-якому суспільстві існують певні норми естетичної, мо­ральної та інших видів духовної культури. Ці норми є тим невидимим каркасом, який скріплює суспільний організм у єдине ціле.

Отже, людина, " входячи у суспільство", тобто соціалізуючись, зас­воює культурні норми як певні взірці, правила поведінки та дії. Ці норми формуються, утверджуються вже в буденній свідомості суспільства, тому велику роль відіграють у їх виникненні традиційні і навіть несвідомі мо­менти. Звичаї і спроби сприйняття формуються тисячоліттями і переда­ються від покоління до покоління як соціальна естафета. У переробленому вигляді культурні норми втілюються в ідеології, етичних та релігійних вченнях, входячи у структуру світогляду людини.

Зокрема, моральні норми виникають у самій практиці масового спілку­вання людей, щоденно виховуються силою звички, громадської думки, оцінок близьких нам людей. Згадаймо, що маленька дитина за реакцією батьків, дорослих членів сім'ї розуміє межі того, що " можна", а чого " не можна".

Величезну роль у формуванні норм культури і їх засвоєнні відігра­ють схвалення і осудження, які виражає оточення, а також сила особис-

- 186 —

того і колективного прикладу, наочні взірці поведінки — чи вони описані у словесній формі, чи у вигляді взірців поведінки.

Нормативність культури підтримується у процесі міжособистісних взає­мостосунків людей і в результаті функціонування різноманітних соціальних інституцій. Величезну роль у передачі духовного досвіду відіграє система освіти. Людина, яка вступає у життя, засвоює не тільки знання, а й принципи, норми поведінки, сприйняття, розуміння і ставлення до навко­лишньої дійсності.

Культура особистості є мірою соціальності людини. Яка людина, така і її культура. Вона характеризується в поняттях рівня культури, її наявності чи відсутності. Ця культура може бути більш-менш систематизо­ваною чи " мозаїчною", складаючись під впливом багатьох розрізнених чинників. Людина — не тільки творіння, але й творець культури. Особистість є культурною настільки, наскільки вона засвоює і реалізує у своїй життєдіяльності вищі цінності суспільства, перетворює їх у своє внутрішнє духовне надбання. Отже, людину можна сприймати, розуміти не за тим, які у неї судження про культуру, а за тим, як вона особисто реалізує ці уявлення.

Отже, культура є феноменом, який розкриває сутність, природу, життє­діяльність людини. Людина — не тільки центр культури, але і єдиний абсо­лютний " простір", у межах якого функціонує культура. Поза людиною, у відриві від неї культура як самостійне окреме явище просто не існує.

Отже, особистість повинна мати в сучасному суспільстві високу куль­туру мислення, у формуванні якої визначальна роль належить філософії.

Інтелігентна людина (а це не обов'язково інтелігент за соціальним становищем) є носієм культури почуттів — найменш керованої сфери свого внутрішнього світу. Адже володіння наукою і мистецтвом управління емоціями і почуттями має для людини як мікрокосму не менше значення, ніж освоєння космосу для людства.

У нашому перехідному українському суспільстві особливо актуальни­ми є проблеми формування політичної культури— культури громадяни­на, культури демократії взагалі, економічної культури, перш за все куль­тури ринкових відносин; подолання правового нігілізму і становлення пра­вової культури.

Духовне відродження України неможливе без подолання " подвійної", або навіть " потрійної" моралі, сформованої в умовах тоталітарного су­спільства.

У всіх сферах життєдіяльності сучасної людини важливе місце зай­має комунікабельність, майстерність людського спілкування як на особис-тісному рівні, так і на рівні спілкування між націями і народами. На жаль, |ьогодні у нас тут більше втрат, ніж здобутків.

- 187 -

<. Практичним же проявом усіх видів культури, притаманних особис­тості, її світоглядних орієнтирів є культура поведінки, у формуванні якої перш за все спроможна сама людина.